Cутність міжнародного конфлікту та його основні прояви

Типи міжнародної співпраці та міжнародної інтеграції.

Типи міжнародних конфліктів та пошук шляхів їх врегулювання.

Конфлікти у міжнародних відносинах.

МІЖНАРОДНІ КОНФЛІКТИ ТА ШЛЯХИ ЇХ ВРЕГУЛЮВАННЯ

ЛЕКЦІЯ №3

3. Співробітництво у міжнародних відносинах: зміст та форми.

Динамічний розвиток системи міжнародних відносин проявляється через взаємодії різноманітних міжнародних акторів (держав, міжурядових і неурядових організацій). Таких взаємодій у теорії міжнародних відносин виділяють два основні типи: конкурентні (чи змагальні), що зумовлені боротьбою за реалізацію інтересів, та кооперативні взаємодії, які зумовлені співпадінням інтересів міжнародних суб’єктів. Ці форми взаємодії є однаково природніми та нерозривно пов’язані між собою.

Під конфліктом (від латинської, conflictus – зіткнення) у соціально–політичних науках розуміють зіткнення між колективними акторами стосовно цінностей, статусів, влади чи ресурсів, в якому цілі кожної із сторін полягають у тому, щоб нейтралізувати, послабити чи ліквідувати суперників. Отже, конфлікт – це взаємодія двох об'єктів, що мають несумісні цілі та засоби досягнення цих цілей. Конфлікт вважають явищем, що властиве людському соціуму (наприклад, для Т.Гоббса природнім станом існування була війна всіх проти всіх, а Р. Арон вважав, що будь-які відносини завжди містять у собі ймовірність війни).

У теорії міжнародних відносин, для якої конфлікти, кризи та війни завжди були традиційним об’єктом дослідження, існують три підходи у дослідженні міжнародних конфліктів:

стратегічні дослідження, які направлені на вирішення практичних завдань, що пов’язані із забезпеченням національних інтересів, безпеки держави, створенням сприятливих умов для перемоги в можливій війні. Найчастіше предметом розгляду таких досліджень є військові конфлікти;

дослідження конфліктів, в рамках яких дослідники пояснюють походження й різновиди міжнародних конфліктів;

дослідження миру, завданням яких є пошуки шляхів врегулювання міжнародних конфліктів.

Міжнародний конфлікт є різновидом суспільного конфлікту та являє собою зіткнення протилежних інтересів, думок, прагнень, гострий опір, що призводить до боротьби. Міжнародний конфлікт може бути визначений як відносини, взаємодія між двома і більше сторонами, які характеризуються суперечністю, розбіжністю, повною протилежністю цілей, вартостей, позицій.

Таким чином, міжнародно-політичний конфлікт є зіткненням таких інтересів, що входять до системи владних відносин між соціальними спільнотами, які взаємодіють на світовій арені.

Аналізуючи особливості міжнародних конфліктів у ХХ столітті, П. Циганков наводить три основні їх особливості. По-перше, їх можливе розширення до світового масштабу, адже саме у ХХ столітті відбулося дві світові війни, „холодна війна” тощо. По-друге, саме у ХХ столітті з’явилась і почала застосовуватись зброя масового знищення. По-третє, особливість міжнародних конфліктів полягає в тому, що не тільки вони самі, але й наслідки навіть локальних збройних конфліктів набувають потенційно глобального характеру. Такий характер міжнародних конфліктів вимагає зусиль багатьох держав, міжнародних урядових і неурядових організацій та інших учасників міжнародних відносин.

Дж.Бертон запропонував виділити низку «умов-ознак» міжнародного конфлікту, що характеризують його як специфічне явище міжнародного життя. Передусім необхідною умовою конфлікту є наявність протилежних сторін, які найчастіше застосовують чинник загрози насильства або його використання. Важливою ознакою конфлікту також є відсутність рівноваги між силами сторін. Дослідники зазначають, що міжнародному конфлікту властиве явище «спіралі», тобто дедалі більш зростаючого втручання інших держав через невдалі попередні спроби та агресивні відповідні дії країн, що стали об’єктами втручання.

По-різному пояснюють і причини виникнення міжнародних конфліктів. З давніх часів значна частина філософів вважає, що причиною міжнародних конфліктів є недосконала людська природа, що проявляється у брехні та хитрощах, схильності до некерованих розумом дій. Структурний підхід до аналізу конфлікту акцентує увагу на структурі міжнародної системи, а причини конфліктів шукає у структурному розбалансуванні міжнародної системи, коли ресурсний потенціал держави знаходиться в суперечності з місцем, яке вона займає у міжнародній системі. Серед причин міжнародних конфліктів називають і бідність та нерівність у добробуті народів різних країн. Наприклад, К.Райт висунув гіпотезу, що індустріальні держави з відносно високим рівнем життя є менш ініціативними у розв’язанні війн, аніж бідні держави. Неомарксисти причини конфліктів визначають неоднорідністю світової системи та специфікою взаємовідносин між центром і периферією. Ще один погляд на причини конфліктів полягає у їх зв’язку із соціально-економічним та політичним ладом держав, рівнем їх культури та цивілізованості.

