Етика. Вчення про свободу

- головною проблемою етики вважав суперечність між необхідністю і свободою;

Під впливом Спінози він визнає, що воля людини і уся її духовна діяльність взагалі детерміновані таким же чином, як і фізична природа.

- людина підкоряється законові причинової зумовленості не тільки як частина природи, а й як суб'єкт громадянського історичного процесу;

- свобода - не безпричинний акт, а дія, що грунтується на пізнанні необхідності;

- вводить поняття " ступеня" свободи, що фіксує доступність свободи людям залежно від рівня історичного розвитку суспільства, в якому індивід перебуває, а не від індивідуальної мудрості;

- свобода складається з добровільного підкорення індивіда законам та цілям людського роду, яке базується на суспільному пізнанні необхідності.

Постановка проблеми в історичному контексті допомогає Фіхте показати, що існують різні ступені свободи, зумовлені відмінностями історичних епох.

3. Філософія Фрідріха Вільгельма Шеллінга.

3.1. Біографія.

Фрідріх Вільгельм Шеллінг (1775-1854) отримав у Тюбінгені вищу духовну освіту, в Лейпцігу вивчав математику і природознавство. Викладав у Єнському, Ерлангенському, Мюнхенському та Берлінському університетах. У філософській еволюції Шеллінга відсутні чіткі межі між її етапами (філософія природи" (натурфілософія - 90-ті роки XVIII ст.), етап трансцендентального ідеалізму (1800), "філософія тотожності" (перше десятиліття XIX ст.) та "філософія одкровення").

3.2. Натурфілософія.

У філософській еволюції Шеллінга філософія природи - найважливіший етап. Якщо для Фіхте значення природи полягало у тому, що вона протистоїть моральності, а остання перемагає природні властивості суб'єкта, то для Шеллінга, навпаки, природа - самостійний предмет філософського дослідження.

Основні праці: " Ідеї філософії природи" (1797), "Про світову душу" (1798), "Перший нарис системи філософії природи" (1799), "Загальна дедукція динамічного процесу " (1800).

- звернув увагу на необхідність відкриття в природі реально існуючих "динамічних протилежностей", доповнивши це вчення вченням про протилежності в пізнанні;

- природа є становленням духовного початку "інтелігенції": якщо в людині духовність усвідомлює себе, то в природі вона – несвідома;

- природа є силовою динамічною єдністю протилежностей, через яку проходить протилежність об'єкта і суб'єкта;

Прообразом такої протилежності вважає полярність полюсів магніта: вони одночасно пов'язані між собою і взаємнопротилежні. Це - перше виявлення загального світового закону, який виявляє себе у протилежності позитивного і негативного зарядів у електродинаміці, у протилежному відношенні кислот і лугів.

- принцип поділу на протилежності застосовує для розгляду явищ органічного життя, класифікує різновиди явищ живої природи;

Вважає, що у природі є сила, яка має властивості живої сили. Роздвоєння цієї сили уможливлює природі утворювати нові форми природного існування. Уся природа - великий організм, у якому протилежності гармонійно поєднуються в єдності, взаємне заперечення гармонійно вирішується єднанням. Цілісність живого організму базується на гармоніях, а гармонії мають духовну природу. Тому не живе породжується з неживого, а навпаки: мертве тіло - продукт життєдіяльності, результат смерті живого. Таким чином, початок усіх речей має духовну основу, але ця духовна основа є несвідомою, животворною, немислячою.

Найважливішим досягненням філософії природи Шеллінга було використання історичного погляду на природу.

- проголошує, що природа історично давніша за свідомість, виникнення якої є результатом ряду змін природи.

Філософія природи Шеллінга час від часу вступала в суперечність з досягненнями природничих наук. Тому ця філософія дуже швидко втратила свій авторитет у колах природодослідників. Однак історично вона відіграла визначну роль.

3.3. Трансцендентальний ідеалізм.

Шеллінг вважав, що його вчення відповідає на питання: яким чином несвідома духовна природа породжує свідоме, як із об'єктивного виникає суб'єктивне. Однак для ідеалістичної філософії завжди стоїть проблема: як суб'єктивне стає об'єктивним? Спробу дати відповідь на це питання Шеллінг здійснив у роботі " Система трансцендентального ідеалізму " (1800).

- трансцендентальний ідеалізм виходить з визнання первинності суб'єктивного "Я" щодо об'єктивного;

- безпосереднім предметом вивчення трансцендентальної філософії проголошується суб'єктивне, його внутрішні акти, а засобом його розгляду - "інтелектуальна інтуїція";

На думку Шеллінга, традиційне повсякденне логічне мислення має форму лише розсуду, дає знання нижче порівняно з пізнанням, яке здійснює розум.

- розсуд, логічне мислення стоять під владою закону суперечності, розум же не підкоряється формальному закону суперечності (закон, згідно з яким у судженнях забороняється мати взаємозаперечні судження).

Розум не підвладний забороні суперечності, він безпосередньо вбачає за суперечностями єдність протилежностей.

- форми пізнання розумом не є умовиводами та доказами, але безпосереднім уявленням, сприйняттям інтелектуальної інтуїції;

Суб'єктом такого пізнання може бути тільки філософський або художній розум, геній, а не повсякденна розсудливість.

