Управління екологічними ризиками

Управління ризиком передбачає досягнення стратегічних та тактичних цілей. Стратегічні цілі втілюють прагнення до досягнення максимально можливого рівня добробуту суспільства загалом, тактичні — до збільшення безпеки життєдіяльності, поліпшення екологічних умов тощо. Управління ризиком повинне охоплювати всю сукупність існуючих у суспільстві небезпек.

Управління екологічними ризиками — прийняття рішень на основі системно-екологічного підходу із максимально можливим врахуванням попередження негативного впливу на природне середовище як у просторі так і в часі.

Управління ризиком ґрунтується на економічному і техніко-економічному аналізі, а також на правових актах і нормах (усе це потрібно при оцінюванні ризику). Отже, управління ризиком — це аналіз ризикової ситуації, розроблення й обґрунтування управлінського рішення, нерідко у формі правового акта, спрямованого на мінімізацію ризику.

Управління ризиком повинне ґрунтуватися на основі суворих обмежень впливу на всі види природних екосистем; раціонального, невиснажливого природокористування; законодавчо-нормативного регулювання та відповідальності людини за стан довкілля; попередження, прогнозування та обчислення можливих збитків внаслідок прийняття неправильних управлінських, проектних та експлуатаційних рішень тощо.

Найпоширеніші концепції управління ризиком детермінуються двома основними факторами: характер небезпечного явища і особливостями реакції на нього населення.

Згідно з першою (домінуючою) концепцією зниження ризику забезпечують недопущення і вилучення факторів ризику з його джерела (наприклад, процедури екологічних експертизи та аудиту проектів, територій, підприємств, виконання процедур ОВНС у проектах згідно з вимогами Мінприроди України, екологічний аудит для розроблення та подальшої сертифікації систем менеджменту якості, систем екологічного менеджменту), використовуючи при цьому різні технічні та виробничі засоби і заходи, спрямовані на охорону довкілля.

Друга концепція полягає в тому, що зниження екологічного ризику можливе за рахунок оптимізації соціально-економічних умов, що підвищують стійкість населення до цього ризику (за таких умов людина стає основною цінністю, що відповідає концептуальній єдності довкілля, економіки, соціальної сфери, охорони здоров'я населення та збереження біорізноманіття тощо).

Поступово набуває теоретичного обґрунтування поєднання обох підходів з метою: обмеження впливу глобалізації на екологічний стан планети; підвищення відповідальності транснаціональних корпорацій за використання природних ресурсів перед країнами, де розміщені їх промислові та інші об'єкти; надання соціально-економічних, екологічних гарантій місцевому населенню з компенсацією збитків довкіллю та населенню (такі питання також розглядаються в ISO з метою розроблення соціально-орієнтованих стандартів).

Екологічний ризик для населення буває індивідуальним, як імовірність того, що людина відчує певний вплив під час своєї діяльності, і соціальним, як співвідношення між кількістю людей, що загинули внаслідок екологічного лиха, та ймовірністю цього лиха.

Характеристики ризику є першим етапом процедури управління. Управління ризиком внаслідок катастроф і управління ризиком небезпечних явищ повільної дії має певні особливості. Катастрофи виникають раптово, однак їх дослідження дали змогу виявити важливі фактори, що визначають наслідки катастроф. Ці фактори пов'язані з особливістю життєдіяльності населення районів, що зазнали екологічної катастрофи.

Урахування таких обставин є основою створення ще однієї концепції управління екологічним ризиком (Б. Кочуров):

— зонування території за ступенем небезпечності (це карти сейсмічності та прояву інших несприятливих природно-антропогенних процесів);

— організація господарського освоєння території з урахуванням ризику (наприклад, спорудження хімічних підприємств, атомних станцій, гідротехнічних споруд у місцях менш небезпечних для населення), а також із врахуванням природних особливостей (сейсмічних розломів земної кори, рози вітрів тощо);

— регулярний моніторинг небезпечних явищ, що стосується передусім екологічного ризику катастрофічного характеру. Для екологічного ризику повільної дії моніторинг може мати змінний характер;

— адекватне навчання та інформування населення про екологічний ризик, особливості його поведінки та шляхи подолання ризику;

— зведення захисних споруд для джерел катастроф. Для явищ повільної дії (природного й техногенного походження) необхідно проводити комплекс заходів щодо охорони навколишнього середовища;

— оперативна протидія небезпечному явищу заздалегідь і під час його розвитку.

Першим елементом взаємозв'язку оцінки й управління ризиком є виявлення небезпеки, встановлення джерел і факторів ризику, об'єктів їх потенційного впливу; другим — встановлення реального впливу фактора ризику на людину і навколишнє середовище; третім — аналіз впливу факторів ризику на навколишнє середовище і населення, визначення стійкості людини й екосистеми до впливу визначеного дестабілізуючого фактора; четвертим, заключним — повна характеристика з використанням якісних і кількісних параметрів, фаза оцінки ризику, яка одночасно є першою ланкою процедури управління ним.

Модель управління ризиком складається з чотирьох етапів.

На першому етапі проводиться порівняльна характеристика ризиків із метою встановлення пріоритетів. На завершальній фазі цього етапу встановлюється ступінь ризику небезпеки (шкідливості).

Другий етап визначення прийнятності ризику. Ризик зіставляється із соціально-економічними факторами: вигодами від того чи іншого виду господарської діяльності; втратами, зумовленими використанням певного виду діяльності; наявністю і можливістю регулюючих заходів з метою зменшення негативного впливу на середовище і здоров'я людини. Процес порівняння ґрунтується на методі «витрати — вигоди». При цьому можливі три варіанти прийнятих рішень: ризик прийнятний цілком, ризик прийнятний частково, ризик неприйнятний цілком.

Третій етап визначення пропорцій контролю — полягає у виборі одного з типових заходів, що сприяють зменшенню (у першому і в другому випадках) чи усуненню (у третьому випадку) ризику.

На четвертому етапі ухвалюють регулююче рішення: визначають нормативні акти (закони, постанови, інструкції) та їх положення, що регулюють реалізацію заходів, обраних на попередній стадії.

Управління екологічним ризиком передбачає реалізацію системи заходів, спрямованих на його регулювання: адміністративних (контролювання діяльності), законодавчо-нормативних (вимоги стандартів, метрологічні вимоги до засобів вимірювальної техніки, обов'язки посадових осіб), технічних (правила використання регламентів, санітарних правил, будівельних норм і правил тощо), економічних (використання економічних механізмів для стимулювання видів діяльності).

Комплексне управління екологічним ризиком на локальному, регіональному і державному рівнях покликане контролювати, упереджувати й нейтралізувати різні ризики.

Дата добавления: 2014-01-07