КАТЕГОРИИ: Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748) |
Предмет трудового права
ЛЕКЦІЯ ІІ. ПРЕДМЕТ, МЕТОД І СИСТЕМА ТРУДОВОГО ПРАВА 1. Предмет трудового права. 2. Метод трудового права. 3. Система трудового права і система трудового законодавства. 4. Відмежування трудового права від суміжних галузей права. 5. Функції трудового права. 6. Принципи трудового права.
Трудове право займає одне з провідних місць серед галузей сучасного права України. Його значення зумовлюється роллю праці в суспільстві. Кожній людині, котра реалізує закріплене в ст. 43 Конституції України право на працю, доводиться стикатися з нормами трудового права. Предмет трудового права відповідає на питання, які суспільні відносини регулюються цією галуззю права. Саме найменування трудового права свідчить про те, що зміст відносин, що регулюються цією галуззю права, становить трудова діяльність людей. Однак не всі відносини, пов’язані з працею, включаються у сферу дії трудового права, а ті відносини, які входять до предмета – неоднорідні за своїм змістом, цільовим призначенням і суб’єктним складом. Визначення предмета трудового права має особливу увагу, адже тільки визначивши коло суспільних відносин, які в цей час становлять предмет, можна окреслити сферу застосування трудового законодавства. У сучасних умовах система суспільних відносин, що становлять предмет трудового права, складається з індивідуальних трудових відносин, які виникають на підставі трудового договору, і колективних трудових відносин. Основу (ядро) предмета трудового права становлять індивідуальні відносини трудового найму. Наймана праця характеризується такими правовими ознаками: - трудові відносини виникають на підставі угоди між працівником і роботодавцем, така угода у трудовому праві отримала спеціальну назву – термін «трудовий договір»; - це праця юридично несамостійна, а така, що протікає в рамках визначеного підприємства, установи, організації (юридичної особи) або в окремого громадянина (фізичної особи); - відбувається виконання роботи певного виду (трудової функції); - така праця здійснюється з підляганням трудовому розпорядку, встановленому на конкретному підприємстві або ж визначеному роботодавцем – фізичною особою; - ця праця здійснюється не на основі власних коштів виробництва, а за рахунок коштів (капіталу) роботодавця; - вона здійснюється не на свій страх і підприємницький ризик, а шляхом виконання під час роботи вказівок та розпоряджень роботодавця або уповноваженого ним органу і за гарантовану оплату; - трудовий договір, як правило, укладається на невизначений строк і лише у випадках, передбачених законодавчими актами, - на визначений строк; - здійснення трудової діяльності переважно відбувається у колективі працівників (трудовому колективі); - виконання протягом встановленого робочого часу певної міри праці (норм праці); - отримання від роботодавця у встановлені терміни винагороди за роботу, що виконується; - забезпечення роботодавцем гарантій у встановлених випадках, передбачених трудовим законодавством; - передбачається обов’язкова участь роботодавця у фінансуванні соціального страхування працівника. Термін «найманий працівник» з’явився лише останніми роками, в радянські часи він у теорії трудового права не визнавався і в законодавстві не вживався. Теоретично обґрунтовувалося, що наймана праця існує лише в капіталістичному суспільстві. Капіталістичне трудове правовідношення визначалось як юридичне відношення, що виникає з угоди найму робочої сили, в якому одна сторона (робітник, позбавлений засобів виробництва) перебуває відносно застосування своєї робочої сили під владою іншої сторони (власника засобів виробництва), котра використовує цю владу з метою отримання і присвоєння додаткової вартості. Загальноприйнятим вважалося, що на відміну від капіталістичних держав у соціалістичній державі робоча сила не є товаром, трудове правовідношення позбавлене класового антагонізму, цілі підприємства – це загальні цілі самих трудящих, соціалістичні трудові відносини виражають завойовану і реалізовану можливість роботи на себе, а не на експлуататорів. З набуттям Україною незалежності, переходом до побудови соціальної ринкової економіки, а також прийняттям України до Ради Європи та наближенням законодавства до європейських міжнародних стандартів у трудове законодавство було внесено суттєві зміни демократичного і ринкового спрямування. Термін «працюючі за наймом» набув законодавчого закріплення у ст. 1 Закону «Про зайнятість населення», прийнятому 1 березня 1991 р. Цю категорію працівників найперше було віднесено до категорії зайнятого населення. У більш сучасному законодавчому акті – Законі України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» від 3 березня 1998 р. наведено чітке визначення найманого працівника – це фізична