Управління запозиченими коштами

У практичній діяльності банки не завжди мають можливість ско­ристатися запропонованим методом визначення депозитної ставки, оскільки для одержання достовірних результатів необхідна інформа­ція про прогнозні значення темпів економічного зростання та ін­фляції. Вітчизняні банки, встановлюючи депозитні ставки, орієнту­ються на рівень облікової ставки НБУ.

В основу формування депозитних ставок покладено ви­значення базової ринкової ставки, яка показує той мінімальний рі­вень прибутковості, що задовольнить інвестора у разі вкладення влас­них коштів у конкретний банк.

Для забезпечення бажаної структури, обсягів та рівня витрат за депозитними зобов'язаннями менеджмент використовує цінові та нецінові методи управління залученими коштами.

Сутність цінових методів полягає у використанні відсоткової ставки за депозитами як головного важеля в конкурентній боротьбі за віль­ні і грошові кошти фізичних і юридичних осіб.

Нецінові методи управління залученими коштами банку базують­ся на використанні різноманітних прийомів заохочення клієнтів, які прямо не пов'язані зі зміною депозитних ставок. До таких прийомів належать реклама, поліпшений рівень обслуговування, розширення спектра пропонованих банком рахунків та послуг, комплексне обслу­говування, додаткові види безкоштовних послуг, розташування фі­лій у місцях, максимально наближених до клієнтів, пристосування графіка роботи до потреб клієнтів тощо.

В умовах загострення конкурентної боротьби в банківській сфері менеджмент велику увагу приділяє саме неціновим методам управ­ління, оскільки підвищення депозитних ставок має обмеження, і не завжди такий метод управління можна застосовувати. Нецінові ме­тоди управління базуються на маркетингових дослідженнях того сек­тора ринку, який обслуговується банком, вивченні потреб клієнтів, розробці нових фінансових інструментів та операцій, що пропону­ються. У цілому застосування нецінових методів потребує деяких (іноді значних) витрат. Тому обираючи метод управління залучени­ми коштами, менеджмент банку має порівняти витрати, пов'язані з підвищенням депозитної ставки, та витрати, які супроводжувати­муть впровадження нецінових прийомів. На практиці ці методи мо­жуть застосовуватись паралельно.

Визначення депозитної ставки. Банки встановлюють ди­ференційовані ставки залежно від виду депозитного рахунка, строку розміщення коштів на депозиті та суми вкладу. Ціноутворення за депозитними зобов'язаннями банку базується на аналізі співвідно­шення між депозитною ставкою, яка відображує ринкову вартість залучення коштів, та витратами банку, пов'язаними з обслуговуван­ням кожного виду депозитних рахунків.

На рівень базової депозитної ставки впливають основні чинники:

- реальні темпи економічного зростання в країні;

- очікуваний рівень інфляції протягом періоду вкладання коштів;

- ризик неповернення коштів, що пов'язується з конкретною банківською установою.

За економічним змістом відсоткова ставка - це вартість (ціна) грошей протягом певного часу, яка відображує альтернативні варіанти їх розміщення та ризики.

Депозитна ставка є компенсацією власникові тимчасово вільних грошових коштів за їх використання протягом певного періоду часу. Власник розглядає різні варіанти вкладення коштів - у підприємницьку діяльність, купівлю реальних активів, надання кредитів, при­дбання цінних паперів тощо. При виборі одного з напрямків вкла­дення інвестор прагне компенсувати втрачені можливості одержання прибутку, які передбачалися в інших варіантах. Щоб зацікавити вклад­ника у розміщенні грошей у банку і змусити його відмовитися від інших варіантів, позичальники мають компенсувати йому середній рівень дохідності в економіці даної країни в цілому. Цей рівень майже дорівнює реальним темпам економічного зростання за визна­чений період часу. В такий спосіб визначається початкова, або основна, вартість позикових коштів, яка відображає дійсне зростання, на проти­вагу інфляційному зростанню цін на товари та послуги, і тому відо­ма як реальна відсоткова ставка.

