Німеччина

Зовнішня політика. Основним завданням зовнішньої політики Франції у перші післявоєнні роки була боротьба за гегемонію на Європейському континенті. Намагаючись отримати якомога більше репарацій від Німеччини, Франція все ж змушена була під тиском Англії й США йти на поступки. У відповідності з «планом Дауеса» та «планом Юнга» французький уряд позбавлявся контролю за виплатою репарацій, а їх суми було зведено до мінімуму. Після Локарнської угоди 1925 р. Франція була змушена вивести війська з Рурської області.

Уряд Народного Фронту. На муніципальних виборах у травні і червні 1935 р. французькі ліві домоглися значного успіху, внаслідок чого 48 партій і організацій лівого спрямування об'єдналися у Народний фронт. У липні 1935 р. прихильники Народного фронту організували у Франції масові антифашистські демонстрації. Тільки в Парижі кількість демонстрантів становила понад 500 тис. чол.

Особливості економічної депресії у Франції. Вплив світової економічної кризи на французьке господарство був особливо сильним у 1930-1936 pp. У цей період обсяг промислової продукції і національний прибуток зменшилися майже на ЗО%. Збанкрутувало декілька великих банків. На початку 1935 р. понад 130 ткацьких фабрик закрилися. Зовнішня торгівля скоротилася на 60%. Промислова криза доповнилася аграрною. Виробництво сільськогосподарської продукції зменшилося на 40%. Все це негативно вплинуло на життєвий рівень населення. Безробітних налічувалося близько 1,5 млн. чол. Загострилося внутрішньополітичне становище. У 1932 р. російський емігрант Горгулов убив президента Франції Поля Думера. У цьому ж році виникла фашистська партія «Французька солідарність». Активізувалися профашистські організації «Вогняні хрести», «Французька дія» та ін.

Уряд Лівого блоку. У політичному житті післявоєнної Франції відбувалися серйозні зміни. Оскільки «Національний блок» скомпрометував себе в очах виборців провалом «рурської авантюри», радикал-соціалісти у 1923 р. покинули його і разом з соціалістами та партією республіканців-соціалістів створили новий «Лівий блок».

У травні 1924 р. відбулися парламентські вибори. За «Лівий блок» проголосувало майже 3,5 млн. виборців і його представники отримали 272 мандати, за «Національний блок» – 3,8 млн, що забезпечувало йому 274 мандати.

У червні 1924 р. відомий діяч радикал-соціалістичної партії Едуар Ерріо очолив новий уряд. У роки правління «Лівого блоку» була проведена часткова амністія політичних в'язнів, надано право державним службовцям створювати свої профспілки, законодавчо обмежувалася нічна праця жінок та дітей. Крім того, жінки одержали право брати участь у виборах до муніципальних і кантональних органів влади. Однак спроби уряду Е. Ерріо оздоровити фінанси шляхом запровадження податку на капітал наштовхнулися на сильну протидію частини сенаторів. У квітні 1925 p., коли сенат провалив фінансовий проект уряду, Е. Ерріо подав у відставку.

У зовнішній політиці уряд Франції змушений був рахуватися з позицією США і Великобританії. Він погодився з планом Дауеса і Локарнськими угодами, внаслідок чого Франція недоотримала частину репарацій. Впродовж 1925 р. уряд Е. Ерріо евакуював французькі війська із Руру. Перед американськими монополіями відкривалися можливості створювати свої підприємства на французькій території. Загострення протиріч із США та Англією призвело до того, що у 1924 р. Франція встановила дипломатичні відносини з СРСР.

Важливим напрямом французького зовнішньополітичного курсу залишалася колоніальна політика. У 1925 р. Франція брала участь у війні проти Рифської республіки у Марокко, пославши туди 200-тисячну армію. Тоді ж французькі війська придушили повстання у Сирії. Загалом колоніальні війни обійшлися Франції в суму понад 1 млрд. франків, що значно погіршило фінансовий стан країни. Фінансова криза призвела до падіння уряду «Лівого блоку».