особа, яка працює за трудовим договором на підприємстві, в установі та організації, в їх об’єднаннях або у фізичних осіб, які використовують найману працю (ст. 1). Термін «наймані працівники» широко застосовується у законодавстві України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування. Сторона роботодавця отримала назву «власник або уповноважений ним орган або фізична особа» (ст. 21 КЗпП). У ст. 1 Закону України «Про організації роботодавців» від 24 травня 2001 р. визначено: «роботодавець – власник підприємства, установи, організації, незалежно від форми власності, виду діяльності та галузевої належності або уповноважений ним орган чи фізична особа, яка відповідно до законодавства використовує найману працю. Те, що трудове право має своїм предметом відносини найманої праці, визнано в сучасній науці трудового права, а також у юридичній практиці зарубіжних країн. Зокрема, на думку професора Р.З. Лівшиця, предметом трудового права є відносини найманої праці. Він пише, що трудове право регулює відносини несамостійної праці; відносини між роботодавцем і працівником – це і є наймана праця, праця підлегла, несамостійна, і навпаки, праця самостійна, без підлягання внутрішньому трудовому розпорядку, праця поза колективом, праця індивідуальна трудовим правом не регулюється. Згідно зі ст. 3 КЗпП законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності, виду діяльності й галузевої приналежності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами. У цій статті не вживається термін «найманий працівник», однак посилання до трудового договору як підстави виникнення таких відносин підтверджує попередній висновок. Терміни «наймана праця», «наймані працівники» стали базовими поняттями трудового права і застосовуються у законах і підзаконних нормативно-правових актах. Наймана праця здійснюється на підприємствах, в установах, організаціях різних форм власності – державної, комунальної, приватної, причому всі вони є рівнозначними. Окрім того, в нових умовах більш широкого застосування набула наймана праця у роботодавця – фізичної особи. У зв’язку з цим важливо наголосити, що всі роботодавці мають однакові загальні права й несуть однакові обов’язки стосовно забезпечення для працівників стандартів і гарантій, встановлених у трудовому законодавстві, а всі наймані працівники мають однаковий правовий статус. Трудове право виникло як право захисту інтересів людини праці, захисту працівника від експлуатації з боку роботодавця, воно й нині зберегло це завдання. Метою норм трудового права є регламентація триваючих трудових відносин у процесі праці (а не разових завдань) шляхом встановлення мінімальних гарантій (наприклад, мінімальної відпустки, мінімальної заробітної плати), максимальних обмежень (наприклад, норми робочого часу, норми праці тощо), захисних процедур (наприклад, підстави і порядок звільнення з ініціативи власника, додержання гарантій при звільненні, порядок оскарження незаконного рішення тощо). Основним принципом трудового права є положення про те, що правовий стан працівника не може бути погіршений стосовно закріпленого законодавством рівня, він може бути поліпшений шляхом встановлення додаткових соціально-трудових пільг з боку роботодавця. Трудове право не регулює працю самостійну, працю на себе. Отже, трудове право – це сфера найманої (залежної) праці. Трудове право в основному зорієнтоване на колективну працю. Трудова діяльність окремої особи – письменника, вченого, художника, що не пов’язана із застосуванням найманої праці та виконується власними силами, на власний ризик, трудовим законодавством не регулюється. Якщо ж письменник або вчений працюють у трудовому колективі видавництва чи наукової установи на основі трудового договору (контракту), то мають місце трудові відносини, засновані на найманій праці, і внаслідок цього врегульовані трудовим правом. Водночас можлива наймана праця окремої особи на роботодавця – фізичну особу на основі трудового договору. І хоча тут немає трудового колективу і трудовий процес здійснюється одним працівником, ці відносини належать до трудового права, оскільки є два головних суб’єкта – працівник і роботодавець; трудові відносини мають триваючий характер, а їх змістом виступає не одноразове завдання, а робота певного роду; робота певним чином унормована, а її виконання пов’язано із попередньо обумовленою заробітною платою. До індивідуальних трудових відносин належать такі: щодо професійної орієнтації і професійного добору кадрів, що здійснюється роботодавцем; укладення, зміни та припинення трудового договору; відсторонення працівників від роботи роботодавцем; нормування праці у рамках трудового договору; оплати праці; робочого часу; часу відпочинку; охорони здоров’я працівників у процесі праці; дисципліни праці; оцінки результатів праці та атестації