Современное состояние и перспективы отечественной валютной системы

Першим етапом створення в нашій державі національної грошової системи став вихід України з числа держав, які вико­ристовують у грошовому обігу рубль, і запровадження в безго­тівковий обіг тимчасової (перехідної) грошової одиниці — ук­раїнського купоно-карбованця у листопаді 1992 р.

У березні 1994 р. було засновано Банкнотну фабрику, а у жовтні того ж року на її базі створено Банкнотно-монетний двір Національного банку України, де друкувалися карбованці, зго­дом — гривні.

Після грошової реформи 1996 р. в Україні впроваджена національна валюта — українська гривня, яка зараз стано­вить основу національної валютної системи. З вересня 1996 р. валютна система України характеризувалася режимом валют­ного коридору (режим частково фіксованого валютного кур­су). Внаслідок серпневих валютних криз 1998 та 1999 років українська гривня девальвувала майже у 2,5 рази відносно американського долара. Тому наприкінці 1999 — початку 2000 pp. Національний банк України розглянув можливість переходу до плаваючого режиму валютного курсу й у 2000 р. україн­ська гривня була відпущена у "вільне плавання". Дискусії навколо оптимального валютного курсу в Україні досі трива­ють. Зараз режим валютного курсу гривні визначають як "ке­роване плавання", бо плаваючий курс не виключає елемен­тів державного або банківського монетарного та фіскального регулювання, наприклад інтервенції на валютному ринку і метою підтримання стабільності економіки. Сьогодні деякі фахівці говорять про можливість повернення України до пе­вного ступеня фіксації гривні, наприклад у вигляді повзучої прив'язки з широким діапазоном коливання.

Валютний ринок України складається з міжбанківського валютного та біржового валютного ринків. На початку 90-х років XX ст. у зв'язку з тим, що українська банківська система була в стані формування, купівля-продаж валюти здійснювалися тільки на біржовому ринку. Біржовий валют­ний ринок України утворюють Українська міжбанківська ва­лютна біржа (УМВБ) та Кримська міжбанківська валютна біржа. До складу УМВБ входить чотири філії Дніпропет­ровська, Харківська, Львівська й Донецька. На початку 1995 р. виник ще один елемент валютного ринку — міжбанківський. З розвитком банківської системи поступово збільшувався об­сяг валютних операцій, що укладалися саме між банками, а не на УМВБ. На сьогодні обсяги валютних операцій, що укла­даються на міжбанківському валютному ринку України, зна­чно перевищують обсяги біржового валютного ринку.

Після переходу в грошовому обігу України до купоно-карбо­ванця з часом розпочався активний процес штучного відриву курсу карбованця до долара США від паритету їхньої купівель­ної спроможності. Різке падіння курсу карбованця щодо дола­ра та інших вільноконвертованих валют пояснювалося багать­ма факторами, зокрема такими:

· наявність обмеженої групи товарів, імпорт яких міг забезпечити значний прибуток завдяки диспропорції світових і внутрішніх цін;

· високі темпи інфляційних процесів протягом значного відрізка часу і не менш високі інфляційні очікування;

· відсутність зацікавленості іноземних інвесторів у вкладенні своїх капіталів в економіку України; були більш сприятливі умови інвестування капіталу;

· осідання коштів від зовнішньоекономічної діяльності суб'єктів на валютних рахунках закордонних банків завдяки існуванню несприятливого валютного режиму на внутрішньому ринку;

· недостатній розвиток валютного ринку в Україні;

· соціально-економічна та політична нестабільність.

Після встановлення наприкінці 1994 р. нового порядку ви­значення курсу карбованця до долара США, німецької марки, російського та білоруського рублів, на підставі результатів торгів на Українській міжбанківській валютній біржі Національному банку України протягом року вдалося певною мірою, стабілізувати курс карбованця. Однак стало очевидним, що в країні з часом почали розвиватися нові процеси, які порушили нетривку грошово-валютну рівновагу: на фоні постійного зрос­тання внутрішніх цін у карбованцях на товари та послуги (зне­цінення карбованця) його курс щодо долара або практично не падав, або падав дуже повільно, іноді навіть тимчасово зрос­тав. Сам по собі факт стабілізації курсу національної грошової одиниці вважається у світовій практиці явищем безумовно позитивним, тим більше в тогочасній економічній ситуації в Україні. Позитивний ефект стабілізації курсу карбованця відчу­ли на собі всі учасники зовнішньоекономічної діяльності, од­нак, як показує досвід, цими позитивними моментами най­більше скористалися вузькі кола посередників у перепродажу іноземних товарів та обладнання, де здійснювався обіг: "дола­ри — товар — карбованці — долари". Серед негативних фак­торів слід зазначити певне знецінення експортної валютної виручки, а також послаблення і без того невисокої привабли­вості інвестування національних проектів за участю іноземно­го капіталу.

Отже, мова могла йти тільки про впровадження повноцінної валюти, оскільки штучно підтримуваний купоно-карбованець довго утриматися не зміг би.

Більшість фахівців майже одностайно ставили до майбут­ньої валюти України цілу низку досить жорстких вимог. Але в тогочасній надзвичайно складній економічній ситуації вимага­ти термінового досягнення загальносвітового ідеалу, безумов­но, було б передчасним. І цей незаперечний факт максимально враховувався при визначенні шляхів переходу до повноцінної валюти України.