Розглядаючи ступені розвитку свідомості, стверджує: свідомість починає з почуттів, підіймається до рівня інтелігенції, досягає межі рефлексії і остаточно завершується актом волевиявлення, з якого починається "Я". На першій стадії "Я" споглядає себе як обмежене з боку "не-Я". На другій стадії до зовнішнього споглядання приєднується внутрішнє. Досягнувши розуміння власної самовизначеності, свідомість починає пізнавати себе та свої властивості як підвладні необхідності і як вільні.

3.4. Філософія тотожності.

- центральною є ідея "абсолютного розуму, в якому суб'єктивне і об'єктивне неподільні";

- усе, що виявляє себе як протилежності, має спільність, ототожнене у чомусь, інакше ми протилежність взагалі не помітимо;

- тотожності ми сприймаємо тільки інтуїтивно, хоча постійно використовуємо їх і в практичному, і в теоретичному житті;

- розвиток Абсолюту має цілепокладаючу форму. Крайні ступені його на одному полюсі дають матерію, а на протилежному - ідею, істину пізнання;

- метою саморозподілу Абсолюту, єдиного тотожного самому собі початку, є самопізнання єдиного, своє власне самоусвідомлення Абсолюту;

- самосвідомість абсолютного розуму (Бог) неможлива без існування людини як протилежності, яка має здатність до саморозвитку, до поступового переходу від інтелектуальної інтуїції до самосвідомості.

3.5. Філософія одкровення.

Приблизно в 1815 р. Шеллінг почав розробку "філософії міфології та одкровення", або "позитивної філософії".

Основні праці: "Філософія міфології", "Філософія одкровення", "Історія новітньої філософії".

- виступив з критикою раціоналістичної філософії, що визнає виникнення одиничного із загальних сутностей, не вміючи пояснити відношення між собою цих сутностей, не вміючи пояснити, як з останніх виникають реальні одиничні речі;

Філософія одкровення та міфології, за Шеллінгом, розглядається у вигляді системи "теософії", не обмеженої християнською доктриною. Адже одкровення існує у всіх формах релігійності, а дохристиянська міфологія мала своєрідне історичне місце, за змістом збігалася з істинними релігійними принципами.

- "позитивна філософія", поділена на "філософію міфу" та "філософію одкровення", об'єднує знання та віру;

- віра - це єдиний шлях до усвідомлення Абсолютної тотожності буття;

- Бог - це передусім особистість;

- різниця між Богом і людиною у тому, що Бог як особистість абсолютно вільний і нескінченний, а людина обмежена.

У лекціях " Про метод академічного вивчення " (1803) Шеллінг обґрунтовує історико-критичний метод вивчення Біблії. В останні роки своєї наукової діяльності він заперечує даний метод як помилковий.

4. Філософія Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля.

4.1. Біографія.

Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831) готувався до кар'єри пастора в Тюбінгенському теологічному інституті. Магістр філософії, кандидат теології. Разом з Шеллінгом вивчав Платона і Канта. Пізніше видавав з ним "Критичний філософський журнал". Працював домашнім учителем та займався критичним осмисленням причин виникнення та соціальної ролі християнства. З 1801 p. після захисту дисертації розпочинає в Єнському університеті викладацьку діяльність. Перша з фундаментальних праць "Відмінність між системами Фіхте і Шеллінга" (1801) зробила його відомим.

Філософська позиція Гегеля - критичне ставлення до своїх попередників, передусім Фіхте і Шеллінга. Гегель створив оригінальну філософську системи, яка за своєю фундаментальністю не поступалася кантівській, та мала суттєву змістовну новизну, обумовлену діалектичними ідеями.

З моменту видання " Науки логіки " Гегель стає офіційним державним філософом Пруссії. У 1818 p. Гегеля запрошують до Берлінського університету, де він працював професором, ректором до своєї смерті. За життя було видано " Феноменологію духа" (1807), "Науку логіки" (1812-1816), "Філософію права" (1821), "Енциклопедію філософських наук " (1817, 1827, 1830).

Після смерті Гегеля зусиллями його учнів і послідовників видаються інші його роботи: " Лекції з історії філософії", "Філософія історії", "Лекції з естетики", "Лекції з філософії релігії ", що ввійшли до 18-титомного зібрання його творів.

4.2. Філософська система Гегеля.

Важливим напрямком дослідницької діяльності Гегеля було створення "системи філософії", яка б охоплювала усю сукупність людських знань його епохи в систематизованому вигляді. До їх розгляду Гегель повертається кілька разів, уточнюючи свою позицію.

- в останньому варіанті вирізняє три члени філософського знання: логіку, природу і дух, які з'єднує таким чином:

1. Логіка (як всезагальне) - природа (як одиничне) - дух (як особливе).

2. Природа (одиничне) - дух (особливе) - логіка (всезагальне).

3. Дух (особливе) - логічна ідея (всезагальне) - природа (одиничне).

Цей третій порядок, в якому логічна ідея є серединою, як всезагальною, всепроникаючою, був використаний Гегелем у роботі " Феноменологія духа ".

Пізніші етапи розвитку поглядів Гегеля, ("Енциклопедія"), чіткіше виявляють теоретичні засади його філософської системи, яку він наголошено називав системою " абсолютного ідеалізму ".

- вихідне поняття системи - абсолютна ідея - першопочаток, або субстанція всього існуючого";

Абсолютна ідея наділяється атрибутом всезагальності, стосовно якого все інше є або кінцева одиничність, або особливе.

4.3. Діалектична логіка.