працівників; професійного навчання працівників і підвищення їхньої кваліфікації; дисциплінарної відповідальності працівників; матеріальної відповідальності сторін трудового договору; досудового розв’язання індивідуальних трудових спорів. Індивідуальні трудові відносини характеризуються безпосереднім зв’язком між працівником і роботодавцем. Головна їх мета – виконання працівником певної трудової функції. Водночас слід взяти до уваги, що й у сфері найманої праці трудові відносини характеризуються певною різноманітністю, яка, у свою чергу, знаходить відображення в особливостях правового регулювання. Зокрема, виділяються три відносно самостійні категорії працюючих за наймом: - наймані працівники (залежна праця); - працівники, подібні до найманих (залежна праця з виконанням особливих державних функцій), - державні службовці, судді, прокурорсько-слідчі працівники, атестовані співробітники - працюючі співвласники (поєднання самостійної і залежної праці) – члени кооперативів, колективних підприємств, господарських товариств, селянських (фермерських) господарств. Праця перелічених категорій працівників суттєво відрізняється за своїм характером, складністю, відповідальністю, умовами праці тощо. Особливості настільки істотні, що це дає інколи привід для фахівців вважати, що трудове право на деякі категорії працівників не поширюється. Тим більше ситуація ускладнюється, коли у законодавстві відсутня чітка вказівка на те, що трудові відносини таких працівників виникають на підставі трудового договору (хоча б і з певними особливостями) і на таких працівників поширюється трудове законодавство. Для правового регулювання трудових відносин працівників першої категорії – найманих працівників принциповими є норми Конституції України як загального так і спеціального (галузевого) значення. Зокрема до норм, що спеціально стосуються сфери трудового права, належать положення статей 43, 44, 45. Ці статті містять конституційні положення про право на працю, його зміст та гарантії, про заборону примусової праці та визначення видів діяльності, що не вважаються примусовою працею; про право на належні, безпечні й здорові умови праці; про право на заробітну плату на рівні не нижчому, ніж визначений законом; про право на своєчасне отримання заробітної плати; на захист від незаконного звільнення тощо. Трудові відносини найманих працівників у цілому регулюються трудовим законодавством, яке включає в себе передусім Кодекс законів про працю (КЗпП), затверджений Законом УРСР від 10 грудня 1971 р. і введений у дію з 1 червня 1972 р., а також інші закони та підзаконні нормативно-правові акти, які мають загальне значення. Друга категорія працівників отримала позначення (воно застосовується і в зарубіжній практиці) – «працівники, подібні до найманих». Йдеться про державних службовців, народних депутатів, атестованих працівників органів внутрішніх справ, прокурорсько-слідчих працівників, суддів та деяких інших працівників. Особливості їх праці в цілому полягають в особливості їх роботодавця – державних органів та установ, а також у характері та змісті їхньої праці, - вони виконують певні державні функції, які мають широке застосування і стосуються, як правило, усього населення. Трудова діяльність таких працівників скерована назовні – від установи до громадянина. Представники адміністративного права зазвичай вважають, що праця державних службовців регулюється адміністративним законодавством, де головним є принцип влади і підкорення. Між тим не слід забувати, що в усіх випадках будь-який державний службовець, у тому числі й найвищого рангу, дає добровільну згоду на зайняття певної посади, отже, в основі лежить угода сторін – працівника і роботодавця, їх праця регулюється спеціальними законами, а в частині, не врегульованій таким чином – законодавством про працю. Так, трудові відносини державних службовців регулюються Законом України «Про державну службу» від 16 грудня 1993 р. Згідно зі ст. 3 цього закону правовий статус Президента України, Голови Верховної Ради України, його заступників, голів комітетів Верховної Ради України, народних депутатів України, Прем’єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України, Голови та суддів Вищого господарського суду, Генерального прокурора України регулюється Конституцією України і спеціальними законами України. Особливості вступу в посаду, трудових прав і обов’язків суддів та прокурорів регулюються відповідно Законами України «Про статус суддів» від 15 грудня 1992 р. (із наступними змінами і доповненнями). Трудові відносини державних службовців також регулюються різного роду підзаконними нормативно-правовими актами, що встановлюють особливості проведення конкурсу при прийнятті на роботу, проведення стажування тощо. Особливості праці посадових осіб місцевого самоврядування встановлено