Формування латиноамериканського права

ВСТУП

ВСТУП

План

Висновок

На середину 19 століття китайська правова система стала занадто консервативною, що в кінці кінців привело до фрагментації китайської державності у першій половині 20 століття. З приходом до влади маоїстського режиму 1949 року положення конфуціанської етики тлумачилися в контексті китаїзованої соціалістичної ідеї.

Сьогодні китайська правова система носить перехідний характер і для неї властива „вестернізація”, тобто запозичення інститутів цивільного і торгового права країн Західної Європи.

Таким чином, можна зробити висновок, що за критеріями правова система Японії відноситься до Далеко Східної правової сім ї, поряд з якою до неї також входять китайська, монгольська, корейська, малайзійська правові системи.

На відміну від континентального, загального і змішаного типів правових систем, японське право віддає переваги загальносоціальним нормам як зразкам поведінки, а саме нормам моралінормам – звичаям, нормам – традиціям. Ними обумовлено як закон, так і судові рішення. Хоча, доцільно буде згадати, що все ж таки на відміну від інших країн цієїж правової сімї Японія, незважаючи на відокремлене становище і значне поширен­ня звичаїв, традицій і ритуалів, з перших днів своєї істо­рії перебувала під впливом іноземних культур.

На сьогодні, Японія перед усім більше спрямовує свої погляди на Європу і дещо на право США. Сучасне японське право за своєю струк­турою нагадує західне, але воно діє у своєму власному традицій­ному культурному середовищі, яке формувалося століттями в умовах відсутності тривалих контактів із західною культурою. Тому при схожості моделей права практика його функціонуван­ня істотно відрізняється. Отже, дія японської моделі права вида­ється іншою, ніж західного оригіналу.

Позитивні аспекти зазначеної в рефераті правової системи полягають гловним чином в неписаних правилах, освячених традиціями, забезпечуючих соціальну гармонію, при вирішенні конкретних конфліктних ситуацій. Також слід зазначити, що основоположним принципом Японської правової системи залишається ясність і недвусмисленість в правозастосуванні, хоча по змісту і техніці закони Японії не поступаються європейським, однак їх практичне застосування значно слабше ніж у країнах Європи.

ВИСНОВКИ

Навчальна мета: ознайомити студентів з розвитком та становлення змішаних правових систем..

Виховна мета: підвищення рівня правової культури та ерудованості студентів, ознайомлення з найкращими правовими здобутками людства, прищеплення поваги до загальносвітових цінностей – поваги до людини, її життя, здоров’я та законних інтересів.

Зв'язок з іншими темами, навчальними дисциплінами: міжнародним публічним правам, із загальною теорією держави і права, державним правом зарубіжних країн.

Зв'язок з практикою: значення лекції для підготовки юриста обумовлене необхідністю знати, як позитивний так і негативний юридичний досвід накопичений зарубіжними країнами.

Література

1. Бехруз X. К вопросу плюрализма теоретических концепций классификации постсоветских правовых систем // Держава і право: 36.наук, праць. Юридичні і політичні науки. – К-: Ін-т держави і права ім. B. М. Корецького HAH України, 2003. – Вип. 20. – С 19-24.

2. Голяк Л.В., Мацко А.С., Тюріна О.В. Порівняльне правознавство.– К.: МАУП, 2004. – 200с.

3. Дмитрієв А.І., Шепель А.О. Порівняльне правознавство: Навчальний посібник/ Відп. редактор В.Н.Денисов. – К.: Юстиніан, 2003. – С.133-135.

4. Дудченко В.В. Традиція правового розвитку: плюралізм правових вчень. – О.: Юрид л-ра, 2006. – 304с.

5. Европейское право / Под общ. ред. Л. М. Энтина. – М.: Норма, 2000. – 720с

6. Конституции зарубежных государств / Сост. В.В. Маклаков. – М.: Бек, 2000. – 592с.

7. Конституционное право зарубежных стран / Под общ. ред. М.В. Баглая, Ю.И. Лейбо, Л.М. Энтина. – М.: Норма, 2006. – 1056с.

8. Луць Л.А. Сучасні правові системи світу. Навчальний посібник – Львів: юридичний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка, 2003. – С. 146-155.

