Античная натурфилософская психологическая мысль

Вступ

План

1. Створення ФРН і НДР.

2. Німецьке економічне диво.

3. Об’єднання Німеччини: українсько-німецькі відносини.

Геополітичні підсумки Другої світової війни виявилися катастрофічними для Німеччини. Вона втратила на кілька років державність і на довгі роки — територіальну цілісність. Було відірвано 24 % від тієї території, що Німеччина займала в 1936 р., у тому числі Східна Пруссія, розділена між Польщею й СРСР. Польща й Чехословаччина одержали право виселити етнічних німців зі своїх територій, у результаті чого до Німеччини посунув потік біженців (до кінця 1946 р. їхнє число склало близько 9 млн. чоловік).

1. Створення ФРН і НДР.

Незабаром США й Великобританія дійшли до переконання, що для відновлення Західної Європи життєво необхідним є відродження економіки Німеччини. Американці й англійці перейшли до узгоджених дій. Перші кроки до об’єднання західних зон були зроблені наприкінці 1946 р., коли американська й британська адміністрації домовилися об’єднати економічне управління своїми зонами з 1 січня 1947 р. Утворилася так звана Бізонія. Управління Бізонії отримало статус парламенту, тобто набуло політичних рис. У 1948 р. до Бізонії приєднали свою зону й французи. У результаті виникла Тризонія.

У червні 1948 р. рейхсмарка була замінена новою «німецькою маркою». Здоровий податковий базис, створений новою грошовою одиницею, допоміг Німеччині приєднатися в 1949 р. до плану Маршалла.

Грошова реформа призвела до першого зіткнення між Заходом і Сходом в холодній війні, що починалася. Прагнучи ізолювати свою окупаційну зону від впливу західної економіки, радянське керівництво відкинуло і допомогу в рамках плану Маршалла, і введення нової грошової одиниці у своїй зоні. Воно опиралося також уведенню німецької марки в Берліні, але західні союзники наполягли на тому, щоб нова грошова одиниця стала законним платіжним засобом у західних секторах міста. Щоб не допустити проникнення в Берлін нової марки, радянська адміністрація перешкоджала вантажоперевезенням із заходу в Берлін залізничними і шосейними шляхами. 23 червня 1948 р. постачання Берліна залізничним й автомобільним транспортом було повністю блоковане. Виникла так звана Берлінська криза. Західні держави організували інтенсивне повітряне постачання («повітряний міст»), що забезпечив усім необхідним не тільки військові гарнізони Берліна, але і його цивільне населення. 11 травня 1949 р. радянська сторона визнала свою поразку й припинила блокаду. Берлінська криза завершилася.

Посилення протистояння СРСР і країн Заходу унеможливило створення єдиної німецької держави. У серпні 1949 р. у Західній Німеччині відбулися загальні парламентські вибори, які принесли перемогу партії ХДС/ХСС, а 7 вересня було проголошене створення Федеративної Республіки Німеччини. У відповідь 7 жовтня 1949 р. на сході країни була проголошена Німецька Демократична Республіка. Отже, восени 1949 р. розкол Німеччини набув юридичного оформлення.

1952 р. США, Англія й Франція підписали із ФРН договір, за яким припинялася формальна окупація Західної Німеччини, але їхні війська залишалися на німецькій території. 1955 р. між СРСР і ГДР був підписаний договір про повний суверенітет і незалежність НДР.

2. Німецьке економічне диво.

На виборах у парламент (бундестаг) 1949 року визначилися дві провідні політичні сили: ХДС/ХСС (139 мандатів), СДПН (131 мандат) і «третя сила» — ВДП (52 мандати). ХДС/ХСС і ВДП сформували парламентську коаліцію, що дозволило їм створити спільний уряд. Так у ФРН склалася «двохзполовинна» партійна модель (на відміну від двопартійної у США й Великобританії). Ця модель зберігалася й надалі.

Першим канцлером (головою уряду) ФРН став християнський демократ К. Аденауер (обіймав цю посаду з 1949 р. до 1963 р.). Характерною рисою його політичного стилю було прагнення до стабільності. Не менш важливою обставиною стало проведення винятково ефективного економічного курсу. Його ідеологом був беззмінний міністр економіки ФРН Л. Ерхард.