Законом України «Про службу в органах місцевого самоврядування» від 7 червня 2002 р. Дія цього закону не поширюється на технічних працівників та обслуговуючий персонал органів місцевого самоуправління, їх трудові відносини регулюються загальними нормами трудового законодавства. Не поширюється трудове законодавство на проходження служби військовослужбовцями. Їх трудові відносини регулюються Статутами внутрішньої служби Збройних Сил України, стройовим статутом, статутом гарнізонної та вартової служби, Дисциплінарним статутом ЗС України. Ці акти затверджено Законом України від 24 березня 1999 р., а також Положенням про матеріальну відповідальність військовослужбовців за шкоду, заподіяну державі, затвердженим Законом України від 24 березня 1995 р. Однак соціальні гарантії мають дотримуватися і стосовно цих осіб. Норми Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців і членів їх сімей» від 20 грудня 1991 р. (зі змінами і доповненнями), які регламентують права військовослужбовців щодо проходження служби, службового часу і часу відпочинку, відпустки, охорони здоров’я, соціальних гарантій прав членів сімей військовослужбовців, свідчать про те, що в основу їх покладено відповідні положення трудового законодавства. Треба вважати, що з переходом військової служби на контрактну систему, ця тенденція буде посилена. Відносини щодо проходження служби в органах Міністерства внутрішніх справ України регулюються спеціальними актами – Законом України «Про міліцію», Положенням про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженим відповідно до постанови Верховної Ради УРСР від 25 грудня 1990 р. постановою Кабінету Міністрів України від 29 липня 1991 р. № 114 (зі змінами і доповненнями), Дисциплінарним статутом органів внутрішніх справ України, затвердженим Указом Президії Верховної Ради УРСР від 29 липня 1991 р. № 1368. У частині, не врегульованій спеціальними актами, на службово-трудові відносини атестованих співробітників органів внутрішніх справ поширюється трудове законодавство. На працівників, які працюють в органах внутрішніх справ за трудовим договором, так званих «вільнонайманих», поширюється трудове законодавство. На думку В. Воловика, який дослідив особливості правового статусу військовослужбовців і співробітників органів внутрішніх справ, є підстави віднести суспільні відносини, пов’язані із застосуванням праці військовослужбовців, до предмета адміністративного права, оскільки при цьому має місце високий ступінь їх особистої залежності по службі, і відповідні трудові відносини виникають між цими військовослужбовцями та державою в цілому, а не конкретною державною установою, а суспільні відносини, пов’язані із застосуванням праці співробітників органів внутрішніх справ – до предмета трудового права, оскільки при цьому має місце невисокий ступінь їх особистої залежності по службі, а їх трудові відносини виникають між конкретним органом внутрішніх справ, а не з державою в цілому. Такий висновок видається обґрунтованим і заслуговує на підтримку. Враховуючи важливість для правозастосовчої практики юридичної ясності у галузевій належності норм, що регулюють трудові відносини названих вище категорій осіб, необхідним видається приділити цьому питанню достатню увагу і місце в новому Трудовому кодексі України. Тут має бути чітко визначена сфера дії трудового права, зокрема для тих категорій працівників, щодо правового регулювання праці яких точаться наукові дискусії, тоді як трудові права людини стосовно них порушуються, і законодавча невизначеність є однією з причин такого становища. Необхідні серйозні обґрунтування для збереження спеціального правового регулювання. З цього приводу можна навести такий приклад. У ч. 11 ст. 22 Закону «Про міліцію» і у п. 21 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ для осіб рядового і начальницького складу встановлюється 41-годинний робочий тиждень. Водночас вказується, що в необхідних випадках вони несуть службу понад установлену тривалість робочого часу, а також у вихідні та святкові дні. При цьому оплата праці в надурочний, нічний час, у вихідні та святкові дні провадиться відповідно до законодавства. Отже, в одному пункті підзаконного нормативно-правового акта встановлюється подвійне правове регулювання – 41-годинний тиждень – це спеціальна норма, а оплата праці за надурочну роботу та роботу у вихідні і святкові дні регулюється КЗпП України. Не може бути жодних підстав для суцільного запровадження для всіх атестованих співробітників 41-годинного тижня, адже переважна більшість їх працює у звичайному режимі, а для тих, що працюють за спеціальним графіком, встановлюється підсумований облік робочого часу. Окрім того, немає підстав взагалі для збереження 41-годинного тижня, тоді як загальну норму про встановлення в Україні 40-годинного робочого тижня