Селянська реформа 1861 р

У середині XIX ст. Російська імперія переживала глибоку кризу через невідповідність феодальних структур і відносин провідним світовим тенденціям розвитку, що утверджували нове буржуазне суспільство. Характерними проявами цієї кризи були: занепад поміщицьких маєтків; посилення експлуатації селян; панування екстенсивних методів господарювання; гальмування розвитку капіталістичних процесів-стримування формування ринку вільної робочої сили, розвитку підприємництва; наростання соціальної напруги в суспільстві; посилення процесу відставання Росії від передових європейських держав.

У країні назрівала революційна ситуація, царський уряд, з огляду на це, змушений був вдатися до реформ. Серед здійснення заходів найважливішим стало скасування кріпосного права. 19 лютого 1861р. цар підписав відповідний Маніфест, а також "Загальне положення про селян, які звільнилися від кріпацької залежності" й Інші акти про селянську реформу (загалом 17 документів). За цими докумен­тами, поміщикам заборонялося продавати селян, купувати, дарувати як річ, насильно одружувати чи видавати заміж, переселяти з місця на місце та самочинно карати. Селянам надавалися особисті Й майнові права, зокрема й на укладання договорів і зобов'язань із приватними особами та зі скарбницею, вільне ведення торгівлі й підприємництва, своїх судових справ, участь у роботі органів самоврядування, вступ на службу, навчання, придбання рухомого та нерухомого майна.

Юридично вільне селянство не мало справжньої громадянської рівності з іншими верствами суспільства. Воно, як і раніше, залишалося нижчим, податним станом-селяни отримували паспорт лише на рік, виконували рекрутську повинність, перебували в залежності від поміщика доти, доки не викуплять у власність землі, зберігалися також тілесні покарання різками. Реформа проводилася за рахунок селян, які мусили сплатити поміщику викуп. Формально цей викуп призначався за землю, а фактично він був компенсацією за скасування феодальних повинностей. Оскільки селяни не могли одразу виплатити всю суму викупних платежів, яка становила II річних податків із селянського явору, то посередником між селянами та поміщиками ставала держава. Вона сплачувала поміщикам викупні платежі, а селянам надавала позику на 49 років. Селяни повинні були щорічно вносити до банку певну суму та ще 6 % від суми позики. Зрештою, за 40 років селяни сплатили державі близько 2 000 000 000 карбованців, що було вчетверо більше від вартості наданої їм землі.

Реформа 1861 р. не могла повністю ліквідувати колишню систему. Та вона мала важливе значення для розвитку капіталізму.

5. Земська реформа 1864 р.

У 1864 р. було проведено земську реформу, що передбачала створення виборних місцевих органів самоврядування -земств. Такими органами були обрані на три роки губернські та повітові збори (розпорядчі органи) й управи (виконавчі органи). Члени цих установ називалися гласними. їх обирали за досить складною куріальною системою з майновим цензом. Усі виборці поділялися на три курії (групи): землевласників, мешканців міст, представників від сільських громад. Для перших двох курій вибори гласних були прямими (обирали своїх представників до повітових зібрань безпосередньо -на з'їздах земле­власників повіту та на зборах міських власників), для третьої-багато-ступеневими (сільські громади направляли своїх представників на волосні сходи, де обирали виборців на повітові з'їзди, шо, своєю чергою, обирали членів повітових земських зібрань). Губернські земські зібрання обиралися членами повітових земських зібрань. Зазвичай, до повітових земств обирали від 10 до 96 гласних, а до губернських-від 15 до 100 гласних. Більшість у земствах становили поміщики - дворяни.

Діяльність земств суворо регламентувалася законом. Вони контролю­вали місцеве господарство, народну освіту, медичне обслуговування, благоустрій, шляхи сполучення. Кошти земства отримували від само-обкладання населення з кожної десятини. Земства були корисними для суспільства, а для населення - школою самоврядування, але уряд пильно стежив за їхньою діяльністю, не допускаючи обговорення на їхніх засіданнях політичних питань, забороняв будь-які контакти губернських земських установ між собою, боячись організованої опозиції та висування єдиних вимог. Усе це завадило земствам розгорнути в повному обсязі діяльність і використати всі свої можливості.

6. Міська реформа 1870 р.