9. Оборотов І.Г. Правові цінності у східноєвропейській та західноєвропейській традиціях: релігійний вимір // Актуальні проблеми держави і права. – Вип. 40. – О.: Юрид. л-ра, 2008. – С. 167–172.

10. Саидов А.Х. Сравнительное правоведение (основные правовые системы современности): Учебник/ Под ред В.А.Туманова. – М.: Юрист, 2000. – С.345-358.

Правові системи як динамічні явища передбачають у процесі еволюції. Даний процес передбачає не тільки взаємодію між правовими системами, але і їх взаємопроникнення, унаслідок чого запозичені в інших правових системах правові положення входять у тканину власного національного права, що, у свою чергу, зумовлює змішаний характер практично всіх правових систем. Використання в компаративістській літературі при кла-сифікації правових систем терміна «змішане право» щодо конкретної правової сім'ї (системи) підкреслює, що в її рамках поєднуються правові положення романо-германського і загального права.

Сім'я змішаного права включає правові системи, що знахо-дяться між романо-германським і загальним правом і мають загальні закономірності розвитку і схожі ознаки. їх ще називають гібридними правовими системами, що поєднують елементи місцеих джерел права і запозичені правові положення як у романо-германського, так і в загального права. Але, незважаючи на це, вони вважаються самостійною правовою сім'єю.

Згідно з визначенням, даним Ф.П. Велтоном, змішані юрисдикції (змішані правові системи) — це правові системи, в яких романо-германська правова традиція наповнилася до певної міри англо-американським правом1.

Таким чином, по суті, усі правові системи є змішаними, проте використання цього терміна до даної конкретної правової системи підкреслює: у її рамках поєднуються одночасно запозичення еле¬ментів правових систем романо-германського і загального права.

До сім'ї змішаного права входять латиноамериканське право і скандинавське право.

Біля витоків латиноамериканського права стояли погляди і звичаї корінного населення — індіанців, які проживали на території Латинської Америки, — позначилися на його правових процесах.

У більшості держав Латинської Америки правові системи сформувалися на основі чотирьох правових культур: індіанської, іспанської, французької та англо-американської. Великий арген¬тинський письменник Хорхе Луїс Борхес писав: «Самі аргентинці визнають, що знаходять свою подібність, швидше в гаучо (етнічна група, що утворилася в XVI—XVII ст., займається скотарством), ніж у військовому, і цим відрізняються від північноамериканців і багатьох європейців. Для аргентинців держава — абстракція, вона безособова, вони відчувають себе індивідами, а не громадя¬нами, що несуть обов'язки. Нерідко крадіжка суспільного навіть не здається злочином, бо воно нічиє».

Засновник філософії «латиноамериканської сутності» Л. Сеа, прагнучи осмислити специфіку латиноамериканської цивілізації в загальносвітовому контексті й у ряді споріднених із нею цивілі¬зацій, виділяє проблему ідентичності як центральну для народів, що усвідомлюють своє маргінальне становище. Мексиканський філософ бачить визначальні риси цього цивілізаційного типу в тому, що соціокультурні спільності відносяться до нього, зай¬маючи периферійне становище в структурі «світової» історії, поданої західним світом, всіляко прагнуть відстояти свою самобутність і право на історичну творчість перед лице «центрів» цього світу. Породженням цієї цивілізації і є латиноамериканське право.

В історії становлення і еволюції права в Латинській Америці необхідно виділити три періоди:

— перший період пов'язано з формуванням правових засад,

що заклали основи латиноамериканського права (X—XV ст.);

— другий період пов'язано з колонізацією території Латинської

Америки (XV — початок XIX ст.);

— третій період пов'язано з формуванням національних пра¬

вових систем після завоювання незалежності (початок XIX ст.

— до теперішнього часу).

Перший період формування латиноамериканського права пов'язано із зародженням правових засад, основою яких висту-пила соціонормативна система корінного населення — індіанців, що збереглася частково до цих пір, особливо у сфері організації і діяльності сільських громад.