- формальну логіку називає «наукою про елементарні форми і закони правильного мислення»;

- ставить перед логічною наукою універсальне завдання досліджувати загальні закономірності розвитку пізнання, мислення;

- поділяє свою логіку на об'єктивну, в яку включає вчення про буття і сутність, та суб'єктивну логіку - вчення про поняття;

- наука про буття розглядає дійсність, яка дана людині в її чуттєвому сприйнятті, а наука про сутність доводить, що свідомі зміни буття можуть здійснюватись у результаті використання понять про чуттєво недане – сутність;

Кожний предмет складається із двох головних властивостей: бути внутрішньо диференційованим, складовим з різних частин, властивостей і бути цілим, єдиним, неподільним під час взаємодії з іншим предметом.

- усе, що існує, перебуває у процесі формування ще неіснуючого, тобто неіснуюче перебуває у формі поняття в існуючому в зародковому стані;

- існуюче можна розглядати як вже неіснуюче, недійсне, вмираюче буття;

Гегель розвиває діалектичну думку про те, що будь-яке начало є нерозвинений результат, а результат є розвиненим началом.

- мислення починається з відчуття, походить з емпірії, але це тільки вихідний рівень мислення, початковий етап;

Наявні загальні поняття перебувають у безперервному русі аж до протиставлення самих собі, що свідчить про властивість мислення здійснювати переходи від одного до іншого. Розвиток понять відбувається шляхом переходу від абстракцій, бідних змістовно, до понять, багатих різноплановим змістом.

- розглядає загальні поняття, історично сформовані у процесі пізнавального розвитку (буття, ніщо, становлення, якість, кількість, межа, сутність, тотожність, відмінність, протилежність, суперечність, необхідність, випадковість, можливість і дійсність);

- доводить, що усі загальні поняття взаємопов'язані, вони фіксують різні ступені поглиблення людиною розуміння сутності усього існуючого;

- гегелівська ідея розвиває сама себе за правилами діалектичної тріади: теза - антитеза – синтез;

- діалектичний синтез протилежностей здійснюється або підкоренням протилежних сторін, категорій третьою, вищою (причина - дія - взаємодія), або встановленням субординації (співпорядкування);

- вирізняв два підрівні діалектичної логіки: розсудкову діалектику, яка здатна звести разом і протиставити протилежні начала, але не може їх синтезувати, показати їх взаємопереходи, та розумну діалектику, що вміє це зробити;

Розвиток розумної діалектики - найбільше історичне досягнення Гегеля.

- узагальненим виразом розумної діалектики стали три основні закони: переходу кількісних змін в якісні, єдності і боротьби протилежностей, заперечення заперечення.

4.4. Філософія природи.

- природу вважає інобуттям ідеї: "ідея після повної своєї реалізації в стихії чистого мислення" здійснює самозаперечення і переходить в "інобуття", що має зовнішнє до ідеї буття;

- природа – це прояв саморозвитку її духовної сутності, яка виявляє себе в категоріях;

- загострює увагу на співвідношенні природознавства ("фізики") і філософії природи, яка має "підхоплювати" матеріал, створений фізикою на підставі досвіду, та надати йому подальшого розвитку;

- природу розуміє як результат розвитку до найвищого щабля - людини.

Не визнає тлумачення матеріалістично орієнтованих концепцій, вважаючи, що природа здійснює сходження від своєї "безпосередності та зовнішності, що є смертю (неорганічний стан) до входження в саму себе, щоб "спочатку стати живою істотою" (органічний світ), а потім породити себе до духовного існування, що означає породження людського роду.

4.5. Антропо-соціальна філософія Гегеля.

- дух характеризує як завершальний щабель розвитку абсолютної ідеї (після інобуття в природі);

Ідеї антропо-соціальної філософії розвинені у " Філософії духа " та викладені в лекціях: " Філософія історії", "Філософія релігії", "Історія філософії", "Естетика", "Філософія права ".

В " Лекціях з естетики " Гегель особливо чітко формулює єдність та відмінність теоретичної та практичної діяльності ідеї. Остання реалізується людиною, яка "робить світ тим, що існує для неї".

- завдяки праці людина усвідомлює себе як особистість;

- духовність становить суттєву відмінність людини від природи;

- за традицією тріадичності розвиток "духа" розглядається Гегелем у трьох формах: суб'єктивний дух, об'єктивний дух та абсолютний дух;

- вчення про суб'єктивний дух поділяє на:

1) антропологію, предметом якої є "душа", або "дух в собі".

Розвиток душі представлений у вигляді тріади - "природної", "чуттєвої" та дійсної душі. Освітлення "природних змін" душі ведеться в плані вікової психології з елементами педагогіки.

2) феноменологію духа, предметом якої є "свідомість", або "дух для себе" в його відокремленні і відношенні.

Це найбільш значущий розділ вчення про суб'єктивний дух, оскільки розвиток свідомості охарактеризований у зв'язку з практичним перетворенням та створенням дійсності в процесі трудової діяльності та соціальної боротьби;

3) психологію, предметом якої є "дух як такий", або "сам в собі визначаючий дух як суб'єкт для себе".

Суттєва новизна цієї частини вчення пов'язана з тлумаченням "єдності теоретичного і практичного духа" як "дійсно вільної волі", в якій втілений "вільний дух".

