Управління прибутковістю банку

Рівень прибутковості комерційного банку залежить від внутріш­ніх та зовнішніх факторів. Тобто прибутковість банку з одного боку визначається організацією роботи банку щодо управління активами і пасивами, ефективністю використання банківських ресурсів, стра­тегічною політикою розвитку банку, а з іншого - економічними умовами господарювання, державним регулюванням, грошово-кре­дитною політикою Національного банку та інше.

Внутрішні фактори поділяються на дві підгрупи: соціальні й еко­номічні. Соціальні фактори - це фактори, які забезпечують якісне обслуговування клієнтів за рахунок ефективної роботи персоналу (під­вищення кваліфікація персоналу, поліпшення умов праці і життя пра­цівників банку). До внутрішніх економічних факторів належать: удо­сконалення банківських технологій, зменшення ризику діяльності, під­вищення ефективності використання банківських ресурсів та інше.

Як відзначила Осташ С., щодо впливу на фінансову стій­кість і результативність роботи банку визначальним внутрішніми факторами є концепція його розвитку та внутрішня економічна по­літика. Вони мають обумовлювати такий розподіл активів та форму­вання пасивів, який би забезпечував:

> достатній ступінь надійності, що проявляється в розумному роз­поділі активів за функціональними групами на умовах строковості;

> достатній ступінь ліквідності, що виражається в управлінні портфелем активів на умовах строковості;

> достатній рівень рентабельності, що проявляється у максимізації прибутків від активних операцій та одночасній мінімізації ви­трат на залучення ресурсів.

Прибутковість діяльності банку також залежить від зовнішніх факторів, які можна розділити на ринкові та адміністративні. До ринкових факторів відносять фаза економічного розвитку країни, рівень конкуренції на ринку, попит і пропозиція на кредит, ціна на кредитні ресурси, рівень довіри населення до банківської системи та рівень їх доходів, структура ринку та інше. Адміністративні фактори виражаються впливом державного регулювання, податкова система, фінансова та грошово-кредитна політика НБУ.

Система показників, що описує механізм управління прибутковіс­тю комерційного банку, є досить складною. Деякі з показників є ре­зультативними ознаками, знаходяться в причинно-наслідковому зв'яз­ку з іншими показниками-аргументами. У такому випадку виникає об'єктивна необхідність переходу до системи агрегованих показників (факторів), що дозволять істотно скоротити розмірність досліджуваної сукупності даних і зберегти інформацію в стиснутому і неспотвореному вигляді. Виділення внутрішніх факторів і визначення резервів можли­во здійснити на ПЕВМ, у пакеті програм «Statgraf» із застосуванням методу факторного аналізу (тип факторизації Principil Components).

Математична сутність факторного аналізу полягає у визначенні кореляційної матриці для системи приватних техніко - економічних показників, що комплексно описує стан і механізм управління при­бутковістю комерційних банків, і перебуванні характеристичних чи­сел матриці і відповідних векторів. Характеристичні числа є диспер­сіями нових перетворених змінних, і для кожного характеристично­го числа відповідний вектор дає вагу, з яким старі змінні входять у нові. Отже, виділені фактори — це лінійні комбінації статистичних величин, що характеризуються тим, що їх дисперсії мають особливі властивості. Наприклад, перший фактор є першим головним компо­нентом, що представляється як нормована лінійна комбінація (сума квадратів коефіцієнтів при кожнім вихідному показнику дорівнює одиниці) з найбільшою дисперсією.

Перехід від вихідних показників до факторів здійснюється за допо­могою повороту координатних осей так, що нова координатна система має відповідні характеристичні властивості, тобто виділені головні ком­поненти є характеристичними векторами кореляційної матриці.

Основна модель факторного аналізу записується такою систе­мою рівностей:

де l_ij =— навантаження i-тої перемінної на j-тий фактор;

f_j — j-тий фактор;

ε. — випадкова величина i -тої перемінної.