Темп розвитку соціальних відносин у племен, що проживали на території Латинської Америки, був повільнішим, ніж в Європі. Суспільство і, відповідно, право у племен майя, інків, ацтеків і деяких інших народів, що проживали на території Латинської Америки до колоніального завоювання європейцями, нагадувало ранньорабовласницькі, де велику роль відіграла община і общинне виробництво. До XVI ст. процес відмирання родоплемінного ладу в деяких суспільствах ще не завершився (наприклад іспанські колонізатори застали на Юкатані глибоку соціальну диференціацію). Але в цілому суспільний розвиток різних племен (наприклад розташованих у долині Мехіко) відбувався украй нерівно¬мірно, і багато з них зберігали в основному родоплемінний устрій. До моменту своєї появи в долині Мехіко в другій половині XIII ст. ацтеки зберігали ще такий устрій. У 1325 р. під час заснування Теночтітлана, що став згодом столицею ацтекської держави, в ацтеків були численні роди, які об'єднувалися в чотири фратрії і склали одне плем'я. Тобто до моменту колонізації в цих племен склалося ранньорабовласницьке суспільство, в якому зберігалися пережитки родоплемінних відносин.

Після X ст. на Юкатані існували окремі міста-держави. Деякі з них (Майяпан, Уксмал, Чичен-Іца) змогли добитися панування над іншими містами-державами, але ця влада була неміцною. Міжусобні війни, що посилилися в XV ст., призвели до її розпаду.

Система управління в різних містах-державах в основному була однотипною. На чолі кожної держави в майя стояв вождь (халачвінік), в інків — верховний інка (сапаінка), в ацтеків — правитель (тлакатекухтлі), в руках яких було зосереджено всю верховну владу, яка була спадковою і після смерті вождя переходила до старшого сина (якщо померлий не мав сина або він був молодий, то правління в державі здійснював його брат. Якщо ж не було брата, то жерці і знать обирали нового правителя).

Держава інків була розташована на величезній території і, підпорядкувавши безліч різних племен, при слабких еконо-мічних зв'язках між окремими її частинами було суто політичним об'єднанням. Сама держава інків називалася Тауантінсуйу, що в перекладі означає: чотири сполучені області.

Найважливішим джерелом права в цих племен у період становлення їх державних засад були правові звичаї. Разом із тим, розвиток суспільства вимагав також закріплення нових відносин за допомогою державних настанов. Зокрема формування монархічної влади супроводжувалося поступовим розвитком законодавчих повноважень верховного правителя, а також правотворчістю підлеглих йому посадових осіб.

Необхідно відзначити, що право в цих суспільствах було тісно переплетене з моральними і релігійними нормами й уявленнями, які нерідко відставали від соціального розвитку та не дозволяли законодавству вносити різкі зміни до усталеної системи правових відносин. Відсутність розвиненого і всеосяжного законодавства, з одного боку, і недостатня гнучкість звичаєвого права, з іншого, призвели до того, що з розвитком судових функцій державної влади самі судді, виходячи з конкретної ситуації, керуючись суддівським розсудом, створили правові норми.

Для розуміння суті найдавнішого права Латинської Америки найбільший інтерес викликають норми, що регулюють власність, договірні і шлюбно-сімейні відносини. Розвиток приватної власності і майнової нерівності в майя, ацтеків і інків було закріплено в праві. У цих суспільствах, крім приватної власності, існувала державна, громадська власність на землю.

Договірні відносини, пов'язані з розвитком обміну і майнової нерівності, також знайшли закріплення в правових нормах. Мінова торгівля свідчить про значну поширеність договору міни і купівлі-продажу. Як одиниця обміну часто виступали зерна какао, пір'я тощо. В ацтеків при продажі раба була необхідна присутність двох свідків і згода самого раба, якщо він не мав особливого ошийника за втечу або непокору.

Регулювання шлюбно-сімейних відносин у цих суспільствах не було одноманітним. Сім'я в цих суспільствах була переважно моногамною. В ацтеків чоловік міг мати декілька дружин і наложниць, але перша дружина вважалася старшою. В інків багатоженство допускалося тільки для верховного правителя і знаті.

Шлюб укладався після досягнення певного віку (в ацтеків 20 років для чоловіків, 16 — для жінок) у вигляді урочистої процедури, що мала і юридичне, і релігійне значення. При укладенні шлюбу визначався посаг нареченої, а наречений робив подарунки майбутньому тестеві.