- вчення про "об'єктивний дух" (філософія права) подає розуміння всесвітньої історії;

Першим щаблем розвитку волі Гегель вважає одиничну волю, завдяки якій деякий суб'єкт стає правоздатною особою. Другий та третій щаблі Гегель розкриває в моралі та моральності як праві суб'єктивної волі.

- формами розвитку морального духа вважає родину, громадське суспільство та державу;

- розвиток людської культури розуміє як формування власне людського життя, що суттєво відрізняється від "природного стану", в якому перебували давні люди, і нерозривно пов'язаний з трудовою діяльністю та її прогресом.

Розвиток культури Гегель вважав спрямованим "метою Розуму", яка полягала в тому, щоб наполегливою працею була усунена природна простота.

- суспільство у своєму розвитку внутрішньо диференціюється, що виявляється у поглибленні системи суспільного розподілу праці;

- людина стає часткою, елементом цілісного процесу перебудови буття, тому індивід втрачає можливість побачити у своєму бутті себе як творця цього буття;

Сучасна, для Гегеля, людина перетворюється на істоту з різноманітними інтересами, обов'язками, видами діяльності, що має свою основу в поглибленні структурної диференціації соціальної організації. Людина втрачає здатність усвідомлювати у своїй діяльності реалізацію цілого, спільного з іншими людьми суспільного буття.

- лише окремі особистості, з причини їх специфічного суспільного стану, діють свідомо, реалізуючи свою індивідуальну мету як творці дійсного буття, і саме через таких людей прокладає собі дорогу від можливого до дійсного буття духа історії, абсолютний дух буття;

- філософію вважає єдиним засобом подолання обмеженості, яку накладає на людину суспільна диференціація праці;

- предметом філософії історії вважав розвиток об'єктивного духа до його вищої стадії, коли він стає "світовим духом";

Моментами і щаблями розвитку світового духу Гегель вважав "духи окремих народів", оскільки вони включені в світову історію, а сам "мислячий світовий дух" виступає у вигляді "вічно дійсної істини", яка керує людськими долями.

- три щаблі процесу "абсолютного духа": мистецтво, релігія і філософія;

- філософія є вищим щаблем "абсолютного духа", синтезом і повним розкриттям істин, що містяться в мистецтві і релігії.

5. Філософія Людвіга Андреаса Фейєрбаха.

5.1. Біографія.

Людвіг Андреас Фейєрбах (1804-1872) - видатний німецький філософ, творець самобутньої філософської концепції матеріалістичного спрямування, яка отримала назву "антропологічний матеріалізм". Упродовж деякого часу - професор Ерлангенського університету, з якого був звільнений після розкриття його авторства анонімної атеїстичної праці "Думки про смерть та безсмерття" (1830).

Основні праці: "До критики філософії Гегеля" (1839), "Сутність християнства" (1841), "Основні положення філософії майбутнього" (1843), "Сутність релігії" (1845), "Історія філософії Нового часу від Бекона Веруламського до Бенедикта Спінози" (1833) та ін.

5.2. Антропологічна філософія Л.Фейєрбаха.

- декларує початок нової епохи - пост-християнської: релігія відмирає, її місце в культурі звільняється, і зайняти його повинна філософія;

- філософія також повинна змінитися: вона не має бути простим запереченням релігії;

"Якщо філософія повинна замінити релігію, - стверджує Фейєрбах, - то, залишаючись філософією, вона має стати релігією, вона повинна включити в себе - у відповідній формі - те, що становить сутність релігії, повинна включити переваги релігії".

- повинна з’явитись нова (відмінна від попередньої) синтетична форма свідомості і знання;

Уточнюючи свої уявлення, Фейєрбах називає нову філософію - "релігію" антропологією, "філософією майбутнього".

- вказує на сутнісні відмінності між філософією та релігією;

- сильний бік релігії - її світоглядна ефективність, її близькість до "серця" людини, її емоцій, глибинних особистісних структур;

При цьому релігію Фейєрбах вважає родовою ознакою людини - адже в тварин релігії немає. З іншого боку, гегелівська філософія з ії абсолютизацією мислення, раціонального пізнання виявляється раціоналізованою формою теології. Філософія — це неначе "сенс" у релігії. Вона також виростає з сутнісних аспектів людської свідомості.

- "філософія майбутнього" повинна об'єднати у собі краще, але у цьому об'єднанні мають зникнути, усунутися слабкі сторони і філософії, і релігії;

- слабкість філософії - в її відірваності від "серця", віддаленості від світу;

Це й повинно бути усунене при злитті філософії та релігії, а тому філософія повинна перетворитись у практичну філософію.

- найсильнішою стороною християнства, що сприяла її піднесення до світової, є здатність легко доходити до "серця" людини, мораль;

Тому природно, що "нова філософія" повинна знайти якусь нову форму морально-етичної свідомості. Фейєрбах здійснив спробу її виробити.

- замість християнства та філософії гегелівського типу запропонував "філософію Людини";

- людина - це абсолютна цінність (у розумінні її як родової істоти);

- окрема людина зовсім не є вмістилищем усіх людських чеснот, але Людина як така е нескінченно мудрою, доброю, всемогутньою.

Її властивості - це вона сама, а без них (тобто без моральних якостей мудрості, доброти, могутності) Людини зовсім немає.