Модель соціального ринкового господарства, створена в результаті політики Ерхарда, ґрунтувалася на концепції ордолібералізму (від нім. «ордунг» — порядок). Ордоліберали виступали на захист вільного ринкового механізму, але не всупереч, а завдяки державному втручанню. Основу економічного добробуту вони бачили в зміцненні господарського порядку. Державі при цьому приділялися ключові функції. Її втручання повинне було не підмінювати дію ринкових механізмів, а створювати умови для їх ефективного функціонування.

Найважчий період економічної реформи припав на 19491950 рр., коли лібералізація ціноутворення викликала зростання цін при відносному зниженні рівня доходів населення, а реструктуризація виробництва супроводжувалася сплеском безробіття. Але вже в 1951 р. намітився перелом у кращий бік, а в 1952 р. зростання цін припинилося, почав знижуватися рівень безробіття. У наступні роки відбулося безпрецедентне економічне зростання: 9–10 % на рік, а в 1953–1956 рр. — до 10–15 % на рік. ФРН вийшла на друге місце серед західних країн за рівнем промислового виробництва (і лише наприкінці 60-х років була відтиснута Японією). Великий експорт дозволив створити в країні значний золотий запас. Німецька валюта стала найсильнішою в Європі. У другій половині 50-х років практично зникло безробіття, реальні доходи населення зросли втричі. До 1964 р. валовий національний продукт (ВНП) ФРН збільшився в 3 рази, і вона стала виробляти продукції більше, ніж уся довоєнна Німеччина. У той час заговорили про німецьке «економічне диво».

Західнонімецьке «економічне диво» було обумовлено рядом факторів. Свою ефективність довела обрана Ерхардом економічна система, де ліберальні ринкові механізми поєднувалися із цілеспрямованою податковою й кредитною політикою держави. Ерхарду вдалося добитися прийняття твердого антимонополістичного законодавства. Значну роль відіграли надходження за планом Маршалла, відсутність військових витрат (до вступу ФРН у НАТО), а також приплив іноземних капітало­вкладень (350 млрд. доларів). У німецькій промисловості, яка була зруйнована в роки війни, відбувалося масове оновлення основного капіталу. Упровадження новітніх технологій, що супроводжувало цей процес, у поєднанні із традиційно високою працездатністю й дисципліною німецького населення спричинило швидке зростання продуктивності праці.

Успішно розвивалося сільське господарство. У результаті аграрної реформи 1948­1949 рр., проведеної ще за сприяння окупаційної влади, був здійснений перерозподіл земельної власності. У результаті більша частина земельного фонду перейшла від великих власників до середніх і дрібних. У наступні роки частка зайнятих у сільському господарстві неухильно зменшувалася, однак широка механізація й електрифікація праці селян дозволили забезпечити загальне зростання продукції цього сектора.

Дуже вдалою виявилася соціальна політика, що заохочувала прямі взаємини підприємців і робітників. Уряд діяв під девізом: «Ні капітал без праці, ні праця без капіталу не можуть існувати». Були розширені пенсійні фонди, житлове будівництво, система безкоштовної й пільгової освіти, професійної підготовки. Розширилися права трудових колективів у галузі управління виробництвом, але заборонялася їхня політи­чна діяльність. Система оплати праці була диференційованою залежно від стажу роботи на конкретному підприємстві. У 1960 р. був прийнятий «Закон про захист прав молоді, що працює», а з 1963 р. уведена мінімальна відпустка для всіх трудящих. Податкова політика заохочувала переведення частини фонду заробітної плати в особливі «народні акції», що розповсюджувались серед працівників підприємства. Усі ці заходи уряду дозволили забезпечити в умовах економічного підйому адекватне зростання купівельної спроможності населення. Німеччина була охоплена споживчим бумом.

У 1950 р. ФРН стала членом Ради Європи й почала брати активну участь у переговорах щодо проектів європейської інтеграції. У 1954 р. ФРН стала членом Західноєвропейського союзу, а в 1955 р. вступила до НАТО. У 1957 р. ФРН стала одним із засновників Європейського Економічного Співтовариства (ЄЕС).

У 60-ті роки у ФРН відбулося перегрупування політичних сил. ВДП підтримала СДПН, й, утворивши нову коаліцію, ці дві партії сформували в 1969 р. уряд. Ця коаліція проіснувала до початку 80-х років. Протягом цього періоду канцлерами були соціал-демократи В. Брандт (1969–1974) і Г. Шмідт (1974–1982).