За зразком земських установ у 1870 р. було створено всестанові органи міського самоврядування. Згідно з "Міським положенням", городяни відповідно до свого майнового стану обирали терміном на чотири роки міські думи (розпорядчі органи), що створювали виконавчі органи - міські управи, очолювані міським головою. У виборах до міських дум мали право брати участь лише платники податків, що поділялися на три групи. До першої групи належали найзаможніші платники, які разом відраховували до казни третину від усіх міських податків. Другу групу становили особи з меншими прибутками, вони вносили другу третину податків. Третю групу утворювали решта міста, з яких ледве стягували останню третину податків. Кожна з цих груп незалежно від кількості членів обирала третину від загальної кількості гласних. Як наслідок, кілька десятків власників великого капіталу обирали стільки ж гласних, скільки сотні середніх І тисячі дрібних власників.

Функції органів міського самоврядування виконували аналогічні земства, але в межах міста.

7. Судова реформа 1864 р.

Недоліки судової системи та судочинства Росії спричинили не­задоволення багатьох верств суспільства, і 20 листопада 1864 р. були затверджені й набрали чинності судові статути - основні акти судової реформи: про заснування судових установлень; статути кримінального та цивільного судочинства; статути про покарання, що накладалися мировими суддями.

У цих документах проголошувалися нові принципи судоустрою та судочинства: відокремлення суду від адміністрації; створення чіткої системи судових інстанцій; розмежування досудового слідства й судового; незмінність суддів І слідчих; створення всестанових судових органів; рівність усіх перед судом; заснування суду присяжних; уведення прокурорського погляду.

Реформа запроваджувала також такі принципи буржуазного процесу, як: усність, гласність, змагальність, право обвинувачуваного на захист, презумпцію невинуватості, апеляцію та касацію.

Судова система складалася з місцевих і загальних судових органів. Існували також духовні, комерційні та військові суди. До місцевих судових органів належали мирові судді та з'їзди мирових суддів. Мирових суддів обирали повітові земські зібрання та міські думи строком на трироки. Кандидати в мирові судді повинні були відповідати багатьом вимогам, зокрема: мати вишу чи середню освіту, високий майновий ценз. Список кандидатів у мирові судді затверджував губернатор. Діяльність мирових суддів здійснювалася в межах мирових дільниць, які утворювали мировий округ (повіт). Мирові судді округу становили З’їзд мирових суддів, який був апеляційною інстанцією для мирових судів.

Підставами для розгляду справи в мировому суді були: скарги приватних осіб, повідомлення поліцейських та інших адміністративних органів, ініціатива мирового судді. Мирові судді розглядали справи одноособово, процес був усним і публічним.

До загальних судових органів належали окружні суди та судові палати. Окружні суди створювалися на декілька повітів. До їхнього складу належали голова та члени суду, яких призначав імператор за поданням міністра юстиції". До кандидатів на ці посади також висувалися певні вимоги(майновий і освітній ценз, стаж роботи). Окружні суди розглядали як цивільні, так і кримінальні справи (зокрема й за участю присяжних засідателів). Судові засідання проходили колегіально. Досудове слідство покладалося на слідчих, які працювали при цих судах.

Судові палати створювались як апеляційна Інстанція зі справ, які розглядав окружний суд без участі присяжних засідателів, і як суд першої інстанції з найбільш важливих справ (державні, посадові, релігійні й інші злочини). Палати складалися з двох департаментів -цивільного та кримінального, - котрі очолювали голови. Голів і членів судових палат призначав імператор за поданням міністра юстиції. При судових палатах перебували прокурори, слідчі, адвокати.

Вищою судовою інстанцією імперії залишався Сенат. Він був касаційною інстанцією для всіх судових органів, а також судом першої інстанції зі справ особливого значення. Для розгляду справ про державні злочини царським указом міг утворюватися Верховний кримінальний суд, який складався з членів Сенату, голів департаментів Державної ради та очолювався головою останньої.

Судовою реформою запроваджувались адвокатура (присяжні та приватні повірені) й нотаріат.

8. Місцеве управління в другій половині XIX ст.

Очолював місцеву адміністрацію, як і раніше, губернатор, якого призначав цар, він був Його представником у губернії та зосереджував у своїх руках всю владу У діяльності губернатор спирався на губернське правління, до складу якого належали: віце-губернатор, прокурор, радники, канцелярія. Функціонувала також низка установ галузевого призначення - різноманітні палати та присутствія, що підпорядкову­валися губернаторові. Губернському апарату були підпорядковані повітові управління - земські суди, очолювані капітанами-справниками. Спочатку справ­ників обирали терміном на три роки дворяни повіту, а починаючи з 1862 р. їх починають призначати губернатори. Разом з помічником і членами-засідателями справник здійснював загальне управління повітом. Повіти ділилися на волості, а останні складались із сіл. У волостях і селах існували органи місцевого самоврядування: волосний схід, волосне правління, волосний суд. У волості головною посадовою особою був старшина, котрому підпорядковувалися сільські старости.