- в людині все є цінним: емоційне та психологічне життя е не менш важливим, аніж Розум;

Також вельми важливо, що людина живе в прямому контакті з природою, бо зовнішня природа є близькою природі самої людини. За Фейєрбахом, людська сутність цілком гармонійно виявляє себе в людському існуванні: життя природи та умови буття перебувають у глибокій єдності з людською сутністю.

- Людина перебуває та існує в гармонійній єдності з власною сутністю, власними якостями, зовнішньою та внутрішньою природою;

- вища єдність виявляється в моральному наповненні цієї гармонії, яка реалізується у імперативі, вищому законі для Людини;

- цей закон полягає у вимозі ставитися до людини як до найвищої цінності, як до Бога;

- людина ставиться до себе як до Бога, коли вона бачить божественне у іншій людині;

Запозичена в християнстві заповідь любові до Бога і ближнього перетворюється у Фейєрбаха на основний моральний закон. Саме Любов (як домінуюче в людському ставленні до Бога) наділяється родовим смислом - це любов статева, родоутворююча, що включає в себе і любов до дітей, тобто до продовження самих себе, свого Я.

- фейєрбахівські уявлення про Людину були отримані шляхом критичного перетлумачення християнських ідей;

Фейєрбах приписав Людині лише ті якості, які релігія приписувала Богу.

- Бог - це відчужена та об'єктивована сутність людини, символічно закодоване зображення суто людських властивостей та якостей;

Саме в тому, що боги утворені за образом та подобою людей, і корениться, за Фейєрбахом, сенс та цінність релігійної свідомості, основа її дійовості в історії.

- недостатньо лише розуміти природу релігії - критикувати її означає зводити релігійні образи та цінності до їх земних прообразів;

Перетлумачений таким чином зміст релігії саме й веде, за Фейєрбахом, до справжнього розуміння сутності людини.

6. Філософія К.Маркса та Ф.Енгельса

6.1. Філософська концепція К.Маркса

6.1.1. Карл Маркс

Карл Маркс (1818-1883) — німецький філософ, основоположник діалектичного матеріалізму та матеріалістичного розуміння історії, творець нової теорії політичної економії та вчення про науковий соціалізм. Навчався на юридичному факультеті Боннського та Берлінського університетів. Доктор філософії Боннського університету (дисертація "Відмінність між натурфілософією Де-мокріта та натурфілософією Епікура"). Замолоду перебував під впливом гегелівської філософії, і багатьма дослідниками філософії Маркса цей період його творчості іменується як молодогегельянський. Після знайомства з працями Фейєрбаха переходить на позиції матеріалізму.

Наслідуючи німецьку традицію історико-філософського дослідження творчості Маркса, його філософію слід відносити до останнього етапу розвитку німецької класичної філософії, який репрезентований різними представниками гегельянства, що вирішували поставлені Гегелем теоретичні проблеми.

Вирізняючи філософію Маркса та марксизм, слід вказати, що марксизм є політичною, ідеологічною, політекономічною доктриною, що набула розвитку в працях послідовників Маркса та в практичній діяльності політичних партій і рухів.

Основні праці: "До критики гегелівської філософії права" (1843), "Економічно-філософські рукописи 1844 року", "Німецька ідеологія" (1845-1847, разом з Ф.Енгельсом), "Злиденність філософії" (1847), "Маніфест Комуністичної партії" (1848, разом з Ф.Енгельсом), "Капітал" (1-й том — 1867, 2-й і 3-й томи — видані Ф.Енгельсом відповідно у 1885 і 1894), "Критика Готської програми" (1875) та ін.

6.6.1.2. Філософська антропологія

Філософсько-антропологічна проблематика в творчості Маркса найбільшою мірою виявляється в "Економічно-філософських рукописах 1844 року", які були опубліковані лише 1932 p. У цій праці Маркс посилено працював над фундаментальними проблемами сутності та існування людини, її свободи та рабства, відчуження та подолання відчужених сил, сенсу історії. В трактуванні цих проблем Маркс виявив себе як творчо мислячий гегельянець зі спрямованістю на критичний синтез багатьох гегелівських ідей. При цьому Маркс намагався критично переосмислити і розвинути фейєрбахівські уявлення про людину, враховуючи при цьому ідеї А. Цешковського, М. Гесса і особливо М.Штірнера.

Головним внеском Маркса до розуміння людини є концепція соціального відчуження людської сутнісної природи. Думка про соціальну природу людини в Маркса зустрічається з самого початку його філософської творчості, а повною мірою вона виражена в "Тезах про Фейєрбаха", де Маркс говорить про сутність людини як "ансамбль суспільних відносин". Положення "Тез" були розвинені Марксом у "Німецькій ідеології", де він полемізує з Фейєрбахом та Штірнером. Долаючи позиції Фейєрбаха (згідно з якою людина виразила свої сутнісні властивості в ідеї Бога, наділяючи об'єктивований образ Бога предикатами любові, мудрості, сили) і Штірнера (згідно з якою моральне і релігійне відчуження мають однаково репресивну природу, покликану придушувати окремі Я), Маркс частково використовує їхні ідеї, а також поняття відчуження. За Марксом, у людині всі її основні характеристики не є чимось природним, натуральним чи заданим ззовні. В людині все є "олюдненим", оскільки людина як індивід існує в зв'язках та взаєминах з іншими людьми. Історичні традиції, звичаї, культурні схеми та стереотипи, що успадковані поведінкою і мисленням, активно впливають на будь-якого індивіда. Глибинні, "родові" характеристики людини (а саме це і є її "сутність") є підсумком світової історії, результатом соціальних дій. Тому Маркс вважає абстракціями водночас поняття "людини як такої" та "Я — індивіду як такого". Тоді добро і зло в людській природі, любов чи егоїзм, за Марксом, пояснюються не самою цією природою, а соціальними обставинами — "передумовами", — що наділяють індивідів тими чи іншими якостями. Ці обставини є не однозначними, а історичними, тобто мінливими в соціальному часі. Вони створюються самою людиною або індивідами в плині зміни соціальних поколінь. Дані обставини є широко варіативними, оскільки характеристики соціального буття (мова, статевовікові ролі, сімейні стосунки, види життєзабезпечення та трудової діяльності) досить різноманітні. Тому соціальна детермінація особистісного Я людини завжди наявна, але не стає настільки ж абсолютною, як детермінація природна. В сучасному йому суспільстві Маркс бачив вузький вихід зі сфери соціального детермінізму до соціальної випадковості, а тому індивід в цьому відношенні володіє свободою та вибором і може стати на позицію "добра" чи "зла", наблизитися до любові чи відхилитися до егоїзму.

