Залучення європейських держав у Болонський процес

Основні історичні етапи Болонського процесу

ЛЕКЦІЯ 2 - 3. БОЛОНСЬКИЙ ПРОЦЕС ЯК ЗАСІБ ІНТЕГРАЦІЇ І ДЕМОКРАТИЗАЦІЇ ВИЩОЇ ОСВІТИ КРАЇН ЄВРОПИ

1. Основні історичні етапи Болонського процесу.

2. Передумови приєднання системи вищої освіти України до Болонського процесу.

3. Особливості організації навчального процесу у ВНЗ відповідно до Болонської декларації.

ЛІТЕРАТУРА

1. Вища освіта України і Болонський процес: Навчальний посібник / За ред. В. Кременя. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2004. – 384 с.

2. Вища освіта і Болонський процес: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл./ М.Дмитриченко, Б.Хорошун та ін. – К.: Знання України, 2006. – 440 с.

3. Довженко О. Сорбоннская и Болонская декларации: Информация к размышлению… // Вестник высшей школы: Alma mater. – 2000. - № 6.

4. Слєпкань З. Наукові засади педагогічного процессу у вищій школі. – К, 2005. – 239 с.

Cеред новітніх тенденцій розвитку вищої школи не останнє місце посідає євроінтеграція вищої освіти, яка має на меті створення єдиного освітянського простору, головні принципи якого відображені в документах Болонського процесу.

Болонський процес — це система заходів європейських державних уста­нов (рівня міністерств освіти), університетів, міждержавних і громадських орга­нізацій, пов'язаних із вищою освітою, спрямована на структурне реформу­вання національних систем вищої освіти країн Європи, зміни освітніх програм і потрібних інституційних перетворень з метою створення до 2010 р. європей­ського наукового й освітянського простору задля підвищення спроможності випускників вищих навчальних закладів до працевлаштування, поліпшення мобільності громадян на європейському ринку праці, підняття конкурентоспро­можності європейської вищої школи. Нині Болонський процес — це 45 країн-учасниць, тисячі вищих навчальних закладів, студентство яких прагне інтег­руватися (див. табл.1).

Табл.1

Рік підписання Болонської декларації	Назва країни
(Болонья)	Австрія, Бельгія, Болгарія, Великобританія, Греція, Данія, Естонія, Ірландія, Ісландія, Іспанія, Італія, Латвія, Литва, Люксембург, Мальта, Нідерланди, Німеччина, Норвегія, Польща, Португалія, Румунія, Словаччина, Словенія, Угорщина, Фінляндія, Франція, Чехія, Швейцарія, Швеція
(Прага)	Кіпр, Ліхтенштейн, Туреччина, Хорватія
(Берлін)	Албанія, Андорра, Боснія і Герцеговина, Ватикан, Македонія, Сербія і Чорногорія, Росія
(Берген)	Україна, Вірменія, Азербайджан, Грузія, Молдова
Країни, які не є учасницями БП	Білорусь, Монако, Сан-Марино, Югославія

Як показує аналіз інтеграційних процесів вищої школи в Європі, форму­вання ідей її європеїзації почалося майже півстоліття тому, задовго до черв­ня 1999 р. Болонська декларація не виникла раптово. Вона — результат узагальнення, цілеспрямованого колективного осмислення об'єктивних соціально-економічних і політичних процесів і їх взаємодії з освітніми системами. Це — ще один доказ того, що знання, наука і навчання є не лише загальнолюдськими потребами, а й результатом зусиль багатьох людей і країн. їхні досягнення і здобутки мають бути загальнолюдським надбанням, вони не можуть бути ізольованими, замкненими ні за своєю природою, ні за сутністю.

Отже, Болонський процес мав свою передісторію та суто історію, які скла­даються з трьох основних періодів кожна.

Перший період передісторії Болонського процесу датується 1957-1982 рр. Початком можна вважати Римський договір 1957 р., за яким діяльність ЄС у галузі освітньої політики обмежувалася заохоченням співпраці між державами-членами без втручання у зміст навчального процесу й організацію освітніх систем окремих країн, поважаючи їхню культурну та мовну різноманітність. Водночас із розширенням масштабів міграції робочої сили актуалі­зується питання щодо порівняння освітніх систем із метою стандартизації до­кументів про рівень їхньої освіти та забезпечення взаємовизнання дипломів про освіту.

У 1967 р. відбулася перша Європейська спільна конференція міністрів освіти, яка започаткувала складний і суперечливий процес вироблення єдиного загальноєвропейського підходу до вищої освіти. Попередньо, на двох асамблеях Постійної Асоціації ректорів європейських університетів у 1959 р. у Ді­жоні й у 1964 р. у Геттінгені, їхні учасники розглядали питання: у чому ж має полягати навчання студентів як «європейців» у таких галузях знань, як со­ціальні, гуманітарні й економічні науки інше та ін.

Важливі також документи конференції міністрів освіти 1971 р., які визначили п'ять головних положень загальноєвропейського виміру в освітніх системах, а саме: взаємне визнання дипломів; обґрунтування ідеї формування Європейського університету; кооперація в розвитку вторинної вищої освіти; створен­ня європейського центру розвитку освіти; заснування необмеженого державними кордонами інституту вищої освіти.

Ці положення розвинулися в Програмі дій, яку було презентовано в 1976 р.: вільний вступ до вищої школи; визнання дипломів; спільні програми навчання; короткі освітні програми тощо.

Європа стала світовим лідером зі створення правових засад мобільності та визнання. Починаючи з 1950-х рр., було розроблено та прийнято низку європейських конвенцій щодо еквівалентності дипломів і визнання періодів навчання:

· Європейську конвенцію про еквівалентність дипломів, які забезпечують доступ в університети (1953 р.);

· Європейську конвенцію про еквівалентність періодів університетської осві­ти (1956р.);

· Європейську конвенцію про академічне визнання університетських квалі­фікацій (1959 р.);

· Міжнародну конвенцію про визнання навчальних курсів, дипломів про вищу освіту та вчених ступенів в арабських і європейських державах басейну Середземного моря (1976 р.);

· Конвенцію про визнання навчальних курсів, дипломів про вищу освіту та вчених ступенів у країнах Європейського регіону (1979 р.) та ін.

Другий період формування ідей європейської освітянської інтеграції (1983-1992 рр.) характеризується конкретизацією цілей і завдань, поглибленням узгодженішої з реаліями країн кооперації вищої освіти в межах Євросоюзу.

Так, відпрацьовувалися правові аспекти щодо суб'єктів навчального про­цесу, розроблялися відомі міжнародні проекти СОМЕТ, ЕКАSМUS, LingWA, ТАСІS та інші, в яких наголошувалося на необхідності посилення взаємозв'язків вищої освіти та виробничих структур, розробки узгоджених між вищими навчаль­ними закладами навчальних планів і програм, сприяння вивченню іноземних мов тощо. У 1990 р. було прийнято Європейську конвенцію про загальну еквівалент­ність періодів університетської освіти.

Подією планетарного масштабу наприкінці другої декади вересня 1988 р. стало і святкування 900-річчя найстарішого у Європі Болонського університету. Заснований 1088 р. під назвою Європейський університет він відігравав надзвичайно важливу роль у розвитку науки та культури всього світу, залиша­ючись вірним своїй, справді європейській, сутності, стимулюючи розвиток інтеграційних процесів європеїзації освіти в XXI ст. На свято приїхали рек­тори понад 300 університетів Європи (і не лише Європи), найвідоміші та найвпливовіші релігійні, громадські та політичні діячі, діячі культури й освіти з багатьох країн. Серед присутніх були: Папа Римський Павло Іоанн II, мати Тереза, Далай-лама та багато інших відомих особистостей. Святкування супро­воджувалися численними зустрічами, консультаціями, прийомами, семінарами.

До цієї події експертами було підготовлено й узгоджено історичний доку­мент, який 18 вересня в урочистій обстановці підписали присутні на свят­куванні ректори європейських університетів. Його за аналогією з визначним середньовічним документом, відомим як Вели­ка Хартія Вольностей, було названо — Велика Хартія Університетів. У Хартії було проголошено фундаментальні засади, які раз і назавжди мають бути основою призначення університетів як центрів
культури, знань і досліджень. Хартія ще раз підтвердила головні цінності, права й обов'язки університету як провідного інтелектуального центру суспільства.

Велику Хартію перекладено на багато мов світу. Приємно усвідомлювати, що існує офіційний переклад й українською мовою. Хоча Велика Хартія Університетів була проголошена за 11 років до ви­никнення поняття «Болонський процес», вона є його невід'ємною складовою. Посилання на Велику Хартію Університетів, зокрема, міститься й у тексті Сорбоннської (1998 р.) та Болонської (1999 р.) деклараціях декларацій та в інших колективних міжнародних документах.

Уже чотири українські університети підписали Велику Хартію. Серед перших 430 засновників співдружності були Харківський імені В.Каразіна та Дніпропетровський державний університети. У вересні 2003 р. Хартію університетів підписали Одеський національний університет імені I. Мечнікова та Національ­ний технічний університет України «Київський політехнічний інститут».

Під впливом Маастрихтського договору з 1992 р. (Договір про Європейський Союз (ЄС, Євросоюз), підписаний у 1992 р. у м. Маастрихт (Нідер­ланди) головами держав та урядів 12 країн-членів Європейського співтовариства, набув чинності 1 листопада 1993 р. Договір започаткував міждержавне об'єднання, для якого характерні як риси міжнародної організації, так і федеративної держави. На додаток до на­ціонального громадянства Договір вводив громадянство ЄС) розпочався третій період передісторії Болонського процесу, під час якого виразнішим стало поглиблення ідей європеїзації вищої школи у зв'язку з посиленням ідей Євросоюзу (наприк­лад, актуалізувалися соціально-політичні аспекти євроінтеграції, зокрема, ідеї про впровадження європейського громадянства, яка передбачає вільне переміщення тощо.

У середовищі політиків і наукової громадськості зростало розуміння того, що необхідно встановити якісно нові зв'язки у Європі для розвитку та зміц­нення її інтелектуального, соціального й науково-технологічного потенціалу. «Європа знань» нині широко визнана як незамінний чинник соціального та гума­нітарного розвитку, а також як необхідний компонент об'єднання та збага­чення європейської людності.

Такі програми, як SOCRАTES, «Молодь», ТЕМР US були спря­мовані на стимулювання інтеграційних процесів та модернізацію освіти у країнах континенту. Вони передбачали розвиток обмінів викладачами, студентами, партнерство між університетами і бізнесом, сприяння освіти дорослих, під­тримку вивчення іноземних мов, молодіжних ініціатив, новітніх освітніх техноло­гій тощо. Із середини 1990-х рр. ідеї євроінтеграції вищої освіти поширюються у Східну Європу, в тому числі в Україну.

Актуальною в цей період була дискусія щодо принципу субсидіарності (допомоги, підтримки) розвитку вищої школи, проголошеного Маастрихтським договором. Цей принцип було сприйнято по-різному. Одні заперечували його як такий, що заважає інтеграції, оскільки вбачали в ньому спосіб втручання Брюсселя в суверенітет інших держав, загрозу базовій та університетській освіті як символам національності держави. Інші підтримували необхідність підвищен­ня якості освіти, відверто й опосередковано критикуючи її недостатній взаємо­зв'язок із економікою, індустрією, вирішенням питань дисбалансу робочої сили: з одного боку, її дефіцит, з іншого — зростання кількості безробітних.

Саме в документах цього періоду, передусім у Програмному документі ЮНЕСКО «Реформи і розвиток вищої освіти» (1995 р.), було проаналізовано об'єктивні умови та суб'єктивні фактори, які спричинили поглиблення розвитку інтеграційних процесів освіти й економіки, освітніх систем Європи, висвітлені можливості та проблеми. Серед факторів, невіддільних від системи освіти, особливо визначилися: інформаційне суспільство, інтернаціоналізація, науко­вий і технічний розвиток. Виділялись також правові, соціально-економічні, лінгвістичні проблемні фактори, які обмежували європейську мобільність, зрос­таючу роль освіти та професійної підготовки як принципової умови економіч­ного та соціально-економічного розвитку сучасного суспільства.

У цей самий період було опубліковано Білу книгу «Розвиток, значення, зайнятість. Учення і навчання: розвиток суспільства, що навчається» (1995 р.) та Зелену книгу «Освіта — підготовка — дослідження: перепони для транснаціональної мобіль­ності» (1996 р.). У цих книгах не лише обґрунтовувались три головні фактори впливу на освіту — інформаційне суспільство, інтернаціоналізація і науковий та технічний світ, — увага акцентувалася й на необхідності вироблення узгодженої освітньої політики, яка б сприяла створенню: системи освіти впродовж усього життя; підвищенню випереджувальної ролі освіти; стимулюванню виробництва знань; зближенню освіти й економіки, посиленню ролі освіти в розвитку особис­тості; оволодінню випускниками не менше ніж, трьома європейськими мовами; ствердженню рівної корисності інвестицій в економіку й освіту; подоланню перешкод, які гальмують європейську мобільність. Значною подією стало те, що 1996 рік було оголошено для Європи роком освіти впродовж усього життя.

11 квітня 1997 р. у Португалії під егідою Ради Європи та ЮНЕСКО 43 країни підписали Лісабонську конвенцію (До речі, це — перший офіційний документ у контексті Болонського процесу, до якого приєд­налася Україна. Верховна Рада України ратифікувала цю угоду 12 грудня 1999 р. Конвенція набула чинності на території України 1 червня 2000 р.) про визнання кваліфікацій, які належать до вищої освіти Європи. Вона задекларувала наявність і цінність різноманітних освітніх систем, поставила за мету створення умов для того, щоб якомога більше людей, скориставшись здобутками національних систем освіти, отримали мож­ливість бути мобільними на європейському ринку праці.

Подальша розробка концепції гармонізації архітектури європейської сис­теми вищої освіти зафіксована в Сорбоннській спільній декларації, яку було підписано 25 травня 1998 р. під час зустрічі з нагоди 800-річного ювілею Па­ризького університету міністрами освіти чотирьох країн (Велика Британія, Італія, Німеччина, Франція). Декларація поставила питання про формування відкритого європейського простору у сфері вищої освіти; прозорість, легкість і зрозумілість дипломів, ступенів і кваліфікацій; орієнтацію переважно на дво­ступеневу структуру вищої освіти (бакалавр — магістр); використання сис­теми кредитів (ЕСТS); міжнародне визнання бакалавра і надання йому права вибору форми подальшого навчання, зокрема в магістратурі чи докторантурі; стимулювання процесу вироблення єдиних рекомендацій для зближення сис­тем освіти та формування європейського простору вищої освіти.

Було досягнуто важливих узгоджень щодо структури системи вищої освіти. Йшлося насамперед про кредити, які може отримати кожен, хто бажає навча­тись у європейських університетах. У контексті цих домовленостей у студен­тів буде доступ до різних освітніх програм, зокрема можливість навчатися багатопрофільно, розвивати знання мов, використовувати інформаційні тех­нології. Головними принципами інтегрованої моделі європейської освіти було проголошено мобільність, визнання, доступ до ринку праці.

Слід зауважити, що поява Сорбоннської декларації викликала здивування не лише в академічному співтоваристві, але й у Європейській Комісії, а також у міністрів освіти інших держав-членів ЄС. Здавалося майже неймовірним, щоб країни, які настільки традиційно різняться, пішли шляхом гармонізації власних систем освіти. Цей документ треба розглядати як такий, що надав первинного поштовху процесу консолідації європейського простору вищої освіти у контексті загальноєвропейського процесу і який пізніше отримав назву Болонського.

В обох документах — і в Лісабонській конвенції, і в Сорбоннській деклара­ції — містився заклик щодо підвищення конкурентоспроможності європей­ської вищої освіти стосовно освіти США. Адже великою проблемою стало те, що європейська система вищої освіти відстає від американської на 15-20 років. З одного боку, Європа має величезний освітній потенціал. Щороку тисячі уні­верситетів передають свої знання сотням тисяч випускників. Більшість з цих університетів, а також окремі департаменти, мають статус міжнародних. Єв­ропа є також одним із найбільших ринків працевлаштування у світі. З іншого боку, існує ще досить багато перепон щодо мобільності студентів, викладачів і дослідників: низький рівень співпраці між університетами; недостатня орга­нізація передачі нових знань від університетів до ринку праці; неадекватне фінансування або неефективне його використання. Європейські країни праг­нуть наздогнати своїх заокеанських партнерів, що потребує величезних зусиль для того, щоб прискорити впровадження і розвиток нових технологій. Варто покінчити з традиційним для Європи опором новому, властивому як управлін­ським, так і робітничим кадрам. Нагальною постала необхідність вироблення єдиних стандартів вищої освіти, підняття рівня кваліфікаційних вимог до фахів­ців, отримують які здобувають вищу освіту, щоб бути конкурентоспроможною в галузі освіти та припинити відтік студентів і молодих учених до СЩА.

Принципи Лісабонської конвенції та Сорбоннської декларації у подальшому лягли в основу «Всесвітньої декларації з вищої освіти для XX ст.: підходи та практичні заходи», яку було вироблено Всесвітньою конференцією з вищої осві­ти 5-9 жовтня 1998 р., а також — механізму гармонізації архітектури системи європейської вищої освіти, запровадженому документами Болонського процесу.

Загальновідомо, що започаткувала Болонський процес офіційна зустріч міністрів, які відповідали того часу за освіту в 29 країнах Європи, 19 червня 1999 р. у м. Болонья, Італія. Вона ознаменувалася прийняттям спільної «Болонської декларації», запровадила регулярні — через кожні 2-3 роки — зустрічі (конференції) міністрів освіти європейських країн, які залучилися до процесу створення єдиного європейського простору вищої освіти, закликала університети та неурядові європейські організації, пов'язані з вищою освітою, приєднатися до цього руху. Важливо звернути особливу увагу на те, що в Болонській декла­рації, яка стала стимулом процесу реформування вищої освіти в країнах Європи, вже застосовується теза щодо створення або заснування європейського простору вищої освіти до 2010р

Цим актом країни узгодили спільні вимоги, критерії та стандарти національних систем вищої освіти та домовилися про створення єдиного Євро­пейського освітянського та наукового простору. У його межах мають діяти єдині вимоги до визнання дипломів про освіту, працевлаштування та мобільності гро­мадян, що істотно підвищить конкурентоспроможність європейського ринку праці й освітніх послуг. Документом було задекларовано:

· прийняття загальної системи учених ступенів, зокрема через затвердження Додатка до диплома;

· запровадження в усіх країнах двох циклів навчання (при цьому перший, бакалаврський цикл, має тривати не менше 3 років, а другий, магістерський — не менше 2, і вони мають сприйматися на європейському ринку праці як освітні та кваліфікаційні рівні);

· створення системи кредитів відповідно до європейської сис­теми трансферу оцінок, включно з постійним навчанням;

· сприяння європейській співпраці щодо забезпечення якості освіти, розробка порівняльних критеріїв і ме­тодів оцінки якості;

· усунення перешкод на шляху мобільності студентів і викла­дачів у межах визначеного простору.

Одним із головних елементів у визначенні завдання щодо формування найбільш конкурентоспроможного та динамічного у світі суспільства, яке базується на знаннях, стало навчання впродовж життя. Ці стратегії отримали назву Лісабонських, оскільки вони розглядалися та схвалення були схвалені на Лісабонському засіданні Ради Міністрів ЄС у березні 2000 р. У жовтні того ж року Європейська Комісія опублікувала «Меморандум щодо навчання впро­довж життя» з метою визначення узгоджених стратегій і практичних заходів, направлених на заохочення навчан­ня, яке продовжується все життя, для всіх.

Принципово важливими на цьому етапі розвитку Болонського процесу мають висновки та рекомендації численних конференцій і семінарів експертів, зокрема Гельсінського семінару з проблем ступеня бакалавра (Фінляндія, лютий 2001 р.) та конференції 300 керівників університетів і представницьких організацій європейських вищих навчальних закладів у м. Саламанка (Іспанія, 29-30 бе­резня 2001 р.). На цих форумах обговорювалися проблеми реформування освітніх систем європейських країн з метою підготовки рекомендації до наступного етапного саміту міністрів вищої освіти країн Болонської співдружності у Празі (травень 2001 р.).

Зокрема, в рішенні Гельсінського семінару головна увага приділялася двоступеневій структурі вищої освіти та відзначалося, що вона сприяє розвитку національної й інтернаціональної мобільності, оскільки передбачає модульний (блоковий) характер навчальних програм. На Саламанській зустрічі було підтверджено підтримку європейськими вищими навчальними закладами голов­них цілей Болонської декларації та проголошено створення Європейської асо­ціації університетів (БІТА).

Другий період розвитку Болонського процесу розпочався у Празі 19 трав­ня 2001 р., де було підписано Празьке комюніке представниками вже 33 країн Європи. У Комюніке країни знову підтвердили свою позицію щодо цілей, визначених Болонською декларацією; високо оцінили активну участь у процесі Європейської асоціації університетів і національних студентських спілок Європи; відзначили конструктивну допомогу з боку Європейської комісії та висловили свої зауваження щодо подальшого розвитку, беручи до уваги різноманітність цілей Болонської декларації.

На саміті було виділено важливі елементи Європейського простору вищої освіти, а саме: постійне навчання впродовж усього життя; мотивоване залучення студентів до навчання; сприяння підвищенню привабливості та конкурентоспроможності Європейського простору вищої освіти для інших регіонів світу (зокрема, обговорювались аспекти транснаціональної освіти).

18-19 вересня 2003 р. у Берліні розпочався третій етап Болонського про­цесу. Якщо на початкових етапах Болонського процесу (1999-2001 рр.) йшлося лише про університети й інші вищі навчальні заклади, які займаються науко­вими дослідженнями, присуджують дипломи магістра та готують молодих і науковців в аспірантурі, то безпосередньо перед самітом у Берліні та під час нього на повний голос зазвучали цілком нові аспекти Болонського процесу.

Із певним запізненням, проте було визнано, що магістерський рівень освіти — недостатній для забезпечення належної наукової інноваційності європейської економіки. Тому було прийнято принципово нове рішення — поширення загальноєвропейських вимог і стандартів уже й на докторські ступені. Заплановано масову підготовку молодих докторів (у нас — кандидатів наук) у тристу­пеневій вищій освіті за схемою «бакалавр —> магістр —> доктор». Рекомендовано обмежитися лише одним науковим ступенем (доктор наук), а не двома (кан­дидат наук + доктор наук, габілітований доктор + доктор філософії тощо).

На Берлінській зустрічі до Болонської співдружності разом із іншими шістьма країнами було прийнято й Росію.

Черговий саміт країн-учасниць Болонського процесу відбувся 19-20 травня 2005 р. у м. Берген (Норвегія). На ньому до Болонської співдружності приєдналася Україна та ще чотири країни. Серед визначених пріоритетів на конференції досягнуто згоди щодо подальшого розвитку головних принципів докторських програм, які мають бути повністю узгоджені з системою кваліфікацій європейського простору вищої освіти. Механізм євроінтеграції вищої освіти передбачав створення спеціалізова­них міжнародних структур, покликаних спрямовувати й активізувати процес реалізації Болонських домовленостей.

Нині до Болонського процесу залучено багатьох фізичних і юридичних осіб. Склад учасників постійно розширюється. Це збільшує шанси на успіх про­цесу, але, зрозуміло, не полегшує вирішення завдань, спрямованих на досяг­нення його цілей.

Активну участь у Болонському процесі беруть:

Європейська асоціація університетів (ЕІІА), створена в Болоньї у 2000 р.;

Об'єднання національних студентських спілок (Е8ІВ);

Європейська асоціація міжнародної освіти (ЕАІЕ);

Асоціація спілок ректорів європейських університетів (СКЕ);

Європейська мережа забезпечення якості вищої освіти (ЕКС^А);

Європейський центр вищої освіти (ЕМЕ8СО-СЕРЕ8) тощо.

На всіх етапах Болонський процес було проголошено добровільним; полісуб'єктним; таким, що ґрунтується на цінностях європейської освіти та культури; таким, що не нівелює національні особливості освітніх систем різних країн Європи; гнучким, відкритим, поступовим. Незважаючи на інтеграційні процеси у Європі, практика доводить, що його складові гіпотетичні. Як приєднання до цього процесу, так і неприєднання мають свої переваги та ризики. Утім із урахуванням усіх «за» і «проти» для країн, мета яких економічний і суспільний розвиток і, зрештою, вступ до ЄС, альтернативи Болонському процесові немає.

Отже, історичний екскурс доводить, що Болонський процес не виник раптово. У Болонській декларації знайшли свою конкретизацію головні напрямки розвитку європейських університетів із урахуванням досвіду та відповідно до цивілізаційного процесу початку ХХІ ст.

Дата добавления: 2014-01-07