Поняття злочинності неповнолітніх. Її характеристика

Також активному залученню психолога для надання допомоги заарештованому перешкоджає невизначеність статусу психолога у кримінальному судочинстві. Про психолога згадується лише у пункті 1 частини 1 статті 69 Кримінально-процесуального кодексу України стосовно того, що психолог не може бути допитаний як свідок при розслідуванні злочину.

Л.Е. Орбан-Лембрик і В.В. Кощинець зазначають, що “психологом-консультантом є обізнана особа, яка не має чітко визначеного процесуального статусу (як експерт або спеціаліст), але застосовує спеціальні психологічні знання для роз’яснення процесуальним особам значущих для справи фактів і обставин із позицій наукової чи практичної психології”. Однак невизначеність процесуального статусу психолога у кримінальному судочинстві надає різні можливості стороні обвинувачення та захисту щодо використання допомоги психолога. Так, слідчий і прокурор може звернутися до психолога щодо надання усних чи письмових консультацій на будь-якому етапі розслідування злочину. Однак у випадку перебування обвинуваченого чи підсудного в установах попереднього ув’язнення ця особа позбавлена права отримання психологічної допомоги від фахівця, якого вона може вибрати сама і який не є штатним психологом слідчого ізолятора. Вважаємо, що досить сумнівною є перспектива задоволення слідчим клопотань адвоката про надання можливості побачень психолога, який не має будь-якого статусу у кримінальному процесі, із обвинуваченим чи підсудним у слідчому ізоляторі.

Разом із тим, активна робота щодо проведення психологом психотерапії та психоконсультування із особами, які під час досудового слідства перебувать у кримінально-виконавчих установах, широко висвітлюється західними вченими-психологами. Зокрема, К.Р. Роджерс неодноразово у своїх роботах описує досвід використання підтримуючої психотерапії у осіб, щодо яких проводиться розслідування11. Тому можемо констатувати, що хоча в наш час допомога психолога вважається однією із усталених засобів збереження психічного здоров’я людини, однак реалізація права на таку допомогу залишається обмеженою для особи, щодо якої проводиться розслідування і яка знаходиться під вартою.

Справедливо відзначити, що проведення психотерапії та психоконсультування із особами, які перебувають у слідчому ізоляторі, передбачено Положенням про психолога установи виконання покарань та слідчого ізолятора, затвердженим Наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань від 5 червня 2007 р. № 145 (далі – Положення). Цим Положенням передбачено надання психологічної допомоги узятим під варту особам психологом, який є штатним працівником слідчого ізолятора і підпорядковується начальнику установи. За таких умов, вважаємо, що пунктом 1 Положення на психолога слідчого ізолятора покладається два дещо несумісних завдання – вивчення осіб, узятих під варту, а також зменшення негативного впливу на особистість від перебування в умовах ізоляції від суспільства. Адже вивчення особи обвинуваченого спрямоване більше на інформування персоналу слідчого ізолятора щодо можливого порушення порядку утримання, аніж на психологічну допомогу ув’язненому. За таких умов можливий конфлікт інтересів у діяльності психолога слідчого ізолятора, як працівника правоохоронних органів і психолога. Як наслідок цього консультативна функція психолога слідчого ізолятора зводиться до “надання рекомендацій персоналу установи щодо роботи з групами та окремими особами, попередження негативних явищ та формування позитивного соціально-психологічного клімату у середовищі засуджених та осіб, узятих під варту” (пункт 12 Положення). Як бачимо, досить специфічне розуміння психологічного консультування, як виду психологічної допомоги.