На думку Маркса, категорії "добра" чи "зла" не можна прикладати ні до людського роду, ані до окремого індивіда, але можна оцінювати епохи, звичаї, соціальні параметри "обставин" життя людей. Тому соціальний "діагноз" стає у Маркса основою морально-філософських оцінок людського життя, свідомості та практики. При цьому Маркс багаторазово підкреслював, що оцінювати епохи і людей потрібно не за їхніми "словами про самих себе", а за соціальними обставинами і справами, тому що мораль (навіть у філософському зображенні) лише маніфестує глибинні тенденції та рухи в соціальній реальності.

Наявну реальність Маркс оцінює досить суворо, оскільки в ній панує соціальне відчуження, коли людська діяльність та її продукти "стають ворожими для людини і пригноблюють її, замість того щоб людина панувала над ними". Найбільшою мірою відчуження, за Марксом, тяжіє над людьми фізичної праці (пролетарями), однак те ж саме, в дещо іншому ступені, можна сказати про будь-яку людину. Оскільки відчужений світ людини, остільки відчужена й сама людина в своєму світі. Людина повинна присвоїти собі весь соціальний світ, зробити його своїм, тобто перетворитися на "цілісного", "універсального", "тотального" індивіда. Людина спроможна це зробити, тому що є за своєю суттю соціально-практичною істотою.

Людина, створюючи предмети (опредмечування), відмінні від самої себе, реалізує себе в природі, перетворює її в олюднену природу. Але це досить складний процес, який упродовж більшої частини людської історії виступає як спонукуваний потребами, що для кожного окремого індивіда виступають у вигляді тиску зовнішніх умов і обставин життя. Людина сама є природною істотою, а тому немає природа поза людиною, розриву між людиною і "зовнішнім середовищем". Людина змушена постійно і безперервно створювати собі можливості для життєзабезпечення і тим самим опредмечувати саму себе, практично реалізовувати свої потенції в предметному світі. Створюючи предмети, долаючи зовнішні обставини чи пристосовуючись до них, виробляючи, реалізуючи в предметному середовищі свою сутність, людина водночас змінює саму себе, а тому немає людської практики без самозміни людини. Тим самім Маркс оцінив історичне значення праці як самопороджуючого початку для людського роду.

Найфундаментальнішим рівнем соціального життя Маркс вважає виробництво, яке тлумачить досить узагальнено — як загальну субстанцію людського роду, як практику. В історичних же формах промисловості до сучасної йому включно (які досить часто, розглядаючи погляди Маркса, ототожнюють з поняттям виробництва взагалі) Маркс вбачає пануючою працю у й відчуженні; таким самим є його оціночний підхід до історичного минулого промисловості та форм праці, які існували в минулому.

Отже, найважливішими ідеями філософської антропології Маркса є наділення людини (чи індивідів) рангом самостійної суверенності, тобто статусом суб'єкта соціальної історії, і розшифрування, розкриття цих положень у понятті перетворюючої практики. При цьому очевидним є спрямування на "зняття" наймогутніших обмежень людської активності — Бога і природи. В граничному відношенні стосунки між людьми, між людиною і природою, між людиною зовнішньою і внутрішньою, за Марксом, повинні стати "чистими" і "прозорими". Тому наявне буття становить лише початок дійсної історії, передісторію, яку потрібно подолати. Звідси й стають зрозумілими деякі утопічні прогнози та проекти, засновані на філософсько-антропологічних поглядах Маркса і покликані стати програмою для перетворення суспільства.

6.6.1.3. Філософія історії

Філософсько-історичні погляди Маркса, як і його антропологія, базуються на поняттях "відчуження" і "присвоєння". При цьому витлумачення "сутності людини" і "сутності історії" слугує для взаємного їх обгрунтування.

За Марксом, в основі родового життя людства лежить практика — активність людини, яка переслідує свої цілі. Діючи, створюючи і руйнуючи, люди творять світову історію. Жорсткі з'єднання та обмеження в досягненні цих цілей створені самими ж людьми — це такі, які набули самостійності, відчужені та уречевлені результати людської діяльності, що не мають трансцендентного чи надприродного характеру. Ці "застиглі форми" людського відчуження є часовими, відносними, історичними.