Кримінально-правові відносини в стародавніх державних утвореннях Латинської Америки відрізнялися простотою і суворістю, що виражалися в тому, що правопорушення спричиняло визначене і дуже суворе покарання. Покарання тісно перепліталися з етично-релігійними санкціями.

Основними видами злочинів в ацтеків були: богохульство, чаклунство, зрада, бунт проти влади, привласнення відмітних знаків посадових осіб, викрадання вільних людей, пияцтво, наклеп та ін. В інків злочинами (крім указаних вище) вважалися повстання, зрада, непокора адміністрації, зокрема, наказам старости, знищення мостів, подорож без дозволу, аборт, лжесвідчення, пияцтво і ін.

Наступний період розвитку латиноамериканського права був пов'язаний з колонізацією Латинської Америки Португалією і Іспанією. Цей процес супроводжувався знищенням їхніх правових засад і правових звичаїв. Основу колоніального права в Латинській Америці склало феодальне право Іспанії і Португалії.

Після відкриття Америки в 1492 р. Іспанія і Португалія стали сильними державами Західної Європи і аж до XVII ст. утримували першість у колонізації цього континенту. У супер-ництві між цими двома католицькими монархіями сфери впливу у світі ділилися за посередництва Ватикану і закріплювалися серією договорів. Для долі Нового Світу вирішальне значення мав тордесильяський договір 1494 p., який встановив кордон між майбутніми іспанськими і португальськими володіннями таким чином, що відкрита пізніше Бразилія дісталася Португалії. Решта Південної Америки, уся Центральна Америки і Карибський басейн, значна частина південних штатів сучасних США опини¬лися під владою Іспанії. У XVII ст. зміцнілі Голландія, Франція та Англія почали тіснити іспанських і португальських колонізаторів.

Таким чином, протягом чотирьох століть з XV до початку XIX ст. територія Латинської Америки була колонією Іспанії, Португалії і частково Франції, і, відповідно, на цій території діяло колоніальне право. Зокрема з 1537 р. в Іспанській Америці було поширено законодавство Кастилії — найбільшої історичної області Іспанії, що включало безліч збірників, які переважно походили з римського права і законодавства вестготів. Так королівська седула 1530 р. вказала, що на Іспанську Америку поширюються закони Кастилії.

У 1567 р. було видано зібрання законів у дев'яти томах — «Новий звід», — що регулювало основні галузі права в Іспанії і на території колоній. Колоніальні судові органи часто виносили ухвали, посилаючись на доктрини римського і канонічного права.

На території Бразилії, колонізованої Португалією, діяли збір¬ники законів португальських королів — ордонанси королів Альфонсів III і IV кінця XIV — початку XV ст.ст., ордонанси Філіпа 1603 р.

Установивши в Латинській Америці новий соціальний і пра-вовий порядок, колонізатори зіткнулися зі стійкістю деяких традиційних інститутів (громада і громадське землекористування і т. ін.). У результаті вони були вимушені санкціонувати чинність індіанських правових і до правових норм. Деякі з них були включені в колоніальне право. Наприклад було узаконень подушну подать з індіанців — трибуто.

У спеціальному акті іспанського короля 1555 р. наказува-лося дотримувати закони і добрі звичаї, які з давніх часів ін-діанці використовували для свого управління, але за неодмінної умови, що вони не суперечать священній релігії і законам. У колоніальній Мексиці норми, що діяли в цей період, —іспанське і новоіспанське законодавство, «індіанське право» і право індіанців — поступово склали єдиний правовий корпус1. Це було характерне для всієї Латинської Америки.

У XVI ст. у зв'язку з нагромадженням у колоніях величезного правового матеріалу, почали з'являтися компіляції законів, що мали неофіційний характер. У 1556 р. було підготовлено збірник законів, що діяли в Новій Іспанії.

Таким чином, у колоніальний період поступово існуючі раніше звичаї і традиції стародавніх народів, що населяли Латинську Америку, видозмінювалися і обмежувалися колоніальним правом.

