Соціально-економічні відносини

Соціальна структура населення

1. Шляхта – військовий службовий стан, до якого належали представники з різних соціальних груп, що несли військову службу в князя і могли утримувати себе під час походів. Сформувалася у XIV-XVI ст. Входили:

Магнати – великі землевласники, нащадки князів і великих бояр. Майже 30 княжих родів литовської та давньоруської династій (Острозькі, Вишневецькі, Збаразькі, Корецькі).

Пани – члени великокнязівської ради (пани радні) та найзаможніші феодали, які у воєнні походи виїжджали не в складі повітової шляхти, а окремо зі своїми загонами під власними корогвами (пани-хоруговні).

Дрібна шляхта (зем’яни) – походили з колишніх селян чи міщан, які за свою військову (боярську) службу одержали статус шляхти та земельні володіння. Верхівка зем’ян володіла вотчинами, мала права приватної власності на землю, а решта володіла удільними землями, тобто користувалася землею лише за умови виконання військової повинності.

У XVI ст. процес оформлення шляхти в привілейований стан вступив у вирішальну фазу:

- шляхта на основі серії юридичних актів остаточно відокремилася від «поспільства» (селянства). У 1522 р. було прийнято сеймову ухвалу. про «вивід шляхетства», згідно з якою до шляхетського стану належали лише нащадки тих, хто став боярином чи зем’янином ще за часів правління Вітовта, Сигізмунда й Казимира. Перепис шляхти («попис земський»), який було проведено 1528 р., став наступним кроком у процесі її відокремлення в самостійну верству. «Устав на волоки» (1557), відніс до шляхти лише «бояр стародавніх», а решту відтіснив на нижчі соціальні сходинки – до станів міщанства і селянства;

- внаслідок формування суспільної структури права князівського прошарку були обмежені, а дрібної шляхти – розширені;

- у середині XVI ст. відбувався процес створення юридична оформленої системи її прав, привілеїв та обов’язків. Литовський статут 1566 р. остаточно скасував всі обмеження шляхетської земельної власності, закріпив за шляхтою законодавчі права. Віденський привілей 1565 р. сприяв утворенню повітових шляхетських сеймиків.

2. Духовенство – становило окрему суспільну верству населення. Не підлягали світському суду, належало майже 10% населення; поділялося на біле (парафіяльні священики, без целібату) та чорне (ченці, здебільшого високі духовні ієрархи). Брали дрібну данину натурою, деякі церкви та монастирі володіли значними земельними угіддями, селами і навіть містами

Литовські правителі 1458 р. відновили митрополію в Києві. Після уній XVI ст. православне духовенство втратило свої позиції, а католицьке стало панівною ідеологічною силою.

3. Міщани – відокремились у окрему верству. Входили:

Патриціат – сформувався з найбагатших та найвпливовіших купців та промисловців.

Бюргерство – цехові майстри та торгівці середньої заможності.

Плебс – ремісники, дрібні торгівці та селяни.

Характерною рисою міського життя була цехова організація. Відповідно до західноєвропейських зразків населення українських міст об’єднувалося в цехи, кожен цех мав свій статут органи управління з виборними «цехмайстрами» на чолі. Перша згадка – 1386 р., у грамоті йдеться про цех шевців Перемишля. Особливості:

- цехова організація не була так жорстко регламентована як у західноєвропейських корпораціях;

- світські феодали володіли в королівських містах земельними ділянками (юридиками), які не підлягали міській адміністрації та суду;

- королівська влада на відміну від європейської традиції виступала, як правило, на захист феодалів, а не міст.

Магдебурзьке право. Вперше запроваджене в німецькому місті Магдебурзі, остаточно сформувалося у XIII ст. Суть його полягала у звільненні міста від управління і суді державних урядовців і феодалів та дарування прав» ні створення органів місцевого самоуправління. Першим містом України, якому 1339 р. було надане Магдебурзьке право, стало м. Санок (нині входить до складу Польщі). Згодом воно було надане Львову (1356), Кременцю (1374), Києву (1494-1497) та іншим містам. Протягом XV-XVIIІ Магдебурзьке право стало основою життя значної кількості міст України.

4. Селянство – не належало до станів, феодально залежне. Входили:

- чиншові селяни, або данники, які сплачували феодалам натуральну й грошову ренту (чинш). Данники – особисто вільні та економічно незалежні селяни-общинники. Поступово зникають;

- тяглі селяни, які вели господарство на земельних ділянках, що належали феодалам. Основними формами експлуатації цієї категорії селянства були відробіткова рента (панщина), державні податки (серебщина), державні повинності (будування мостів, прокладання доріг, ремонт замків тощо);

- службові селяни – ремісники, рибалки, конюхи, бортники, які обслуговували двір феодала.