Найзагальнішою і водночас найскладнішою проблемою успіш­ного функціонування будь-якої повноцінної національної ва­люти є проблема конвертованості. У процесі підготовки грошо­вої реформи в Україні було опрацьовано кілька варіантів запро­вадження конвертованості національної валютної одиниці. На­йбільш пристосованим до тогочасної економічної ситуації в Україні був варіант, запропонований визнаним спеціалістом в галузі макроекономіки та грошово-валютних відносин профе­сором А.С. Гальчинським. Саме цей варіант найбільшою мірою враховував наявні труднощі трансформації адміністративно-командної економіки в ринкову.

Автор виходив з того, що реальні можливості конвертованості запроваджуваних повноцінних державних грошей вини­кають лише за умови поетапного запровадження нової грошо­вої одиниці на основі використання її паралельного обігу з купоно-карбованцем. Цю систему А.С. Гальчинський розглядав як перехідну структуру, що передбачала поступове розширен­ня обігу повноцінних грошей і поетапне обмеження застосу­вання карбованця. Введення паралельного обігу дало б змогу:

· забезпечити в умовах економічної кризи відносну стабільність нової грошової одиниці, її достатню купівельну спроможність та конвертованість з моменту введення в обіг;

· прискорити запровадження нових грошей до нагромадження в повному обсязі їх необхідної маси;

· розширювати діапазон та можливості здійснення активної грошової політики, сприяти стимулюванню розвитку ринкових відносин, активізації підприємницької діяльності, зміцненню фінансової системи, поглибленню інтеграції економіки України у світовий економічний простір.

Процес забезпечення конвертованості нової грошової оди­ниці, на думку автора, міг бути суттєво підкріплений успіш­ним проведенням приватизації. Майно, що підлягало приватизації, можна було б ефективно використати як товарну основу емісії нової грошової одиниці для здійснення її конвертованості. На цій базі нова грошова одиниця на першому етапі грошової реформи могла бути використана як специфічні приватизаційні гроші, які обслуговують купівлю та продаж об'єктів державної власності у вигляді валютних сертифікатів. За цих обставин висока привабливість об'єктів приватизації як для резидентів, так і для нерезидентів, що особливо суттєво, дала б можливість упровадити безумовну конвертованість нової грошової одиниці, забезпечивши її активний зворотний вплив на процеси рефор­мування власності в державі.

Існував й інший підхід, заснований на прикладі країн Балтії, де стабільність, а значною мірою і конвертованість національ­них валют цих держав ґрунтується на золотому запасі. Зокрема Верховна Рада Естонії у свій час прийняла Закон про сто­відсоткову гарантію крони золотом або іноземною валютою, оскільки західні країни повернули Естонії золотий запас, виве­зений перед Другою світовою війною. Жорстко прив'язавши курс своєї крони до німецької марки у співвідношенні 8 крон за одну марку, Естонія паралельно з цим забезпечує конверто­ваність своєї грошової одиниці на будь-яку іноземну валюту, яка користується попитом.

Звичайно, досвід цікавий. Але, по-перше, в Україні золотий запас був і залишається зовсім незначним. По-друге, щодо пропо­зиції забезпечення нової валюти золотом, то тут не враховуються процеси демонетизації золота, які відбуваються у світі. Повер­нення до золотомонетного стандарту в одній країні практично неможливе. Подібне явище суто теоретично можливе за умови повернення до золотого стандарту ряду країн. Однак і в цьому випадку, як показав досвід, функціонування "золотого блоку", коли всі країни відмовились від золотого паритету та обов'язко­вого обміну своїх валют на золото, він проіснував недовго.

Не менш важливим для повноцінного функціонування ва­люти є вибір нею валютного курсу. Світова практика підтверд­жує, що існують дві основні системи взаємодії національних валют:

· система взаємовідносин, яка базується на механізмі фіксованих валютних курсів, яку ще називають сильним варіантом валютної угоди;

· взаємодія валют на основі плаваючих валютних курсів, або так звана валютна угода слабкого типу.

Вибору системи взаємодії валют мала передувати відміна обов'язкового продажу частини валютної виручки, яка запро­ваджена Національним банком. Замість примусового продажу валютної виручки потрібно було ввести її оподаткування. Це стимулювало б експорт і сприяло поверненню валюти в Украї­ну. Адже держава за умов примусового продажу одержує валю­ти набагато менше, ніж могла б мати при ліберальному оподат­куванні. Отже, вихід полягає в розумному, ліберальному опо­даткуванні валютної виручки. Від цього виграють і експорте­ри, і держава.

На першому етапі грошової реформи з впровадження нової валюти можливе застосування слабкого варіанта валютної уго­ди, яка базується на системі плаваючих курсів, що забезпечує кожній країні широку автономію у проведенні грошово-кредит­ної та валютної політики. На другому етапі можливий перехід до сильного варіанта угоди з фіксованими у визначених межах, валютними курсами, які найбільшою мірою сприяють стабілі­зації міжнародних економічних зв'язків. В обох випадках має забезпечуватися режим практично повної конвертованості ва­лют країн — учасниць угоди.