У липні 1926 р. було сформовано уряд «Національної єдності» на чолі з Р. Пуанкаре, який перебував при владі до кінця 1928 р. В березні 1927 р. на пропозицію соціаліста Поля Бонкура було прийнято закон про мобілізацію нації під час війни та збільшення видатків на оборону.

Економічна криза дестабілізувала й владні структури. У 1931-1932 pp. у Франції змінилося сім кабінетів міністрів.

Серед французьких політиків дискутувалося питання про необхідність обмеження парламентської демократії та розширення повноважень президента. Ідеї «уряду твердої руки» знайшли своє втілення у фашистському путчі 1934 р. 6 лютого понад 20 тис. фашистів із організації «Бойові хрести», «Королівські лицарі» та «Патріотична молодь» рушили до Бурбонського палацу, щоб розігнати палату депутатів. Уряд Е. Даладьє не зміг вжити рішучих заходів проти заколотників, тому в боротьбу з ними вступили понад 25 тис. робітників, котрі завдали фашистам рішучої поразки на центральних вулицях та в передмістях Парижа. Внаслідок путчу влада перейшла до уряду «Національної єдності» на чолі з Гас-тоном Думергом. Він спирався на підтримку промисловців та правих радикалів і виступав за посилення влади президента шляхом обмеження повноважень парламенту.

З приходом до влади в Німеччині націонал-соціалістів посилилася небезпека для державної цілісності Франції. Об'єктивно перед нею постало завдання пошуку союзників для протидії Німеччині. Міністр закордонних справ Франції Л. Барту розпочав здійснення заходів для гарантування безпеки Франції. Але у 1934 р. він був убитий терористом. Його наступник П. Лаваль у 1935 р. підписав договір із СРСР і Чехословаччиною про взаємодопомогу.

Значного успіху Народний фронт домігся на виборах у палату депутатів у квіт-ні-травні 1936 р. Кандидати Фронту отримали 5,5 млн. голосів (56,6% від загальної кількості виборців). Уряд Народного фронту очолив соціаліст Леон Блюм.

Демократизація урядового курсу Франції знайшла своє втілення у низці соціальних заходів та законів. На 15% була підвищена зарплата робітникам і службовцям. Парламент затвердив закони про оплачувані відпустки (протягом 14 днів на рік), про 40-годинний робочий тиждень, про укладення колективних договорів. Була здійснена часткова націоналізація оборонної промисловості, реформовано Французький банк, виділено кошти на громадські роботи, заборонено фашистські організації. Поліпшилося становище селян і ремісників. Заходи, здійснені урядом для врегулювання цін на зерно, дали змогу селянам зібрати у 1936 р. вдвічі більший урожай, ніж у попередньому році. Ці зміни і нововведення відповідали інтересам усього народу. В міжнародних справах Л. Блюм виступав ініціатором політики невтручання у внутрішні справи інших держав. У березні 1937 р. він запропонував зробити «перепочинок» у реалізації програми Народного фронту, а в червні 1937 р. був змушений подати у відставку.

Його наступником став радикал Шатан, за правління якого фашистські організації спробували вчинити новий заколот. Вони мали детальний план захоплення влади і встановлення фашистської диктатури на чолі з такими діячами, як Петен, Вейган та ін.

У квітні 1938 р. до влади повернувся Е. Даладьє, котрий виступив проти програми Народного фронту. Партія радикалів вийшла з Народного фронту. Кабінет Е. Даладьє схвалив надзвичайні декрети, згідно з якими були збільшені податки, скасовано 40-годинний робочий тиждень. Підприємці стали зменшувати заробітну плату і виступати проти колективних договорів. З ініціативи ЗКП 26 листопада 1938 р. у Франції відбувся Національний день протесту проти наступу реакції. Було проведено 24-годинний страйк, в якому взяло участь 4 млн. чол. На страйк уряд відповів запровадженням надзвичайного стану. Почалися масові звільнення з роботи службовців та робітників.

Після виконання програми Народного фронту постало питання про подальші напрямки розвитку Франції. Навколо цього питання розго­рілися суперечки.