Тобто передбачається, що значення кожної ознаки х_i можуть бути виражені зваженою сумою латентних змінних f_j, кількість яких мен­ше числа вихідних ознак, і залишковим членом ε, з дисперсією σ (е_i), яка діє тільки на х., що називають специфічним фактором.

Коефіцієнти l_ij називають навантаженнями i-тої змінної на j-тий фактор, або навантаженнями j-го фактора на i-ту змінну. Кожен фактор характеризує ті змінні, котрі мають у ньому максимальне навантаження. У найпростішої моделі факторного аналізу вважаєть­ся, що фактори /взаємно незалежні і їх дисперсії дорівнюють оди­ниці, а випадкові величини е — теж не залежать від фактора j. Максимально можлива кількість факторів т при заданому числі ознак р визначається нерівністю (р + m} <(р- m)², що повинне викону­ватися, щоб задача не вироджувалася в тривіальну.

Суму квадратів навантажень називають спільністю відповідної ознаки х_s, і чим більше це значення, тим краще описується ознака виділеними факторами. Спільність є частиною дисперсії ознаки, що пояснюють фактори. У свою чергу, є.²_i показує, яка частина диспер­сії вихідної ознаки залишається непоясненою при використовувано­му наборі факторів. Дану величину називають специфічністю озна­ки. Деякі фактори, що мають невелике значення дисперсії, виключа­ються з аналізу, а досліджуються лише ті фактори, що пояснюють не менш 75% загальної дисперсії.

Основне співвідношення факторного аналізу показує, що коефі­цієнт кореляції будь-яких двох ознак можна виразити сумою добут­ку некорельованих факторів:

r _ij = r(x_i,,x_j) = l_i1l_j1 + l_i2l_j2 + …+l_imljm

Вплив внутрішніх та зовнішніх факторів визначається за раху­нок впровадження оптимальної банківської стратегії, планування та прогнозування. Така діяльність здійснюється за рахунок оптимізації структури балансу, формування кредитної та інвестиційної політики банку, зменшення витрат, підвищення конкурентоспроможності банку, прогнозування попиту та вартості кредитних ресурсів.

Головною метою у цьому напрямку вважається максимізація вар­тості капіталу банку, що залежить від чистого прибутку та рівня ризику, що приймає на себе банк. Максимізація банківських прибу­тків є ключовим напрямком роботи керівництва банком, але вона не може існувати у відриві від комплексних рішень щодо рівня ризиків та інших факторів.

Як відомо, вищий рівень ризику надає потенційні можливості отримання більших прибутків, але і не виключає настання великих втрат, тому балансування між прибутковістю та ризиком є одним із важливих і складних завдань, які повинні вирішувати менеджери кожного банку.

Узагальнюючи підходи до вирішення проблеми «ризик — при­буток», можна виокремити дві основні моделі управління банком запропоновані Л. О. Примостською, які формалізують обрану ним політику поведінки на ринку.

Перша модель управління максимізує прибуток П за умови об­меження рівня ризику Р встановленням максимально допустимого Його значення Р'. При цьому використовуються незбалансовані під­ходи до управління активами і зобов'язаннями банку, стратегії нехеджирування ризиків.

У другій моделі управління цільова функція мінімізує ризик, а обмеженням є вимога утримання показників прибутковості на пев­ному рівні, не нижчому за заданий П'. Така модель використовуєть­ся, коли рівень чистого прибутку, який отримує банк, влаштовує керівництво і основною метою є стабілізація результатів. Це досяга­ється за допомогою збалансованих методів управління активами і зобов'язаннями та стратегій хеджирування ризиків.

На практиці менеджмент банку може паралельно використовува­ти обидві моделі, застосовуючи їх щодо різних видів банківських операцій. При цьому успіх у досягненні поставленої мети значною мірою залежить від методів управління ризиками, застосовуваних у банку.

Дата добавления: 2014-01-07