Інший погляд відомого економіста, народного депутата України професора В.К. Черняка був заснований на тому, що валютний курс має бути не фіксованим і не ринковим, а регульо­ваним, тобто плаваючим у певних межах, визначених на певні, короткі проміжки часу (це наближує його до ринкового курсу). Регульованим курс має бути принаймні протягом перехідного періоду, поки в Україні не буде створено повноцінної, стабіль­ної грошової системи. Автор цього підходу посилається на той факт, що у західних країнах курс валют регулювався десятки років. Для цього була створена Бреттон-Вудська валютна си­стема, яка проіснувала з 1944 до 1978 р. Перехід від регульова­ного до плаваючого курсу валют здійснювався поступово.

З усього видно, що В.К. Черняк все-таки схилявся до про­міжного варіанта встановлення курсу української валюти: не жорстко фіксований і не вільно плаваючий, а керований у пев­них межах і протягом певних проміжків часу. Саме такого курсу керованого плавання, яке схоже з незалежним плаван­ням, але при більш активному втручанні центральних банків, дотримуються валюти Греції, Індії, КНР, Південної Кореї, Ту­реччини.

Досить цікавим був погляд знаного практика банківської справи, Голови правління Промінвестбанку України В.П. Матвієнка, який пропонував провести поетапний перехід до впро­вадження нової національної валюти України:

• на першому етапі привести у відповідність до реальної вар­тості всі складові елементи ціни: матеріальних витрат, заробітної плати, амортизації і встановлення нормального рівня рентабель­ності; визначити необхідний обсяг грошової маси, та на цій основі вжити заходів, які забезпечать погашення заборгованості між товаровиробниками і покупцями, фінансово-кредитними устано­вами, тобто "розчистити" економічне поле грошового обігу;

• на другому етапі змінити масштаб цін, але в такій про­порції, щоб не "спалити" напрацьовані капітали державних, комерційних, приватних підприємств, банків, створених на акціонерній основі, а потім обміняти купоно-карбованці на нову валюту України, встановивши твердий, фіксований курс націо­нальної валюти щодо закордонних валют.

Разом з цими діями необхідно було, на думку В.П. Матвієнка, здійснювати активну інвестиційну діяльність за пріоритет­ними напрямами промислового та сільськогосподарського ви­робництва.

Як бачимо, між поглядами знаних фахівців є певні розбіж­ності, але всі автори були одностайні в головному: щоб ефек­тивно функціонувала повноцінна національна валюта в Україні, потрібно виконати комплекс необхідних умов.

Оскільки Україна знаходиться в Європі й має тісні еко­номічні зв'язки з європейськими країнами, реальним міг бути і варіант "прив'язки" курсу національної валюти України до будь-якої міцної валюти Європи, а ще надійніше — до валют­ного кошика євро. Це, по-перше, полегшило б вступ України до Європейського Економічного і валютного Союзу та, по-дру­ге, в перспективі українська грошова одиниця могла б стати валютою з високим ступенем еластичності. У цьому випадку курс української валюти міг би визначатися на підставі розра­хунку валового внутрішнього продукту України за цінами, визначеними в національній грошовій одиниці України та в євро. А для цього необхідно було привести у відповідність до реальної вартості всі складові ціноутворення, поступово орієн­туючись на загальноєвропейський рівень затрат.

Ідея "прив'язки" української валюти до російського рубля, яку підтримували певні політичні сили, з економічного погля­ду не була зовсім безпідставною, оскільки Україна довго пере­бувала в єдиному економічному просторі колишнього СРСР, який користувався, по суті, російською грошовою одиницею. Однак з політичних позицій ця ідея на час запровадження гривні значною мірою була безперспективною.

Коли йдеться про впровадження в обіг повноцінної націо­нальної валюти України — гривні, то перш за все слід віддати належне її попереднику — українському карбованцю. Саме він, взявши на себе весь інфляційний тягар 1992—1996 pp., гідно, на думку переважної більшості вчених та практиків-банкірів, з високою для нього купівельною спроможністю, що підтвер­дили стабільний його курс протягом останніх (дореформених) восьми місяців 1996-го р. щодо іноземних валют та зниження темпів інфляції, передав свою естафету на грошово-валютному ринку новій національній валюті — гривні.

Остання була впроваджена в обіг у результаті грошової ре­форми, власне першої грошової реформи в незалежній Україні, яка передбачала повну заміну в готівковому обігу у двотижне­вий термін грошових знаків попереднього зразка, зміну масш­табу цін і переведення всієї національної грошової системи на нову грошову одиницю — гривню.

Саме тоді, коли Україна стала повноправним членом світо­вої спільноти, запровадження власної грошової одиниці яскра­во охарактеризувало процес відродження незалежної Українсь­кої держави та сприяло підвищенню її авторитету на міжна­родній арені як держави, що має певні традиції у творенні влас­ної грошової системи.

Однак з моменту запровадження повноцінної національної валюти України — гривні (вересень 1996 p.), головними і прак­тично єдиними факторами підтримання стабільності її курсу стали періодичні валютні інтервенції Національного банку України за рахунок валютних резервів та його ультражорстка монетарна політика. Так, щоб запобігти стихійній девальвації гривні, Національний банк України з осені 1997 р. почав здійснювати у значних розмірах періодичні валютні інтервенції, які до початку 1998 р. обійшлися НБУ, за деякими оцінками, в 650 млн. дол. США.

