Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

INTRODUCTION TO THE HISTORICAL STUDY OF LANGUAGE


БАЗОВА

ПЛАН

Мета

ПЛАН

Мета

ПЛАН

Мета

ПЛАН

Мета

ПЛАН

Мета

Освітня (навчальна): поглиблення знань студентів і слухачів магістратури з питань міжнародних стандартів прав людини та вивчення цих стандартів, викладених у відповідних міжнародних інструментах; конкретизація посутніх ознак міжнародних стандартів прав людини закріплених в Міжнародному біллі про права людини та в інших міжнародних актах; систематизація знань, засвоєних під час лекційних занять щодо розуміння стандартів прав людини в Україні; вироблення вміння користуватися інструментарієм науки прав людини.

Розвивальна: розвиток логічного мислення студентів і слухачів магістратури в контексті дискурсу стандартів прав людини в умовах глобалізації; набуття ними умінь творчо працювати з нормативними актами та спеціальними літературними джерелами, аналізувати юридичні факти, явища і проблеми реалізації прав людини і громадянина в Україні.

Виховна:прищеплення інтересу до вивчення ідеї об’єктивної необхідності стандартизації прав людини на міжнародному та національному рівні, виховання відповідального ставлення до вирішення навчальних завдань, творчого опрацювання спеціальної нормативної літератури і соціальної практики, поваги до прав людини.

1. Вплив глобалізації на процеси універсалізації каталогу прав людини

2. Поняття міжнародних стандартів прав людини і їх ознаки

3. Основні міжнародні документи з прав людини

4. Міжнародні гуманітарні стандарти та їх вплив на конституційний механізм і межі рецепції в Україні

1. Вплив глобалізації на процеси універсалізації каталогу прав людини

Якісно новий етап в історії прав людини розпочався після Другої світової війни. У ХХ столітті права і свободи людини із проблеми суто національної набули міжнародного характеру, стали справою всього міжнародного співтовариства, а відтак з’явились міжнародні акти, в яких закріплені певні стандарти щодо визначення правового статусу людини і громадянина. Насамперед їх основу складає Міжнародний білль про права людини, який включає декілька документів:

Загальну декларацію прав людини (1948);

Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (1966);

Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (1966) з факультативними протоколами до них.

Стандарти, інструменти, механізми- це суто технічні поняття які не мають ніякого відношення до гуманітарної сфери прав людини. Проте ці терміни стали «робочою мовою» міжнародних організацій і національних установ з прав людини.

Поняття «міжнародні стандарти» у сфері прав людини означає обов'язкові вимоги, норми, закріплені в міжнародних актах (документах). Залежно від того, в рамках якої міжнародної організації прийняті документи з прав людини, вони поділяються на універсальні стандарти (документи ООН), і регіональні стандарти (локальні), наприклад, прийняті під керівництвом Ради Європи – стандарти Ради Європи. Між універсальними і регіональними стандартами немає протиріч, а є скоріше спадкоємність, узгодженість.



За аналогією положення Конституції у сфері прав людини є національним стандартом по відношенню до законів.

2. Поняття міжнародних стандартів прав людини і їх ознаки

Норми, що містяться в міжнародних документах, обов'язкові для законотворчості розвинутих держав, тобто є міжнародними стандартами[4]. Як визнано у літе­ратурі, цим терміном охоплюються різнорідні норми, такі як правила міжнародних договорів, резолюції міжнародних організацій, політичні домовленості (наприклад, Гельсінський заклю­чний акт, документи Віденської та Копенгагенської зустрічей, міжнародні звичаї[5]. На переконання В.Г. Буткевича можна вважати, що людство виробило «своєрідний кодекс прав людини в міжнародному праві»[6]. Проте міжнародні стандарти – це не декларовані міжнародним співтовариством приклади, а норми, які необхідно втілювати в життя.

М.Орзіх вважає, що хоч основні права, свободи і обов'язки встановлюються найвищими органами державної влади у формі конституційного закону[..], вони не можуть бути вужчими за змістом від міжнародно-правових стандартів. Це – завдання, до виконання якого повинні прагнути всі народи[7].

Для розуміння природи й особливостей міжнародних стандартів прав людини неабияке методологічне значення має прийнята 4 грудня 1966 р. Резолюція Генеральної Асамблеї ООН № 41/120 «Встановлення міжнародних стандартів у сфері прав людини». У цьому акті було викладено керівні принципи, які мали би враховуватись при розробці міжнародних документів у означеній сфері. Зокрема, такі документи повинні: «а) узгоджуватись із існуючим зводом міжнародно-правових норм у сфері прав людини; b) мати фундаментальний характер і ґрунтуватись на притаманних людській особистості гідності та цінності; с) бути достатньо чіткими, або служити джерелом прав і обов’язків, які піддаються визначенню й здійсненню; d) передбачати, де це доречно, реалістичний та ефективний механізм здійснення, включаючи системи подання доповідей; е) користуватися широкою міжнародною підтримкою».

Ознаки та поняття міжнародних стандартів прав людини.

Найпершою ознакою міжнародних стандартів зазвичай називають фіксацію змісту та обсягу прав людини. Ці стандарти становлять закріплені у міжнародних актах та інших міжнародних документах ті праволюдинні показники, до досягнення яких зобов’язуються або заохочуються держави[8].

Деякі науковці небезпідставно звертають увагу на те, що міжнародні стандарти прав людини встановлюють «мінімальний стандарт», як «мінімально допустимий консенсус»; мінімальний рівень, на якому мають реалізовуватись[9].

Окрім цього, стандартизуватись також можуть певні вимоги до засобів гарантування прав людини (зокрема, позитивні обов’язки держави із забезпечення, охорони і захисту таких прав).

Обов’язковість (принаймні бажаність) або модельність[10] дотримання державами міжнародних праволюдинних стандартів також є однією з їхніх важливих ознак. Міжнародні стандарти можуть бути настановами або формально-обов’язковими, або ж рекомендаційними, які мають братись до уваги при конструюванні, моделюванні усіх інших юридичних норм стосовно прав людини.

До ознак міжнародних стандартів прав людини також відносять їх універсальність – вона може мати виявлення в масштабах всієї планети - всесвітня чи регіону – регіональна (локальна).

Ще однією специфічною властивістю міжнародних стандартів прав людини є гранична абстрактність застосовуваних у них терміно-понять суто оціночного характеру[11].

Беручи до уваги усі вказані вище ознаки міжнародних стандартів, у науковій літературі пропонується таке визначення цього поняття: міжнародні стандарти прав людини – це закріплені у міжнародних актах і документах, текстуально уніфіковані й функціонально універсальні (для певних міжнародних об’єднань держав) принципи та норми, які за посередництвом вельми абстрактних, здебільшого оціночних, терміно-понять фіксують мінімально необхідний або бажаний зміст і/чи обсяг прав людини, зумовлювані досягнутим рівнем соціального розвитку та його динамікою, а також встановлюють позитивні обов’язки держав щодо їх забезпечення, охорони й захисту та передбачають за їх порушення санкції політико-юридичного чи політичного характеру.

3. Основні міжнародні документи з прав людини

Сучасне міжнародне право характеризується наявністю системи актів у сфері прав людини, що складають цілісне законодавство. Каталог (перелік) стандартів прав людини знайшов свою фіксацію в сучасних міжнародних документах, більш відомих як ″міжнародні інструменти″. Під інструментами необхідно розуміти різного роду документи, що містять принципи і норми (стандарти) з прав людини, прийняті міжнародними організаціями.

