Недержавні учасники міжнародних відносин

Дослідники до недержавних акторів включають такі транснаціональні організації, як багатонаціональні корпорації, міжнародні об′єднання, в основі яких лежать релігія, інтереси, наукові організації, а також приватні групи, які взаємодіють через державні кордони. До недержавних учасників міжнародних відносин ми відносимо міжнародні організації, транснаціональні корпорації та інші суспільні сили й рухи, які діють на світовій арені.

У науковій літературі зазначається, що дослідження міжнародних організацій повинні проводитися на двох рівнях. Перший з них пов′язаний із вивченням сутності, загальних рис, міжнародно-правових характеристик та особливостей недержавних учасників міжнародних відносин та інституту міжнародних організацій в цілому, включаючи міжнародні урядові та неурядові організації, універсальні, регіональні, спеціалізовані тощо. Другий підхід акумулює дослідження конкретних аспектів функціонування міжнародних організацій, до яких відносять спеціалізацію їх компетенції, характер членства, географічну сферу діяльності, ступінь конкретного значення та впливу на розвиток певних сфер міжнародних відносин, на політику окремих держав. У цьому випадку до уваги беруться різноманітні внутрішньополітичні, економічні, військові, геополітичні та інші фактори. Окрім вищеперерахованих у сферу дослідження міжнародних організацій включають і такі проблеми, як визначення ступеня їх відповідності життєвим інтересам людства у сфері збереження миру та розвитку міжнародного співробітництва, організаційні аспекти інтеграційно-політичних та економічних об′єднань, діяльність у сфері охорони прав і свобод людини, вирішення екологічних та інших глобальних проблем.

У теорії міжнародних відносин склались різноманітні, а часом і протилежні уявлення про місце та роль міжнародних організацій у світовому політичному процесі. Наприклад, представники реалістичного напрямку (політичний реалізм та неореалізм) стверджують про другорядність міжнародних організацій у міжнародних відносинах, вважаючи ці організації полем, на якому держави можуть відстоювати свої інтереси, або ж інструментом зовнішньої політики окремої держави чи групи держав. Наприклад, Ст. Хоффман порівнював міжнародні організації із дзеркалом, в якому відображається палітра державних інтересів. Представники ліберального напрямку (політичний ідеалізм, неолібералізм), навпаки, вважають, що міжнародні організації відіграють самостійну роль у міжнародній політиці, а з часом відтіснять держави на периферію такої політики, що призведе до перебудови всієї системи та структури міжнародних відносин. Обидві ці точки зору мають право на існування, відображаючи різні сторони розвитку світового політичного процесу.

У теорії міжнародних відносин визначають два види міжнародних організацій: 1) міжурядові (міждержавні) організації, які складаються з представників національних урядів та створюються шляхом укладення договорів між державами; 2) неурядові міжнародні організації, що складаються з національних організацій, асоціацій, індивідів. Рисами таких організацій є політична воля до співробітництва, яка зафіксована в установчих документах, наявність постійного апарату, який забезпечує наступність у розвитку організації, автономність компетенцій та рішень.

Ідеї створення міжнародних організацій існували досить давно (ще з ХІІІ століття), однак їх втілення та виникнення таких організацій характерне тільки для ХІХ століття. Причинами виникнення цих організацій було усвідомлення того, що використання військової сили не може бути регулятором міжнародних відносин і способом вирішення глобальних проблем, необхідність виконання цими організаціями певних посередницьких функцій. Окрім того виникнення системи міжнародних організацій було обумовлено самим розвитком системи міжнародних відносин і необхідністю більш свідомого регулюваняя відносин між її елементами.

Міжнародну (міжурядову) організацію, що є відображенням взаємозалежності держав, трактують як засноване на договорі співтовариство держав, що діють для досягнення спільних цілей. Таке співтовариство має установчий акт і постійні колективні органи, правоздатність, відмінну від правоздатності держав-членів, є суб'єктом міжнародного права і наділене правом укладати міжнародні угоди.