З плином часу ставала дедалі очевиднішою штучність такої ва­лютної політики. Адже стабільність будь-якої національної гро­шової одиниці тримається не на одному, а на "трьох китах". Це:

• ефективність та динамізм розвитку національної еконо­міки стабільність функціонування фінансово-кредитної системи;

· наявність достатніх валютних резервів у Центрального банку.

Щодо першої передумови, то і після запровадження гривні економіка України продовжувала перебувати в стані хронічної кризи, незважаючи на те, що з часу запровадження гривні було досягнуто певних результатів у приборканні інфляції, рівень якої у 1997 р. становив 10,1 %; знизилися також темпи спаду обсягів внутрішнього валового продукту та промислового ви­робництва. Так, у 1997 р. 12 областей України і місто Київ працювали з приростом промислового виробництва, а у першо­му кварталі 1998 р. цей показник становив 1,7 % проти відпо­відного періоду минулого року. У 1997 р. на 5,9 % зріс товаро­обіг, на 0,5 % — обсяг перевезення вантажів.

Макроекономічна стабілізація створила у другому півріччі 1997 р. сприятливі умови для збільшення інвестицій в еконо­міку. Однак, незважаючи на це, кардинального перелому не відбулося.

Причинами такого явища стали:

· відсутність реальних кроків у структурній перебудові;

· надто велика кількість адміністративних обмежень економічної діяльності, особливо у сфері малого і середнього бізнесу;

· великі обсяги бартерних операцій в економіці і зростання обсягів взаємозаліків між бюджетом та платниками податків.

Відсутність комплексних реформ на мікрорівні, стримуван­ня приватизації і зволікання з переходом до грошових форм її здійснення підривали впевненість як внутрішніх, так і зов­нішніх інвесторів у подальших ринкових перетвореннях, при­зводили до відпливу капіталу.

Поряд з позитивними процесами відносної стабілізації у промисловості і деяким зростанням темпів виробництва у 1997 р. та першій половині 1998 р. продовжував залишатися незадо­вільним головний критерій економіки — фінансовий стан підприємств і організацій. Адже зростання виробництва повин­но супроводжуватися поліпшенням фінансового стану підпри­ємств, подоланням платіжної кризи, погашенням заборгова­ності з виплатою заробітної плати.

Однак у 1997 р. кредиторська заборгованість підприємств та організацій України зросла в 1,6 рази. Якщо у 1995 р. збитко­вими були 12 % від загальної кількості промислових під­приємств, то у 1996 р. — ЗО, а у 1997 — близько 50 %. За підсум­ками 1998 р. були збитковими цілі галузі — чорна металургія, хімічна, нафтохімічна, легка промисловість, індустрія будівель­них матеріалів, машинобудування та металообробка. А дина­міка рентабельності в агропромисловому комплексі країни ста­новила: 1995 р. — плюс 10 %, 1996 — мінус 11, 1997 р. — мінус 24 %.

Головним завданням державної економічної політики є ство­рення максимально сприятливих економічних передумов для активізації суб'єктів господарської діяльності перш за все на власній території.

Щодо структурної перебудови, то вона відбувалася вкрай незадовільно, що призводило до небезпечного напрямку струк­турних змін, насамперед у промисловості країни. Так, з 1990 р. по 1998 р. частка чорної металургії зросла з 9 до 23 %, а частка продукції машинобудування за цей період скоротилася більш як удвічі. Лише у 1998 р. спад виробництва у машинобудуванні склав 3,8 %, а в чорній металургії його обсяг зріс на 4,1 %.

Одним із найважливіших завдань було якнайшвидше скоро­чення обсягів бартерних операцій в економіці і ліквідація на цій основі поширеної практики взаємозаліків між бюджетом та платниками податків — суб'єктами господарської діяльності. Особливо це питання було актуальне для агропромислового комплексу, де станом на кінець 1997 р. бартеризація відносин досягла критичної величини — 41 %, а у Дніпропетровській та Луганській областях і місті Севастополі цей показник переви­щував 55 %. Підраховано, що наслідком таких операцій була майже третина податкових заборгованостей.

Вкрай негативні та тривожні явища відбувалися у фінансо­во-кредитній сфері, зокрема у сфері державних фінансів, на ефективність якої також має спиратися грошова одиниця. Так, якщо за період з 1994 по 1996 р. вдалося зменшити у два з лишком рази дефіцит державного бюджету, то в 1997 р. цей дефіцит зріс з 4,3 до 6,7 % вартості валового внутрішнього продукту. Це сталося тому, що державні запозичення на фон­довому ринку протягом 1997 р. перетворилися з фактора пом'якшення бюджетної кризи в каталізатор різкого її загострен­ня за рахунок збереження високого рівня дохідності за держав­ними цінними паперами. Справа дійшла до того, що обслугову­вання однієї гривні дефіциту бюджету обходилося державі у річному обчисленні близько півтори гривні, тим часом як на Заході цей показник не перевищує рівня 1,1.

У результаті в першому кварталі 1998р. дефіцит бюджету більш як удвоє перевищив прогнозовану величину і на кінець 1998р. склав 1,4 млрд. гривень. Про тривожні тенденції у фінан­суванні дефіциту державного бюджету України свідчили такі дані (табл. 4).