За формою виявлення і ступенем обов’язковості вони класифікуються на декларації/рекомендації і договори.

Міжнародне законодавство з прав людини включає п'ять різновидів документів:

1. Міжнародний білль про права людини, що містить перелік невід'ємних прав.

2. Угоди, спрямовані на запобігання та покарання злочинів, що призводять до масових порушень прав людини (Конвенція про незастосування строку давності до воєнних злочинів проти людства від 26 жовтня 1968 p.).

3. Конвенції, націлені на захист груп населення, які потребують особливого піклування з боку держави (наприклад, Конвенція про права дитини 1989 p.).

4. Конвенції, спрямовані на захист індивіда від зловживань з боку органів держави та посадових осіб (наприклад, Женевська конвенція 1949 р. про захист жертв війни).

5. Міждержавні конференції з прав людини, що приймають заключні документи, обов'язкові для виконання державами-учасницями (Заключний документ Всесвітньої конференції з прав людини. – Відень, 1993 p.).

В основу міжнародних стандартів з прав людини покладені такі загальновизнані принципи, як:

- повага до суверенітету держави;

- неприпустимість втручання у внутрішні справи держави;

- самоврядування народів та націй;

- рівноправність всіх людей та заборона дискримінації;

- рівність прав і можливостей чоловіків та жінок;

- дотримання прав людини, навіть, за умови збройних конфліктів і відповідальність за злочинні порушення прав людини.

До найперших міжнародних інструментів з прав людини належать: Загальна декларація прав людини (1948), Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (1966/1976), Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (1966/1976), 1-й і 2-й Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (1966/1976). Разом вони складають Міжнародний білль про права людини.

Права людини в контексті Гельсінського процесу. Більшість статей зазначених міжнародних документів мають загальний характер. Проте в останній чверті ХХ сторіччя було покладено початок гуманістичному процесу в Європі, який отримав назву Гельсінського процесуі з ним розпочався процес конкретизації норм з прав людини в рамках Організації з безпеки і співробітництва у Європі (ОБСЄ).

В 1975 р. (1 серпня) Гельсінський процес позначився підписанням Заключного Гельсінського акту, один з чотирьох основних розділів якого відноситься до гуманітарної співпраці європейських держав з прав людини.

У подальшому Гельсінський процес поповнився документами Віденської наради (1989 р. - Підсумковий документ Віденської зустрічі), Паризькій хартії для нової Європи (1992 р.) та іншими документами з праволюдинного напрямку.

4. Міжнародні гуманітарні стандарти та їх вплив на конституційний механізм і межі рецепції в Україні

Правам людини, у тому числі й міжнародним стандартам прав людини, притаманна вкрай важлива риса: вони не лише обмежують державну владу, але й роблять її підзаконною. За умов глобалізації, права людини стали об'єктом регулювання не лише окремої держави, а й міжнародного співтовариства, а тому поведінка держави по відношенню до носіїв основних прав стає ще й контрольованою з боку міжнародної спільноти.

Загальновизнані принципи прав людини закріплюються у національному законодавстві і вважаються критерієм законності діяльності держави у сфері прав людини.

Створення міжнародних інструментів позитивно вплинуло на розвиток національного законодавства з прав людини. З огляду на це можна говорити про ″три хвилі″ конституцій, прийнятих у другій пол. ХХ – початку ХХІ ст.: у повоєнний період – Італія, Японія, ФРГ; у 70-х рр. – Греція, Португалія, Іспанія; у 90-х рр. – у країнах східної Європи, на пострадянському просторі, у яких викладені основні права людини, як того вимагають міжнародні стандарти. Нова конституціоналізація прав людини мала місце і в Україні (1996 р.)[12].

Передбачений Основним Законом України механізм інтеграції в правову систему норм і принципів міжнародного права сприяв активізації євроінтеграційних процесів, зокрема в національному правопорядку до визнання і захисту прав людини стала застосовуватися рецепція інструментів міжнародного правопорядку.

ТЕМА 3. МІЖНАРОДНІ СТАНДАРТИ ПРАВ ЛЮДИНИ В УКРАЇНСЬКОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ І СОЦІАЛЬНІЙ ПРАКТИЦІ

Тема 3.1. Викладення стандартів прав людини і громадянина в Конституції України 1996 року

Освітня (навчальна): поглиблення знань студентів і слухачів магістратури з питань міжнародних стандартів прав людини та викладення їх у Конституції України; конкретизація посутніх ознак національних і міжнародних стандартів прав першого покоління; систематизація знань, засвоєних під час лекційних занять щодо розуміння системи прав першого покоління, їх особливостей і змісту; вироблення вміння користуватися інструментарієм науки прав людини для пояснення їх юридичної природи, гарантування і захисту.

Розвивальна: розвиток логічного мислення студентів і слухачів магістратури в контексті дискурсу стандартів прав людини в умовах сьогодення; набуття ними умінь творчо працювати з нормативними актами та спеціальними літературними джерелами і судовою практикою; формування умінь і навичок аналізу юридичних фактів, явищ і проблем забезпечення прав людини і громадянина в Україні.

Виховна:прищеплення інтересу до вивчення, стандартів прав людини і громадянина в Україні, виховання принципів толерантності і поваги до прав людини, відповідального ставлення до вирішення навчальних завдань, творчого опрацювання спеціальної нормативної літератури і соціальної практики.

1. Класифікація основних прав людини.

2. Носії та адресати основних прав людини

3. Викладення в Конституції України прав першого покоління та їх порівняльний аналіз з міжнародними стандартами

1. Класифікація основних прав людини

Вивчення прав людини вимагає розуміння їхньої класифікації та з’ясування носіїв і адресатів.

Спробуємо пригадати висновки теорії стосовно типології прав людини. В теорії про права людини існують різні способи класифікації основних прав и свобод людини і громадянина. Проте загальновизнаних засад таких класифікацій немає. Розрізняють національно-правову класифікацію прав людини та міжнародно-правову. Де в чому вони співпадають, а інколи і ні.

Більшість учених – вітчизняних і зарубіжних (М.В. Баглай, В.Ф. Погорілко, Ю.Н. Тодика, В.В. Кравченко та ін.) дотримуються розподілу прав і свобод на три групи: 1) особисті; 2) політичні; 3) економічні, соціальні та культурні.

Класифікація основних прав і свобод людини можлива за такими видами:

§ за історичними поколіннями прав людини;

§ за змістом;

§ за характером їх здійснення;

§ за формою їх здійснення;

§ за характером забезпечення;

§ за характером утворення.

2. Носії та адресати основних прав людини

Носієм основних прав людини є кожна приватна особа. Кожна людина - носій прав і свобод людини, кожний громадянин – носій прав, обумовлених ще й принципом громадянства. Основний Закон України розподіляє ті чи інші права, в залежності від принципу належності до Української держави, на права людини і права громадянина.

Крім того носіями основних прав можуть бутиоб’єднання декількохосіб.

Адресатами основних прав,відповідно до змісту статті 3 Конституції є всі державні органи – законодавчі, виконавчі та судові. Проте із змісту статті 19 виходить, що основними правами пов’язані також і органи місцевого самоврядування, оскільки Конституція відводить для них широке коло владних повноважень.