Нове політичне перегрупування відбулося на початку 80-х років. ВДП підтримала ХДС/ХСС і вийшла з коаліції зі СДПН. У 1982 р. канцлером став християнський демократ Г. Коль (займав цей пост до 1998 р.). Йому судилося стати й канцлером об’єднаної Німеччини.

3. Об’єднання Німеччини: українсько-німецькі відносини.

Протягом сорока післявоєнних років Німеччина була розділена фронтом «холодної війни» на дві держави. ГДР усе більше програвала Західної Німеччини в темпах зростання економіки й рівня життя. Символом «холодної війни» і розколу німецької націй стала Берлінська стіна, споруджена в 1961 р., щоб запобігти втечі громадян НДР на Захід.

1989 р. у НДР почалася революція. Головною вимогою учасників революційних виступів було об’єднання Німеччини. У жовтні 1989 р. пішов у відставку лідер східнонімецьких комуністів Е. Хоннекер, а 9 листопада впала Берлінська стіна. Об’єднання Німеччини стало практично здійсненним завданням.

Стримати процес об’єднання Німеччини було вже неможливо. Але на Заході й Сході країни сформувалися різні підходи до майбутнього об’єднання. Конституція ФРН передбачала возз’єднання Німеччини як процес входження земель Східної Німеччини до ФРН, що припускало ліквідацію НДР як держави. Керівництво НДР прагнуло здійснити об’єднання через конфедеративний союз.

Однак на виборах у березні 1990 р. в НДР перемогла некомуністична опозиція на чолі з християнськими демократами. Вони із самого початку виступали за якнайшвидше возз’єднання Німеччини на основі ФРН. З 1 червня в НДР була уведена західнонімецька марка. 31 серпня був підписаний Договір між ФРН і НДР про встановлення державної єдності.

Залишалося тільки погодити об’єднання Німеччини з 4 державами — СРСР, США, Великобританією і Францією. З цією метою були проведені переговори за формулою «2 + 4», тобто між ФРН і НДР, з одного боку, і державами-переможницями (СРСР, США, Великобританією і Францією), з іншого. Радянський Союз пішов на принципово важливу поступку — погодився зі збереженням членства об’єднаної Німеччини в НАТО й виводом радянських військ зі Східної Німеччини. 12 вересня 1990 р. був підписаний Договір про остаточне врегулювання щодо Німеччини.

3 жовтня 1990 р. 5 земель, відновлених на території Східної Німеччини, увійшли до складу ФРН, а НДР припинила своє існування. 20 грудня 1990 р. був сформований перший спільнонімецький уряд на чолі з канцлером Г. Колем.

Об’єднання Німеччини значно зміцнило міжнародне становище країни. Економічна й політична міць ФРН, що зросла за останні роки, знаходить вираження у прагненні добитися надання їй місця постійного члена Ради Безпеки ООН. Уже в січні 1990 р. Г. Коль заявив про те, що ФРН не може більше залишатися осторонь від вирішення міжнародних проблем, урегулювання конфліктів. У складі німецьких збройних сил були створені «сили швидкого реагування на кризові ситуації» чисельністю в 54 тис. чоловік. У наступні роки ФРН підтримала стратегію НАТО щодо забезпечення міжнародної безпеки, у тому числі плани розширення цього блоку на схід Європи. Навесні 1999 р. німецькі військово-повітряні сили вперше після Другої світової війни взяли участь у воєнній операції НАТО проти Югославії.

Весною 2003 р. Німеччина різко засудила військове вторгнення США й Великобританії в Ірак, наполягаючи на мирному, політичному вирішенні кризи, що виникла.

Українсько-німецькі відносини почалися з визнання Німеччиною незалежності України (26 грудня 1991 р.) і встановлення дипломатичних відносин (січень 1992 р.). ФРН бере участь у проекті ліквідації наслідків аварії на Чорнобильської АЕС, виплачує компенсації українцям, які в роки війни опинилися в полоні або були відправлені на примусові роботи до Німеччини.

Німеччина є одним з головних торговельних партнерів України. Наприкінці 90-х років в Україні діяло понад 400 спільних українсько-німецьких підприємств. Німецькі фірми брали участь у перебудові української енергетики й вуглевидобувної промисловості. У цілому сучасні українсько-німецькі відносини мають міцну базу й значні перспективи розвитку. Проте у цей час ФРН є головним скептиком щодо вступу України в Європейський Союз, оскільки не хоче псувати відносин з Росією, що постачає їй енергоресурси.