було введено Законом України від 17 листопада 1993 р. До речі, Конвенцію МОП № 47 «Про скорочення робочого часу до 40 годин на тиждень» було ратифіковано Президією Верховної Ради УРСР ще 9 червня 1956 р. Ст. 7 КЗпП України має зазнати суттєвих змін у напрямку конкретизації усіх категорій працівників, трудові відносини котрих регулюватимуться спеціальним законодавством, а також встановлення критеріїв, меж та обсягу диференціації, допустимої щодо кожної категорії. Не забуваймо, що ст. 22 Конституції України заборонила обмежувати обсяг прав і свобод при прийнятті нових законодавчих актів. У цілому спостерігається процес зближення правового статусу державних службовців з правовим режимом щодо звичайних працівників, зокрема в питаннях надання гарантій відносно зайнятості, норми робочого часу, часу відпочинку, матеріальної відповідальності, соціальних гарантій, пов’язаних з материнством. Щодо таких працівників не може застосовуватись примусове переведення без їх згоди на іншу роботу (посаду), або переведення на нижчу посаду як дисциплінарне стягнення. Пленум Верховного Суду України в п. 12 постанови №9 від 1 листопада 1996 р. «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» роз’яснив, що не можуть застосовуватись як такі, що суперечать ч. З ст. 43 Конституції України відомчі положення і статути про дисципліну, що передбачають можливість переведення працівника без його згоди на іншу роботу в порядку дисциплінарного стягнення. Оплата праці таких працівників регулюється спеціальними нормативно-правовими актами, разом з тим стосовно них зберігають свою дію загальні положення та принципи трудового законодавства щодо оплати праці. Друга категорія працівників, яка має особливе правове регулювання іншого роду, - це працюючі власники. Їх праця характеризується самостійністю, вони самі для себе виступають роботодавцем, визначають напрям діяльності підприємства, мають повні права щодо розподілу отриманого прибутку. Яким же чином має регулюватися їх праця? На однакових принципах із принципами регулювання найманої праці чи інакше? Думки вчених тут розбіглися. Професор В.І. Нікітінський, який ввів у науковий обіг термін «працюючі власники», доводив, що до предмета трудового права, крім відносин найманої праці, також входять трудові відносини співвласників, які не засновані на застосуванні найманої праці. Згідно з ч. 2 ст. 3 КЗпП особливості праці членів кооперативів і їх об’єднань, колективних сільськогосподарських підприємств, селянських (фермерських) господарств, працівників підприємств з іноземними інвестиціями визначаються законодавством та їх статутами. Тобто правовий режим праці таких працівників може мати істотні відмінності від умов, передбачених трудовим законодавством. Ці особливості можуть поширюватися на регулювання робочого часу і часу відпочинку; умов визначення трудової функції, переходу на іншу роботу; підстав і порядку відсторонення від роботи; припинення членських відносин; дисциплінарної і матеріальної відповідальності. Лише п’ять позицій з трудового права мають бути обов’язково додержані – гарантії щодо зайнятості, охорони праці, праці жінок, молоді, інвалідів. Ці гарантії мають надаватися в порядку, передбаченому законодавством про працю. Слід зазначити, що вказана модель не закріплена в законодавстві послідовно і належним чином. Так, у ст. 3 не міститься вичерпного переліку працюючих власників, зокрема не враховані члени інших колективних підприємств, господарських товариств. Якщо вже встановлювати для таких працівників особливості, доцільно було б застосувати щодо працюючих власників узагальнюючий термін, що враховує всі види ринкової кооперації – праця членів «корпоративних організацій». Не перелічені всі категорії працівників, особливості праці яких встановлюються спеціальним законодавством (ст. 7 КЗпП). Є істотні суперечності між ст. 3 і ст. 21 КЗпП. Передбачається, що всі ці недоліки будуть враховані при підготовці нового Трудового кодексу. Потрібно зазначити, що останніми десятиріччями на Заході спостерігається експансія трудового права, поширення деяких його захисних положень на так званих автономних (незалежних) працівників (ремісників, дрібних торговців, осіб вільних професій), а також на членів виробничих кооперативів, сімейних підприємств, на державних службовців. Окремі норми трудового права застосовуються до поліцейських і військовослужбовців. Професор І.