Політична культура та політичні режими

Культура ж громадянськості, громадянської участі має бути визначена через ставлення людей до існуючого порядку як спільних умов існування, загальних для всіх „правил гри”, через сприйняття інституцій держави й настанов влади, через міру лояльності й критичності індивідів щодо влади.

Політична культура громадянськості

В структурі політичної культури суспільства й окремих індивідів слід розрізняти протилежні, але взаємопов’язані компоненти – культуру громадянськості (громадянської участі, public participation) та культуру політичності (політичної участі, партійної боротьби, partisan activity). Культура політичності – це культура політичних змагань, політизованості, класовості й ідеологізованості, що легко перетворюється на радикалізм, антикультуру екстремізму, непримиримої боротьби за гегемонію, безроздільне переважання та знищення усіх, хто „не з нами”. Войовнича нетерпимість, категоричність, безкомпромісність – ці ознаки „класової”, ідеологізованої культури політичності невід’ємно характеризують тоталітарні порядки і вочевидь досі є поширеними в українському суспільстві, являючи собою одну з суттєвих проблем в умовах модернізації.

!

Вона передбачає знання й визнання громадянами суспільних норм і законів, готовність їх дотримуватися, усвідомлення власних прав і здатність ставати на їх захист (навіть, якщо доводиться їх відстоювати від зазіхань державної влади), здатність відповідати за використання своїх прав і свобод, готовність і вміння вимагати від держави виконання її функцій. Сюди ж віднесемо освіченість людей у питаннях влаштування держави, існуючої політичної системи, головних конституційних і законодавчих регламентів та процедур політичного (зокрема виборчого) процесу.

Культура громадянськості пов’язана вже не з протистоянням окремих верств між собою, стосунками суспільної групи з таким самим корпоративними візаві, а виражає взаємодію населення, з одного боку, та держави – з іншого, коли владу розглядають не з позицій її завоювання, а в контексті задоволення інтересів громад, захисту прав і свобод громадян; до неї апелюють як до одного з агентів реалізації інтересів і прав, до інституції, відповідальної за дотримання існуючого порядку, безпеки й стабільності. Культура громадянськості виражає ставлення індивідів до продукованих владою законів, цілого існуючого порядку, до суспільних норм і необхідності їх дотримуватися, передбачає протиставлення урядові їхніх прав і можливостей, готовність і вміння вимагати від нього виконання його функцій. Індикаторами вкоріненості цього виду культури можуть бути, зокрема, міра лояльності у ставленні людей до нормативів існуючої політичної системи як визнання ними чинних законів, установленої влади, згода перебувати у діючому „правовому полі”, чи, навпаки, готовність вдатися до форм опору владі й захисту власних інтересів, або й схильність до нелегітимних дій.

В контексті розмови про політичну культуру належить наголосити, що лояльність громадянина (його здатність до самообмеження власної свободи через підпорядкування своєї діяльності чинним законам держави) у демократичному суспільстві не може бути абсолютною, некритичною, перетворюватися на конформізм, на таке собі етатистське рабство. Через те, що держава – це ще й формалізований, вирізнений від громадянського суспільства апарат врядування цим суспільством, іншою суттєвою ознакою культури громадянськості є здатність особистості дистанціюватися від того, що є „казенним”, відрізняти державне (формальне) від приватного та публічного, цінувати вартості громадянського суспільства, чинити опір зазіханням апаратного бюрократизму на них, відчувати у стосунках з державою власну гідність і шанувати гідність інших.

Окремий аспект культури громадянськості, громадянську чесноту становить патріотизм – любов до своєї вітчизни, шанування її історії, здатність перейматися її сьогоднішніми проблемами, долею співвітчизників. Патріотизм є позаполітичною вартістю і означає любов до країни, але не до держави, не до влади. Влада має бути предметом поштивого, однак критичного й вимогливого ставлення до неї підвладних. Їй тільки слід віддавати належне – „кесареве” (дотримання законів, сплата податків, виконання повинностей). Громадянською чеснотою є любов до вітчизни, а не до держави (уряду). Причому така любов присутня у патріота за будь-якої влади; він шанує й любить свою батьківщину не тільки у часи її розквіту, але й тоді, коли вона перебуває під іншою державою, або коли владу в ній утримують його політичні суперники. Патріотизм вважається ознакою культури громадянина, доки він не перетворюється на пихатий шовінізм, доки людина здатна цінувати таку саму любов до своєї країни у іншого, поважати його патріотичні почуття, розуміти, що у кожного є своя patrіa.

Виокремлення в структурі політичної культури таких її складових як культура політичної участі та культура громадянськості зовсім не означає оцінювання якоїсь з них як більш „правильної”, єдино відповідної демократичним цінностям та ідеалам. Обидві вони разом складають політичну культуру суспільства, і певна пропорція співвідношення їх між собою характеризує той чи інший тип останньої.