Комуністи й частина соціалістів вимагали повного викорінення фашизму, навіть з обмеженням конституційної законності. Радикали і сам Л. Блюм вважали за неможливе порушувати конституцію.

Комуністи прагнули продовжувати реформу в бік запровадження соціалізму, зокрема різкого збільшення податків на підприємців, установлення жорсткого контролю над підприємствами і фінансами. Л. Блюм на це не погоджувався. Він прагнув спершу закріпити попередні досягнення, і в лютому 1937 р. оголосив про «перерву» в реформах.

Зростаючі державні витрати призвели до спаду виробництва. Щоб активізувати його і стимулювати експорт, уряд удався до девальвації франка. Це робило французькі товари дешевшими на зовнішньому ринку, а відтак і більш конкурентоспроможними. Комуністи висту­пили проти девальвації франка, стверджуючи, що це призведе до зростання цін усередині країни.

До вищезазначених розбіжностей між комуністами й соціалістами додалися розходження в питаннях зовнішньої політики.

Економічне становище Франції тим часом почало погіршуватися. Французькі підприємці, занепокоєні можливістю введення високих податків, переказували свої капітали за кордон, що відразу позначалося на темпах зростання економічного розвитку. Водночас зросли прибутки громадян. За відносно стабільного виробництва це спричинило диспропорцію між грошовою і товарною масою, а отже – зростання цін, тобто інфляцію.

Економічні негаразди викликали в населення розчарування діями Народного фронту.

Економіка так і не вийшла на докризовий рівень. Це ще більше ускладнило відносини між партіями у Народному фронті. У червні 1937 р. Л. Блюм подав у відставку: криза коаліції стала очевидною.

Після повоєнного економічного спаду у середині 1920-х рр. Франція вступила в період економічної стабілізації та піднесення. Крім Нагальнихтенденцій, які визначали розвиток економіки провідних країнсвіту, на економіку Франції впливали і додаткові фактори: приєднання промислово розвинутих Ельзасу та Лотарингії, контроль над шахтами Саару, відновлення, зруйнованих війною районів, репарації і Німеччини, зміцнення обороноздатності країни (будівництво «Лінії Мажино», переозброєння армії).

Політична боротьба розгорталась між правими і лівоцентристськими, партіями, які відстоювали діаметрально протилежні погляди На розвиток країни і на міжнародні відносини.

Народний фронт був насамперед засобом боротьби проти фашизму. У Франції безпосередню загрозу приходу фашистів до влади було ліквідовано, чого не можна сказати про сам фашизм.

Водночас Народний фронт був спробою знайти вихід із кризи й депресії. Підсумком цих дій стало прийняття цілого пакета соціально-економічних заходів, які заклали основу формування в подальшому держави «процвітання». Значною мірою ці дії були схожі на «новий курс» Рузвельта, на заходи уряду Гансона у Швеції. Відмінність полягала в тому, що в реалізації цих заходів брали участь комуністи. Для них Народний фронт був вимушеною та перехідною формою до реалізації їхньої соціальної ідеї, яку неможливо уявити без «диктатури пролетаріату». Це й надало діяльності фронту аморфного і нестійкого характеру. Участь комуністів у Народному фронті створила небезпеку його перетворення із засобу захисту демократії від фашизму в засіб ліквідації демократії заради «диктатури пролетаріату». Протиріччя, що наростали в Народному фронті, призвели до його розпаду. Наслідком політики другої половини 1930-х рр. стали накопичені в суспільстві втома від постійних соціально-політичних негараздів і зневіра в демократичні ідеали. На­ступний уряд Деладьє не зумів вивести країну з кризи, а прорахунки у зовнішній політиці призвели до поразки Франції у 1940 р. та її окупації гітлерівськими військами.

У роки стабілізації міністром закордонних справ Франції був Арістид Бріан. За 25 років своєї політичної кар'єри він і 1 разів був головою уряду і 25 – міністром. Його вважали неперевершеним майстром компромісу, маневрів, лавірування. Ж. Клемансо казав про Бріана, що його «з однаковим успіхом можна вкласти як у прямокутну, так і в круглу шухляду». Бріан проводив послідовну політику протистояння загрозі більшовизму і розповсюдженню впливу III Інтернаціоналу, був прихильником роззброєння.