В Маркса в різноманітних формах повторюється єдина філософсько-історична (історіософська) схематика, згідно з якою вся історія людського відчуження та його ліквідація вкладаються в три щаблі.

Перший щабель — відношення "особистої залежності", за яких соціальне відчуження є величезним та всесильним. Індивід тут або повністю залежний, або цілковито обмежений вузькими рамками пануючих над ним соціальних спільнот. Це — ранні фази людської історії, і вся історія традиційних суспільств до появи сучасного індустріального суспільства підпадає в Маркса під дану категорію.

Другий щабель — відношення "особистої незалежності". Це сучасне Марксу індустріальне суспільство зі світовими ринками, найманою працею та правовим забезпеченням особистої свободи індивіда. Панування соціального відчуження тут найбільш відчутно втілене в грошах, які, за Марксом, становлять собою річ, або речову форму соціального відчуження. Тому Маркс вважає другий щабель поєднанням особистої незалежності з речовою залежністю.

На другому щаблі людство накопичує сили для переходу до третього щабля, до стадії "присвоєння" людиною всіх накопичених людством сил та потенцій. Людина повинна перетворитися з підлеглої відчуженим результатам своєї власної діяльності на володаря, пануючого над цими результатами. Не людина повинна підпорядковуватися відчуженим сутностям (поділу праці, державним інститутам, грошам, моралі, релігії, ідеології), а, навпаки, все це повинно бути перетворене для слугування людині, індивідам, людям в їх особистісній унікальності. Замість "часткового", "абстрактного" індивіда, спотвореного соціальним відчуженням, яке є найбільш дійовим на індивідуальному рівні у формі поділ)' праці, повинна розвиватися людина-індивід "універсальних потенцій", що втілює в собі всі накопичені культурні потенції роду, його вміння, знання, таланти.

Основою Марксової філософсько-історичної концепції є гегелівський принцип "заперечення заперечення". Маркс вважав людей, що практично діють, певним "самодвигуном" та рушійною силою історії. Не визнаючи жодних "зовнішніх сил", які б були рушієм історії, Маркс вважає суб'єктами історичного процесу активних, творчих, діяльних індивідів. При цьому люди й стають власне людьми, коли вони починають практично виділяти себе з природи, тобто коли починають "виробляти власні умови життя".

В плині історичного процесу Маркс виділяє ще один важливий чинник — власність, і передусім власність на засоби виробництва. Рух власності, її зміни в процесі історичного часу — це те, що розрізнює попередні і наступні форми суспільства. Люди, вдосконалюючи свою практику, свою виробничу діяльність, змушені вдосконалювати й свої відносини, "форми спілкування", змінювати традиційні схеми поділу праці і створювати деякі нові типи власності. Це й становить механізм зміни історичних форм суспільства, або суспільних формацій. Сама ж "зміна" розуміється Марксом за схемою "заперечення" і оформляється в понятті "соціальної революції".

Вищевказані концептуальні положення філософії історії Маркса отримали в нього назву "матеріалістичного розуміння історії", автором і творцем якого він вважав себе разом з Ф.Енгельсом.

Марксова концепція філософії історії має своєю перевагою і, водночас, хибою принципову відкритість, неповноту, яка є відображенням нескінченності історичного буття людства. Саме ця її риса й привела до поєднання в XX столітті даної концепції з різноманітними формами соціального радикалізму, що, врешті-решт, спричинило величезні соціальні катаклізми, які пережило людство в нашу епоху.

6.6.1.4. Концепція методу

Марксова концепція діалектичного методу цілковито базується, за його ж визнанням, на діалектичній логіці Гегеля, щоправда, своєрідно переробленій та переосмисленій. Для Маркса діалектика виступає як вчення про всезагальні зв'язки і найзагальніші закони розвитку буття і мислення. Слід відзначити, що Маркс не створив розгорненого вчення про діалектичний метод, вважаючи, що найдовершенішу форму такого вчення, хоча й з ідеалістичних позицій, запропонував Гегель. Свою ж заслугу він вбачав у переробленні гегелівської діалектики з позицій матеріалізму, іменуючи своє вчення "діалектичним матеріалізмом".

Як і Гегель, Маркс вважав основою діалектики систему філософських категорій та принципів: єдності та боротьби протилежностей, переходу кількісних змін в якісні, заперечення заперечення. Основою розвитку світу, природа, суспільства, мислення для Маркса виступає діалектична суперечність. Єдність буття і мислення означає, що людське мислення і об'єктивний світ є підпорядкованими одним і тим самим законам, які вказані вище, тому вони не можуть суперечити одне одному. Водночас ця єдність не є тотожністю: якщо всезагальні зв'язки і розвиток об'єктивної реальності існують поза і незалежно від свідомості людини, то зв'язки і розвиток мислення, відображаючи об'єктивні зв'язки і розвиток, підпорядковуються своїм специфічним гносеологічним та логічним принципам. На думку Маркса, повнота кожного поняття вичерпується виявленням протилежного поняття.

6.6.1.5. Вплив філософії Маркса на світову філософію

Філософія Маркса справила значний вплив на світову філософську думку. Багато видатних філософів XX століття тією чи іншою мірою зверталися до запропонованих Марксом ідей (серед таких філософів можна згадати Ж.-П.Сартра, А.Камю, Е.Фромма, Т.Адорно, Г.Маркузе, Ю.Хабермаса, Р.Арона, Л.Альтюсера, М.Бердяєва, С.Булгакова та багатьох інших). При цьому найбільшою мірою таке звернення відбувалося в сенсі вивчення гуманістичних ідей Маркса, що стосуються природи людини, її свободи та звільнення тощо. Водночас ідеологізовані варіанти філософії марксизму-ленінізму, що тривалий час насаджувалися в колишньому СРСР, зазнавали нищівної критики творчо мислячих філософів.