Наступний етап розвитку латиноамериканського права пов'язано з формуванням самостійних національних правових систем, зумовленим проголошенням незалежності держав. Так Чилі стала незалежною в 1810 г.; Бразилія була проголошена незалежною імперією в 1822 р., а в 1889 р. — незалежною рес-публікою. Після визвольної війни проти колонізаторів у 1889 р. було утворено Федеральну Республіку Аргентина.

У цей період колоніальне право за допомогою кодифікації замінювалося національним правом. Кодекси складалися на основі європейських моделей, з одного боку, а з іншого — враховувалися особливості латиноамериканського суспільства. Процес кодифікації тривав достатньо довго, але його початкові моменти пов'язані з двома найважливішими документами нормативного і доктринального характеру.

По-перше, це Цивільний кодекс Чилі, який був підготовлений за дорученням уряду відомим венесуельським юристом А. Белло. Робота над цим документом почалася в 1846 р. і завершилася в 1855 р. Його автор розробив унікальну модель кодифікації, яка полягала в тому, що за основу було взято положення римського права, іспанської середньовічної кодифікації 1263 р. і Французького цивільного кодексу, а також було враховано національні особливості політичного, економічного і культурного життя не тільки Чилі, але всієї Латинської Америки.

Чилійський цивільний кодекс, що використав разом із французьким і іспанським правом німецьке законодавство (Германське цивільне уложення), був найповнішим і всесторонньо розробленим кодексом цивільного права другої половини XIX ст. Він складався зі вступу і чотирьох книг. Перша книга присвячувалася особам і питанням сімейного права. На відміну від кодексу Наполеона, ЦК Чилі передбачав уже поняття юридичної особи (два види: това¬риства з метою наживи і корпорації, або установи, що не пере¬слідували корисливих цілей) і присвятив деякі статті визначенню їхнього правового статусу. ЦК Чилі на декілька років раніше ЦК Італії висунув принцип рівності в цивільних правах чилійських громадян і іноземців. Вплив канонічного середньовічного права виявлявся в тому, що шлюб розглядався не як договір, а як церковне таїнство. Розірвання шлюбів практично не допускалося. Головуючу роль у сім'ї відігравав чоловік і батько. Повноліття у галузі цивільних прав під впливом іспанського права наставало лише з 25 років. Друга книга «Про майно» закріплювала право приватної власності та інші речові права. Власність визначалася як реальне право на тілесну річ із метою користування і роз¬порядження нею на свій розсуд, але за умови, що це право не суперечить законам або праву іншої особи. Третя книга кодексу присвячувалася спадкуванню, яке значно спрощувалося в порів¬нянні зі старим іспанським режимом спадкування. Четверта книга була присвячена регулюванню питань зобов'язального права.

По-друге, це класична праця бразильського вченого-юриста Тексейра де Фрейтаса про кодифікацію і систематизацію права, в якій було викладено латиноамериканську концепцію кодифі¬кації, побудовану, з одного боку, на підставі сприйняття європейської основи кодифікації, а з іншого — на сприйнятті власних правових традицій.

Вищезгадані розробки законодавчого і доктринального харак¬теру послужили класичною моделлю подальшої кодифікації на ла¬тиноамериканському континенті. Зокрема, були прийняті цивільні кодекси Аргентини, Еквадору, Колумбії, Панами, Нікарагуа та ін.

Слідом за кодифікацією цивільного права відбулося ухвалення кодексів в інших галузях права. Так у 1874 р. було прийнято Кримінальний кодекс Чилі за зразком Кримінального кодексу Іспанії 1870 р. з максимальним урахуванням національних особ¬ливостей. У 1859 р. в Аргентині було прийнято Торговий кодекс, а в 1886 р. — Кримінальний кодекс.

Сильний вплив на формування правових систем держав Латинської Америки у XX ст. справило становлення військових диктаторських режимів. Це характеризується, перш за все, ослабленням процесу кодифікації і посиленням ролі делегованого законодавства, яким сильно обмежується правотворча діяльність парламентів, відбувається обмеження основних прав і свобод людини і, нарешті, встановлюється жорсткий державний контроль над політичною, економічною і соціальною сферою життя суспільства.

Дата добавления: 2014-01-07