Головним досягненням зовнішньої політики Парижа 20-х років вважалися Локарнські угоди 1925 р., які гарантували безпеку Франції. З її ініціативи у 1927 р. в Парижі був підписаний міжнародний договір про заборону війни, відомий під назвою «пакт Бріана-Келлога». Французький уряд наполегливо домагався створення міждержавного об'єднання «Пан-Європа», яке повинне було забезпечити лідерство Франції на континенті.

В умовах зростаючої агресивності гітлерівської Німеччини і фашистської Італії у французькій зовнішній політиці спостерігались дві протилежні тенденції: одна – за поступки Німеччині та зближення з нею, інша – за консолідацію антифашистських сил. Вони породжували суперечливі, невиважені кроки офіційного Парижа. Так, Луї Барту шукав шляхів до об'єднання антифашистських сил і збереження незалежності Франції. З його ініціативи Франція приєдналася до Східного пакту за участю Польщі, СРСР, Чехословаччини, Фінляндії, держав Прибалтики та Німеччини.

П. Лаваль, який змінив Барту на посаді міністра закордонних справ, схилявся до співпраці з Німеччиною. Спроби Франції зблизитися з Німеччиною і навіть домогтися для неї міжнародної позики в обмін на відмову Берліна від політики перегляду статус-кво в Європі, не принесли успіху. Реваншизм, який посилився з приходом гітлерівців до влади, змусив Францію шукати нових союзників. У 1935 р. П. Лаваль змушений був підписати франко-радянський пакт про взаємодопомогу, підготовлений Л. Барту. Спроба створити антигітлерівський союз за участю Франції, Англії та СРСР наприкінці 30-х років успіху не мала. Радянський Союз, як відомо, підписав з Німеччиною пакт про ненапад, поховавши останню надію на створення системи колективної безпеки в Європі.

а) Становлення фашистської диктатури.

Доступившись до виконавчої влади, нацисти почали послідовну ліквідацію режиму політичної демократії Німеччини. Використавши як привід підпал рейхстагу (27 лютого 1933 р.), що його самі ж і організували, вони вдалися до відкритого терору проти їхніх політичних противників – соціал-демократів і комуністів. Передусім Гітлер домігся підписання Гінденбургом спеціального указу «Про охорону народу і держави», що ліквідував основні права громадян і надав необмежені повноваження каральним органам. Нацисти провели нові вибори до рейхстагу, сподіваючись отримати переважну більшість у ньому. Проте підсумки виборів у березні 1933 р. їх не задовольнили: комуністи й соціал-демократи, які перебували в підпіллі, отримали 30,6 % голосів виборців, нацисти – 43,9 %. Не зібравши абсолютної більшості голосів, нацисти відтоді остаточно відмовилися від спроб прикрити свій режим хоча б видимістю демократії та збереження конституції.

Важливим етапом зміцнення влади Гітлера було знищення ним своїх політичних противників у партії. Лідер штурмовиків (СА) Ернст Рем виступав за продовження «націонал-соціалістичної революції», тобто за переділ власності в Німеччині, що могло позбавити Гітлера підтримки великого капіталу. Щоб розв'язати проблему кардинально, Гітлер за допомогою загонів СС у ніч на 30 червня 1934 р. фізично знищує керівників СА. Ця подія увійшла в історію під назвою «ніч довгих ножів».

Принцип поділу влади, що лежав в основі Веймарської республіки, було відкинуто, законодавчі функції передано уряду. Гітлеру ж передали повноваження президента Гінденбурга, який 1934 р. помер. Так уся повнота влади в Німеччині опинилася в руках Гітлера. Було проведено адміністративну реформу, що ліквідувала земельні парламенти та органи місцевого самоврядування. Влада на всіх рівнях переходила в руки не виборних, а призначуваних згори чиновників.