Переважання, домінування партійно-політизованого стилю політичної культури, акцентування класового, партійно-ідеологічного начала в політиці характеризує тоталітарні та посттоталітарні суспільства, коли люди вважають, що на заваді у їхньому русі до кращого життя стоять інші („вороги”), коли ставлення до світу набуває ідеологічно-упередженого характеру, а політична культура вміщує елементи ненависті, войовничої нетерпимості до всього, що є „не нашим”, іншим, категоричної безкомпромісності, гегемонізму. За таких умов громадянське ставлення до суспільного життя (нагадаймо, що ознаками такого ставлення є цінування перш за все стабільності й порядку) підміняється етатистсько-вірнопідданським служінням „справі партії й уряду”, уніформованим „одномисленням”, а будь-яка критичність до уряду, сумнів у правильності його дій кваліфікуються як антисоціальність, „антидержавність”.

Коли ж люди розуміють, що відповідальними за власний добробут можуть бути тільки вони самі, що від їхніх власних зусиль залежить досягнення мети, вони звертаються до влади вже як до сили, на яку покладене забезпечення мінімально необхідних умов їхньої успішної діяльності (дотримання встановленого порядку, стабільності тощо). На відміну від культури політичності як культури боротьби, культура громадянськості є культурою спільного існування громадою, здійснення загальних справ на принципах справедливості, стабільності, цілісності соціальної системи тощо.

!!!

Демократична політична культура, будучи відповідником розвинутого громадянського суспільства, передбачає освіченість людей у питаннях головних законодавчих норм, власних прав, демократичних процедур, регламентів і способів здійснення тієї чи іншої громадської акції, участь у розв’язанні суспільних проблем. Ідеали демократії найбільш повно втілюються в життя, коли громадяни у той чи інший спосіб спроможні впливати на суспільне врядування, у першу чергу причетні до самоврядування, що означає активну участь громадян в уладнанні справ суспільного життя. Специфічною ознакою, домінантою демократичної політичної культури вважається потреба і вміння людей бути залученими до процесів і процедур розв’язання суспільних проблем і конфліктів, до ухвалення рішень та їх реалізації.

Серед інших суттєвих її ознак назвемо толерантність, плюралізм, готовність до компромісу, законослухняність, лояльність, визнання й цінування ідеалів і здобутків цивілізації (зокрема, таких як суспільна злагода, права людини, свобода, соціальні гарантії тощо), патріотизм. Політична культура демократичного зразка не обов’язково має означати відданість справі партії й уряду. Навпаки, вона передбачає сумнів, критичне ставлення до влади, готовність опонувати домінуючій силі, сміливість мати власну думку й відстоювати її. Важливою рисою демократичної політичної культури є вміння вимагати від уряду служити інтересам громадян, їхнім правомірним потребам, а не просто пасивно приймати усе, що вирішують і роблять можновладці.

В аспекті ставлення людей до чинного ладу, до порядку політична культура демократичного типу характеризується поширеним його сприйняттям як такого, що відповідає інтересам людей, їхнім уявленням про справедливість, який встановлено аби створити відповідні умови для здійснення ними своїх прагнень, для їх самореалізації. Владу й її носів і органи в такому разі поціновують вже не як джерело порядку, а як інституції, відповідальні за його дотримання, суспільні структури, яким громадяни довірили служити для збереження status quo і стабільності умов життєдіяльності.

Характер, спосіб та зміст участі людей у політичному житті корелюють з існуючим політичним режимом, а типи політичної культури можуть бути класифіковані відповідно до головних типів політичних режимів – тоталітарного, авторитарного, демократичного. Адже, окрім іншого вони відрізняються один від одного тим, як налаштовані громадяни, якими є домінанти їхньої системи цінностей, уявлення про права й ідеали, як взаємодіють суспільні верстви між собою, як співіснують держава та громадянське суспільство.

Тоталітарний режим характеризується значним або й цілковитим підпорядкуванням цілої нації одній політичній силі, пануванням однієї ідеологічної доктрини. Його вдається встановити і надовго затвердити там, де серед людей поширена звичка ділити світ на „наших” та „ворогів”, де панують войовнича нетерпимість, категоричність, безкомпромісність до інших (інакших), агресивність в усьому, що стосується власних симпатій чи антипатій, прагнення будь-що домінувати над іншими, де переважає „класова”, політизована культура політичності. Що стосується ставлення людей до порядку, то його сприймають як щось таке, що нав’язане їм правлячою верхівкою, дотримуватися чого треба лише для того, аби тебе не покарали. Порушення ж його вимог розцінюють не як аномію, а як ледь не героїчний виклик режимові. Замість того, щоб будувати стосунки з державою, як це властиво правовому суспільству, за формулою „ти мені – дотримання моїх прав, а я тобі – дотримання законів і повинностей”, за тоталітаризму люди знімають з себе відповідальність за його дотримання, перекладаючи її виключно на представників влади.