Таблиця 4

Фінансування дефіциту держбюджету України, %

Рік	НБУ	Державні облігації	Зовнішнє фінансування
	72,7	7,4	19,8
	40,2	37,0	22,8
	1,7	71,3	27,1
	0,4	73,5	26,2

Отже, починаючи з 1995 p., відбувається значне зростання частки внутрішніх запозичень (через облігації внутрішньої державної позики — ОВДП) і певне зростання частки зовнішніх запозичень у фінансуванні дефіциту державного бюджету України. Так, якщо в 1995 р. було випущено ОВДП на 304 млн. грн. і ними покрито 7,4 % дефіциту держбюджету, то в 1997 р. було випущено облігацій на 8 млрд. 512 млн. грн. і покрито 71,3 % дефіциту держбюджету.

З 1997 р. нерезиденти — власники облігацій внутрішньої дер­жавної позики стали в масовому порядку їх продавати і відповід­но нарощувати у себе гривневі ресурси. У результаті на валютно­му ринку України, з одного боку, непередбачено різко збільшило­ся "скидання" гривневої маси, а з іншого — зросли попит і відпо­відно купівля іноземної валюти, передусім доларів США.

За подібним сценарієм стали діяти і вітчизняні комерційні банки. Такий надзвичайно зрослий попит на іноземну конвер­товану валюту, у свою чергу, призвів до масованої пропозиції гривні на валютному ринку, що спричинило відчутний тиск на її курс, який необхідно було амортизувати систематичними і значними валютними інтервенціями з боку Національного бан­ку України.

Криза, що охопила фінансовий ринок України, відповідно вплинула на погіршення ситуації на кредитному ринку. Ко­мерційні банки, які володіли основною масою ОВДП, скоро­тивши портфелі державних боргових зобов'язань, спричинили погіршення загального стану ліквідності банків, що призвело до падіння їх платоспроможності.

Отже, результатом фінансової кризи стала криза кредитної системи України. Відтепер головною турботою численних ко­мерційних банків стало намагання вижити у цій скрутній си­туації, що призвело до відходу на другий план виконання ними своїх безпосередніх функцій — надавати суб'єктам ринку кре­дити для розширення їхньої підприємницької діяльності.

Усі ці деструктивні явища, що виникли у кредитній сфері, стали причиною поглиблення кризи платежів, яка фактично заблокувала взаємні розрахунки між підприємствами.

Отже, незбалансованість ринку ОВДП, кон'юнктурне мані­пулювання дохідністю державних цінних паперів призвели не тільки до загострення проблем фінансування дефіциту держав­ного бюджету, а й до кризи кредитування реального сектору економіки.

Ситуація, що склалася, вимагала вжиття кардинальних за­ходів щодо блокування негативних тенденцій на фінансових ринках, недопущення розкручування інфляційної спіралі, спа­ду економічної активності та подальшого спаду життєвого рівня населення.

У зв'язку з цим Президент України у січні 1998 р. видав Указ "Про запровадження режиму жорсткого обмеження бюд­жетних видатків та інших державних витрат, заходи щодо за­безпечення надходження доходів до бюджету і запобігання фінансовій кризі", яким передбачалося:

• скорочення чисельності державних службовців;

· скорочення витрат на функціонування органів виконавчої влади;

· упорядкування касового виконання бюджету та жорсткий контроль за ефективним використанням бюджетних коштів завдяки прискоренню переходу на казначейську систему виконання бюджету;

· припинення практики взаємозаліків;

· жорсткий контроль за обслуговуванням бюджетних коштів комерційними банками;

· запобігання накопиченню нової бюджетної заборгованості;

· збільшення надходжень від грошової приватизації;

· упорядкування мережі та чисельності працівників бюджетної сфери;

· розроблення заходів щодо утримання бюджетного дефіциту на рівні 2,5 % валового внутрішнього продукту з наступ­ ним його скороченням у 1999 р. до 2 % ВВП;

· усунення адміністративних перешкод для розвитку малого та середнього бізнесу;

· усунення девальваційного тиску на гривню.

Саме реалізація основних положень даного та інших указів Президента України дала змогу вистояти Україні і запобігти перебігу подій за російським сценарієм у серпні 1998 p., хоч економіка України за рівнем розвитку мала більше підстав зірватися у кризову прірву.

Цього не сталося ще й тому, що Національний банк України напередодні кризи вчасно вжив цілу низку жорстких адмініст­ративних заходів, основні з яких такі:

· заборона банкам мати відкриті валютні позиції у вільноконвертованій валюті та укладати валютні ф'ючерсні контракти;

· заборона підприємствам — резидентам України здійсню­ вати передоплату за імпортними контрактами;

· заборона операцій з твердою валютою на Міжбанківському валютному ринку і концентрація валютної торгівлі на Українській та Кримській міжбанківських валютних біржах;

· введення обов'язкового продажу на УМВБ 75 %, потім знову 50 % валютної виручки підприємств;

· скорочення різниці між офіційним валютним курсом американського долара і готівковим курсом обмінних пунктів з 10 до 5 % та введення більш суворих правил купівлі іноземної валюти;

· обмеження попиту на долари для неторговельних операцій і обмеження сум, які банки могли купити на Українській міжбанківській валютній біржі для продажу через свої обмінні пункти.