3. Викладення в Конституції України прав першого покоління та їх порівняльний аналіз з міжнародними стандартами

Громадянські права виконують охоронну функцію в житті людини і мають подвійну назву "особисті права". Весь комплекс цих прав забезпечує життя, свободу, фізичну цілісність і недоторканність особи. Громадянські права лежать в основі практично всього правового статусу людини, а тому без такої передумови усі інші права втрачають всякий сенс. Вони є різними за своїм призначенням, викладенням та гарантуванням, відрізняються від усіх інших прав своїм походження тощо.

У міжнародних документах громадянські (особисті) права закріплені: 1) в універсальних стандартах: ЗДПЛ – ст.ст. 3-19; Міжнародний пакт "Про громадянські та політичні права" – ст. 6-20; 2) в регіональних стандартах: ЄКПЛ – ст. 2, 3, 5, 8, 9, 10; 3) в інших міжнародних інструментах: Декларація про поліцію – ст.12-13; Кодекс поведінки посадових осіб з підтримання правопорядку; Основні принципи застосування сили і вогнепальної зброї посадовими особами з підтримання правопорядку.

УКонституції України ці права послідовно викладено з 27 по 35статтю.

На виконання міжнародних стандартів спрямовані закони України про ратифікацію Протоколу № 6[13] до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, який стосується скасування смертної кари", Другого Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (ст.1)[14] та ін.

Іншу групу прав першого покоління утворюють права у сфері державного та суспільно-політичного життя.

Право на громадянство (ст.4, 25). Відповідно до загальновизнаних принципів міжнародного права кожна дитина має право на громадянство. Це положення містить п.3 ст. 24 Пакту "Про громадянські і політичні права" та ст. 7 Конвенції про права дитини.

Право на участь в управлінні справами держави. Міжнародними стандартами приділяється достатньо уваги праву кожної людини і громадянина на участь в управлінні своєю країною, доступу до державної служби тощо: Загальна декларація прав людини – ст. 21; Міжнародний Пакт "Про громадянські і політичні права" (ст. 25). В Конституції України це право закріплено у статті 38, а гарантії його реалізації винесені до окремого розділу, яким встановлюються засади безпосередньої демократії (розділ ІІІ. Вибори. Референдум).

Серед інших прав у сфері державного та суспільно-політичного життя Конституцією України закріплені такі права, як "право на об’єднання"(ст.36), "право на звернення" (ст.40), "свобода інформації" (ч.2-4 ст.34) і "свобода зборів"; які в Декларації, в Пакті та в інших Конвенціях у таких видах формулюваннях не передбачені.

 

ТЕМА 3.2. Юридичні стандарти економічних, соціальних і

культурних прав людини і громадянина в Україні: порівняльний аналіз

Освітня (навчальна): поглиблення знань студентів і слухачів магістратури з питань юридичних стандартів прав другого покоління, закріплення їх у Конституції України та узгодженості з міжнародними стандартами прав людини; конкретизація посутніх ознак міжнародних і національних стандартів прав другого покоління; систематизація знань, засвоєних під час попередніх лекційних занять щодо розуміння системи прав другого покоління, їх особливостей і змісту, ставлення до цих стандартів науковців та міжнародних організацій; вироблення вміння користуватися інструментарієм науки прав людини до прав цього виду.

Розвивальна: розвиток логічного мислення студентів і слухачів магістратури в контексті дискурсу стандартів прав людини в умовах сьогодення; набуття ними умінь творчо працювати з нормативними актами та спеціальними літературними джерелами і судовою практикою; формування умінь і навичок аналізу юридичних фактів, явищ і проблем забезпечення прав другого покоління в Україні.

Виховна:прищеплення інтересу до вивчення стандартів прав людини і громадянина в Україні, виховання принципів толерантності і поваги до прав людини, відповідального ставлення до вирішення навчальних завдань, творчого опрацювання спеціальної нормативної літератури і соціальної практики.

1. Поняття і юридична природа прав другого покоління (соціально-економічних і соціально-культурних прав)

2. Міжнародні і національні стандарти прав другого покоління (національне і міжнародне викладення соціально-економічних і соціально-культурних прав)

3. Порівняльна характеристика прав другого покоління (соціально-економічних і соціально-культурних прав)

1. Поняття і юридична природа прав другого покоління (соціально-економічних і соціально-культурних прав)

Економічні, соціальні і культурні права і свободи складають особливу групу прав і свобод людини і громадянина, пов'язаних з концепцією соціальної держави та стосуються таких сфер життєдіяльності, як власність, трудові відносини, відпочинок, матеріальні й духовні потреби людини тощо. В узагальненому вигляді об’єм зазначених прав позначається терміно-поняттям "соціально-економічні права".

Соціально-економічні права відносяться до прав людини другого покоління і покликані виконувати особливу функцію в життєдіяльності людини.

Для прав другого притаманна особлива сфера правового регулювання і особливий механізмзабезпечення.

До прав другого покоління традиційно відносять економічні, соціальні та культурні права.

Економічні правапередбачають право на працю, право на захист від безробіття, право на справедливі та гідні умови праці, право на приватну власність, свободу економічної діяльності.

Соціальні праваскладаються із прав на соціальне забезпечення, на достатній життєвий рівень, психічне і фізичне здоров’я, із прав на житло, охорону здоров’я та медичну допомогу.

Культурні правапередбачають: право на освіту, на участь у культурному житті (свобода літературної, художньої, наукової та інших видів творчості) тощо.

Дихотомія соціально-економічних прав.

2. Міжнародні і національні стандарти прав другого покоління (національне і міжнародне викладення соціально-економічних і соціально-культурних прав)

Міжнародно-правове визнання соціально-економічних прав було здійснено ООН в 1945 р. та скріплено Загальною декларацією прав людини 1948 р., розробленою за ініціативи ООН. Зокрема, в Статуті ОНН у п.3 ст. 1 окреслена всеосяжна гуманітарна мета ООН, на досягнення якої спрямовуються її зусилля – здійснення міжнародного співробітництва для вирішення міжнародних проблем економічного, соціального, культурного і гуманітарного характеру, заохочення і розвиток поваги до прав людини і основних свобод.

Права соціально-економічної та соціально-культурної сфер життя людини послідовно закріплені Загальною декларацією у статтях 22-27: 1) право на соціальне забезпечення; 2) право на працю, справедливу і задовільну винагороду за працю; 3) право на відпочинок і дозвілля, включаючи право на розумне обмеження робочого дня та оплачувану періодичну відпустку; 4) право на життєвий рівень, що є необхідним для підтримки здоров’я і добробуту людини і її сім’ї; 5) захист материнства і дитинства; 6) право на створення профспілок для захисту своїх інтересів; 7) право на освіту; 8) право на участь у культурному житті суспільства; та 9) право на захист моральних і матеріальних інтересів людини, яке є результатом її наукової, літературної або художньої творчості (тобто право на захист інтелектуальної власності).

Перелік основних прав у сфері соціального, економічного і культурного життя людини отримав назву "права другого покоління", які у подальшому були виокремлені від усіх інших прав Міжнародним пактом"Про економічні, соціальні та культурні права". Зазначені права послідовно розміщені в частині ІІІ Пакту (ст.6-15), а принципи щодо їх визнання, обов’язки та заходи держав по їх забезпеченню, викладені у І-й та ІІ-й частинах (стаття 1 і статті 2-5).