Список використаної літератури і джерел:

1. 1. Історія країн Центральної та Південно-Східної Європи.- Запоріжжя: ЗДУ, 2003.- 77с.

2. Історія країн Західної Європи нового часу.- Львів: ЛНУ, 2002.- 150с.

3. Іваницька Ольга Павлівна Новітня історія країн Європи та Америки (1945-2002).- Вінниця: ФОЛІАНТ, 2003.- 560с.

4. Газін, Володимир Прокопович Новітня історія країн Європи та Америки 1945-2002 роки: Навчальний посібник/ В.П.Газін, С.А.Копилов; За ред. А.О.Копилова.- К.: Либідь, 2004.- 624с.- 14-53

5. Історія сучасного світу:Соціально-політична історія XV-XX століть: Навчальний посібник/ За ред. Ю.А.Горбаня.- 2-ге вид., доп. І перер.- К.: Вікар, 2003.- 440с.- (Київському національному університету ім.Тараса Шевченка 170 років).- 24.50

Второй этап в развитии античной философско-психологической мысли - натурфилософия, или философия природы. Это первая историческая форма науки, вид природоцентризма, согласно которому все явления объясняются как часть природы, космоса. Натурфилософия возникла в V в. до н.э. и была представлена плеядой блестящих ученых.
Гиппократ (460-370 гг. до н.э.) - "отец медицины", один из основоположников научного подхода к болезням человека и их лечению. Он изучал устройство человеческого организма, исследовал причины его болезней. Жизнь рассматривалась им как изменяющийся процесс. В ее основе - воздух, через который осуществляется связь организма с миром. Воздух приносит в мозг разум.
Главной причиной различий между здоровым и больным человеком Гиппократ считал пропорции, в которых находятся в организме различные "соки" (кровь, желчь, слизь); эти пропорции он называл темпераментами. С именем Гиппократа связывают дошедшие до наших дней названия четырех темпераментов: сангвинический (преобладает кровь), холерический (желтая желчь), меланхолический (черная желчь), флегматический (слизь). Для будущей научной психологии этот объяснительный принцип, при всей его наивности, имел очень важное значение (недаром терминология Гиппократа сохранилась до настоящего времени). Во-первых, на передний план выдвигалась идея о том, что бесчисленные различия между людьми можно сгруппировать по нескольким общим признакам поведения; тем самым закладывались начала научной типологии, лежащие в основе современных учений об индивидуальных различиях между людьми. Во-вторых, источник и причину различий Гиппократ искал внутри организма; душевные качества ставились им в зависимость от телесных. О роли нервной системы в ту эпоху еще не знали, поэтому типология являлась, говоря современным языком, гуморальной (от латинского "гумор" - жидкость).
Наряду с внутрителесной детерминацией, подчеркивается обусловленность развития человека и его психики внешними причинами: образом жизни человека, условиями его быта (пища, жилье), особенностями географической среды обитания человека, способом правления (Гиппократ "О воздухе, водах и местностях"). Гиппократ обосновывает главную роль мозга в психической деятельности, рассматривая мозг как вид железы. Он утверждает, что жизнь человека зависит от естественных причин, подвластных разуму, наблюдению.
Анаксагор (500-428 гг. до н.э.) считал, что природа состоит из множества мельчайших частиц и искал в ней начало, благодаря которому из хаоса, из беспорядочного скопления и движения этих частиц возникает организованный космос. В качестве такого начала он выделил "тончайшую вещь" ("легчайшую из всего"), которой дал имя "нус" (разум). Ум вносит в мир порядок и становится принципом ее организации. Разумность природы - способ ее построения.
Ум рассматривается как перводвигатель и противопоставляется костной инертной материи. Утверждается, что ум "выше вещества", он "ни с чем не смешивается", имеет величайшую силу, содержит полное знание обо всем, устанавливает во всем порядок. Душа производна от материального ума; она - принцип существования и развития живых существ. От того, насколько полно в различных телах представлен разум, выступающий как принцип организации, зависит их совершенство. Таким образом, Анаксагор понимал разум как способ организации тел.
"Человек,- говорил Анаксагор,- является самым разумным из животных вследствие того, что имеет руки". По сути, согласно Анаксагору, не разум определяет преимущества человека, а его телесная организация определяет высшее психическое качество - разумность.