Парадоксальність (сказати б, аномальність) і суперечливість стосунків держави та народу у пострадянських суспільствах полягає в тому, що уряди тут досі не стали третейським арбітром у змаганнях верств між собою, не є конструктивним партнером громад у влаштуванні загально прийнятного ладу та його дотриманні. Залишається відкритим питання, що є причиною чого – чи уряд не відповідає демократичним вимогам, чи політична культура громадян не спроможна домогтися встановлення належного урядування.

Іншою суттєвою його ознакою є заперечення прав людини, коли ці права й свободи виявляються не лише не визнаними, сказати б, забороненими, а ще й не витребуваними поспільством, коли люди живуть „не відчуваючи права на знання свободи й відповідальності за право нею користуватися” [ 2, 21-21]. Звідси соціальний рух проти тоталітаризму, стратегія протидії режиму і його подолання бувають безпосередньо пов’язаними з культивуванням прав людини, визнанням їх як неодмінних для дотримання, формуванням відповідального ставлення громадян до використання своїх прав, побудовою механізмів їх захисту. Недарма протидія тоталітаризму в СРСР безпосереднім чином була пов’язана з дисидентським і правозахисним рухом. Водночас ставлення до прав людини, їх дотримання й захисту може бути безпомилковим індикатором того, який насправді політичний режим панує в тому чи іншому суспільстві, незалежно від того яку самоназву використовують його офіційні представники.

Свідченням того, що вітчизняна громадянська свідомість ще досі не позбулася рудиментів тоталітаризму і властивих йому ціннісних стереотипів, є поширені серед громадян та політиків вимоги й заклики до одностайності у питаннях, які за своїм єством потребують багатоманітного, плюрального ставлення до них (наприклад, форми власності, партійно-ідеологічні пріоритети, духовно-ціннісні уподобання тощо), нетерпимість до опонентів, схильність пояснювати їхню позицію нерозумністю або й злими („антидержавними”) намірами, звичка політиків не поступатися принципами, неготовність їх до діалогу. Ознакою тоталітарної свідомості є й пригніченість, атрофія громадянської гідності, неспроможність багатьох співвітчизників зважено поєднувати у своєму ставленні до державної влади, до її настанов критичну вимогливість з лояльністю й законослухняністю. Недемократичність політичної культури виявляється і в тому, що ще й досі багато хто визнає тільки щось одне – або тотальне заперечення геть усього, що виходить від влади, або ж вірнопідданську й безоглядну слухняність в усьому. Залишається поширеним нецінування громадянської свободи, перекручене її розуміння як права недотримуватися законів, якщо вони когось не влаштовують чи здаються недемократичними.

Втім не відповідає критеріям демократії і альтернативний описаному стан політичної свідомості, коли заперечення тоталітаризму вульгаризовано-спрощено сприймається як аполітичність, апатія, дистанціювання й відмежування від суспільних проблем та участі у їх розв’язанні. Наслідком подібних домінант мислення буває правовий нігілізм, аномія, абсентеїзм, політична десоціалізація. Байдужість людей до цінностей і норм демократії, відсутність потреб і вміння користуватися власними правами й свободами, традицій боротьби за них призводить до невитребуваності громадянськості, формування своєрідного пристосовництва до атмосфери уседозволеності, породжуваної тоталітаристським зневажанням людських прав.

Якщо тоталітарний режим – це влада сваволі й беззаконня, то авторитаризмом називають владу „незручного”, суворого закону, дотримання якого режим жорстко вимагає від громадян. Сутність авторитаризму виводять з його значення й ролі в умовах зміни соціальних структур, переходу від традиційного стану суспільства до індустріального й постіндустріального, від тоталітарного до демократичного. Авторитаризм – це режим, який за допомоги „твердої” влади забезпечує стабільність суспільної системи і дотримання порядку, сприяє розвитку підприємництва і конкуренції та разом з тим обмежує руйнівну приватновласницьку стихію, виконує належні соціальні програми. Звідси суттєвою ознакою політичної культури, властивої авторитарному режиму, відповідно до суперечливої, перехідної його природи є поширене невдоволення населення з приводу суворих, часто незручних законів, опір і боротьба за їх зміну, а з іншого боку – дотримання існуючих правил і норм. „Dura lex, sed lex” – ось принцип авторитаризму і наріжна ідея відповідного йому типу політичної культури. Яким би суворим і незручним не був закон, але його належить дотримуватися задля збереження суспільства і виходу з кризи.

За авторитарного правління має відбуватися формування необхідної для демократичного життя культури дотримання законів, легальної, здійснюваної на конституційних засадах боротьби за вдосконалення законів й задоволення прийнятних інтересів і потреб громадян.

Дата добавления: 2014-01-07