Каталог (номенклатура) соціально-економічних прав викладених у Декларації і Міжнародному пакті певною мірою співпадають, але останній документ, з певними модуляціями, більш конкретно формулює основні права, передбачає механізм для їх забезпечення. 10 грудня 2008 року ГА ООН ухвалила Факультативний протокол до Пакту, яким передбачається можливість подачі індивідуальних скарг на порушення Пакту.

Каталог прав, що отримали назву соціально-економічних прав, системно закріплені в статтях 41-54 Конституції України.

3. Порівняльна характеристика прав другого покоління (соціально-економічних і соціально-культурних прав)

Список перерахованих прав закріплених в Міжнародному пакті "Про економічні, соціальні і культурні права" очолює право на працю. Право на працю закріплене і у ст.43 Конституції України, де перша, друга, третя та четверта частини цієї статті в цілому відображають вимоги ст.6 і ст.7 Міжнародного пакту "Про економічні, соціальні і культурні права". В частині третій ст. 43 Конституції України, визначена конституційна оцінка примусової праці у відповідності до ч. 3 ст. 8 іншого Міжнародного пакту"Про громадянські і політичні права". Нарешті, в частині шостій в імперативній формі встановлений захист від безробіття: "громадянам гарантується захист від незаконного звільнення", чого не передбачається у Пактах.

Певною мірою узгодженість змісту прав і свобод на міжнародному та національному рівні досягнута в регламентації і таких прав як "право на страйк"(ст. 44 Конституції України і пункту “d” ч.1 ст.8 Пакту "Про економічні, соціальні і культурні права"), "право на відпочинок"(відповідно ст.45 Конституції України і пункту “d” ст.7 Пакту), "право на соціальне забезпечення"(ст. 46 Конституції України і ст. 9 Пакту), "право на освіту" (відповідно ст. 53 Конституції України і ст. 13 Пакту). Конституція України (ч. ст. 53) на відміну від Пакту (п. “a” ч.2 ст.13) гарантує отримання повної загальної середньої освіти (вона є обов'язковою), доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням і студентам, а в Пакті обов’язковою і безоплатною визнається лише початкова освіта. Середня освіта в її різних формах, включаючи професійно-технічну середню освіту, повинна бути відкрита і зроблена доступною для всіх шляхом вжиття всіх необхідних заходів і, зокрема, поступового запровадження безплатної освіти, зазначається у п. b)ч. 2 ст. 13 Пакту.

У Конституції України передбачені різні за своїм призначенням права усфері культури і охорони здоров’я (ст.54, 49) – свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості(ч. 1 ст.54), захист інтелектуальної власності (ч. 1 ст. 54), у тому числі й право на охорону здоров’я (ст.49), – цілком відповідають вимогам Пакту, сформульованим у статтях ст.15 і 12.

Із переліку прав другого покоління, визнаних Пактом "Про економічні, соціальні і культурні права", закріплених і гарантованих Конституцією України, є певні розбіжності у викладенні такого стандарту, як право на життєвий рівень. Положення частини 1 статті 11 Пакту передбачає: "Держави, які беруть участь у цьому Пакті, визнають право кожного на достатній життєвий рівень для нього і його сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг і житло, і на неухильне поліпшення умов життя". Конституція України не використовує вислів "неухильне поліпшення умов життя". На наш погляд, це положення скоріше за все належить до ключового принципу соціально-економічних прав, ніж до самого права.

Є й інші невідповідності між національним та міжнародним стандартом.

В Конституції України (ст. 26) містяться положення, які стосуються прав іноземців та осіб без громадянства. Ці категорії фізичних осіб, що перебувають
в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України. У зв’язку з цим в України прийняті закони "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" в ред. від 26 вересня 2011 р. та "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" в ред. Закону № 3671-V від 8 липня 2011 року.

Конституція України не позбавлена патерналістських ідей, що суперечить ідеї вільного громадянського суспільства.

ТЕМА 4. ДЕРЖАВНИЙ МЕХАНІЗМ ЗАХИСТУ ПРАВ І СВОБОД ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА В УКРАЇНІ

4.1. Гарантії реалізації прав і свобод: поняття, класифікація, конституційне закріплення

Освітня (навчальна): поглиблення знань студентів і слухачів магістратури з питань гарантій стандартів прав людини і громадянина в Україні, нормативного закріплення їх у Конституції України; з’ясування сутності державного механізму та складових; систематизація знань із системи гарантій захисту прав людини, їх особливостей і змісту; вироблення вміння користуватися інструментарієм науки прав людини з питань державного механізму.

Розвивальна: розвиток логічного мислення студентів і слухачів магістратури в контексті дискурсу механізму забезпечення прав людини в умовах сьогодення; набуття ними умінь творчо працювати з нормативними актами та спеціальними літературними джерелами і судовою практикою; формування умінь і навичок аналізу юридичних фактів, явищ і проблем стосовно державного механізму забезпечення прав людини і громадянина в Україні.

Виховна:прищеплення зацікавленості до вивчення, стандартів прав людини і громадянина в Україні та на міжнародному рівні, виховання принципів толерантності і поваги до прав людини, відповідального ставлення до вирішення навчальних завдань, творчого опрацювання спеціальної нормативної літератури і соціальної практики.

1. Поняття гарантій прав і свобод людини, їх класифікація і система

2. Конституційні гарантії, їх нормативне викладення і зміст

 

1. Поняття гарантій прав і свобод людини, їх класифікація і система Визнання державою прав і свобод людини і громадянина одночасно означає обов’язок держави затвердити ці права в своєму законодавстві, переважно в Конституції. Ці обов’язки, реалізовані в Розділі 2 Конституції України, зрештою формують конституційні гарантії прав людини, які зобов’язані визнавати і гарантувати в адміністративно-територіальних одиницях всі органи влади.

Важливим засобом захисту прав та свобод людини є гарантії[15]. Вони являють собою систему узгоджених норм, принципів і вимог, які забезпечують процес дотримання прав та законних інтересів людини.

Конституція України (ч.2 ст.3) встановлює, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість держави. Вектор у взаємовідносинах між людиною і державою у нинішній Конституції має спрямування: «Держава для людини», а не навпаки: «Людина для держави», як то було раніше. Це визначає відповідний алгоритм системи гарантій.

Призначення гарантій полягає у створенні найсприятливіших умов для реалізації конституційно закріпленого статусу людини.

Поняття «гарантії прав і свобод людини і громадянина» потрібно відрізняти від подібного поняття «конституційно-правові гарантії», оскільки останні закріплюються у Конституції, а перші – іншими законодавчими актами[16].

Науковці по різному формулюють визначення гарантій (О.Ф. Скакун[17]. Н.С. Малєїн; В.С. Нерсесянц[18], В.Ф. Погорілко, А.М. Колодій, П.М. Рабинович, В.Є. Чиркін та ін.): це способи, умови і засоби, що створюють для особи можливість реалізувати свої суб’єктивні права, виконувати належним чином відповідні обов’язки, які також слід розглядати як певні гарантії.