За такої ситуації доречним буде вказати про право особи на вільний вибір психоконсультанта, як один з принципів психоконсультування. Однак цього позбавлена особа у слідчому ізоляторі. Також варто визнати, що справедливою буде недовіра особи, яка вважає себе невинуватою, після взяття її під варту до працівників правоохоронних органів. Але психолог слідчого ізолятора в уяві такої особи залишається саме працівником правоохоронного органу. За таких умов не доводиться говорити про атмосферу довірливих стосунків та відчуття ув’язненим психологічної безпеки після спілкування із психологом. А чи може обвинувачений розраховувати на безумовне прийняття його психологом слідчого ізолятора після вчинення злочину? Гадаємо, що ні. У зв’язку із цим доречно привести позицію К.Р. Роджерса, який вважає, що психоконсультанту варто відмовлятись від надання допомоги, яка є примусовою або нав’язаною клієнту. Причому так діяти необхідно не тільки із теоретичних засад, але саме тому, що така допомога є ефективною лише на перший погляд12. Також цей американський дослідник вважає, що високоефективними є ті відносини психолога із клієнтом, які характеризуються високим рівнем відповідності та щирості психолога, його чуттєвістю та емпатією, високим рівнем доброзичливості, поваги, любові до клієнта та безумовністю його прийняття13.

Крім того, навіть за умови довіри ув’язненого до штатного психолога слідчого ізолятора, нема впевненості, що цей психолог володіє саме тією технікою психоконсультування чи терапії, якої потребує клієнт-ув’язнений (наприклад, підтримуючої терапії у межах гуманістичної, когнітивної психології тощо). А без наявності професійної підготовки та досвіду практичної діяльності консультанта, на яку розраховує клієнт, говорити про успішність процесу психологічної допомоги взагалі не доводиться.

Однак не можна не відзначити і позитивні сторони вказаного Положення. Адже цим нормативно-правовим актом Державного департаменту України з питань виконання покарань фактично визнано право обвинуваченого та підсудного на отримяння психологічної допомоги під час попереднього ув’язнення у слідчому ізоляторі. Інша річ, що гуманізація кримінального судочинства, навіть у такому аспекті, як право ув’язненого на отримання психологічної допомоги, на сьогодні перебуває у дещо викривленому стані. Проте це дає можливість обговорення можливості участі психолога у кримінальному судочинстві як із позиції сторони обвинувачення, так із позиції сторони захисту. Тому подальший обмін думками між психологами та юристами із вказаного питання сприятиме більш активному впровадженню гуманістичних засад у сферу кримінального судочинства, вдосконаленню законодавства, визнанню та закріпленню пріоритету прав особи під час розслідування злочину.

Література:

1. Юридична психологія: Підруч. для студ. юрид. вищ. навч. закл. і фак. / В.Г. Андросюк, Л.І. Казміренко, Я.Ю. Кондратьєв та ін.; За заг. ред. Я.Ю. Кондратьєва. – К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 1999. – С. 258.

2. Старушкевич А. Криміналістичне профілювання: наукове обгрунтування та проблеми використання у розслідуванні злочинів // Право України. – 2004. – № 8. – С. 64-68.

3. Иванов Л.Н., Полунин С.А. Процессуальные основы использования специальных знаний и проблемы полисистемного анализа личности в следственном осмотре // Весник криминалистики. Выпуск 1 (9). – С. 26-29.

4. Васильев В.Л. Юридическая психология: Учебник для вузов. – 5-е изд., доп. и перераб. – СПб.: Питер, 2008. – С. 316.

5. Орбан-Лембрик Л.Е., Кощинець В.В. Юридична психологія: Навчальний посібник. – Чернівці: Книги – ХХІ, 2007. – С. 316-321.

6. Mark I. Satin. Law and Psyсhology: A Movement Whose Time Has Come // Annual Survey of American Law. – New York University School of Law. 1994 Volume, Issue 4. – P. 593.

7. Васильев В.Л. Цит. праця. – С. 316.

8. Хомич Г.О., Ткач Р.М. Основи психологічного консультування: Навч. посіб. – К.: МАУП, 2004. – С. 14.

9. Юридична психологія. Цит. праця. С. 260.

10. Орбан-Лембрик Л.Е., Кощинець В.В. Цит. праця. С. 316.

11. Роджерс К.Р. Взгляд на психотерапию. Становление человека: Пер. с англ./ Общ. ред. и предисл. Исениной Е.И. – М.: Издательская группа “Прогресс”, 1998. – С. 51.

12. Роджерс К.Р. Цит. праця. – С. 52.

13. Роджерс К.Р. Цит. праця. – С. 323.