Попри всю цю критику, руйнацію створених на основі ідеології марксизму соціально-державних форм філософська творчість Маркса, його самобутні ідеї дають підстави зарахувати його до найвидатніших філософів та мислителів у історії людства.

6.6.2. Розробка Марксової філософії Ф.Енгельсом

6.6.2.1. Фрідріх Енгельс

Фрідріх Енгельс (1820-1895) — товариш і соратник Маркса, популяризатор його ідей. Не здобувши завершеної освіти, посилено займався самоосвітою. Упродовж багатьох років матеріально підтримував Маркса і його родину. Після смерті Маркса займався впорядкуванням та публікацією його творів, з-поміж яких виділяються 2-й і 3-й томи "Капіталу".

Основні праці: "Свята родина" (1845, разом з К.Марксом), "Німецька ідеологія" (1845-1847, разом з К.Марксом), "Маніфест Комуністичної партії" (1848, разом з К.Марксом), "Анти-Дюрінг" (1876-1878), "Діалектика природи" (1873-1882), "Походження сім'ї, приватної власності та держави" (1884), "Людвіг Фейєрбах та кінець класичної німецької філософії" (1886) та ін.

6.6.2.2. Історія філософії та натурфілософія

Філософські погляди Енгельса найбільшою мірою викладено в "Анти-Дюрінгу" та "Діалектиці природи". Слід відзначити, що сам Енгельс не був самостійним філософом, а переважно популяризував та розгортав філософські ідеї Маркса.

Простежуючи історичний розвиток філософської думки, Енгельс обґрунтовував неминучість виникнення філософії марксизму. Він доводив закономірність зміни основних періодів в історії філософії: 1) наївна діалектика античних філософів; 2) метафізична філософія XVII-XVIII ст.; 3) ідеалістична діалектика німецької класичної філософії; 4) матеріалістична діалектика Маркса. Водночас історична закономірність виникнення філософії марксизму полягає, за Енгельсом, в тому, що саме ця філософія дає змогу перетворити соціалістичні вчення з утопії на науку. Необхідно відзначити, що поняття "закон діалектики" увів саме Енгельс.

Обґрунтовуючи діалектичний матеріалізм та матеріалістичне розуміння історії, Енгельс вважав, що свідомість є не що інше як продукт діяльності людського мозку, сама ж людина є продуктом природи, а тому закони мислення і закони природи узгоджуються між собою ("суб'єктивна" і "об'єктивна" діалектика).

Пізнання людиною світу не має жодних меж, оскільки сам світ нескінченний, і пізнання абсолютної істини здійснюється через нескінченний ряд відносних істин.

Нескінченність світу, за Енгельсом, проявляється в його часово-просторовій нескінченності. Водночас світ є єдиним, що проявляється в його матеріальності. Отже, простір та час є формами існування матеріального світу.

Невід'ємною характеристикою матерії є рух і розвиток; водночас і сам рух є невід'ємним від матерії. Це зумовлено тим, що рух становить спосіб існування матерії, а тому він так само не створюваний і не знищуваний, як і сама матерія. Енгельс дає класифікацію форм руху матерії (механічна, фізична, хімічна та біологічна), вважаючи їх предметом вивчення різноманітних наук. У зв'язку з цим він також пропонує таку класифікацію наук: науки про неживу природу;

науки, що вивчають живі організми; історичні науки. Окреме місце в даній класифікації він відводить наукам, що вивчають людське мислення — формальній логіці та діалектиці. При цьому діалектика для Енгельса виконує роль не лише науки про мислення, а й науки про всезагальні закони руху і розвитку природи, людського суспільства та мислення (саме він запропонував дане визначення, яке пізніше у філософії марксизму було розповсюджене взагалі на всю філософію).

Вважаючи, що кожна нижча форма руху матерії переходить до вищої шляхом діалектичного "стрибка" і що кожна вища форма містить у собі як підпорядкований елемент нижчу форму (але не зводиться до неї), Енгельс у "Діалектиці природи" послідовно розглянув зміст тогочасної математики, механіки, фізики, хімії, біології, переходи від однієї форми руху матерії до іншої і відповідно переходи від однієї науки до іншої. При цьому в кожній науці він виділяє досить вагомі для того часу проблеми: в математиці — проблему походження абстракцій, у фізиці—вчення про перетворення енергії, в хімії — проблему атомістики, у біологи — проблему походження та сутності життя, клітинну теорію, дарвінізм. Перехід же від природознавства до історії суспільства він вбачав у розробленій ним трудовій теорії походження людини.

Дослідження Енгельса спиралися на досягнення сучасного йому природознавства, а тому наступний розвиток науки багато в чому спростував енгельсівські натурфілософські погляди. Водночас слід відзначити, що саме Енгельсова популяризація філософи марксизму багато в чому спричинила ті перекручення філософії Маркса, які були в марксистсько-ленінській теорії та побудованій на основі цієї теорії соціальній практиці.

Дата добавления: 2014-01-07