У 1933 р. вже формально було заборонено всі політичні партії, крім ІК:ДАП, що злилася з державою. Партійні функціонери автоматично ставали державними чиновниками відповідного рівня. Така різка зміна державного ладу та суспільного життя супроводжувалася насиллям і породжувала посилення каральних органів держави. Штурмові (СА) та охоронні (СС) загони Стали частиною цього апарату насилля. Було створено державну таємну поліцію (гестапо), а з 1933 р. по всій країні з'явилися концентраційні табори для утримання в них усіх небажаних режиму людей. Було ліквідовано основні політичні права громадян – свободу слова, зібрань, недоторканність житла, темницю листування.

б) Економічна політики нацистів.

Важливі зміни стались і в економіці Німеччини. Уряд Гітлера пішов на нечуване для мирного часу розширення державного регулювання господарськимжиттям, спершу – з метою виходу з кризи.

На кошти держави було розгорнуто будівництво загальнонаціональної мі:рейсі швидкісних автострад, що дозволило відразу різко скоротити кількість безробітних і пожвавити будівельну індустрію. Згодом основну увагу було приділено прискореному розвитку військової промисловості. У 1933–1938 рр. військові витрати збільшилися з 620 млн до 15,5 млрд рейхсмарок. Із метою стимулювання економічного зростання вводилися податкові пільги. З одночасним зростанням витрат і зниженням податків виник дефіцит бюджету, що покривався випуском паперових грошей. Щоб не допустити їх знецінення та зростання цін, уряд запровадив контроль над цінами і зарплатою Й почав поступовий перехід до карткової системи розподілу. Це збільшило масштаби державного регулювання економіки.

Особливістю економіки нацистської Німеччини було пряме адміністративне регулювання господарства державою. Для цього всіх підприємців було об'єднано в галузеві картелі та підпорядковано імперському міністру господарства. Коли 1936 р. було прийнято чотирирічний план розвитку військової промисловості, уповноваженим із реалізації цього плану призначили Г. Герінга. Створене ним відомство взяло під контроль усю економіку країни. Держава стала безпосереднім володарем багатьох підприємств, що були конфісковані в основному в євреїв під час «аріїзації» промисловості. Так, на заводах державного концерну «Герман Герінг» було зайнято 600 тис. праців­ників і виплавлялося 7,29 млн тонн сталі.

Фашистська держава встановила також контроль над ринком робочої сили і трудовими відносинами. У роки Веймарської республіки останні будувалися на визнанні протиріччя інтересів робітників і роботодавців, яке мало вирішуватися через тарифні погодження між організаціями, що репрезентували інтереси кожної зі сторін. Для нацистів такий підхід був неприпустимим. Трудові відносини вони намагалися побудувати на основі своїх ідей про перевагу національних інтересів і вважали можливою гармоні пі між працею і капіталом під наглядом держави. У нацистській Німеччині було ліквідовано профспілки, а замість них утворено Німецький робітничий фронт, що включав робітників і роботодавців. Керівники підприємств ставали «вождями трудового колективу», а контроль над трудовими відносинами перейшов до спеціальних «опікунів праці», призначуваних урядом. Контроль над заробітною платою було доповнено введенням загально трудової повинності.

Під жорсткий державний контроль у фашистській Німеччині було взято і зовнішню торгівлю. Метою її регулювання було прагнення зменшити залежність країни від імпорту. Відповідно вживалися заходи з розвитку тих галузей промисловості, які заступали імпорт: синтетичний бензин, каучук Усе це також диктувалося загальною військовою підготовкою нацистів та було розраховано на нейтралізацію можливої, на випадок війни блокади Німеччини.

До початку Другої світової війни економіка Німеччини кардинально змінилася. За збереження приватної власності було суттєво обмежено свободу підприємництва. Ринок товарів і послуг, ринок праці заступила державна регламентація. Практично перестала функціонувати ринкова економіка. Увесь комплекс цих заходів прискорив вихід Німеччини з кризи. У 1935 р. вона досягла докризового рівня виробництва, а до 1939 р. значно перевищувала його. Скоротилося безробіття: 1933 р. воно складало 6 млн осіб, 1934 р. – 3 млн, 1936 р. – було майже ліквідоване. Але в самому виході з кризи не було нічого феноменального, оскільки з 1933 р. всі країни Заходу вступили в смугу економічного пожвавлення. Слід мати на увазі, що більш високі тем­пи відновлення в Німеччині були значною мірою зумовлені мілітаризацією її економіки. Ціною цих успіхів стала повна ліквідація прав і свобод громадян,, створена в країні атмосфера примусового однодумства, шовіністичного роз­гулу і загальної підозріливості.