Основними ознаками міжурядових організацій є:

· постійна участь щонайменше трьох держав, які переслідують загальну мету;

· утворення та діяльність згідно з міжнародним правом;

· відносна автономія стосовно держави, неможливість прий­няття та реалізації рішень без участі тих чи інших держав;

· договірне походження, що є результатом узгодження інтересів і волі суверенних держав і проявляється в існуванні установчого документа (статуту), який має характер багатостороннього договору та визначає правові форми процесу діяльності органів міжнародної організації,

· відносини між організацією та державами-членами побудовані на принципах суверенної рівності (кожна держава має один голос і володіє правом виходу, рішення організації мають рекомендаційний характер).

Міжурядові організації виконують низку функцій:

1. Ці організації є ареною спілкування незалежних держав, де обговорюються питання, які з певних причин не можна обговорити в інших місцях. Таке спілкування дає можливість визначити й сформулювати спільні цілі стосовно міжнародного співтовариства і сприяти їх реалізації, а іноді і запобігти війні або домовитися про її припинення.

2. Такі організації виконують регулювальну функцію під час розв′язання низки проблем: від охорони здоров′я до послуг пошти, метеорологічних спостережень, атомної енергетики тощо.

3. Вони здійснюють контроль за дотриманням нормативних вимог міжнародного права (можливість застосування санкцій, колективних дій стосовно держав, які порушують право).

4. Виконують розподільчу та координуючу функцію (особливо у сфері збереження миру, контролю за озброєнням, у сфері торгівлі, відносно дефіцитних ресурсів і послуг).

5. Важливою є і оборонна функція та функція сприяння об′єднанню збройних сил і посиленню військових можливостей всіх держав.

6. Міжурядові організації здійснюють функцію посередництва та збереження миру, створюють системи колективної безпеки.

7. Такі організації здійснюють координацію зусиль держав з вирішення глобальних проблем, виступають засобом інституалізації інтеграційних процесів.

8. Гуманітарна функція проявляється у допомозі країнам, які розвиваються, прискоренні процесів демократизації та модернізації, у розвитку та організації допомоги в разі катастроф.

9. В окремих випадках виконують так звані наднаціональні функції, які полягають у застосуванні сили щодо окремих держав-членів такої організації, відповідно до отриманих повноважень на такі дії.

Міжнародні організації є найбльш розвинутими та різноманітними механізмами впорядкування міжнародного життя. Саме тому вважається, що збільшення їх активності поряд із зростанням загальної кількості міжнародних організацій є одним із найпоказовіших феноменів міжнародного розвитку. Прообрази міжнародних організацій знаходять ще у стародавній Греції, в період Середньовіччя. Першою міжнародною організацією у сучасному розумінні вважають Постійну комісію із судноплавства по Рейну, що виникла в 1815 році. Згодом міжнародні організації стають помітними акторами міжнародних відносин: у 1853 році утворюється Міжнародна санітарна конвенція, у 1865 році – Міжнародний телеграфічний союз, у 1874 році – Всесвітній поштовий союз, у 1875 році – Міжнародне бюро ваг і мір, у 1883 році – Союз захисту промислової власності тощо. У другій половині ХХ століття кількість міжнародних організацій, зростає ще більш помітними темпами, передусім через виникнення таких організацій, як Ліга Націй, а у 1945 році – Організація Об′єднаних Націй. Причину такого зростання кількості міжнародних організацій дослідники вбачають у якісних змінах взаємозалежності суверенних держав, що виражається передусім у інтернаціоналізації економічного життя, визнанні небезпеки поширення зброї масового ураження тощо.

Дослідники визначають, що неможливо дати уніфіковане визначення міжнародної організації, оскільки існують різноманітні критерії їх класифікації, які дають змогу визначити багатоманітність характеристик таких організацій. Серед сукупності міжнародних організацій можна виділити такі їх типи:

· за геополітичним критерієм міжнародні організації поділяють на універсальні (Ліга Націй, ООН), міжрегіональні (Ісламська конференція), регіональні (Латиноамериканська Економічна система), субрегіональні (держави Бенілюксу);

· за спрямованістю сфери діяльності виділяють загальноцільові (ООН), економічні (Європейська Асоціація Вільної торгівлі), воєнно–політичні (НАТО), фінансові (Міжнародний Валютний Фонд, Всесвітній Банк), наукові (Еврика) та технічні (МАГАТЕ), вузькоспеціалізовані (Міжнародне Бюро міри та ваги) організації;

· за мірою автонономії виділяють координаційні та наднаціональні організації. Для координаційних, що виникли після Другої світової війни, характерним є те, що поділена компетенція в середині організації залишається спільною. В рамках наднаціональних (владноорієнтованих) організацій деякі питання передаються у ведення виключно цієї організації;

· за ступенем відкритості міжнародні організації поділяють на відкриті, куди приймають будь-яку державу, що відповідає вимогам членства в них (наприклад, Всесвітня організація охорони здоров′я), та закриті як об′єднання держав із прийняттям нових членів тільки за згоди засновників (наприклад, НАТО).