Анаксагор рассматривает проблему познания, указывает, что сенсорное познание - продукт материального взаимодействия объекта и органа чувств. При этом он отклоняет принцип: "подобное познается подобным", доказывает, что "нельзя сладкого, горького познать при помощи их самих". Анаксагор считает, что познаваемое не смешивается с познающим, что не контакт внешнего объекта с органом чувств, а противодействие органа, наличие в нем контрастных элементов - основа сенсорного познания: "Мы видим благодаря отражению (предметов) в зрачке, причем отражение падает не на одноцветное, а на противоположное по цвету".
Принцип подчиненности всех явлений, в том числе психических, материальным причинам получил наиболее последовательное выражение в атомистической концепции Демокрита (460-370 гг. до н. э.). Единым и для души, и для космоса Демокрит признавал закон, согласно которому нет беспричинных явлений: все они - результат механического соударения атомов. Случайными же называются те события, причины которых не познаны.
Демокрит утверждал невозможность существования небытия, писал, что в беспредельном пространстве, образуя несчетное множество миров, движутся по неизменным законам неделимые частицы - атомы (от греч. "атом" - то, что не делится). Атомы - невозникающие, неразрушимые, неизменные. Все атомы в их совокупности образуют бытие во всей его полноте. Атомы различаются порядком и расположением, и в этом смысле они бесконечно варьируются. Все вещи и явления мира состоят из атомов. Даже боги - это не что иное, как сферические скопления огненных атомов. Чувственно атомы не воспринимаются, но постигаются умом. Человек также создан из различных видов атомов. Самые подвижные, гладкие, сферические, легко воспламеняющиеся - "привилегированные атомы", образующие душу и ум. Это божественные атомы.
Поскольку душа рассматривается как разновидность вещества, то отвергается ее бессмертие: со смертью тела душа покидает его и ее атомы рассеиваются в пространстве. Душа зависит от тела, растет и стареет вместе с ним.
С дыханием человек втягивает в себя частицы, составляющие душу; выдыхая, он выбрасывает часть своей души. Демокрит считает, что душу имеют все тела, даже мертвые, хотя у них ее очень мало. Тем самым он приходит к панпсихизму.
Болезнь - это изменение пропорции атомов. В органах чувств - мелкие атомы, ближе всего находящиеся к внешнему миру, поэтому они приспособлены для внешнего восприятия. Особенно благоприятно соотношение легких и тяжелых атомов в мозгу; он, по сути, место высших душевных функций, способности к познанию. Орган благородных страстей - сердце; чувственных желаний и вожделений - печень. Таким образом, Демокрит дает естественно-научное понимание души: душа - продукт организации тела; она не существует вне тела. Более того, Демокрит материализует душу, говорит, что она представляет собой разновидность тела.
Демокрит - автор учения о первичных и вторичных качествах. Он выделяет первичные, объективные атомарные свойства: твердость, тяжесть, плотность. Другие свойства существуют не объективно, а "во мнении" (в человеческом восприятии). Это - запах, цвет, вкус. Эти свойства вторичны; они являются продуктом соединения атомов. Демокрит, например, приписывает каждому вкусу форму (сладкий вкус круглый и имеет большую величину; кислый - шероховатый, многоугольный): "Цвет (тела) зависит от положения атомов, его составляющих". Таким образом, им делается вывод, что сенсорные явления обусловлены конфигурацией материальных частиц во внешнем мире.
Демокрит рисует механизм возникновения чувственных образов: попадание в организм через чувствительные поры тонких пленок (копий, "идолов") воздействующих на него объектов: "Никому не приходит ни одно ощущение или мысль без попадающего в него образа". Следовательно, основная идея здесь - материальность процесса познания, его механистический характер.
Демокрит первым дифференцирует ощущения и восприятия, исследуя сферу зрения. С одной стороны, зрение включает цвета (ощущения), с другой - видимые образы (восприятия). Цвета возникают в итоге прямого контакта атомов со зрительным аппаратом. Многообразие цветовых ощущений - итог смешения основных цветов. Цветам соответствует определенное расположение атомов, но оно ими не копируется. Целостные образы вещей отражают действительность, являются ее точным отпечатком. Образы воспроизводят не отдельные свойства атомов, а структурные особенности их соединений, образующие целостные объекты. Образы по форме соответствуют своему источнику. Каждое представление об объекте имеет свой прообраз во внешнем мире.
Демокрит выделяет 2 уровня познания: чувственное и рациональное. Если чувственное познание "темное", недостоверное, то мышление, обладая "более тонким познавательным органом", позволяет постичь истину.

Дата добавления: 2014-01-07