У процесі зростання феодального землеволодіння, утвердження фільваркової системи господарювання відбувалося зближення між різними категоріями селянства, а його феодальна залежність поступово юридично оформилася у кріпосну. Суть кріпацтва полягла в прикріпленні селян до землі, запровадженні обов’язкових селянських робіт на пана (панщини), остаточно і у обмеженні громадянських прав і свобод селянства. Його юридичне оформлення вступило в завершальний етап у XVI ст. Польські сейми 1505 і 1520 рр. заборонили селянам покидати свій наділ без згоди пана та узаконили дводенну панщину. Литовські статути (1529, 1566) обмежили право власності селян на землю. «Устава на волоки» (1557) встановила дводенну панщину в Литві, значно обмежила права селян щодо зміни місця проживання, тобто юридично закріпляла належність селян феодалові. «Артикули» польського короля Генріха Валуа (1573) та ІІІ Литовський статут (1588) остаточно закріпили панщину, тривалість якої визначалася волею пана; селяни позбавлялися прав розпоряджатися своїм майном, заповідати або ж відчужувати його без дозволу феодала; шляхтич отримав право карати на смерть своїх кріпаків; селян-утікачів розшукували протягом 20 років.

Селяни реагували на процес закріпачення пасивною непокорою (письмові скарги польському королю та литовському князю щодо зловживання шляхти; втечі на Подніпров’я; відмова від виконання панщини тощо) та активною протидією (напади на маєтки, знищення майна шляхтичів, вбивство панів, організація повстань: 1431 р. повстання селян Бокотської волості на Поділлі, 1490-1492 рр. – повстання під проводом селянина Мухи).

Економіка

Основна тенденція – зростання товарності с/г. У 1453 р. падіння Константинополя, переорієнтація торгівлі зерном. Основним перевалочним пунктом зерна стає м. Гданськ на Балтійському морі, що пожвавлює виробництво пшениці у Речі Посполитій та українських землях. Зростає попит на продукти скотарства. Відбувається зростання великого феодального землеволодіння, джерелами якого були великокнязівські дарування, захоплення феодалами общинних земель, купівля маєтків у інших власників, освоєння нових земель.

Більша частина земель була зосереджена у великих магнатів. В Руському воєводстві 55 родин володіли понад 1500 сіл, міст та містечок. Особливо зростання феодального землеволодіння посилилося після Люблінської унії. Відбувається наступ феодалів на територію та права селянських общин. Селянська община базувалася на сусідських територіальних зв’язках, утворювалася з окремих селянських дворищ, до яких, у свою чергу, входило 5-11 «димів» – окремих господарств селянських сімей-родин. У середині XVI ст. вільних общинних земель в Україні практично не лишилося.

Феодали перетворили свої земельні володіння на фільварки – багатогалузеві господарчі комплекси, що базувалися на постійній щотижневій панщині залежних селян, були орієнтовані на товарно-грошові відносини, хоча і зберігали значні риси натурального господарства.

У містах поглиблювалася спеціалізація ремісництва (у XV ст. – 200, а на п. XVII ст. – до 270 спеціальностей). У XV ст. набули поширення постійні ярмарки, існували у Львові, Києві, Галичі, Луцьку та ін., виникають перші зародки мануфактурного виробництва.

Литовські Статути

Перший або Старий Л.С. 1529 р. складався з 243 артикулів, об’єднаних в 13 розділах, в яких були зібрані норми судово-процесуального, кримінального, цивільного та господарського права. Провідною думкою цього кодексу була оборона інтересів держави і, зокрема, шляхти, а особливо магнатів. До нього увійшли деякі положення «Руської Правди» та норми звичаєвого права, ряд пунктів з польских та німецьких судебників, а також з «Саксонського Зерцала».

Другий Л.С 1566 р. складався з 367 артикулів у 14 розділах. Закріпив адміністративно-політичну реформу держави (поділ на повіти), а також поширив привілеї рядової шляхти. До сейму були введені, поруч з вищою палатою (пани-рада), представники рядової шляхти – повітові посли. Цей кодекс є юридичним оформленням панівної ролі шляхти в державі і дальшого обмеження прав селянства (в містах діяло т.зв. магдебурзьке право).

Третій Л.С. 1588 р. містив 488 артикулів, розбитих на 14 розділів. Він позначався засвоєнням багатьох польських юридичних понять у наново систематизованому і значно поширеному кримінальному й цивільному праві Статуту, а особливо в остаточному закріпленні привілеїв шляхти і в повному закріпаченні селян. Цей статут діяв, зокрема, у Київській, Подільській та Волинській губерніях до 1840, юридично запровадив кріпосне право на Брацлавщині (тепер Вінницька і частина Хмельницької області) і Придніпров’ї. Закріплював феодальну власність на землю, передбачаючи і власність на неї селян. Третій статут оформив створення єдиного стану кріпосних селян шляхом злиття закріпачених слуг з іншими розрядами залежних селян.

Дата добавления: 2014-01-07