3 1889 р. важливе місце в урядовому апараті, покликаному забезпечити спокій і порядок серед сільського населення, відводиться земським дільничним начальникам. їх призначали губернатори за погодженням з предводителями дворянства та затверджував міністр внутрішніх справ. Цю посаду могли обіймати лише спадкові дворяни, котрі мали вишу освіту та володіли землею в повіті. Земський начальник мав великі повноваження. Він здійснював нагляд за органами місцевого само* врятування, ревізував їхню діяльність, міг усунути неблагонадійних волосних і сільських писарів, затверджував суддів волосного суду та в разі необхідності здійснював перегляд його рішень.

9. Реформа поліції та політичного розшуку

Важливу роль у місцевому державному управлінні відігравали органи поліції - загальної та політичної. У 1862 р. вони були об'єднані Й у кожному повіті діяли єдині поліцейські органи - поліцейські управління, очолювані повітовими справниками, котрих призначав губернатор. Повіти поділялися на дрібніші адміні­стративно-поліцейські одиниці - стани, дільниці (сотні), селища. У станах поліцію очолювали станові пристави, яким у 1878 р. були надані помічники - поліцейські урядники (у кожній губернії нарахову­валося 200 і більше урядників). Існувала також міська поліція у формі міських поліцейських управлінь, очолюваних поліцмейстерами. Щоб запобігти виступам пролетаріату, підприємцям було дозволено створювати фабрично-заводську поліцію. У сільській місцевості приватним особам дозволялося теж власним коштом формувати поліцейські команди.

У 1880 р. був створений департамент державної поліції Міністер­ства внутрішніх справ, чим, по суті, було завершено централізацію всього поліцейського апарату. Тож систему політичної поліції було значно розширено. У деяких місцевостях було створено жандармські управління. У 1898 р. був створений Особливий відділ департаменту, що керував політичним розшуком. Розвиток революційного руху зумовив появу нових спеціальних секретних органів політичного розшуку - відділень з охорони порядку та громадської безпеки, до обов'язків яких належало запобігання страйкам на заводах і фабриках, нагляд за тими, хто приїжджав до столиці, за студентами. Основними засобами охоронних відділень були агентура (від лаг. а&ю- діючий; особа, котра виконує доручення) та філери (віл франід. {ііеиг, {ііег- вистежу­вати; агент таємної поліції, що стежить за кимось).

У 1879 р. при Міністерстві внутрішніх справ було організовано Головне тюремне управління. У 1895 р. в'язниці буяй передані в підпорядкування Міністерству юстиції.

10. Військова реформа 1864-1874 рр.

Поразка Росії в Кримській війні 1853-1856 рр. продемонструвала повну непридатність її збройних сил до воєнних дій. З огляду на це, було проведено військову реформу. Розпочато її в 1864 р.: був скорочений строк служби рекрутів до 15 років, поліпшено технічне оснащення армії тощо. Та рекрутська повинність, як і раніше, залишалася способом комплектування армії.

1 січня 1874 р. було прийнято Статут про військову повинність. Замість станової рекрутської повинності запроваджувалася загальна військова повинність для всього чоловічого населення. Призов на військову службу здійснювався щорічно за жеребом серед осіб, яким виповнився 21 рік. Той, хто не витягував жереба, зараховувався до ополчення та брав участь тільки в навчальних зборах.

Термін служби в піхоті встановлювався в шість років, на флоті -до семи років. Особи, що відбули службу, зараховувалися в запас; на дев'ять років - для осіб, які проходили службу в сухопутних військах, і на три роки - для тих, хто служив на флоті. Дня осіб, які мали вищу освіту, термін служби скорочувався до шести місяців, а із середньою освітою - до півтора року.

Ігнорувався національний фактор при комплектуванні армії. Офіцер­ський корпус комплектували з осіб, які одержали спеціальну освіту у воєнних або юнкерських училищах і, зазвичай, належали до дворян.

Удосконалювалася система управління військами. Усю країну було поділено на військові округи.

Унаслідок реформи збройні сили Росії перетворилися на армію буржуазного зразка, але зі збереженням деяких феодальних пере­житків (дворянського офіцерського корпусу, системи поведінки офіцерів із солдатами, тілесних покарань тощо).

Дата добавления: 2014-01-07