І. 4. Розвиток носіїв інформації

Спосіб запису інформації – це дія, чи сукупність дій, які використовуються для нанесення інформації на матеріальний носій (січення, тиснення, різьблення, фарбування, перфорування, фотохімічний, електромагнітний, оптичний, електричний, механічний способи її нанесення). Розрізняють два основних способи документування: ручний та технічний.

Еволюційний шлях способів записів інформації бере свій початок у попередньо згаданих його первісних формах.

Засіб для запису інформації – це предмет чи сукупність пристосувань (інструментів, обладнання), що використовують для створення документів. Існує різноманіття матеріалів й знаряддя для письма починаючи від дерев’яних паличок, якими писали на глиняних табличках, пензлів з очерету для писання на папірусі, залізних стержнів, якими дряпали на дерев’яних дощечках чи бересті, гусячого, качиного чи воронячого пір’я, якими писали на шкірі, ручок для письма на папері до сучасних стиліусів, за допомогою яких вводиться інформація до кишенькових персональних комп’ютерів.

Розвиток засобів писемного запису інформації

№ п/п	Період	Найменування засобу	Матеріал для письма	Країна	Примітки
	IV тис.р. до н.е.	Паличка дерев’яна	Змочена глиняна плитка	Шумеро-Вавилонське царство
	III тис.р. до н.е.	Пензель з тростини, очеретяний стрижень (колам)	Папірус, острака	Єгипет
	1300 до н.е.	Стиліус (Stylus) – паличка з металу чи кістки	Дерев’яні дощечки, залиті воском	Давній Рим	Заточений з одного боку, розплющений у вигляді лопатки з іншого
	1300 до н.е.	Стиліус (Stylus) – паличка з металу чи кістки	Дерев’яні дощечки, намащені воском	Давній Китай	Заточений з одного боку, розплющений у вигляді лопатки з іншого
	600-1800р.	Гусяче, качине або вороняче перо	Пергамент, береста	Країни Європи, Давня Русь	Поява кирилиці й глаголиці
	1790р.	Грифель для олівця	Папір	Австрія, Франція	Доба інструментів для письма
	1803р.	Ручка з металевим пером	Папір	Країни Європи	Запатентована у 1809р. Фредеріком Фолшером
	1884р.	Чорнильна ручка	Запропонована Льюісом Едсоном Ватерманом та Джоржем Ватерманом, який отримав на неї патент
	1888р.	Кулькова ручка	Запропонована Дж. Лоудом (США)	Незапатентована
	1907р.	Кулькова ручка	Запропонована Уолтером Шифером	Запатентована
	1940р.	Кулькова ручка	Запатентована Джозефом Ласло і Георгом Біро (Європа)	Перші промислові зразки в 1943 р.
	1945р.	Кулькова ручка	Розпочато випуск в США	10 тис. ручок продано за один день у Нью-Йорку
	1953р.	Кулькова ручка	Розвиток дилерської мережі Марселем Біком з Франції	Компанія BIC Corporation займає 1/3 ринку продажу ручок у США
	1960р.	Фломастер (Flowmaster) з фетру	Винайдені в Японії (Tokyo Stationeri Company)	Компанія Papermate (США) налагодила випуск у всьому світі
	1980-1990р.	Ролери	Запропонована більш передова технологія виготовлення кулькових ручок	Застосування менш в’язких чорнил
	1990р.	Кулькова ручка	Вдосконалення продуктів компаній	Упровадження муфт, ручок трикутної форми, «роздутих» ручок тощо
	1990р.	Королівська ручка (King Pen)	Розроблена компанією Grandee Corporation	Ручку не треба стискати при написанні

Із давніх часів наші предки використовували різноманітні носії інформації: пальмове листя, бамбук, папірус, кістки тварин, черепахові щитки, кору дерев, камінь. Греки на камені витесували епітафії та урочисті написи. Аристотель і Плутарх повідомляли, що закони Драконта в Афінах були записані на дерев’яних стелах і кам’яних брилах. Італійці для запису інформації широко використовували метал, зокрема бронзові або свинцеві таблички. Разом із тим, першим основним матеріалом для письма давнім народам – шумерам, а згодом, вавилонянам і ассирійцям, служила глина.

Глиняні таблички. Спочатку для міжплемінних обмінів інформацією давні народності в якості протодокументів застосовували виготовлені з глини жетони з зображенням предметів чи тварин. З метою уникнення підробок жетони укладалися у глиняний «пакет» й запечатували його. Такі археологічні знахідки в Азії датуються ХІ тис. до н.е. Пізніше замість «пакетів» з’явилися глиняні таблички з тими знаками, що були на жетонах.

У найдавнішій державі світу – Шумері ці документи мали вигляд глиняних етикеток зі знаками предметів, які пересилалися в одного пункту до іншого. Згодом шумерські глиняні таблички фіксували різну інформацію: від міфів, побутових сцен до положень окремих законів. Глиняні таблички виготовлялися у формі прямокутної плитки розміром 38х22 см (приблизно). Окремий твір займав до 10 плиток.

