Акти агресії в Італії. Приєднання Італії до союзу агресивних держав

Зовнішня політика і початок німецької агресії в Європі. Прийшовши до влади, Гітлер почав вимагати ліквідації «версальського диктату» та надання «життєвого простору» Німеччині. У липні 1933 р. з ініціативи італійського диктатора Муссоліні був підписаний «Пакт чотирьох». Але Франція та Англія домоглися, щоб із нього були вилучені статті про ревізію мирних договорів і надання Німеччині прав озброюватися. На Женевській конференції Німеччина знову поставила питання про рівноправність в озброєнні, але й цього разу їй було відмовлено. На знак протесту німецька делегація 14 жовтня 1933 р. покинула конференцію по роззброєнню і через кілька днів заявила, що виходить з Ліги Націй. У 1935 р. Німеччині було повернуто Саарську область. Поступливість Англії та Франції, мовчазна згода США щодо дій гітлерівського керівництва надихнули нацистів на нові акції. 16 березня 1935 р. німецький уряд прийняв закон про відновлення в країні загальної військової повинності. Через рік, 7 березня 1936 p., Гітлер заявив, що Німеччина в односторонньому порядку скасовує пункти Локарнських угод і Версальського мирного договору. Німецькі війська захопили Рейнську демілітаризовану зону. Наприкінці січня 1934 р. в Берліні між Німеччиною та Польщею було підписано пакт про ненапад. Пізніше німці отримали згоду Англії на побудову великої кількості кораблів надводного і підводного військового флоту.

Встановлення нацистської диктатури. Наприкінці 1929 р. Німеччину, як і весь світ, охопила економічна криза. Промислове виробництво різко скоротилося, зросло безробіття. Розорилися тисячі дрібних підприємців і торговців. Кількість безробітних досягла 5 млн. чол. Сотні тисяч селян змушені були продавати свої наділи, щоб розрахуватися із кредиторами. Уряди Мюллера і Брюнінга не змогли стабілізувати ситуацію. Цим негайно скористався Гітлер, який закликав до рішучих дій. Його бурхливі промови знаходили відгук в усіх верствах німецького суспільства. Середній клас, частина селян і робітників вважали, що Гітлер може врятувати країну.

У 1930 р. на виборах до рейхстагу нацисти здобули 6,4 млн. голосів (за комуністів проголосувало 4,6 млн). Політична боротьба в Німеччині особливо загострилася напередодні президентських виборів 1932 р. Найбільш вірогідними претендентами на посади президента були Гінденбург і Гітлер. Комуністи висунули кандидатом у президенти Е. Тельмана. Гінденбурга підтримали центристські партії і соціал-демократи, що й забезпечило йому перемогу. Формування уряду Гінденбург доручив фон Папену – лідерові військових і юнкерських кіл, відомому своєю непримиренністю до лівих партій. Міжпартійна боротьба сприяла успіхам націонал-соціалістів. У 1932 р. на чергових виборах до рейхстагу вони зібрали 13,7 млн. голосів виборців, здобувши 230 мандатів.

Після чергового зниження заробітної плати країною прокотилася хвиля страйків і демонстрацій. Вплив комуністів і лівих соціал-демократів зростав, що стурбувало великих німецьких промисловців та представників середнього класу. їм потрібна була політична сила, здатна зупинити економічний хаос. Таку силу вони вбачали у партії Гітлера. 30 січня 1933 р. Гінденбург доручив Гітлерові сформувати новий кабінет міністрів, призначивши його рейхсканцлером. Так до влади прийшли націонал-соціалісти.

Адольф Гітлер (Шікльгрубер) народився у 1889 р. в Австрії. У 1907 р. приїхав до Відня, щоб стати художником. Тут він часто слухав націоналістичні промови про єдність Австрії й Німеччини, став запеклим антисемітом. Коли розпочалася перша світова війна, Гітлер пішов добровольцем у німецьку армію. Після війни оселився у Мюнхені. Став відомим оратором, котрий виступав за сильну німецьку націю, сильну Німеччину. У тюрмі Гітлер написав книгу «Майн кампф» («Моя боротьба»), де виклав свою головну ідею: німецький народ належить до «вищої раси» і його призначення – панувати над «нижчими» расами й керувати світом. Він звинувачував євреїв в усіх негараздах Німеччини і в поширенні комунізму.

Гітлер різко виступав проти Радянського Союзу – головного конкурента у боротьбі за світове панування. Велика депресія розчистила Гітлеру шлях до влади.