Ще одним різновидом міжнародних організацій є неурядові організації, якіхарактеризуютьсяміжнародним характером складу і мети, недержавним характером представництва, добровільним характером діяльності. До цих ознак додають також солідарність учасників і географічну розпорошеність. Окремі дослідники представляють ці організації як суб′єктів міжнародних відносин, що реалізують інтереси (економічні, освітні чи професійні). Ще такі організацій називають групами тиску, адже основним засобом їх впливу є мобілізація міжнародної громадської думки та тиск через неї на міжнародне співтовариство.

Об’єктивними причинами появи таких організацій дослідники вважають процеси, що пов′язані з глобалізацією світової системи, із різноманітними транскордонними взаємодіями. Низка дослідників вважає, що в перспективі міжнародні неурядові організації можуть призвести до створення «глобального громадянського суспільства», яке буде впливати на систему міжнародних відносин не менш суттєво, аніж громадянське суспільство в національних рамках на державу.

Ф. Брайар, М.-Р. Джалілі під неурядовими міжнародними організаціями розуміють структури співробітництва в специфічних сферах, які об′єднують недержавні інститути та індивідів декількох країн: релігійні організації (Екуменічна Рада Церков), організації учених (Пагоушський Рух), спортивні (ФІФА), профсоюзні (МФП), правові (Міжнародна Амністія) тощо. Ш.Зоргбіб вважає, що неурядові організації є трьох видів: 1) сили громадської думки (політичні – Соцінтерн, релігійні – Екуменічна Рада Церков, гуманітарні – Міжнародний Червоний Хрест); 2) приватні транснаціональні влади, тобто організації і інститути, які символізують появу на світовій арені нових економічних, окультних і неконтрольованих сил (транснаціональні підприємства і транснаціональний синдикалізм); 3) асоціації держав-виробників, які є міжурядовими за структурою і складом, але транснаціональними за характером діяльності, та прагнуть утвердити свій економічний вплив у міжнародній спільноті (міжурядова рада країн – експортерів міді, організація країн – експортерів заліза, міжнародна асоціація бокситу, організація країн – експортерів нафти).

Ознаками міжнародних неурядових організацій є:

· некомерційна мета діяльності;

· визнання хоча б однією з держав чи наявність консультативного статусу при міжнародних урядових організаціях;

· діяльність щонайменше у двох державах, отримання коштів більш ніж з однієї країни;

· юридична сила рішень цих організацій поширюється лише на членів організації.

Прообразами неурядових організацій дослідники вважають ще масонські ложі, хоча як актори міжнародних відносин ці організації почали проявляти себе у ХІХ столітті. Наприклад, Британська та міжнародна спільнота боротьби проти рабства з′явилась у 1840 році, а Міжнародний Червоний Хрест – у 1870–ті роки.

Дослідники міжнародних організацій виділяють такі основні напрями діяльності міжнародних організацій:

1. У системі відносин «людина - природа» привернення уваги та розв'язання проблем, що пов′язані із:

· населенням Землі та його життєзабезпеченням (продовольча, енергетична, сировинна, демографічна та інші проблеми);

· захистом навколишнього середовища (екологічна);

· освоєнням Світового океану та космічного простору;

· запобіганням стихійним лихам та боротьбою з їх наслідками.

2. У системі відносин «людина - людина» міжнародні організації націлені на розв'язання проблем:

· ліквідації відсталості (економічної, культурної тощо) країн, що розвиваються;

· захисту і розвитку духовного середовища, примноження духовної культури;

· вдосконалення освіти, інформатики, науково-технічного потенціалу;

· боротьби зі злочинністю, наркоманією та іншими негативними соціальними явищами, зокрема з міжнародним тероризмом;

· боротьби з найнебезпечнішими захворюваннями, голодом;

· збереження миру, розв'язання міжнародних конфліктів,

· роззброєння;

· забезпечення прав і свобод людини, подолання її відчуженості від природи, суспільства.