Шляхи профілактики злочинності серед неповнолітніх. Мотиви протиправних дій молоді. Вплив перебування у пенітенціарному закладі на особистість неповнолітніх. Проблема віктимності неповнолітніх.

Часто власне і самі діти стають жертвами злочину. Нерідко це трапляється через неузгодженість дій відповідних служб, які і мають опікуватися долею маленьких юнаків. Шляхи взаємодії та профілактичної роботи серед неповнолітніх обговорювали на спільному обласному семінарі - нараді органів самоврядування та правоохоронців.

Дитина, яка опинилася у кризовій ситуації має право розраховувати на допомогу дорослих. Та, на жаль, не рідкість, коли саме вони - дорослі і є причиною всіх проблем. Адже, як показує статистика, на злочинний шлях найчастіше стають діти з проблемних сімей. Так у 2013 році працівниками правоохоронних органів відвідано 126 таких родин. До адмінвідповідальності притягнуто 321 дорослого, 211 з них за невиконання батьківських обов’язків. До правоохоронців надійшло 30 повідомлень про завдання тілесних ушкоджень неповнолітнім.

На жаль, як показує практика, кожна служба, яка опікується неповнолітніми, займається і профілактичною роботою, і допомогою дітям, але виключно лише коли проблема виникає стосовно їх ділянки роботи. Не має належного взаємозв’язку, обміну інформацією, спільних дій, що сприяло б загальному результату – коли дитина відчувала б себе захищеною і у школі, і дома, і на вулиці. Саме тому на нараді й було визначено головним завданням – узгодити спільні дії, спрямовані на захист та допомогу дітям. Наскільки ефективним виявиться результат подібних зустрічей покаже правоохоронна статистика. Принаймні перші кроки до позитивних змін вже зроблено.

Злочинність серед неповнолітніх завжди викликала підвищену увагу, як дослідників, і практичних працівників. Запропонована курсова робота присвячена проблемам профілактики злочинності неповнолітніх. А, щоб досліджувати ці проблеми, слід визначитися в основних поняттях: злочин і злочинність, виявити їх ознаки й особливо. Хто ж злочин?

Злочин - це передбачене кримінальним законом конкретне суспільно небезпечне діяння,посягающее громадські чи державний устрій РФ, її політичну й економічну систему, державну, громадську приватну власність, особистість, політичні, трудові, майнові та інші правничий та свободи громадян, так само як інше винне досконале суспільно небезпечне діяння, передбачене кримінальнимзаконом.

Найважливішим ознакою якихось злочинів є його громадська небезпека, тобто заподіяння значної шкоди (шкоди) існуючим суспільним відносинам чи що містить у собі реальну загрозу заподіяння такої шкоди цим відносинам. Другим важливим ознакою якихось злочинів є його предусмотренность кримінальним законом, його протизаконність чи протиправність, тобто дане діяння порушує закріплене гаразд кримінального закону заборона здійснювати подібні діяння. Будь-яке інше діяння, не передбачене кримінальним законом, не належить до розряду злочинів. Вона може бути адміністративним, дисциплінарним чи аморальним провиною.

Проте громадської небезпекою і противозаконностью не вичерпуються ознаки злочину. Общественно небезпечна і протизаконне діяння може бути визнаний злочином тільки тоді ми, як його скоєно винне, тобто за наявності відповідного психологічного ставлення до діянню та її наслідків із боку вчинила особи. Жодна діяння, які б суспільно небезпечні наслідки він волочило, може бути визнано злочином, коли вона скоєно не винне. Преступним не всяке заподіяння шкоди, лише допущене свідомо чи необережно.

Наступним обов'язковим ознакою якихось злочинів є карність, тобто встановлений через те чи інше діяння в КК відповідного покарання. Будь-яке злочин є аморальним, аморальним поведінкою людей, морально засудженим суспільством. Проте чи всяке аморальне діяння є злочином.

Усі злочину класифікуються за ступенем тяжкості на:

Тяжкі;

Не які мають великій небезпеці;

Малозначительние.

Дата добавления: 2014-01-07