Початок війни і закінчення війни. Їх правові наслідки

Некомбатантами є особовий склад, який правомірно перебуває у структурі збройних сил воюючої сторони та допомагає їй у досягненні успіхів у бойових діях, але не бере безпосередньої участі в них. Це медичний та інтендантський персонал, військові кореспонденти, духовенство, юристи, правоохоронні служби і т.д.

Учасники збройних конфліктів. Режим воєнного полону та воєнної окупації

Серед суб'єктів міжнародного гуманітарного права виділяють:

• держави, які перебувають у збройному конфлікті;

• повстала або воююча сторона, яка бореться за національне чи соціальне визволення;

• міжнародні організації;

• нейтральні держави, які не є сторонами збройного конфлікту;

• держави-гаранти, що забезпечують дотримання міжнародно-правових норм і захищають інтереси сторін, які перебувають у конфлікті.

Безпосередніми учасниками збройного конфлікту є дві групи осіб - воюючі (комбатанти) і невоюючі (некомбатанти).

До комбатантів належить особовий склад збройних сил держави, а саме регулярні (сухопутні сили, військово-морські і військово-повітряні сили) і нерегулярні сили (ополчення, особовий склад рухів опору, партизани, повстале населення) сторони, що перебуває у конфлікті, і беруть безпосередню участь у бойових діях.

Некомбатанти можуть мати зброю лише для самозахисту. Проти них забороняється застосовувати зброю доти, доки вони не беруть участі в бойових діях. У разі безпосередньої участі у бойових діях некомбатанти набувають статусу комбатантів. У будь-якому випадку некомбатанти користуються всіма правами військовополонених, якщо потрапляють у полон, на них поширюється дія законів і звичаїв війни. Медичні працівники та служителі культу навіть у полоні продовжують виконувати свої функції.

Виділяють також окремі категорії осіб, які беруть участь у воєнних діях — парламентери, воєнні шпигуни (лазутчики), добровольці, найманці та інші.

Режим воєнного полону регламентований IV Гаазькою конвенцією, III Женевською конвенцією 1949 року про поводження з військовополоненими і Додатковими протоколами до Женевських конвенцій 1977 року.

Відповідно до Женевської конвенції військовополоненими вважаються такі особи, які потрапили під владу неприятеля:

Військовополонений знаходиться в полоні у держави, а не армії, що полонила його. Військовополонений - не злочинець, а солдат, що виконав свій обов'язок. Він при допиті зобов'язаний повідомити тільки своє прізвище, ім'я, звання, дату народження й особистий номер.

Держава, що тримає в полоні, відповідає за поводження з військовополоненими. Військовополонені не можуть бути піддані фізичному каліченню, науковим і медичним дослідам. Військовополонені повинні бути захищені від насильства і залякування, їм забезпечується повага особистості та честі.

Військовополонені розміщаються в спеціальних таборах, начальниками яких повинні бути офіцери держави, що тримає в полоні, а самі табори повинні забезпечити повну гарантію таким особам щодо гігієни, збереження здоров'я і попередження епідемій.

Воєнна окупація — це тимчасове захоплення території (частини території) однієї держави збройними силами іншої держави і встановлення військової адміністрації на захопленій території. Воєнна окупація будь-якої території не означає її переходу під суверенітет держави, що захопила.

Відповідно до положень IV Гаазької конвенції 1907 року, IV Женевської конвенції 1949 року держава, що окупує, зобов'язана прийняти всіх заходів для забезпечення порядку на захопленій території. Населення території, що окупується, повинно підпорядковуватися розпорядженням влади.

Держави відповідно до Гаазької конвенції про початок воєнних дій 1907 року визнають, що воєнні дії між ними не повинні починатися без попереднього і недвозначного повідомлення у формі:

мотивованого оголошення війни; ультиматуму з умовним оголошення війни. Про стан війни необхідно одразу повідомити нейтральним державам.