Ефективність гарантій обумовлюється багатьма чинниками і залежить від рівня розвитку загальноправових принципів, стану економіки, рівня розвитку демократичних інститутів, реальності політичної системи суспільства, наявності системи досконалих законів у державі, ефективності механізмів реалізації законоположень тощо.

Весь комплекс гарантій охоплюються категорією «механізм захисту прав людини і громадянина», і він покликаний здійснювати охоронну, регулятивну, виховну, інформаційну та компенсаційну функції.

Найпоширенішою класифікацією гарантій у юридичній літературі є[19]:

І. За практичним спрямуваннямрозрізняють загальні та спеціальні гарантії. У свою чергу загальні гарантіїподіляються на економічні, політичні, організаційні та інші гарантії.

Спеціальні гарантії – це юридичні гарантії, які визначаються як система правових засобів, що сприяють процесу реалізації, захисту та поновленню прав і свобод суб'єктів права. Юридичні гарантії мають конституційну та законодавчо-галузеву форми закріплення. Основні юридичні гарантії викладені у Конституції – це блок положень закріплених у статтях 55-64.

II. За характеромгарантії поділяють на:

а) норми та принципи матеріального і процесуального права, що у процесі реалізації забезпечують реальність прав та свобод людини;

б) судовий захист порушених прав і свобод та можливість їх судового поновлення;

в) контроль за дотриманням законодавчими, виконавчими та судовими органами положень Конституції про права та свободи людини і громадянина. Важливе значення у сфері парламентського контролю належить Уповноваженому з прав людини;

г) відповідальність за порушення прав та свобод людини, що поширюється на всіх суб'єктів права без винятку.

III. За ступенем поширеностігарантії класифікують на національні та міжнародні:

а) національні (внутрішньодержавні), закріплюються нормами національного законодавства і гарантуються державою (державний захист прав і свобод людини, проголошений ст. 3 Конституції України, судовий захист прав людини, право людини на самозахист);

б) міжнародні гарантії.

IV. За суб'єктами,що реалізують гарантії, розрізняють:

– гарантії Верховної Ради України;

– гарантії Президента України як гаранта додержання Конституції, прав і свобод людини і громадянина (ст. 102 КУ);

– гарантії органів виконавчої влади (п. 2 ст. 116, п. 2 ст. 119 КУ);

– судові гарантії (ст. 55, 150 КУ);

– гарантії омбудсмана (п. 17 ст. 85, ст. 101 КУ);

– гарантії прокуратури (пп. 2-5 ст. 121 КУ);

– адвокатські гарантії (ст. 59 КУ);

– гарантії політичних партій та громадських організацій (ч. 1 ст. 36 КУ);

– гарантії місцевих адміністрацій та органів місцевого самоврядування, (п. 2 ст. 119, п. 2 ст. 116 КУ);

– гарантії міжнародних органів та організацій, членом яких є Україна.

V. За особливостями правового статусу, що гарантується, визначають:

а) загальні гарантії, що поширюються на всіх суб'єктів суспільних відносин у рівній мірі;

б) родові, гарантії;

в) галузеві, гарантії;

г) індивідуальні гарантії.

VI. За змістом розрізняють:

а) контрольні гарантії;

б) процедурні гарантії;

в) організаційно-технічні гарантії.

У міжнародних документахгарантії розподілені відповідно з існуючими інструментами та у залежності зі сферами їх дії (гарантії універсального і регіональних механізмів).

2. Конституційні гарантії, їх нормативне викладення і зміст

Важливу роль в системі гарантій прав людини насамперед відіграють конституційні гарантії, оскільки Конституція є першоджерелом у створенні й функціонуванні правової системи, усього законодавства країни, державного механізму.

Конституційно-правові гарантії доречно розподіляти на дві основні групи: 1) нормативно-правові гарантії конституційних прав і свобод, які включають сукупність правових норм і за допомогою яких забезпечується реалізація, порядок охорони і захисту прав особистості. Вони знаходяться у Конституції і законах України, в міжнародно-правових актах та 2) організаційно-правові гарантії конституційних прав і свобод людини і громадянина. До них належать механізм держави, органи місцевого самоврядування, посадові особи, політичні партії та громадські організації, ЗМІ, міжнародні правозахисні організації та їх діяльність у сфері правотворчості й правозастосування.

Система юридичних конституційних гарантій умовно може бути розподілена на два види гарантій: а) спеціальні (окремі) гарантії та б) універсальні гарантії. Ця система конституційних юридичних гарантій має такий вигляд:

1. Кожна група конституційних прав, свобод і обов’язків має свої спеціальні (конкретні) гарантії.

2. Окрема група конституційних норм спрямовані на забезпечення конституційних прав і свобод у процесі здійснення правосуддя (статті 55-63).

3. Особливе місце в системі конституційних юридичних гарантій належить принципам,конституційним презумпціям: статті 3, ч. 3 ст. 8, ч. 1 ст. 9, ст. 19, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 62, 64.

4. До системи конституційних юридичних гарантій доцільно віднести ті конституційні норми, якими визначаються конституційно-правові обов’язки людини і громадянина – статті 65-68.

Система конституційних прав і свобод людини і громадянина в Україні припускає єдність і їхній взаємозв’язок з обов’язками.

Обов’язки встановлюються нормами усіх без винятку галузей права. Однак особливу роль у правовому регулюванні обов’язків відіграє конституційне право України. Воно закріплює систему обов’язків особи як суб’єкта державно-правових відносин: обов’язки народного депутата України, обов’язки члена різних органів державної влади і місцевого самоврядування (Президент України, Прем’єр-міністр, суддя Конституційного суду та ін.). Водночас конституційне право України, у визначені обов’язків людини і громадянина виконує й іншу роль воно закріплює основні обов’язки людини і громадянина, які: 1) носять загальний, універсальний характер; 2) не залежать від конкретного правового статусу особи; 3) закріплюються на найвищому рівні – конституції.

Конституція України (ст. 24, ст. 26 ч. 1) проголошує принцип рівності обов’язків. Конституцією і законами України передбачені такіобов’язки:

- дотримання Конституції і законів України (ст. 68 ч. 1);

- повага до прав і свобод, честі та гідності інших осіб (ст. 68 ч. 2);

- піклування батьків про дітей та повнолітніх дітей про своїх непрацездатних батьків (ст. 51);

- отримання загальної середньої освіти (ст. 53 ч. 2);

- незаподіювання шкоди природі, пам’ятникам історії та культури (ст. 66);

- сплата податків і зборів (ст. 67 ч. 2);

- захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України (ст. 65) (цей обов’язок не поширюється на іноземних громадян і осіб без громадянства);

- шанування державних символів України.

Крім Конституції обов’язки конкретизовані у спеціальних законах України: „ Про громадські об’єднання ”, „Основи законодавства України про охорону здоров’я” „Про культуру”, „Про охорону навколишнього природного середовища”, „Про загальний військовий обов’язок і військову службу”, „Про альтернативну (невійськову) службу”, „Про міліцію” та ін.

