Характеристика усної і писемної форм мовлення

Ключові поняття і терміни: умови і причини виникнення усної (безпосередньої) і писемної (опосередкованої) форм мовлення; критерії розрізнення форм мовлення (за походженням, за виражальними за­собами, за основними одиницями, за сприйманням, за функціонуванням); практичне значення знань про специфіку функціонування усної і писемної форм мовлення.

Більшість сучасних мов існує у двох формах: усній і писемній.

Усна форма мовлення виникла на початковому етапі розвитку людст­ва разом з практичною потребою людей безпосередньо обмінюватися ду­мками у процесі трудової діяльності. Це справило величезний вплив на розвиток мислення людства. Відтепер знання стало можливим набувати не тільки за допомогою власного досвіду, але й досвіду співрозмовників. Кі­лькість інформації, знань ставала все більшою, а безпосередня форма спіл­кування вже не могла задовольнити потреби суспільства в їх збереженні і збагаченні. Виникла об’єктивна необхідність у появі іншої, опосередкова­ної форми спілкування – писемної. Ця форма створювала можливість пе­редавати інформацію у будь-який час і на будь-яку відстань. На основі пи­семної форми мовлення виникла і стала розвиватися літературна мова.

Усна і писемна форми мовлення мають свої особливості і розрізня­ються за такими ознаками:

За походженням. Усна форма мовлення первинна, а писемна – вто­ринна: і в історичному контексті, і з погляду конкретної ситуації, бо в будь-яких випадках думка спочатку формується усно.

За сприйманням. Усна форма мовлення сприймається на слух (крім жестів і міміки, які сприймаються зором і підсилюють можливості безпосереднього спілкування на відміну від технічно відтвореної картини діало­гу при аудіо- чи відеозаписі), а писемна – тільки зором.

За виражальними засобами. Усна форма мовлення матеріалізується у звуках, жестах, міміці, паузах, інтонації, а писемна – у буквах і розділо­вих знаках, які компенсують на письмі можливості більшості виражальних засобів усної форми (жестів, міміки, пауз, інтонації). Ось чому розділові знаки мають розгалужену систему, а пунктуаційні помилки, особливо в діловому і науковому стилях, неприпустимі, бо у сучасному житті невербальні засоби комунікації досить часто відіграють вирішальну роль при пе­редачі інформації.

За основними одиницями. Основною одиницею усної форми мов­лення є висловлювання, а писемної – текст, бо саме висловлювання і текст (а не слова чи речення), об’єднуючись з виражальними засобами, надає ін­формацію при спілкуванні.

За функціонуванням. Усна і писемна форми мовлення, маючи принципово різні джерела походження й різні можливості реалізації основної мети (бути засобом спілкування), різняться й ситуаціями, у яких можливе їх функціонування.

По-перше, усна форма мовлення існує тільки в ситуаціях діалогу чи полілогу (навіть в умовах внутрішнього театрального чи екзаменаційного монологу, де йде психологічно напружений і ситуативно зумовлений діа­лог з глядачем або викладачем), а писемна – монологічна.

По-друге, усна форма мовлення завжди ситуативна, непідготовлена, спонтанна, обмежена у часі і просторі, не піддається дублюванню й від­творенню. Ось чому при усній формі мовлення практично завжди виграє той, хто веде діалог активно, примушуючи співрозмовника йти у фарватері активної особистості (цим «золотим» правилом здебільшого користуються керівники при розмові з підлеглими).

Що стосується писемної форми, то, оскільки при її реалізації в умовах монологу є час для підготовки тексту і відшліфовування думки, вона зав­жди контекстуальна (тут усе залежить не від непередбаченої ситуації діа­логу, а від попередньо продуманої структури речення, абзацу чи частини тексту), регламентована, переконлива, послідовна і має практично безмеж­ні можливості щодо збереження інформації у часі та її розповсюдження у просторі. Усе це забезпечує їй можливість дублювання і відтворення в ус­ному мовленні.

По-третє, усна форма революційна, а писемна форма – консервативна. Ось чому реформи в орфографії треба проводити обережно – постійний і непродуманий перегляд правил написання слів унеможливлює точну пере­дачу знань наступним поколінням.

По-четверте, діалогічність, ситуативність і революційність усної фор­ми зумовлює недбалість у її граматичному і стильовому оформленні, чого не можна припустити у писемній формі мовлення. При професійному спі­лкуванні, яке здебільшого відбувається у писемному контексті, слід неухи­льно дотримуватися існуючих норм граматики, орфографії й пунктуації і мати на увазі чітку диференціацію за стилями, розуміючи, які мовні засоби краще вживати у кожному з них.

Дата добавления: 2014-01-07