Походження і функціонування української національної мови

Державна – це мова (або мови), якою розмовляє або вміє розмов­ляти більшість населення країни незалежно від національної або те­риторіальної належності її громадян.Найвищою її формою є офіційна мова, яка представляє державу на міжнародному рівні.

Державну мову не слід ототожнювати з рідною мовою, якою відбувається процес мислення людини і яка для кожного представника різ­них національностей може бути різною. Статус державної або державних мов визначається і закріплюється Конституцією, а механізми і норми їх розвитку й функціонування (як і норми функціонування інших мов) розро­бляються й описуються в Законі про мови.

Мови національних меншин (регіональні мови) – це мови, які використовуються як засіб спілкування у межах певної території компактними національними групами, меншими, ніж інша частина населення країни, і відрізняються від діалектів державної мови або мови мігрантів. Такими мовами в Україні, наприклад, можуть бути грецька, болгарська або татарська (але аж ніяк не російська).

Мови національностей (нетериторіальні мови) – це мови, якими користуються громадяни певної національності, що не мають широ­кого розповсюдження у межах конкретної місцевості (наприклад, ідиш у євреїв) і не належать до державної мови.

Визначення духовного і політичного аспектів функціонування мов дозволяє по-іншому подивитися на сьогоденну національно-мовну по­літику в Україні і сформулювати принципи, на які треба спиратися при її проведенні, щоб вони не заважали соціальній стабільності, подальшій структуризації суспільства і Гармонізації міжрегіональних та міжнаціо­нальних відносин.

Ключові поняття і терміни: генеалогічна класифікація мов; погляди щодо походження української мови у зв’язку з Генеалогічною класифікацією мов (індоєвропейська сім’я, слов’янська група, східно­слов’янська підгрупа); виникнення, специфіка функціонування і розвитку української національної мови.

Усі мови світу традиційно класифікують за типологією (будовою) і генеалогією (походженням).

За походженням різні мови об’єднуються у певні сім’ї: угро-фінську, тюркську, іберійсько-кавказьку, семіто-хамітську, монгольську, малайсь­ко-полінезійську, китайську, тибетську, японську (остання сім’я складаєть­ся тільки з японської мови) та ін. Що стосується української національної мови, то вона належить до індоєвропейської сім’ї мов.

Індоєвропейська сім’я поділяється на групи мов (романську, герман­ську, балтійську, кельтську, індійську, іранську, грецьку, вірменську, ал­банську), серед яких належне місце займає слов’янська група, куди вхо­дить українська мова.

Слов’янська група складається з трьох підгруп: східнослов’янської, куди входять українська, російська й білоруська мови, західнослов’янської (чеська, словацька, кашубська, верхньо- та нижньолужицькі мови) і південнослов’янської, до якої входять болгарська, сербська, хор­ватська, словенська, македонська і старослов’янська (тепер мертва) мови.

Проблема походження східнослов’янських мов є дуже складною. У мовознавстві існує два погляди на цю проблему: 1) східнослов’янські мови походять від давньоруської мови Київської Русі; 2) східнослов’янські мови походять безпосередньо від праслов’янської мови, а щодо давньоруської мови, то вона є науковою абстракцією.

Перший погляд є традиційним. Його дотримувалися такі відомі ро­сійські, українські й білоруські лінгвісти, як М.Надєждін, М.Максимович, О.Потебня, П.Житецький, М.Колосов, П.Фортунатов, О.Шахматов, О.Соболевський, А.Кримський, Ю.Карський та ін. Цей погляд і зараз домінує в російському мовознавстві.

Разом з тим українські лінгвісти ХІХ-ХХ століття наводили й наво­дять аргументи на користь другого погляду (С.Смаль-Стоцький, Є.Тимченко, І.Огієнко, П.Коваль, Ю.Шевельов, О.Горбач, сучасні вчені В.Русанівський, Г.Швторакта ін.).

Проте проблема походження східнослов’янських мов є суто науко­вою, тому в її розв’язанні не можна керуватися політичними міркуваннями. Про це досить вдало ще на початку XX століття сказав О.Шахматов, який був переконаний у реальності існування давньорусь­кої мови, але разом з тим підкреслював, що його позиція не пов’язана з політикою: визнання факту виникнення української мови з давньорусь­кої «...анітрохи не підриває значення її як самостійного й рівноправно­го в очах людей науки і літератури члена в руській сім’ї мов».

Усі слов’янські мови мають одне джерело – праслов’янську мовну основу, яка існувала у вигляді племінних діалектів (полян, древлян, сіверян, тиверців, угличів та ін.) на території сучасної України приблизно з середи­ни III тисячоліття до н.е. і до V століття н.е. З перетворенням і формуван­ням слов’янських племен в окремі народності формувалися й усі слов’янські мови. Ось чому кожна із слов’янських мов не тільки зберегла спільні риси, а й набула за час окремого розвитку багато нового у лексиці, граматиці або фонетиці.

Так, наприклад, слова рука, голова (біл. галава), розум (рос. разум), молодий (рос. молодой), що (рос. что, біл. што), він (рос. он, біл. єн) мають подібне звучання і значення в усіх трьох споріднених мовах. Але є й такі слова, які мають зовсім різні корені, наприклад, останній (рос. последний), одного разу (рос. однажды), джерело (рос. источник) та ін.

Як національна українська мова стверджується у ХVІ-ХVІІ століттях, коли поширюється визвольна боротьба за незалежність українських зе­мель, зростає національна самосвідомість і відчуття єдиної нації. Саме в цей час виникає багатющий національний фольклор (пісні, казки, легенди, перекази, веснянки, гаївки, щедрівки тощо) і давня українська літературна мова (літописи, проповіді, історичні повісті, вірші, драми, інтермедії, гра­моти, міські ратушні книги, акти, універсали та ін.), що сприяє формуван­ню й вихованню спільного світосприйняття самобутньої нації.

Дата добавления: 2014-01-07