Московський протекторат. Переяславська рада

Тепер надії Хмельницького були спрямовані на Москву. В цей час він писав цареві, що польське військо рушило на Україну для наруги над святими церквами й вірою, і що турецький султан запрошує козаків у своє підданство. Першого жовтня 1653 року Земський собор задовольнив прохання гетьмана, а 8 січня Переяславська рада, на якій були оголошені договірні статті, ухвалила приєднати Україну до Росії. Суть статей договору така: Україна зберігає всі свої колишні порядки і своє самоврядування під владою виборних старшин і гетьмана, яких обирають вільними голосами. Гетьман має право приймати послів і налагоджувати відносини з чужоземними державами; всі українські стани зберігають за собою свої давні права й вольності: кількість козацького війська збільшується до 60 тисяч. Крім того, можна набирати ще й добровільні полки; гетьманський уряд зобов”язується видавати велику платню цареві, збір якої доручали місцевим урядовцям, без втручання російських збирачів. Зі свого боку, цар обіцяв захищати Україну своїми військами від зазіхань Польщі.

Народ присягав повсюди, але вищі українські стани з деяким недовір”ям і тривогою за недоторканність своїх прав і старих звичаїв зустрічали перехід у московське підданство. Київський митрополит і духівництво відмовилися присягати й не допускали підлеглих до неї своїх слуг і взагалі людей, що проживали в їхніх маєтках. Козацька старшина й православні шляхтичі, які пристали до неї під час повстання, неохоче йшли під “ московськую протекцію “, бо з їхніх голів не вивітрився план незалежної Української держави. Треба сказати, що вже протягом більше як з00 років кожне покоління українського народу по-різному оцінює цей крок Богдана Хмельницького. У більшості своїй оцінки ці породжені державними і політичними реаліями, що складалися у той чи інший період історії України.

Пішовши на утворення конфедеративного союзу з Московією (саме така характеристика найповніше відображає юридично – правовий зміст цього договору), гетьман розглядав його лише як засіб для досягнення більш масштабної та глибокої мети: утвердження суверенної держави й об”єднання під булавою всіх етнічно українських земель. Логіка наступних подій промовляє, що він діяв саме в такому напрямі (похід восени 1655 р. українсько – російських військ у Галичину; домагання у 1656 – 1657 рр. від урядів Швеції та Трансільванії включення у тексти відповідних договорів статті про визнання ними входження західноукраїнського регіону до складу козацької держави тощо).

Наприклад, на початку 1657 р. старшинська рада відхилила пропозицію шведського короля Карла X укласти договір і вирішила не вступати з ним у переговори доти, доки він “ не визнає за ними права на свою стару Україну, або Роксоланію, де є грецька віра та існує їх мова аж до Вісли “.

Величезний вклад Б. Хмельницького в утворення національної держави в середині XVII ст. сьогодні не заперечує жоден з серйозних дослідників. Водночас непоодинокими є спроби деяких авторів (як правило, дилетантів у даній проблемі) зобразити гетьмана діячем, позбавленим державного таланту, котрий керувався переважно особистими мотивами, тощо. Вони роблять свої висновки не на основі аналізу комплексу джерел, а шляхом довільної інтерпретації вирваних з загального контексту подій, окремих фактів, ігноруючи при цьому принцип історизму.

Звичайно, як і кожен державний діяч, гетьман припускався прорахунків. Зокрема, великою помилкою, яку згодом так і не вдалося виправити, було виведення ним армії з Західного регіону в листопаді 1648 р., що призвело до швидкої реставрації польського панування. Мали місце серйозні прорахунки в оцінці зовнішньополітичної ситуації навесні та влітку 1653 р., які сприяли створенню антиукраїнської коаліції в складі Молдавії, Валахії Трансільванії та Речі Посполитої. Можна назвати й інші, менш істотні, помилки. Але не вони визначають місце, роль і значення Б.Хмельницького в українській історії.

Дата добавления: 2014-01-07