Ці та деякі інші адміністративні заходи дали змогу витри­мати спекулятивний тиск на гривню і утримати її в рамках діючого на той час валютного коридору (2,5—3,5 гривні за один американський долар). Високі девальваційні очікування учас­ників фінансового ринку були стримані, що дозволило уникну­ти надмірної інфляції.

Отже, відразу ж після початку російської фінансової кризи (17 серпня 1998 р.) НБУ докорінним чином змінив тактику утримання стабільності валютного курсу — замість система­тичного витрачання валютних резервів він перейшов до жорст­кого адміністрування валютного ринку.

Незважаючи на критику діяльності НБУ, переважно одно­сторонню, часом огульну, слід підкреслити, що в умовах на­зріваючої валютно-фінансової кризи Національний банк Украї­ни діяв адекватно ситуації, застосовуючи необхідні, правильні й загальноприйняті інструменти. Тому стабільність гривні була, з одного боку, практично виключно заслугою НБУ, а з іншого — чи не єдиним позитивним надбанням політичної влади в Україні за останні роки.

Хоч монетарна політика стабілізаційного типу, яка здійсню­валася в Україні з жовтня 1994 p., і забезпечила створення якісних національних грошей, стабільність яких утримувала­ся за активною участю Національного банку, все ж світова еко­номічна та фінансова криза 1997 р. призвела до прискорення непрогнозованого переміщення капіталу, посилила попит на долари СІЛА як резервну валюту світової економіки, який, у свою чергу, призвів до девальвації більшості провідних націо­нальних валют. Не стала винятком і гривня.

У цій загальній нестабільності, що виникла у фінансово-кредитній і валютній сферах України, Національний банк як головний гарант стабільності гривні втратив значні валютні резерви під час здійснення валютних інтервенцій. Тому неви­падково девальвація гривні, яка невідворотно насувалася і за останні 6 місяців 1997 р. склала 6,6 %, була зумовлена неба­жанням НБУ йти шляхом подальшої втрати валютних резервів. До того ж, за словами тодішнього Голови Національного банку України Віктора Ющенка, на той час було б уже некоректно й надалі підтримувати нереальний курс гривні.

Так з'являється у системі валютного регулювання України специфічна його форма, яка досі не використовувалася, — ва­лютний коридор, або повзуча прив'язка обмінного курсу на­ціональної валюти до долара США та інших твердих валют.

Як свідчить світова практика, до прив'язки курсів націо­нальних валют до однієї із стабільних валют світу вдаються, як правило, країни, що розвиваються, з цілями зупинення гіпер­інфляції, створення стабільної бази для розвитку економіки і залучення іноземних інвестицій. Розвинуті ж країни давно відмовилися від фіксованих і перейшли до плаваючих валют­них курсів з причини значних незручностей, пов'язаних з фіксо­ваними курсами.

Валютний коридор, або повзуча прив'язка обмінного курсу, були створені саме для того, щоб поєднати переваги фіксовано­го і плаваючого курсів і уникнути недоліків кожного зокрема. Головна проблема, яку створює для уряду фіксований ва­лютний курс, — це звуження рамок або навіть повна відсутність маневру і самостійності у проведенні економічної і насамперед валютно-фінансової політики. Так, якщо уряд намагається вирішити, наприклад, проблему бюджетного дефіциту або сти­мулювання економічного зростання за допомогою збільшення пропозиції грошей і як наслідок — більш високого темпу інфляції, то паралельно постає інша проблема — конкуренто­спроможність продукції даної країни на світовому ринку. При цьому, якщо темпи інфляції в країні в середньому вищі, ніж в країнах — торговельних партнерах, то з часом ця різниця аку­мулюється і призводить до зростання реального обмінного кур­су. Останній вимірюється кількістю аналогічних товарів та послуг іноземної країни, які вона пропонує в обмін на одиницю відповідних національних товарів та послуг. Негативним на­слідком зростання реального курсу є скорочення експорту і зростання імпорту, що спричиняє кризу платіжного балансу і призводить до дефіциту торговельного балансу. Товари націо­нального виробництва витісняються як з ринків інших країн, так і з внутрішнього ринку.

Плаваючий валютний курс дає змогу практично вирішувати проблеми можливої переоцінки реального курсу, оскільки урівнює ціни на товари та послуги всередині країни з відповідними цінами на світових ринках, автоматично реагуючи на приплив і відплив капіталу за рахунок підвищення або зниження номі­нального курсу валюти. Однак недоліком плаваючого валютно­го курсу є перш за все його нестабільний характер. Цей фактор розглядається багатьма економістами як перепона на шляху розвитку торгівлі та інвестування.

Сутність валютного коридору в тому і полягає, що з часом, для підтримки еквівалента купівельної спроможності партнерів, відбувається коригування номінального курсу національної ва­люти на величину зміни її реального курсу. Це завдання вирі­шується шляхом використання певних методик, за якими ви­значаються зміни валютного коридору на майбутній період часу. Так, Ізраїль коригує значення прив'язки курсу шекеля, вихо­дячи з очікуваної інфляції на майбутній період у країні та очіку­ваної інфляції на майбутній період у світі. Чилі коригує значення прив'язки своєї валюти з урахуванням величини інфляції в країні за минулий місяць та величини очікуваної інфляції на майбутній місяць у світі. Існують й інші методики коригування прив'язки курсів національних валют до іноземних.