С. Хантінгтон, як автор та найбільш відомий пропагандист теорії зіткнення культурно-цивілізаційних блоків, головним джерелом конфліктів вважає розмежування між групами країн, які належать до різних цивілізацій. На думку цього дослідника, саме зіткнення цивілізацій як тип міжнародного конфлікту домінуватиме у світовій політиці, а нинішні конфлікти є лише предтечами більш масштабних зіткнень між Заходом та рештою світу.

За логікою цього дослідника, система міжнародних відносин пройшла низку етапів – спочатку були конфлікти між монархіями, після Французької революції – між національними державами, після Жовтневого перевороту – між носіями ідеології, після закінчення „холодної війни” найважливішими стають культурно-цивілізаційні особливості, які відображають культурну спільність релігій, філософії, історичного досвіду, мови, способу життя. Виділяючи низку культурно-цивілізаційних блоків, С.Хантінгтон причини їх зіткнення шукає в тому, що в різних цивілізаціях люди по-різному розуміють такі поняття, як Бог і людина, індивід і суспільство, права та обов′язки, свобода і влада, рівність і нерівність тощо. Окрім того вчений зазначає, що в міру того, як зменшуються відстані між цими блоками, а світ стає все більш компактним, ця різниця все частіше зіштовхується. Ще однією причиною є те, що глобальні процеси економічної та технологічної модернізації відривають людей від нації, що сприяє зростанню бажання зберегти чи відносити втрачену цивілізаційну ідентичність особливо у релігії. Дослідники підтверджують цю теорію аргументами про те, що сучасні конфлікти мають переважно етнонаціональний характер, а їх географія співпадає з прикордонною лінією між мусульманською та християнською цивілізаціями.

К.Волтц шукає причини конфліктів на трьох рівнях: на рівні індивіда, особливо державних діячів (визначаючи на цьому рівні значну роль емоційності), на рівні держави (коли мають значення геополітичні, соціальні, політичні детермінанти національних інтересів), та на рівні міжнародної системи (де впливають структурні ознаки міжнародної системи, її полярність).

Серед особливостей міжнародних конфліктів дослідники виділяють їх взаємозв’язок з конфліктами внутрішньополітичними. Такий зв’язок може проявлятися у різноманітних варіантах:

· перехід внутрішньополітичного конфлікту у міжнародний, тобто йдеться про те, що внутрішньополітичний конфлікт у державі провокує втручання в її внутрішні справи інших країн чи викликає напругу між іншими країнами стосовно цього конфлікту. Прикладами цього можуть бути еволюція афганського конфлікту у 70–80-х роках ХХ століття чи корейського у 40–50-х роках;

· вплив міжнародного конфлікту на виникнення внутрішньодержавного, що проявляється у загостренні внутрішньої обстановки в країні в результаті її участі у міжнародному конфлікті. Прикладом цього може бути вплив Першої світової війни на революції в Росії у 1917 році;

· міжнародний конфлікт може стати однією з причин тимчасового врегулювання внутрішньополітичного конфлікту. Наприклад, у роки Другої світової війни Рух Опору у Франції об’єднав представників конфліктуючих у мирний час політичних партій.

Часто дослідники наголошують на особливостях структури міжнародного конфлікту. До структурних елементів конфлікту належать прямі учасники міжнародних конфліктів, якими можуть бути держави, блоки (союзи, альянси) держав, міжнародні організації, організаційно оформлені суспільно-політичні сили всередині держав чи на міжнародній арені тощо. Окремо виділяють непрямих учасників конфлікту, якими є підбурювач чи групи підтримки, медіатор чи посередник, дії якого спрямовані на припинення конфлікту. Непрямі учасники можуть не брати активну участь у самому конфлікті, але підтримують одну із сторін політичними, економічними методами, постачанням зброї тощо. Окремо аналізують і предмет конфлікту, що являє собою реальну чи уявну проблему, певний елемент матеріальної або духовної сфери, що є основою конфлікту та перебуває на пересіченні інтересів сторін. Предметом конфлікту можуть бути територія або статус цієї території (автономія), право використання та розподілу природних ресурсів, економічні проблеми, негативне ставлення до режиму, імперські амбіції, націоналізм, несумісність цілей, вартостей та позицій, або ж вплив особистісних інтересів. Особливо розглядають конфліктну ситуацію, що є таким співпадінням обставин, в силу яких суперечності переростають у привід для конфлікту. Важливими складниками конфліктної ситуації є мотиви (потреби, інтереси, цінності), що конкретизуються в цілях і задекларованих позиціях сторін, а також стратегія й тактика їх поведінки, сприйняття ними конфліктної ситуації. Таким чином, особливе місце у структурі міжнародного конфлікту займають інтереси та цілі учасників, а також політичні, економічні, фінансові, дипломатичні, ідеологічні, воєнні, воєнно-технічні та інші засоби.