 

ТЕМА 5. МІЖНАРОДНИЙ ЗАХИСТ ПРАВ ЛЮДИНИ: УНІВЕРСАЛЬНИЙ І РЕГІОНАЛЬНИЙ РІВНІ

Освітня (навчальна): поглиблення знань студентів і слухачів магістратури з питань міжнародних стандартів прав людини, зокрема, міжнародного механізму їхнього захисту; розуміння правозахисних відносин, конкретизація посутніх ознак міжнародного і національного механізму захисту прав людини; систематизація знань, засвоєних під час попередніх лекційних занять щодо національних і міжнародних гарантій прав людини і способів їх здійснення; вироблення вміння користуватися інструментарієм науки прав людини в частині міжнародного захисту прав людини.

Розвивальна: розвиток логічного мислення студентів і слухачів магістратури в контексті дискурсу міжнародний захист прав людини, правозахисні системи; набуття ними умінь творчо працювати з нормативними актами та спеціальними літературними джерелами і практикою Європейського суду з прав людини; формування умінь і навичок аналізу юридичних фактів, правозахисної практики прав людини.

Виховна:прищеплення інтересу до вивчення правозахисної діяльності щодо захисту прав людини органів і організацій на міжнародному рівні та співвідношенні його з національним механізмом, виховання поваги до міжнародних інституцій захисту прав людини, відповідального ставлення до вирішення навчальних завдань, творчого опрацювання спеціальної нормативної літератури і соціальної практики.

1. Вплив глобалізації на процеси універсалізації прав людини. Поняття міжнародних інструментів

2. Міжнародний механізм захисту прав людини: поняття, система, процедури

3. Регіональні системи захисту прав людини

1. Вплив глобалізації на процеси універсалізації каталогу прав людини. Поняття міжнародних інструментів

Роль міжнародно-правового захисту прав людини постійно зростає, стає більш активною і відкритою; спостерігається тенденція до деталізації міжнародних стандартів, особливо тих, яких повинні дотримуватися держави.

ООН сприяла:

1) розробленню міжнародно-правових стандартів з прав людини та

2) створенню системи універсальних міжнародних і регіональних організацій, що діють у рамках ООН.

Стандарти, інструменти, механізми- це суто технічні поняття які не мають ніякого відношення до гуманітарної сфери прав людини. Проте ці терміни стали «робочою мовою» міжнародних організацій і національних установ з прав людини. Поняття «міжнародний механізм» не входить до змісту прав людини, не визначено в міжнародних договорах з прав людини, але є важливим «обслуговуючим» комплексом, «інструментарієм» системи прав людини.

Термін інструменти у сфері прав людиниозначає закріплені в міжнародних актах (документах) норми (матеріальні і процедурні) щодо захисту прав людини.

У міжнародному праві найчастіше договірні документи мають назву конвенцій і вони передбачають контрольний механізм їх виконання. Усі Міжнародні пакт про права людини 1966 року доповнюються факультативними протоколами, в яких і закріплені контрольні механізми.

Укладення договору здійснюється шляхом його підписання і ратифікації. Відповідно до Конституції України (ст. 9) згоду на обов’язковість міжнародних договорів надає Верховна Рада України шляхом прийняття відповідного закону, і вони складають частину національного законодавства.

Чинний міжнародний договір є обов'язковим для його учасників і повинен сумлінно виконуватися ними – Pacta sunt servanda[20]. Водночас держави-учасники можуть відмовитися від своїх зобов'язань і вийти з договору, тобто денонсувати його (лат. denuntiatio – повідомлення).

При підписанні, ратифікації, ухваленні або затвердженні договору держава може зробити застереження (англ. reservation), тобто односторонню заяву, з допомогою якої вона бажає виключити або змінити юридичну дію певних положень договору щодо їх застосування у себе. Деякі договори таких застережень не передбачають.

Для контролю за реалізацією угод в галузі прав людини іноді створюються відповідні контрольні органи – комітети.

Створення міжнародних інструментів та механізмів позитивно вплинуло на розвиток національного законодавства з прав людини. Згідно з Міжнародними пактами про права людини Україна також зобов’язалася привести своє законодавство у відповідність до міжнародних стандартів, та виконувати їх. Нормативною базою щодо цієї політики стали Закони України "Про правонаступництво України" від 12 вересня 1991 р., "Про дію міжнародних договорів на території України" 1992 р., "Про міжнародні договори України" 1994 р. в ред. 2004 р. та закони, якими ратифікуються ті чи інші міжнародно-правові акти.

2. Міжнародний механізм захисту прав людини: поняття, система, процедури

Крім міжнародних інструментів, що складають систему стандартів прав і свобод людини, передбачено і спосіб їх дотримання та захисту, який пов’язаний з міжнародними механізмами і процедурами.

Наука прав людини доволі всебічно вивчила гарантії захисту прав людини, запровадила до наукового апарату поняття "механізм гарантій" прав людини. Механізм гарантій прав людини – це цілісна система умов реалізації і засобів захисту зазначених прав. За формою здійснення він розгалужується на внутрішній (національний) та зовнішній (міжнародний) механізм. У свою чергу міжнародний механізм функціонує на двох рівнях:

1) на рівні міжнародних організацій, які діють під патронатом ООН (Міжнародний суд ООН, МОП, ВОЗ, ЕКОСОС, ЮНЕСКО, Верховний комісар ООН по правах людини, Комітет із прав людини та ін. );

2) та на рівні регіональних (локальних) органів, які здебільшого, мають обмежено-територіальні дії (наприклад, Європейська комісія з прав людини і Європейський суд з прав людини).

У інших регіонах нашої Планети діють такі системи, як Міжамериканська система захисту прав людини, яка об’єднує країни Північної та Латинської Америки та Африканська система захисту прав людини і народів. Їхня діяльність заснована на власних правових джерелах: Статуті Організації американських держав (ОАД),Міжамериканській конвенції з прав людини(20.11.1969 р.)[21], Африканській хартії прав людини і народів(1981 р.).

Крім цих систем у світі діють Декларація прав людини в ісламі (1990 р.), Арабська хартія прав людини, прийнята Радою Ліги арабських держав 15 вересня 1994 р.[22]

Універсальний механізм захисту прав люди здійснюється ООН та її органами у цій галузі.

Найважливішими органами ООН, які опікуються правами людини є:

1. Генеральна асамблея;

2. Економічна та Соціальна Рада ООН (ЕКОСОР);

3. Верховний комісар ООН з прав людини;

4. Спостерігач за правами людини;

5. Комітет з прав людини;

6. Комітет проти катувань;

7. Комітет з економічних, соціальних і культурних прав;

8. Комітет з ліквідації расової дискримінації. Інші організації, що діють в рамках ООН, створені відповідно до інших конвенцій - Комітет з ліквідації дискримінації по відношенню до жінок (1982), Комітет з прав дитини (1991), Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, (1951), Міжнародний суд, створений до вимог п.1 ст. 7 Статуту ООН (1944); Міжнародний кримінальний суд (1998) – буде чинним за умови ратифікації його Статуту не менше як 60 державами; Міжнародна організація праці історія створення відноситься до 1919 р., а в 1946 р. встановлено зв’язок з ООН; Організація Об’єднаних Націй з питань освіти, науки та культури (ЮНЕСКО) (1946) та ін.

3. Регіональні системи захисту прав людини

Найстарішою регіональною організацією на Європейському континенті є Рада Європи, утворена в Лондоні 5 травня 1949 року десятьма європейськими державами. Одним із перших завдань Ради було розроблення і запровадження в практику конвенції з прав людини для Європи (4 листопада 1950 р. в Римі її була прийнята Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод, яка набула чинності 3 вересня 1953 р.).