Реальна відсоткова ставка для будь-яких вкладень - це ставка на майбутній період, і в момент інвестування вона не відома. Отже, розрахунки відсоткових ставок за депозитом ґрунтуються на оцінці чи прогнозі рівня реального економічного росту, який очікується на період вкладення коштів. Розрахунки виконуються за формулою визначення майбутньої вартості грошей FV:

FV = PV[1+r/100]ⁿ,

де РV— теперішня вартість інвестицій;

r- річна відсоткова ставка, %;

п — кількість періодів вкладання коштів, роки.

Рівень відсоткової ставки з урахуванням темпів економічного росту та інфляції називають номінальною безризиковою ставкою. Вза­ємозв'язок між номінальною і реальною відсотковими ставками та рівнем очікуваної інфляції відомий як ефект Фішера. Номінальна безризикова ставка визначається за формулою:

r = [(FV / PV)^1/n]*100%

Вкладаючи кошти в той чи інший банк, інвестор приймає на себе певний ризик, пов'язаний з імовірністю неповернення грошей. Рі­вень ризику неповернення коштів визначається статистичними ме­тодами і показує кількість вкладень, які не будуть вчасно (або взага­лі) повернуті, в розрахунку на кожні сто зароблених інвестицій. З огляду на ризик неповернення інвестор змушений підвищити ви­моги до рівня дохідності тих вкладень, які повернуться вчасно і з виплатою відсотків, а також компенсувати втрати інфляційної премії та реальної ставки. Премія за ризик може включати компенсацію інших видів ризику, таких як зміни відсоткової ставки, ризик трива­лості періоду інвестування тощо. Розрахунок базової ринкової став­ки з урахуванням реальних темпів економічного зростання, інфляції та ризику виконують за попередньою формулою, але при цьому під PV розуміють суму коштів, які будуть точно повернені в строк, тоб­то приймають до уваги ризик.

На депозитну ставку впливають такі чинники, як попит і пропо­зиція грошових коштів на ринку та конкурентна позиція банку. Банки, що мають на ринку репутацію надійних та стабільних установ, можуть собі дозволити пропонувати низькі депозитні ставки, і нав­паки, нестабільні банки для залучення клієнтів пропонують макси­мально високі депозитні ставки.

Менеджмент банку повинен точно знати напрями та обсяги мож­ливого розміщення ресурсів та їх прибутковість. Значне підвищення депозитної ставки за відсутності високоприбуткових напрямів розмі­щення залучених ресурсів може призвести до появлення від'ємного спреду, а отже, збиткової діяльності банку.

При управлінні залученими ресурсами важливе місце займа­ють дослідження клієнтської бази. Формування клієнтської бази проводиться у відповідності до нормативно-правової бази. Зако­нодавчі акти з одного боку регулюють взаємовідносини банків і клієнтів, а з іншого — впливають на об'єми банківських операцій та їх якість.

Одним із факторів стабілізації банківської системи є система стра­хування депозитів, існування якої на рівні держави дозволяє банкам знизити премію за ризик як однієї із складових базової депозитної ставки. У багатьох розвинених країнах створено державну систему страхування депозитів, яка передбачає компенсацію певної суми де­позитного вкладу власникові в разі банкрутства банку.

Одним зі шляхів зниження ризику неповернення коштів для юридичних осіб є можливість відкриття рахунків у різних банках, завдяки чому вдається застосувати такий метод управління ризиками, як диверсифікація.

Пошук оптимального рівня депозитної ставки - склад­не завдання, яке має вирішувати менеджмент кожного банку самостій­но залежно від ринкової ситуації, власних потреб та можливостей. За­надто низький рівень ставки призводить до відпливу депозитів банку, зменшує обсяг кредитних ресурсів, а отже, звужує можливості прове­дення активних операцій та отримання прибутків. Завищення депозит­ної ставки тягне та собою зростання відсоткових виплат за рахунками клієнтів і за відсутності високоефективних напрямів розміщення ре­сурсів призводить до зменшення маржі чи навіть завдає збитків.

Розглянемо особливості управління недепозитними ресурсами, які банк отримує на міжбанківському ринку. Комерційні банки України частіше всього купують фонди на міжбанківському ринку у банків, які мають надлишки ресурсів, або у НБУ.