Я. Кисельов вважає, що тенденція до розширення сфери дії трудового права в країнах з розвиненою ринковою економікою збережеться і надалі. Вчений вважає, що можливе подальше розширення сфери дії трудового права, і, зрештою, навіть зміни предмета його регулювання, яким стане застосування праці як залежних, так і незалежних працівників, співучасників колективної власності різних видів, зайнятих у трудовому і виробничому процесі. Але це питання майбутнього. Необхідно зауважити, що трудові відносини громадян України, які працюють за кордоном, а також трудові відносини іноземних громадян, які працюють на підприємствах, в установах, організаціях України, регулюються законодавством держави, в якій здійснено працевлаштування (найняття) працівника, і міжнародною угодою України (ст. 8 КЗпП у редакції Закону від 8 червня 2000 р. № 1807-ІП). Колективні трудові відносини. Протягом радянської доби трудове право було зорієнтовано на регулювання індивідуальних трудових правовідносин, сторонами яких виступали працівник і підприємство (адміністрація). Чинний КЗпП України в основному й продовжує залишатись таким. Однак у цьому разі йдеться лише про одну частину предмета трудового права. Іншою його частиною є колективні трудові відносини, і останніми роками в Україні увага законодавця була прикута саме до цієї сфери. З’явилися нові закони – «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» (1998 р.), «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» (1999 р.), «Про організації роботодавців» (2001 р.), які врегулювали колективні трудові відносини. У науці трудового права традиційно прийнято включати в систему суспільних відносин, що становлять предмет трудового права, крім власне трудових відносин, також декілька груп відносин, тісно пов’язаних з трудовими, які передують, супроводять або витікають з останніх. До них відносять такі: організаційно-управлінські відносини у сфері праці; відносини щодо забезпечення зайнятості, профорієнтації і працевлаштування; відносини щодо професійного відбору, професійної підготовки й підвищення кваліфікації кадрів безпосередньо на виробництві; соціально-партнерські відносини; відносини щодо нагляду і контролю за охороною праці й дотриманням трудового законодавства; відносини щодо розгляду трудових спорів. Професор П.Д. Пилипенко вважає, що предметом трудового права є трудові відносини, що виникають на підставі трудового договору, і відносини, тісно пов’язані з трудовими. До останніх він відносить відносини з приводу працевлаштування, щодо підготовки кадрів і підвищення кваліфікації, щодо контролю за дотриманням законодавства про працю, щодо матеріальної відповідальності та вирішення трудових спорів, а також відносини з приводу встановлення умов праці на підприємствах. Професор І.Я. Кисельов на підставі багаторічних і ґрунтовних досліджень з порівняльного зарубіжного та міжнародного трудового права доходить висновку, що трудове право – це самостійна галузь права, предметом якої стали відносини щодо застосування найманої (залежної) праці. Ці відносини включають індивідуальні трудові відносини між працівником і підприємцем, які опосередковують наймання і споживання робочої сили, і колективні трудові відносини між окремими підприємцями (об’єднаннями підприємців) і профспілками або іншими організаціями трудящих щодо встановлення і реалізації умов праці». До групи колективних трудових відносин належать такі: відносини щодо утворення і діяльності профспілок або інших осіб як представників інтересів трудових колективів найманих працівників у соціально-трудових відносинах; щодо утворення та діяльності організацій роботодавців як представників інтересів роботодавців у соціально-трудових відносинах; щодо укладання і виконання колективних договорів, колективних угод на галузевому, регіональному та національному рівнях; щодо колективних переговорів; щодо діяльності профспілок з приводу застосування трудового законодавства; щодо участі трудових колективів в управлінні організаціями; щодо розв’язання колективних трудових спорів. Колективні трудові відносини характеризуються наявністю колективних суб’єктів, які будучи визнані правом, отримали свій реальний правовий статус. В Україні у цій сфері створено нове законодавство, зокрема прийнято Закони України «Про колективні договори і угоди», «Про підприємства в Україні», «Про оплату праці», «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)», «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності», «Про організації роботодавців», Указом Президента України від 27 квітня 1993 р. затверджено Положення про Національну раду соціального партнерства, Указом Президента від 17 листопада 1998 р. затверджено Положення про Національну службу посередництва та примирення, які створили легальну базу для функціонування колективних трудових відносин. З прийняттям Законів України «Про соціальне партнерство», «Про трудові колективи», проекти яких перебувають на розгляді у Верховній Раді України, буде в цілому завершено формування правової бази – основи для реалізації колективних трудових відносин.
Дата добавления: 2014-01-07; Просмотров: 701; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы! Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет |