Структура педагогічної інноватики

Розвиток сучасної освіти відбувається в глобалізаційних умовах, які стимулюють інноваційні процеси. Це спричиняє до встановлення наукових зв’язків з економічною галуззю, в надрах якої сформувалась нова наука – інноватика. Інноватика (лат. іnnovatio – оновлення) вивчає інноваційні процеси, особливості розробки, впровадження, використання різних класів інновацій, закономірностей формування інноваційної активності й інноваційної культури організацій. Сьогодні інноватика набуває ознаки міждисциплінарної галузі. Так, останнім часом розпочала розвиток культурна інноватика (А.Флієр), активно розвивається соціологія інноватики (Ю.Карпова), формуються і основи педагогічної інноватики, яку розглядають як вчення про створення, оцінювання, освоєння і використання педагогічних новацій (І. Дичківська).

Структурно педагогічна інноватика складається з трьох блоків:

– педагогічної неології: галузі педагогічних знань, у якій систематизуються, узагальнюються та розвиваються наукові, експериментальні й дослідні дані про процес науково-педагогічної творчості, його особливості, основні результати.

– педагогічної аксіології: розділу педагогіки, в якому досліджуються значущі для педагогічної праці цінності навчання і виховання.

– педагогічної праксеології: галузі педагогічних знань, яка досліджує ефективність механізмів застосування педагогічних інновацій, оптимальної інноваційної діяльності.

Інноватика оперує рядом визначень, серед яких:

– інноваційна освіта – система ідей, головною метою яких є збереження і розвиток творчого потенціалу людини;

– інноваційне навчання — зорієнтована на динамічні зміни в навколишньому світі навчальна діяльність, яка грунтується на оригінальних методиках розвитку різноманітних форм мислення, творчих здібностей, високих соціально-адаптаційних можливостей особистості

– інноваційна діяльність: комплексна діяльність, спрямована на створення новацій в освітньому процесі, їх розповсюдження та впровадження в практику роботи навчальних закладів;

– інноваційні процеси – зумовлені суспільною потребою комплексні процеси створення, впровадження, поширення новацій і зміни освітнього середовища, в якому здійснюється їх життєвий цикл.

– інноваційний потенціал педагога – сукупність соціокультурних і творчих характеристик особистості педагога, що виражає готовність удосконалювати педагогічну діяльність, а також наявність внутрішніх засобів і методів, які забезпечують цю готовність.

Розглянемо шляхи появи інновацій в системі освіти. Перший шлях: інновації виникають значною мірою стихійно. Інновації цього роду не завжди пов’язані з повнотою наукового обґрунтування, частіше вони відбуваються на емпіричній основі, під впливом ситуативних вимог. До інновацій цього типу можна віднести діяльність педагогів-новаторів, вихователів і т.д. Другий тип нововведень: інновації у системі освіти є продуктом усвідомленої, цілеспрямованої, науково культивованої міждисциплінарної діяльності.

Проте, для другого типу нововведень характерними є психологічні бар’єри в інноваційній діяльності. Історично все нове і невідоме завжди викликало у людей тривогу та страх. Це обумовлено блокуванням життєвих потреб у безпеці, захищеності, самоствердженні, комфорті та ін. Сьогодні з’явилося навіть нове поняття – антиінноваційний бар’єр, який обумовлений як індивідуальними особливостями педагога, так і соціально-психологічними рисами педагогічного середовища. Зовні він часто виступає у захисних висловах, які відображають стереотипи, що існують у суспільстві щодо конкретних інновацій. Серед них виділяють наступні (А. Пригожин):

1. «Це у нас вже є». Наводиться приклад, дійсно схожий у деяких рисах із запропонованим нововведенням.

2. «Це у нас не вийде». Перераховується ряд особливостей, об’єктивних умов, які роблять неможливим дане нововведення.

3. «Це не вирішує наших головних проблем». Вислів, характерний для прихильника радикальних рішень.

4. «Це вимагає доопрацювання». У нововведенні виділяються його дійсні недоліки, обмеження, недоопрацьовані елементи, які завжди неминучі, бо всякий проект потребує апробації та доведення у робочому режимі.

5. «Тут не все рівноцінно» – ставка на відсікання деяких деталей по будь-якому із названих вище міркувань, від чого нововведення або стає «нешкідливим» за своїм інноваційним потенціалом, «приручається», або виявляється безглуздим з тієї ж причини, бо відчутного ефекту вже не передбачається.

6. «Є й інші пропозиції». Мається на увазі цілком реальна альтернатива даному нововведенню, що висувається іншими авторами, школами.

До вказаних вище бар’єрів можна додати і бар’єри щодо реалізації творчого компоненту:

1. Схильність до конформізму (пристосовництво, пасивне ухвалення існуючого порядку), що знаходить відображення у домінуючому над творчістю прагненні бути схожим на інших людей, не відрізнятися від них своїми думками та вчинками.

2. Острах виявитися «білою вороною» серед людей, здатися смішним.

3. Острах здатися занадто екстравагантним, навіть агресивним в своєму неприйнятті й критиці думок інших людей.

4. Острах відплати з боку іншої людини, чия позиція критикується.

5. Особистісна тривожність, невпевненість у собі, негативне самосприйняття («Я-концепція»), що характеризується заниженою самооцінкою особистості, побоюванням відкритого висловлювання своїх ідей.

6. Ригідність («в’язкість») мислення, яку можна розглядати як властивість використовувати придбані знання у їх залишковому розумінні, без можливості різноманітності.

Коли інноваційний процес все ж таки переходить у нововведення, то для його зупинки існує не менш відпрацьований набір методів. Серед них найбільш поширеними вважаються наступні:

· «метод конкретизуючих документів» – головне не допустити широти розповсюдження нововведення через відсутність документальної основи;

· «метод шматкового впровадження» – введення тільки одного елементу;

· «метод вічного експерименту» – штучна затримка в експериментальному статусі;

· «метод звітного впровадження» – спотворення справжнього впровадження;

· «метод паралельного впровадження» – нововведення співіснує із старим, багато елементів не заміщаються новими, а продовжують діяти з ними.

Однак, які б перепони не виникали на шляху втілення інновацій у педагогічну науку та практику, стає зрозумілим, що саме за ними майбутнє.

Інноваційні процеси в освіті реалізуються як цілеспрямовані зміни цілей, умов, змісту, засобів, методів, форм діяльності через втілення нововведень.

Дата добавления: 2014-01-07