Щодо України, то на перше півріччя 1998 р. курсовий (ва­лютний) коридор було визначено у межах: 1 дол. США = 1,75— —1,95 грн. Це стало наслідком цілого комплексу негативних явищ в економіці, які зберігалися протягом 1997 р. За цих несприятливих умов Національний банк України вимушений був піти на захист своїх валютних резервів шляхом більш-менш плавної девальвації гривні.

Згодом було переглянуто курсовий (валютний) коридор і вве­дено новий, у межах: 1 дол. США = 1,80—2,25 грн., без визначення часових обмежень. Однак події липня 1998 р. змусили НБУ встановити новий валютний коридор: 1 дол. США = 2,5-3,5 грн. На 1999 р. НБУ встановив курсовий коридор у межах: 1 дол. США = 3,4—4,6 грн. Останні параметри валютного коридору можна вважати найоптимальнішими на весь 1999 p., оскільки саме на них ґрунтувався бюджет-99, розрахований на базі: 1 дол. США = 4,1 грн. Це дало змогу значно скоротити падіння рівня валютних резервів НБУ на підтримку гривні. Так, якщо за вісім місяців 1998 р. вони зменшилися на 900 млн. дол. США, то в першому кварталі 1999 р. їх зменшення не перевищило 90 млн. Проте такий сценарій розвитку подій створював певні пере­думови для формування в Україні економічної кон'юнктури на зразок стагфляції, яка характеризується з одного боку, наяв­ністю ознак депресії (стагнації економіки), а з іншого, — хоч і незначною, але наявною інфляцією.

Світовий господарський досвід виробив певні сценарії здійснення економічної і соціальної політики за умов "стагф­ляції". Один з них був розроблений відомим англійським еко­номістом А. Філліпсом, який сформулював закономірність існу­вання зворотної залежності між рівнем безробіття та динамі­кою цін, що відома в економічній літературі як крива Філліпса. Крива показує, яку економічну політику необхідно проводити, щоб забезпечити оптимальне балансування між розмірами без­робіття та помірними темпами інфляції.

На сучасному етапі в Україні крива Філліпса може бути вра­хована в економічній політиці лише частково.

По-перше, знижувати рівень інфляції шляхом збільшення числа безробітних не можливо, оскільки сьогодні багато людей не мають роботи. Ще більшим є приховане безробіття, яке в окремих галузях сягає 80 %.

По-друге, скоротити кількість "зайвих людей" можна було б, за­стосувавши модель стимулювання сукупного попиту, що включає:

· збільшення державних інвестицій;

· скорочення розмірів податків на доходи підприємців, прибуткових податків з громадян;

· розширення товарного експорту.

Проте якщо активізувати ці фактори сукупного попиту й стимулювання виробництва, то скорочення рівня безробіття, як показує світовий досвід, може бути досягнуте ціною зрос­тання цін, тобто зростанням рівня інфляції.

Отже, збільшення меж валютного коридору було саме по собі ринковим актом, спрямованим на дерегуляцію валютних відно­син. Однак за відповідних умов, які були в наявності в того­часній економіці України, цей акт міг у свою чергу викликати нові явища у валютно-фінансовій сфері держави, до появи яких як виконавчій, так і законодавчій владі України треба було завчасно підготуватися.

Ставали дедалі очевиднішим, що з моменту запровадження гривні нашій країні було нав'язано схему надто жорсткого монетаризму, який за тривалістю і механізмом здійснення не мав ана­логів у світовій практиці. Державною економічною ідеологією стало стримування інфляції будь-якою ціною в умовах економіч­ного спаду і зростання безробіття. Про те, що стримування інфляції дійсно відбувалося, красномовно свідчить той факт, що погоджений з Міжнародним валютним фондом показник інфляції на 1997 р. планувався на рівні 12,6 % — фактично 10,1 %.

Цього було досягнуто ціною граничного загострення пробле­ми заборгованості із зарплати та інших соціальних виплат, ціною фактичної втрати сенсу внутрішніх інвестицій тощо.

Як показує практика економічного розвитку деяких країн СНД (з певною, звичайно, допустимістю) була можлива й інша схема, що умовно може бути названа як "економічне зростан­ня, скорочення безробіття і помірна інфляція", за якої еконо­мічне зростання і зниження безробіття цілком можуть компен­сувати вади помірної інфляції. Так, за даними Міжнародного статистичного комітету СНД, при падінні валового внутріш­нього продукту в Україні аналогічний показних водночас зро­став у Киргизії, Грузії, Білорусі більш ніж на 10 %.

У Верховній Раді України часто і сьогодні дискутується дум­ка про те, що можлива емісія контрольована, тобто чітко зорієнтована, цільова емісія, що здійснюється в обмеженому об­сязі й під конкретні програми, виконання яких належним чи­ном треба контролювати.

Постійний та ефективний контроль з боку держави за обме­женою цілеспрямованою грошовою емісією, на думку деяких народних депутатів, може стати надійною гарантією, з одного боку, недопущення надмірної інфляції, а з іншого — справж­ньої підтримки власного товаровиробника шляхом вирішення проблеми гострої нестачі обігових коштів підприємств і розши­рення за рахунок цього джерел для наповнення бюджету.