в) Масове насильство. Репресії. Нацистська пропаганда.

Життя у фашистській Німеччині дуже відрізнялося від тих омріяних картин, що були створені пропагандою. Насилля стало масовим. Тільки до початку 1935 р. було вбито більш як 4,2 тис. противників нацизму, заарештовано 515 тис. осіб. До початку 1939 р. в ув'язненні перебувало більш як 300 тис. людей. Сотні тисяч емігрували, у тому числі цвіт творчої інтелігенції – фізик Альберт Ейнштейн, письменники Томас і Генріх Манни, Ліон Фейхтвангер, Бертольд Брехт, композитори Ган Уйснер, Отто Клемперер, Пауль Гіндеміт. Антисемітизм став офіційною політикою фашистської держави (на 1933 р. в Німеччині проживало майже 500 тис. євреїв). Уже з весни 1933 р. почався організований владою бойкот усіх установ, що належали євреям. У 1935 р. було прийнято серію законів, що позбавили євреїв німецького громадянства та заборонили їм обіймати посади в державному апараті («Нюрнберзькі закони»). Змішані шлюби заборонялися. Із 1939 р. євреїв почали виселяти у спеціально відведені будинки і квартали (гетто). їм не дозволяли з'являтись у громадських місцях, удаватися до багатьох видів діяльності, вони були зобов'язані постійно носити на одязі нашиту жовту шестикутну зірку. Проти ночіз 9 на 10 листопада 1938 р. влада організувала єврейський погром («кришталева ніч», коли було розбито й розграбовано єврейські крамниці, аптеки і піцо), жертвами якого стали десятки тисяч осіб. Так було підготовлено ґрунт для винищення євреїв в окупованих Німеччиною в роки війни країнах. 6 млн євреїв стали жертвою расового безумства нацистів.

Крім євреїв, починаючи від 1935 р., расової дискримінації були піддані II цигани (у Німеччині. їх проживало майже 22 тис. осіб). Вони мали бути винищені як представники «нищої» раси.

Фашизм прагнув установити контроль і над свідомістю людей. Засоби масової інформації – друк, радіо – залежали від міністра пропаганди Й. Геббельса. Його відомство було поставлено на службу нацизму: художники, поети, композитори мусили прославляти Гітлера, оспівувати переваги арійської раси і нових порядків. Велич Німеччини мали уособлювати циклопічні споруди.

«Ми знову хочемо зброї. Тому все, починаючи від букваря дитини до останньої газети, кожен театр і кожне кіно, кожен стовп для плакатів і кожна вільна дошка для оголошень повинна бути поставлена на службу цієї єдиної великої місії» (А. Гітлер).

Про результативність нацистської пропаганди свідчать спогади радянського авіаконструктора О. Яковлева. «За час перебування у Німеччині мені доводилося зустрічатися з німцями різних спеціальностей і різного культурного рівня. Але в усіх без виключення – від конструктора до носильника – відчувалося усвідомлення незрівнянної переваги над усіма іншими. Це відчувалося у всьому, і це було результатом фашистської пропаганди».

Контроль над масовою свідомістю здійснювався і через тотальне охоплення населення нацистськими організаціями і політичними кампаніями. Німецький трудовий фронт об'єднував 23 млн осіб, до молодіжної організації «Гітлер-югєнд» належало понад 8 млн. Членство в них було обов'язковим. Крім того, існували різні націонал-соціалістські союзи, що об'єднували людей за професіями, нахилами, захопленнями тощо. Усі вони мусили відвідувати мітинги і збори, брати участь у масових заходах. Ухилення від усього, цього було доказом незгоди і дозволяло цілеспрямовано боротися з його проявами.

Дата добавления: 2014-01-07