Європейська конвенція проголошує і охороняє права і свободи, передбачає існування контрольного механізму захисту прав людини.

Розділ другий Конвенції містить положення щодо організації та діяльності Європейського суду з прав людини. Відповідно до вимог ч.1 ст. 32 Конвенції, юрисдикція Суду поширюється на всі питання, тлумачення і застосування Конвенції та протоколів до неї, подані йому на розгляд відповідно до статей 33, 34 і 47 Конвенції.

Суд (ст. 35) може приймати заяви від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб, яка вважає себе потерпілими від допущеного однією з Високих Договірних Сторін порушення прав, викладених у Конвенції або протоколах до неї. Високі Договірні Сторони зобов'язуються не перешкоджати жодним чином ефективному здійсненню цього права.

Суд може брати справу до розгляду лише після того, як було вичерпано всі національні засоби юридичного захисту.

Суд не розглядає індивідуальних заяв, якщо вони:

a) є анонімними; або

b) за своєю суттю є ідентичними до тих, що вже розглядалися Судом чи подані на розгляд до іншого міжнародного органу.

Суд оголошує неприйнятною будь-яку індивідуальну заяву, подану згідно зі статтею 34, якщо він вважає, що ця заява несумісна з положеннями Конвенції або протоколів до неї, явно необґрунтована або є зловживанням правом на подання заяви.

Суд відхиляє будь-яку заяву, яку він вважає неприйнятною згідно з цією статтею. Він може зробити це на будь-якій стадії провадження у справі.

Рішення Суду є обов'язковими для держав-учасників. Контроль за виконанням його рішень щодо порушень був і залишається у віданні Комітету міністрів Ради Європи.

Правовий режим Конвенції та Європейського суду для України означає:

- по-перше, колегіальний захист прав особи як здійснення міжнародних зобов’язань шляхом виконання його рішень;

- по-друге, імплементацію міжнародних зобов’язань.

Механізм захисту прав людини в контексті Гельсінського процесу

Окрім Ради Європи правами людини опікується ще одна міжнародна структура - Нарада з безпеки і співпраці в Європі (НБСЄ).

Документи з праволюдинного напрямку напрацьовані в рамкахГельсінського процесутакож передбачають власний механізм захисту прав людини. Нарада країни Західної і Східної Європи, а також США і Канаду, є найбільш представницькою європейською регіональною організацією, в 1994 р. була реорганізована в Організацію з безпеки і співпраці в Європі (ОБСЄ).

ОБСЄ здійснює коригування, постійний моніторинг, міжнародні обговорення і з подальшим прийняттям міжнародних документів у сфері прав людини.

Формами діяльності є багатосторонні і двосторонні зустрічі з метою вивчення питань, що відносяться до людського виміру ОБСЄ, включаючи ситуації і конкретні випадки, пов'язані з порушенням прав окремих людей.

Процедури ОБСЄ постійно доповнюються новими інститутами і структурами, викликаними кардинальними змінами у Європі наприкінці 80-х – початку 90-х рр. ХХ ст.

 

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Нормативно-правові акти

УСТАНОВЧІ АКТИ:

Акт проголошення незалежності України: прийнятий Постановою Верховної Ради Української РСР від 24 серпня 1991 року № 1427-ХІІ // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1991. – № 38. – Ст. 502.

Декларація про державний суверенітет від 16 липня 1990 року № 55-ХІІ // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1990. – № 31. – Ст. 429.

Конституція України: прийнята на п’ятій сесії Верхов­ної Ради України 28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.

МІЖНАРОДНІ ДОКУМЕНТИ:

Документ Копенгагенского совещания Конференции по человеческому измерению СБСЕ в июне 1990 г.

Європейська соціальна хартія від 18 жовтня 1961 року // Международные акты о правах человека. Сборник документов. – М.: Издательская группа НОРМА-ИНФРА-М, 1998. – С. 570-580.

Загальна декларація прав людини.Прийнята Генеральною Асамблеєю ООН (10 грудня 1948 року). – ст.ст. 22-27, 29.

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод. Застосування в Україні [Текст] : офіційне вид. / Міністерство юстиції України. – К. : [б. и.], 2006.

Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання. Конвенцію ратифіковано із застереженнями Указом Президії ВР № 3484-XI 3484-11 від 26.01.87. Поправки до Конвенції див. в документі № 995_108 від 08.09.92.

Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації від 7 березня 1966 року: ратифікована Президією Верховної Ради Української РСР 21 січня 1969 року // Международные акты о правах человека. Сборник документов. – М.: Издательская группа НОРМА-ИНФРА-М, 1998. – С. 138-148.

Міжнародний пакт про громадянські та політичні права. Прийнятий резолюцією 2200 (ХХІ) ГА ООН від 16 грудня 1966 р. // Забезпечення прав людини. Хрестоматія. – К.; Х., 2005. – С.38-46.

Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права. Прийнятий резолюцією 2200 (ХХІ) ГА ООН від 16 грудня 1966 р. // Забезпечення прав людини. Хрестоматія. – К.; Х., 2005. – С.33-38.

Права людини і професійні стандарти для працівників правоохоронних органів в документах міжнародних організацій. – К.: Сфера,2002.

Сиракузские принципы толкования ограничений и отступлений от положений Международного пакта о гражданских и политических правах от 1984 года / Перевод на русский язык Л.Н. Шестакова // Вестник Московского государственного университета. – Серия 11. – Право. – 1992. – № 4. – С. 59-69.

ЗАКОНИ УКРАЇНИ:

Господарський кодекс України від 16 січня 2003 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 18.

Кримінальний кодекс України (із змінами та допо­вненнями), станом на 14 травня 2013 року// Відомості Верховної Ради України, 2001. – № 25-26. Розділ ІІ-IV. – Ст. 115 -198.

Кримінальний процесуальний кодекс України від 13 квітня 2012 р. № 4651-VI // Голос України. – 2012. – № 90-91. – 19 травня.

Основи законодавства України про охорону здоров'я : Закон України від 19 листопада 1992 р. // Відомості Верховної Ради України, 1993. – № 4.

Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту : Закон України в ред. Закону № 3671-V від 8 липня 2011 року // Офіційний вісник України. – 2011. – № 59.

Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини : Закон України від 23 лютого 2006 р. № 3477-ІV // Відомості Верховної Ради України. – 2006. – № 30.

Про вищу освіту : Закон України від 17 березня 2001 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 49.

Про відпустки : Закон України від 15 листопада 1996 р. // Відомості Верховної Ради України, 1997. – № 2.

Про громадські об’єднання: Закон України від 22 березня 2012. № 4572- VI // Відомості Верховної Ради. – 2013. – № 1.

Про громадянство України : Закон України від 18 січня 2001 р. № 2235-ІІІ// Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 13.

Про доступ до публічної інформації : Закон України від 13 січня 2011р. № 2939-VI // Відомості Верховної Ради. – 2011. – № 32.

Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні : Закон України від 16 листопада 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – №1.

Про звернення громадян : Закон України від 2 жовтня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 47.

Про іміграцію : Закон України від 7 червня 2001 р. № 2491-ІІІ // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 41.

Про інформацію : Закон України від 2 жовтня 1992 р. № 2657-XII зі змінами станом на 09.05.2011 р.// Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 48.