У березні 1933 р. він закликав провести нові вибори до рейхстагу. Напередодні виборів нацисти підпалили будинок рейхстагу. Цією провокацією Гітлер скористався, щоб звинуватити комуністів і соціалістів у спробі державного перевороту. Під тиском нацистів президент Гінденбург оголосив надзвичайний стан, заборонив свободу слова і зібрань. І все ж на виборах нацисти не здобули цілковитої перемоги. Тоді Гітлер домігся, щоб рейхстаг надав йому тимчасові надзвичайні повноваження.

Законом від 14 липня 1933 р. нацисти заборонили діяльність профспілок та всіх опозиційних націонал-соціалізмові політичних партій. В країні почалися арешти лідерів партій і громадських організацій, керівників профспілок. Німеччина перетворилася на тоталітарну державу.

Піднесення авторитету Гітлера викликало незадоволення деяких його соратників, особливо керівників штурмових загонів. Гітлер відчув загрозу і за допомогою рейхсверу і вірних йому штурмовиків 30 червня 1934 р. організував масову різню колишніх своїх соратників. Замість штурмових загонів було створено охоронні загони СС, а пізніше й гестапо, яке виконувало функції політичної поліції.

У сергші 1934 р. помер президент Гінденбург. Його повноваження перебрав Гітлер. Йому було присвоєно пожиттєве почесне звання «фюрер» («вождь»). Ставши диктатором, Гітлер оголосив III Рейх наступником Священної Римської імперії та Німецької імперії 1871-1918 pp.

Нацистська ідеологія почала впроваджуватися в усі сфери державного, громадського, культурно-освітнього життя. Насамперед Гітлер заручився підтримкою генералів та офіцерів німецької армії, які схвалювали його наміри пошуку «життєвого простору» для німців. Радіо, преса, школа, церква, приватне життя – все контролювалося гестапо. Студенти і школярі змушені були вступати до молодіжної нацистської організації «Гітлерюгенд», яка виховувала молодих німців у дусі шовінізму, прищеплювала військову дисципліну та безмежну відданість фюрерові. По всій Німеччині палили «крамольні» книги. З картинних галерей забирали полотна «неарійців», розпочалося переслідування інтелігенції. Нацистський уряд позакривав більшість римсько-католицьких шкіл, учні ходили до державних шкіл, де виховувався дух «арійства» і панували людиноненависницькі ідеї. У 1935 р. нацисти реорганізували протестантську церкву, примушуючи вірних проводити пронацистські церемонії під час релігійних служб.

Гітлерівці почали переслідувати євреїв. У березні 1933 р. всіх євреїв звільнили з державних посад й університетських кафедр, а невдовзі їм було заборонено займатися юридичною та лікарською практикою. Нюрнберзькі закони 1935 р. не дозволяли німцям брати шлюб з «неарійцями». Тисячі євреїв залишили Німеччину й емігрували до інших країн. Під час жорстоких єврейських погромів загинуло багато невинних людей, було спалено сотні єврейських синагог та крамниць. Понад 20 тис. євреїв гестапівці кинули до концентраційних таборів.

З Німеччини виїхали письменники, вчені: Альберт Ейнштейн, Генріх і Томас Манн, Ліон Фейхтвангер, Анна Зегерс, Epix-Марія Ремарк, Нільс Бор, Віллі Бредель, Йоганнес Бехер та інші представники творчої і наукової інтелігенції.

Гітлерівці розробили й почали впроваджувати в життя свою економічну програму, проповідуючи серед населення необхідність важкої і довготривалої праці на користь держави. Гітлер обіцяв німцям економічне відродження й ліквідацію безробіття. 1935 р. у Німеччині була запроваджена загальна трудова повинність. Сотні тисяч людей будували автостради, аеродроми, мости, казарми, нові підприємства. Розпочалася тотальна мілітаризація економіки, вся промисловість працювала на підготовку Німеччини до війни. Концерн «Герман Герінг» став одним із наймогутніших у країні. Крупп, Флік, Сімменс та інші промислові магнати увійшли до Генеральної ради господарства, фактично злившись з державною машиною гітлерівців. Заможним сільським господарствам надавалися державні кредити. Заборонялося дробити господарства. Ті з них, що мали більше 7,5 га землі, мали передаватися у спадок тільки старшому синові.

В середині 30-х років почалося поступове зближення Німеччини з Італією. 25 листопада 1936 р. в Берліні представники Німеччини та Японії підписали «антикомінтернівський пакт», до якого приєдналася й Італія. Утворилася «вісь» Берлін-Рим-Токіо.