Згідно із визначенням агресії, прийнятим Генеральною Асамблеєю ООН 1974 року сам факт оголошення війни, що не є актом самозахисту відповідно до ст. 51 Статуту ООН, не перетворює війну протиправну у війну законну, і є актом агресії. Початок агресивної війни без її оголошення є обставиною, що обтяжує та підвищує відповідальність агресора.

Оголошення війни, навіть якщо воно не супроводжується власне воєнними діями, означає початок юридичного стану війни.

Визначають такі міжнародно-правові наслідки оголошення війни:

• припиняються дипломатичні і консульські зносини між державами, відкликається персонал посольств і консульств;

• припиняють чинність політичні договори (про ненапад, нейтралітет, про воєнний союз). Деякі багатосторонні договори припиняють свою дію у відносинах між державами, які беруть участь у війні;

• до громадян країни-противника може застосовуватися спеціальний режим: їх право на вибір місця проживання обмежується; вони можуть бути інтерновані або примусово поселені в певному місці (ст.ст. 41,42 Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни 1949 р.).

Театром війни визначається вся територія воюючих держав (сухопутна, морська і повітряний простір над ними), на якій вони потенційно можуть вести воєнні дії.

У міжнародному гуманітарному праві розрізняють закінчення стану війни і припинення воєнних дій.

Воєнні дії між державами можуть припинятися укладанням перемир'я або капітуляцією однієї з них.

Перемир'я - тимчасове припинення воєнних дій на умовах, узгоджених воюючими сторонами. Розрізняють місцеве перемир'я (на окремій ділянці фронту) і загальне перемир'я (на всьому фронті).

Перемир'я може укладатися на певний строк або бути безстроковим. Суттєве його порушення однією зі сторін може слугувати підставою для поновлення воєнних дій.

Капітуляція —це припинення воєнних дій на умовах, продиктованих переможцем, в результаті чого держави однієї з воюючих сторін втрачають верховенство або воно істотно обмежується.

Розрізняють просту капітуляцію (капітуляцію окремого підрозділу, об'єкту, пункту, району, наприклад капітуляція фашистських військ у Сталінграді в 1943 р.), і загальну капітуляцію (усіх збройних сил, наприклад капітуляція Японії в 1945 р.). Капітуляція може бути беззастережною (без всяких умов з боку переможеного) або почесною (наприклад, капітуляція гарнізону з умовою збереження зброї і стягів).

На відміну від загального перемир'я, при капітуляції переможена сторона втрачає навіть формальну рівність з переможцем, за винятком почесної капітуляції.

Як правило, ні перемир'я, ні капітуляція не означають автоматичного закінчення стану війни, для чого необхідно:

видання акту (одностороннього або двостороннього) про припинення стану війни (наприклад, Указ Президії Верховної Ради СРСР 1955 р. про припинення стану війни між СРСР і Німеччиною)

або укладання мирного договору (наприклад, мирний договір між СРСР і Італією 1947 р.).

У мирному договорі фіксується закінчення стану війни, вирішуються питання про відновлення мирних відносин між державами, про долю довоєнних договорів між воюючими сторонами і т.д.

Правові наслідки закінчення війни (стану війни) наступають як для воюючих, так і для нейтральних та інших держав, що не воюють. З припиненням стану війни для воюючих держав виникають такі наслідки:

- перестають діяти договори воєнного часу, у т.ч. закони і звичаї війни, і набирають сили угоди, що регулюють відносини між державами;

- встановлюються мирні відносини, у тому числі і дипломатичні;

- відновляється дія раніше укладених міжнародних договорів і укладаються нові договори;

- здійснюється обмін військовополоненими, виведення окупаційних військ;

- провадиться репатріація цивільного населення;

- наступає політична і матеріальна відповідальність винної держави і кримінальної відповідальності головних воєнних злочинців.

Дата добавления: 2014-01-07