Але за сьогоднішніх умов, коли тіньовий сектор, за деякими даними, вже перевищив 50 % загального виробництва товарів і послуг, а численні пільги "з'їдають" майже 40 % доходів дер­жбюджету, бути повністю впевненим, що емісія буде цільовою, не можливо. Ніхто не дасть гарантії, що емісійні кошти підуть у реальну економіку на поповнення обігових коштів, а не ося­дуть у численних посередників, не підуть на створення черго­вої піраміди ОВДП, нарешті, не зникнуть в тіні.

Україна повинна й надалі дотримуватися принципу пріо­ритетності грошової та фінансової стабілізації. Економіч­не зростання має забезпечуватися максимально можливим зміцненням національної грошової одиниці, її надійністю та стабільністю. За будь-яких умов Україна не піде шляхом інфляційного розвитку своєї економіки. Інша річ, грошова по­літика має бути більш гнучкою, здійснюватися не за принципом "Чим менше грошей, тим менше клопоту", а відповідно до ре­альних умов економічного розвитку.

Проблему органічного поєднання політики економічного зростання та стабільної грошової одиниці, на жаль, донедавна не вдавалося розв'язати. Так, у 2000 р. зростання ВВП стано­вило 5,9 %, а ціни збільшилися на 25,8 %. Внаслідок цього реальна заробітна плата підвищилася всього на 3,6 %.

Скільки ж потрібно надрукувати грошей, щоб створити спри­ятливі монетарні передумови економічного зростання і водно­час забезпечити надійну стійкість грошової одиниці? Для стан­дартної економіки це питання не є проблемним. На основі віко­вого досвіду напрацьовано стандартні матриці емісійного про­цесу, за якими пропозиція грошей з урахуванням швидкості їх обертання коригується сумою цін та кількістю товарів і послуг, що прогнозується на відповідний період. Однак зазначена за­лежність не діє в умовах перехідної економіки. Тому Радою НБУ за участю наукових експертів була вироблена принципово нова модель, яка передбачала, з одного боку, відчутне переви­щення пропозиції грошей (зростання основних монетарних аг­регатів) щодо очікуваних темпів зростання ВВП та інфляції, а з іншого — використання курсового якоря як одного з визна­чальних інструментів цінової стабілізації. Для цього було за­проваджено режим не просто плаваючого, а керованого плава­ючого валютного курсу і забезпечення на цій основі надійної номінальної курсової стабільності гривні. Водночас було про­голошено про необхідність здійснення політики інтенсивного нарощування обсягів міжнародних валютних резервів НБУ.

Про те, що для НБУ це були непрості рішення, говорить той факт, що вони мали не лише своїх прибічників, а й серйозних супротивників, зокрема й з боку експертів МВФ. Саме тому їх утвердженню передували численні наукові дискусії, "круглі столи" та конференції, які ініціювалися Радою НБУ. Націо­нальний банк України виходив з того, що після придушення гіперінфляції жорсткими монетарними заходами з'явилася можливість надати відчутних імпульсів економічній динаміці. Це вимагало суттєвого прискорення темпів монетизації украї­нської економіки. У 2000 р. рівень монетизації (співвідношен­ня М33 до ВВП) становив усього 15,9 %, тоді як у Польщі — 47, Угорщині — 42, Чехії — 80, Литві 111 %.

Інша об'єктивна обставина, яка також бралася до уваги, — незавершеність процесу ринкової трансформації національної грошової системи, її неадекватність принципам ринкової еко­номіки. За наявності відповідних інституційних атрибутів гро­шово-кредитна система України ще не набула рис сталої систе­ми ринкового типу, зберігає ознаки перехідної структури, де не діють і поки що не можуть діяти класичні принципи ринко­вого саморегулювання. На шляху розвитку грошово-кредитної системи ми ще не вийшли на стандартну модель, де інфляція завжди має монетарну природу, а в самій системі є пряма коре­ляція цінової динаміки та пропозиції грошей, тісна залежність між обліковою ставкою Національного банку і відсотковими ставками за кредитами комерційних банків. Новація грошово-кредитної політики 2001—2003 pp., яка здійснювалася на ос­нові конструктивного консенсусу Ради та правління НБУ, по­лягала в тому, що оцінивши реальний стан розвитку грошово-кредитної системи, НБУ свідомо відійшов від пропонованих раніше матриць стандартної ринкової економіки, якої в нас просто ще не було і немає й дотепер.

У результаті рівень монетизації за три роки збільшився май­же удвічі — з 15,9 до 29,9 % на 1 серпня 2003 р. Значно зросла пропозиція грошей (агрегат М3) — з 32,1 млрд. грн. у 2000 р. до 64,5 млрд. у 2002 р. і 80,1 млрд. на 01.08.2003 р. Поліпшилася структура грошей: у 2000 р. частка строкових депозитів (а це основний інвестиційний ресурс економіки) становила 33,25; нині — 40,7. Якщо у 2000 р. вклади населення в банках стано­вили 6,6 млрд. грн., то нині маємо 25,6 млрд. Відчутно зменши­лася частка грошей, що обертається поза банками. Вражаючою є стійкість валютної позиції гривні: її офіційний обмінний курс до долара у 2000 р. становив 5,44, у 2001 р. — 5,37, у 2002 р. — 5,33, нині — 5,33 грн. за 1 дол. США.

Дата добавления: 2014-01-07