На сьогоднішній день більшість українських комерційних банків для запозичення ресурсів використовують міжбанківські кредити. Це пов’язано з тим, що міжбанківські кредити можна просто оформити та швидко отримати завдяки Міжбанківській валютній біржі, на якій банки проводять операції не тільки з валютою, а і з цінними папера­ми і кредитами. Комерційні банки, які мають надлишки ресурсів, виходять на Міжбанківську валютну біржу і пропонують їх за пев­ною ціною, ціна на кредити змінюється під впливом попиту та пропозиції. Якщо запропоновані банком-кредитором умови угоди задовольняють банк-позичальник, між ними за допомогою факсу або електронної пошти оформляться кредитна угода, а кошти пере­раховуються з рахунка кредитора на рахунок позичальника. Міжбан­ківські кредитні угоди укладаються на різний термін від одного дня до кількох місяців, найбільш поширені кредити «overnight», які ви­користовують для підтримки ліквідності комерційного банку.

Національний банк в рамках системи рефінансування комерцій­них банків з урахуванням поточної ситуації на грошово-кредитному ринку застосовує такі інструменти:

- операції рефінансування (постійно діюча лінія рефінансування для надання банкам кредитів овернайт, кредити рефінансування стро­ком до 14 днів та до 365 днів, операції прямого РЕПО);

- надання стабілізаційного кредиту;

- депозитні операції (укладення депозитних договорів, емісія депозитних сертифікатів Національного банку, операції зворотно­го РЕПО);

- операції на відкритому ринку з державними цінними паперами.

У разі потреби банки за своєю ініціативою можуть звертатися до Національного банку за схемою залежно від інструментів рефінансу­вання. Національний банк здійснює рефінансування банків за про­центною ставкою, що не нижча, ніж облікова ставка Національного банку і яка протягом дії кредитного договору не підлягає коригуван­ню. Одержані кредити рефінансування пролонгації не підлягають.

Національний банк здійснює рефінансування банків лише під забезпечення (крім кредиту овернайт (бланкового):

· державних цін­них паперів (облігації внутрішньої державної позики та облігації зовнішньої державної позики України) та інших боргових зобов'я­зань держави України;

· векселів суб’єктів господарської діяльності;

· іпотечних сертифікатів із фіксованою дохідністю;

· облігацій підпри­ємств, що вільно обертаються на ринку, або облігацій підприємств з додатковим забезпеченням;

· облігацій місцевих позик, що вільно обер­таються на ринку.

Комерційні банки можуть отримати кредити овернайт під забез­печення державними цінними паперами або без забезпечення (блан­ковий). Кредит овернайт — кредит, який наданий банку Національ­ним банком за оголошеною процентною ставкою через постійно ді­ючу лінію рефінансування строком на один робочий день за умови Укладення генерального кредитного договору між банком і Національ­ним банком.

Національний банк щоденно (у робочі дні) до 17-ї години оголо­шує банкам засобами електронної пошти розмір процентної ставки за кредитами овернайт, що діятиме наступного робочого дня. Розмір процентної ставки за кредитами овернайт оголошується окремо за кредитом овернайт під забезпечення державними цінними паперами та кредитом овернайт (бланковим). Розмір процентної ставки за кре­дитом овернайт під забезпечення державними цінними паперами має бути не нижчим, ніж облікова ставка Національного банку плюс один процентний пункт. Розмір процентної ставки за кредитом овер­найт (бланковим) установлюється не нижчим, ніж облікова ставка Національного банку плюс два процентні пункти. Повернення бан­ком кредиту овернайт здійснюється до 14-ї години наступного робо­чого дня одночасно з процентною платою.

У разі неповернення банком кредиту овернайт і процентів за користування ним Департамент монетарної політики повідомляє від­повідне територіальне управління, у якому обслуговується кореспон­дентський рахунок банку-позичальника, про застосування переваж­ного і безумовного права щодо списання в безспірному порядку заборгованості за кредитом та процентів за користування ним з ко­респондентського рахунку цього банку.

Дата добавления: 2014-01-07