К. Мітчелл у структурі конфлікту виділив такі три складові: по-перше, це конфліктна ситуація, яку трактують як ситуація, коли дві і більше сторони усвідомлюють, що вони переслідують несумісні цілі; по-друге, конфліктні установки та уявлення як загальні зразки очікувань, емоційні орієнтації, умови та процеси сприйняття, які супроводжують конфліктну ситуацію, та, по-третє, конфліктна поведінка – дії, які здійснюються однією із сторін конфлікту, що націлені на протилежну сторону, з намірами примусити її відмовитися від своїх дій чи змінити їх.

Конфлікт аналізують і через такі параметри, як потенціал конфлікту, тобто рівень загострення суперечностей, який визначається цілеспрямованістю та рішучістю учасників, засобами, ресурсами, можливостями їх поповнення, організаційними умовами використання засобів і ресурсів. Разом із ним використовують і терміни динаміка та інтенсивність конфлікту, яку трактують як розвиток конфлікту у часі та ступінь активності учасників, енергію та ресурси, які вони вкладають у цей процес. З цим поняттям пов’язане і поняття ескалації конфлікту (посилення), тобто інтенсифікація конфліктних дій, посилення конфліктного характеру.

Конфлікт як динамічний процес має певні стадії, які визначаються історичними та соціальними причинами. Наприклад, виділяють латентну (приховану) стадію, коли конфлікт ще не очевидний, та відкриту (публічну), коли його наявність не викликає сумніву. К.Райт, трактуючи міжнародний конфлікт як відносини між державами, які можуть існувати на всіх рівнях та у різних ступенях, виділяє такі чотири його стадії: 1) усвідомлення учасниками відмінності в цілях та їх несумісності; 2) зростання напруженості у відносинах; 3) тиск без застосування воєнної сили з метою вирішення конфлікту; 4) збройна стадія (війна).

К. Мітчелл пропонує таку схему розвитку конфлікту:

Відсутність контактів чи співпадіння мети	Виникнення несумісності цілей	Усвідомлення несумісності цілей	Конфліктна поведінка для досягнення мети
Ізоляція чи співробітництво	Зародження конфлікту	Латентний конфлікт	Відкритий конфлікт

Д.Прюїтт та Дж.Рубін запропонували порівнювати розвиток конфлікту із розвитком сюжету п’єси, що складається з трьох дій: спочатку визначається суть конфлікту, згодом він досягає свого максимуму (кульмінації), і, нарешті, відбувається спад конфліктних відносин. Таким чином, міжнародний конфлікт можна охарактеризувати через три його основні стадії: загострення, ескалації та деескалації. Фаза загострення (або криза) розпочинається із усвідомлення учасниками протиріч між ними, що зумовлені неможливістю одночасного задоволення їх інтересів. Фаза ескалації є якісним продовженням фази загострення відносин, що розпочинається з моменту застосування сили та завершується її максимально можливим використанням, тобто кульмінацією конфлікту. Фаза ескалації характеризується постійним зростанням масштабів боротьби, інтенсивним залученням різноманітних засобів і ресурсів. На фазі деескалації відбувається поступове згасання конфлікту.

До функцій міжнародного конфлікту належать:

· сигнальна функція, що характеризує конфлікт як показник певного стану міжнародних відносин, в яких щось розладналось і потребує серйозних змін;

· інформаційна функція: розгортання, перебіг, повороти конфліктної ситуації несуть певну інформацію про причини, що її породили, та про співвідношення сил у суспільстві;

· інструментальна функція конструктивних або деструктивних змін;

· регулятивна функція, яка полягає у регулюванні балансу сил та інтересів, що визначаються матеріальними, духовними, воєнними можливостями сторін;

· функція рівноваги, яка полягає у тому, що кожна нова фаза конфлікту формує новий якісний стан взаємодій, з поступовим забезпеченням стабілізації відносин;

· інтеграційна та дезінтеграційна функція, зумовлена прагненням сторін змінити співвідношення сил на свою користь, що сприяє їх інтеграції у різні союзи та блоки, посиленню ідеологічної єдності, соціального контролю та централізації прийняття рішень усередині кожної зі сторін. Водночас певні інтеграційні процеси можуть поглиблювати розкол і протилежні тенденції у системі міжнародних відносин, визначати нові форми взаємозв’язку;

· динамічна функція: конфлікт відкриває дорогу змінам, примушує рухатися вперед, розвивати міжнародну систему.

Таким чином, можна виділити негативні та позитивні аспекти міжнародного конфлікту. До негативу відносять те, що конфлікти сприяють деструктивності, нестабільності, ведуть до ескалації насилля, сприяють неефективності прийнятих рішень в умовах конфлікту, а до позитиву – те, що конфлікти попереджують стагнацію, привертають увагу до наявних проблем, дозволяють визначити міру неузгодженості інтересів, посилюють групову згуртованість й солідарність, сприяють посиленню лояльності членів структурних одиниць, що беруть участь у конфліктів, стимулюють креативність у пошуку виходу із конфліктної ситуації, дозволяють виявити потенціал учасників, сприяють розрядці напруженості та формуванню соціально необхідної рівноваги, дозволяють уникнути більш серйозних конфліктів, тобто запобігають їх збройним проявам, тощо.

Дата добавления: 2014-01-07