Про Конституційний Суд України: Закон України від 16 жовтня 1996 року № 422/96-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 49.

Про Концепцію загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу : Закон України від 21 листопада 2002 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2004. – № 50.

Про культуру : Закон України від 14 грудня 2010 р. № 2778-VI // Відомості Верховної Ради України. – 2011. – № 24.

Про межу малозабезпеченості : Закон України від 04 жовтня 1994 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 42.

Про міжнароднi договори України : Закон України від 29 червня 2004 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2004. – № 50.

Про міліцію : Закон Українивід 20 грудня 1990 р. № 565-XII // Відомості Верховної Ради. – 1991. – № 4.

Про мінімальний споживчий бюджет : Закон України від 03 липня 1991 р. //Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 42.

Про оперативно-розшукову діяльність : Закон Українивід 18 лютого 1992 р. № 2135-XII // Відомості Верховної Ради. – 1992. – № 22.

Про оплату праці : Закон України від 24 березня 1995 р.// Відомості Верховної Ради України. – 1995. – № 17.

Про пенсійне забезпечення : Закон України від 5 листопада 1991 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 3.

Про політичні партії в Україні : Закон України від 5 квітня 2001 р. № 2365-III. Закон містить 8 додаткових редакцій // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 23.

Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства : Закон України в ред. від 22 вересня 2011 р. // Офіційний вісник України. – 2011. – № 83.

Про правонаступництво України : Закон України від 12 вересня 1991 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 46. – ст.ст. 3, 6,7.

Про приєднання України до Конвенції про статус біженців та протоколу щодо статусу біженців : Закон України від 10 січня 2002 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2002. – № 17.

Про прожитковий мінімум : Закон України від 19 липня 1999 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1999. – № 38.

Про ратифікацію Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод і протоколів до неї : Закон України від 17 липня 1997 р. // Офіційний вісник України. – 1998. – № 13.

Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні: Закон України від 11 грудня 2003 р. № 1382-IV. Зі змінами в ред. закону № 2756-VI від 02.12.2010 (ВВР, 2011, № 23) // Відомості Верховної Ради України. – 2004. – № 15.

Про свободу совісті та релігійні організації : Закон України від 23 квітня 1991 р. зі змін. та доп. на 23 грудня 1993 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 25. – Ст.283; 1992. – № 20. – Ст.277; № 30. – Ст. 418; 1993. – № 26. – Ст. 277; 1994. – № 13. – Ст. 66.

Про судоустрій і статус суддів: Закон України від 7 липня 2010 року № 2453-VІ // Відомості Верховної Ради України – 2010. – № 41-42, № 43, № 44-45.

Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини : Закон України від 23 грудня 1997 р. // Верховної Ради України. – 1998. – № 20.

Цивільний кодекс України від 16.01.2003 № 435-IV// Відомості Верховної Ради, 2003. – №№ 40-44.

АКТИ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ[23]:

Європейський вибір. Концептуальні засади стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002-2011 роки: Послання Президента України до Верховної Ради України / / Голос України, 2002. – 4 червня.

Про заходи щодо дальшого зміцнення правопорядку і охорони прав і свобод громадян: Указ Президента України від 18 лютого 2002 року № 143 // Офіційний вісник України. – 2002. – № 8.

Про першочергові заходи щодо забезпечення реалізації та гарантування конституційного права на звернення до органів державної влади та органів місцевого самоврядування: Указ Президента України від 7 лютого 2008 року № 109/2008 // Офіційний вісник Президента України. – 2008. – № 5. – Ст. 207.

АКТИ КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ:

Рішення Конституційного Суду України від 25 грудня 1997 року № 9-зп/1997 у справі за зверненнями жителів міста Жовті Води // Офіційний вісник України. – 1998. – № 1. – Ст. 25.

Рішення Конституційного Суду України від 9 лютого 1999 року № 1-рп/99 у справі про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів // Вісник Конституційного Суду України. – 1999. – № 2. – С. 22-33.

Рішення Конституційного Суду України від 19 квітня 2000 року № 6-рп/2000 у справі про зворотну дію кримінального закону в часі // Вісник Конституційного Суду України. – 2000. – № 2. – С. 29-37.

Рішення Конституційного Суду України від 16 листопада 2000 року № 13-рп/2000 у справі про право вільного вибору захисника // Офіційний вісник України. – 2000. – № 47. – Ст. 2045.

Рішення Конституційного Суду України від 19 квітня 2001 року № 4-рп/2001 у справі щодо завчасного сповіщення про мирні зібрання // Вісник Конституційного Суду України. – 2001. – № 2. – С. 25-27.

Рішення Конституційного Суду України від 29 травня 2002 року № 10-рп/2002 у справі про безоплатну медичну допомогу // Вісник Конституційного Суду України. – 2002. – № 3. – С. 19-24.

Рішення Конституційного Суду України від 9 липня 2002 року № 15-рп/2002 у справі про досудове врегулювання спорів // Вісник Конституційного Суду України. – 2002. – № 4. – С. 17-20.

Рішення Конституційного Суду України від 4 березня 2004 року № 5-рп/2004 у справі про доступність і безоплатність освіти // Офіційний вісник України. – 2004. – № 11. – Ст. 674.

Рішення Конституційного Суду України від 12 червня 2007 року № 2-рп/2007 у справі про утворення політичних партій в Україні // Вісник Конституційного Суду України. – 2007. – № 4. – С. 5-14.

Рішення Конституційного Суду України від 16 жовтня 2007 року № 9-рп/2007 у справі про утворення та реєстрацію партійних організацій // Офіційний вісник України. – 2007. – № 80. – Ст. 2980.

Рішення Конституційного Суду України від 29 грудня 1999 року № 11-рп/99 (справа про смертну кару) // Конституційне законодавство України (законодавчі акти‚ коментар‚ офіційне тлумачення): Збірник нормативних актів / Автори-упорд.: С.В.Лінецький‚ М.І.Мельник‚ А.М. Ришелюк. – К.‚ 2000. – С. 863-869.

Рішення Конституційного Суду України № 15-рп від 02.11.2004 (справа про призначення судом більш м’якого покарання).

Ухвала Конституційного Суду України № 19-у від 20.03.2003 (справа про офіційне тлумачення положень частини третьої статті 8 Конституції України).

РІШЕННЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ ТА ПОСТАНОВИ ПЛЕНУМУ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ:

 

Про застосування Конституції України при здійснені правосуддя: Постанова Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 року № 9 // Бюлетень законодавства і юридичної практики. – 2004. – № 11. – С. 20-28.

Про посилення судового захисту прав та свобод людини і громадянина: Постанова Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 1997 р. № 7 // Україна. Верховний Суд. Пленум. Постанови Пленуму Верховного Суду України (1063-2000): Офіц. видання: У 2 т. Т. 1. За заг. ред. В.Ф.Бойка. – К., 2000.

<== предыдущая лекция | следующая лекция ==>
Джерела основних прав | II. The purpose of this course is to explain the principal features of present-day English by resorting to history

Дата добавления: 2014-01-07; Просмотров: 524; Нарушение авторских прав?


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



ПОИСК ПО САЙТУ:


Рекомендуемые страницы:

Читайте также:
studopedia.su - Студопедия (2013 - 2020) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление
Генерация страницы за: 0.086 сек.