До функцій неурядових організацій дослідники відносять:

· висловлення інтересів членів організації;

· формування міжнародної громадської думки;

· налагодження зв′язків і співробітництва між національними організаціями, що існують поза впливом урядових структур;

· поширення інформації про різного рівня актуальні проблеми, які уряди тримають у таємниці.

Таким чином, міжнародною неурядовою організацією вважають будь-яку міжнародну організацію, що не заснована на базі міжурядового договору. Водночас ці організації часто наводять тісні контакти з міжурядовими організаціями: останні залучають експертів із неурядових організацій з метою збору інформації, думок кваліфікованих експертів, що дає змогу опиратися на думку громадськості при прийнятті тих чи інших рішень. Неурядові організації у свою чергу мають можливість впливати на процес прийняття постанов міжурядовими організаціями, висловлюючи свою думку щодо певних проблем.

Отже, міжнародні організації є невід′ємною частиною системи світової політики. Сьогодні світова спільнота постійно шукає нові механізми системної стабільності. Йдеться про відродження ідеї «всесвітнього уряду», однак глобальні міжнародні організації часто демонструють свою неефективність як у політиці, так і у економіці. Відомо, що сучасні глобальні проблеми вимагають глобальних зусиль і зв′язків, втім на практиці регіональні інститут, які більшою мірою прив′язані до місцевих проблем, мають більше можливостей впливати на їх вирішення.

Окреме місце серед недержавних учасників міжнародних відносин належить транснаціональним корпораціям – великим структурам, підприємствам, закладам, організаціям, що мають за мету отримання прибутку та діють через свої закордонні філії одночасно в кількох державах, в той час як центр управління (материнська компанія) знаходиться в одній з них. Такі організації є об′єктивними виразниками процесу інтеграції, сприяють процесу лібералізації економіки в державах, де вони розташовані. Водночас дослідники стверджують, що транснаціональні корпорації можуть бути джерелами економічних і соціальних потрясінь, екологічних та інших проблем.

Транснаціональні корпорації, володіючи міжнародним характером капіталу, керівництва та організації, можуть бути засновані на стратегії регулювання первинних ресурсів (нафта, газ, агроіндустрія), на стратегії виробництва (електроніка, фармацевтика, машинобудування, хімія), комерційній стратегії (банки, транспорт, туризм, технології). Дослідники стверджують, що у світі нараховується близько 40 тисяч материнських транснаціональних компаній, які контролюють близько 250 тисяч їх дочірніх організацій та відділень за кордоном. На них працють 73 мільйони працівників. На транснаціональні компанії приходиться більше ¼ світового валового продукту, тобто доля ТНК у світовому ВВП за останні 30 років зросла з 17 до 30%, а їх кількість за чверть століття збільшилась вп’ятеро.

Дослідники зазначають, що сучасні багатонаціональні корпорації виробили чотири основні стратегічні установки протоглобалістичного типу: по-перше, забезпечення власного виробництва іноземною сировиною, по-друге, укріплення на іноземних ринках збуту через створення там своїх філіалів, по-третє, раціоналізація виробництва через його переміщення (делокалізацію) в країни, де витрати виробництва менші, аніж на національній території, по-четверте, орієнтація на техніко–фінансову стратегію, яка передбачає використання своїх закордонних інвестицій для створення таких форм закріплення на іноземних ринках, як організація субпідрядних підприємств, укладення довгострокових партнерських угод з іншими фірмами, відмова від частини старих виробництв і розширення нових видів діяльності, перш за все у сфері науково–технічних досліджень та розвитку, пошуки прибутку на міжнародних фінансових ринках, у тому числі через участь у спекулятивних операціях.

У сучасних умовах зростаючої взаємозалежності інтереси держав як основних акторів міжнародних відносин пов’язані передусім із регулюванням цієї взаємозалежності та подолання її негативних наслідків. Координувати зусилля держав і покликані міжнародні організації всіх рівнів, що є основним імперативом сучасного етапу розвитку системи світової політики.

Дата добавления: 2014-01-07