12 березня 1938 р. німецькі війська вступили в Австрію, і Гітлер оголосив про «аншлюс» (приєднання) цієї країни. Так у Європі спалахнуло перше вогнище війни. Версальський і Сен-Жерменський договори втратили силу. Після того, як Гітлер почав вимагати від чехословацького уряду передачі Німеччині Судетської області, де компактно проживали німці, пряма загроза нависла над Чехословаччиною. Англія і Франція не стали на захист цієї держави. 29-30 вересня 1938 р. в Мюнхені відбулася конференція глав держав та урядів Німеччини, Італії, Англії та Франції, де А. Гітлер, Б. Муссоліні, Н. Чемберлен, Е. Даладьє вирішили долю Чехословаччини. Судети переходили до Німеччини, частина земель – до Угорщини і Польщі. США не прореагували на жодну з ухвал «мюнхенської змови». Не надав допомоги Чехословаччині і Радянський Союз, який мав із нею договір про взаємодопомогу. На початку березня 1939 р. Чехословаччина перестала існувати як незалежна держава. Водночас Гітлер дозволив Угорщині розпочати війну й окупувати Карпатську Україну, яка проголосила себе незалежною. В Європі наростало напруження. Німеччина відібрала у Литви Клайпеду (Мемель), а Італія захопила Албанію. Альянс Гітлера і Муссоліні ставав дедалі загрозливішим для цілого світу. Це нарешті зрозуміли великі європейські держави. 28 квітня 1939 р. Німеччина оголосила про анулювання німецько-польського договору. До початку другої світової війни залишалося лише чотири місяці.

а) Експансіоністські претензії Італії. Створення імперії.

Долучившись до влади, фашисти прагнули відродити Римську імперію і перетворити Середземне море у «наше море», як його називали давні римляни). Реалізація цих завойовницьких планів – прямий шлях до війни. Фашисти, поряд із ліквідацією демократичних інститутів, почали процес мілітаризації економіки і всіх аспектів життя суспільства. Ресурси країни мобілізовувалися для майбутніх завойовницьких війн.

Першою жертвою агресивних дій Італії стала Ефіопія, яку італійські війська захопили в 1935–1936 рр. Агресія проти Ефіопії була засуджена провідними країнами світу (Англія, Франція, США та ін.), проти Італії було запроваджено економічну блокаду (правда вона виявилась малоефек­тивною). Блокада стала повною несподіванкою для Муссоліні, який напередодні агресії виторгував право на окупацію Ефіопії в Англії та Франції (Римський пакт 1935 р.). У відповідь Муссоліні проголосив політику автархії (самозабезпечення). Населення підтримало дуче. Був обмежений імпорт. Купувати іноземні товари вважалось непристойним. Поступово Італія досягла позитивного сальдо у зовнішній торгівлі. Фашистська пропаганда активно поширювала тезу Муссоліні про «пролетарські нації», які повинні боротися за своє існування під сонцем з «багатими та егоїстичними» (Ан­глією та Францією).

На хвилі патріотичного піднесення 9 травня 1936 р. Італія була проголо­шена імперією. Дуче вимагав «підняти на імперський рівень все національно життя країни». Почалось масове воєнно-спортивне виховання (навіть дітей з чотирьох років). Для виховання молоді у фашистському дусі створювалися масові молодіжні організації. Прищеплювався культ сили і волі. Насаджу­вався культ особи Муссоліні. Скрізь висіли гасла: «Дуче завжди правий!». Почалась шалена підготовка до війни: армія збільшувалась кількісно, наро­щувався випуск озброєнь. Створена з напруженням усіх зусиль країни армія виявилась недостатньо озброєною новими видами зброї і слабо підготовленою до ведення сучасної війни. Імперські устремління вкрай виснажили економі­ку Італії. Стало зрозумілим, що фашистська модернізація країни провали­лась. Становище в країні не покращувалось. Остаточний крах італійського фашизму відтягнув союз з Німеччиною, яка надавала значної економічної допомоги, а також насування Другої світової війни.

б) Союз із Німеччиною.

Прагнення до переділу світу швидко привело Італію до зближення з фа­шистською Німеччиною та Японією, незважаючи на деякі суперечки щодо Австрії та Балкан. До того ж, будучи першим фашистом, Муссоліні не хотів поступатися цією роллю «вискочці» Гітлеру.

Але вже перша агресія проти Ефіопії довела, що без Німеччини Італія нездатна здійснити жодної серйозної акції. А втім, суперництво між двома фашистськими лідерами тривало аж до 1940 р., доки Муссоліні не змирився зі статусом молодшого партнера Німеччини.

У 1937 р. Італія приєдналася до Антикомінтернівського пакту, а 1939 р. Італія та Німеччина уклали між собою «Сталевий пакт».

Першою спільною акцією Німеччини та Італії стала підтримка франкістів в Іспанії в 1936–1939 рр. Італія відправила туди 200-тисячний військовий корпус і велику кількість зброї.

У 1939 р. Італія захопила Албанію, а 1940 р. вступила у Другу світову війну на боці Німеччини. Вступ у війну прискорив крах фашизму в Італії (1943 р.).

Дата добавления: 2014-01-07