До речі, в Шумері було винайдено клинопис – ідеографічне письмо, клиноподібні знаки якого наносилися на глину загостреними очеретяними паличками. Цей найдавніший тип письма активно застосовували народи від Вірменських гір до Перської затоки, від Егейського мор до кордонів Індії.

«Острака». Писали єгиптяни до початку нашої ери чорнилами на уламках глиняного посуду невеликого розміру («острака») за допомогою тонких очеретинок і палітри фарб. Частини тексту виділяли червоною фарбою, цей звичай запозичили грецькі та римські писарі, й звідси походить термін «рубрика» від латинського «рубер» - червоний. В ІІІ ст.. до н.е. у якості знаряддя для письма починають використовувати «калам» - особливим чином на зразок гусячого пера очищений очеретяний стрижень, розщеплений на конус.

Документи з папірусу. В якості матеріалу для письма в Єгипті приблизно 2563-2263 до н.е. застосовували папірус. У перекладі з єгипетської мови термін означає «те, що належить фараону». Виготовляли папірус з трав’янистої рослини. Зі стебла рослини робили довгі тоненькі смуги, які сортирували, розкладували на спеціальному столі, намочували й пресували. Рослинний сік міцно склеював волокна. Після сушіння на другий день лист вкривали особливим клеєм для додаткової міцності та вирівнювання поверхні. Потім листи склеювали один з одним у сувої, які отримали назву «хартії». Листи папірусу розлініювали лише в поздовжньому напрямку, видимі прожилки рослини слугували рядками. Папірус з текстом називали «томом», перший лист мав назву «протокол», останній – «есхатокол». Іноді сувої розміщували у шкіряні або тканеві футляри «тоги». До нашого часу дійшла невелика кількість античних папірусів. Серед них твори Аристотеля, Софокла, Есхіла, Гомера, що були знайдені в Єгипті. У Західній Європі папірус застосовувався аж до ХІ ст.. н.е., в Італії – до ХІІ ст.. до н.е. Папська канцелярія писала «булли» на папірусі до початку ХІ ст.. Зараз середньовічні папіруси зберігаються у музеях як важливі реліквії. Так, у Британському музеї знаходиться папірус Таріса, довжина сувою, якого перевищує 40 метрів.

Дерев’яні дощечки. Наші пращури писали на дубових, липових дощечках або бересті. Дерев’яні дощечки були вкриті шаром воску або відбілені гіпсом. Текст видряпували мідною паличкою загостреною з одного боку й лопатоподібною з іншого. Паличка мала назву «стиль». «Лопаточкою» затирали текст при нагоді. Розмір дощечок був 12х14 см. Або 9х11 см. Дві поєднані дощечки між собою, що мали вигляд книги, називалися «диптих», три таблички – «триптих», декілька дощечок – «поліптих» або «кодекс». Зберігали таблички у прохолодному місті, захищеному від сонячних променів. Цей спосіб письма одержав велике поширення в Римі й звідти проникнув у країни Середньовічної Європи.

Береста. Перші документи з берести (кора беріз) було датовано ХІ- ХV ст. Знайдено реліквії на території Стародавньої Русі в Новгороді та м. Звенигороді (Львівська обл.). Писали літери кістяною або металевою паличкою. Це були грамоти, привітальні листи, листи з протестами селян проти феодальної залежності, а також грошові документи, заповіти, боргові розписки.

Шкіра (пергамент). Зручним матеріалом для письма в Єгипті була шкіра. Перші згадки про шкіряні документи відносяться приблизно до 2900-2750 р. до н.е.

Назва «пергамент» має походження від грецького найменування - charta pergamena, тобто пергамські листи. Річ у тому, що основна маса пергаменту завозилася до Греції з малоазіатського міста Пергама, розташованого в Малій Азії, де в II ст. до н.е. була вдосконалена технологія його виготовлення. Особливим способом обробляли шкіру тварин (переважно дрібної рогатої худоби), причому вважалося, що кращі сорти пергаменту виходили зі шкір новонароджених телят, оскільки їх шкіра була тонкою і не зіпсована укусами оводів. Зняту шкуру тварини обробляли: вимочували у воді щоб вона розм'якла, зчищали гострим ножем шерсть і м'ясо, знову вимочували, додавши золу. Після цього шерсть знімалася спеціальним скребком, вистругували, обрізали для отримання листів і потім її натягували на раму. Вироблений пергамент був білого або жовтуватого кольору. Іноді пергамент фарбували в синій, пурпурний або чорний колір. На такому пергаменті писали золотим пилом, розтертим з водою і клеєм. Чим тонше був пергамент, тим дорожче він цінувався. Спочатку з пергаменту робили такі ж свитки, як і з папірусу. Але дуже скоро помітили, що його можна складати в зошиті і з цих зошитів зшивати книги. Так і з'явилася книга, зшита з окремих листів. У одному зі своїх творів стародавній мислитель Геродот зазначав, що греки Малої Азії «здавна називають книги шкірами», бо писали їх колись «на козячих та овечих шкірах».

У Європі також виготовляли пергамент. Спочатку його робили ченці в монастирях. Із розвитком міст у ХІІ ст.. виробництво пергаменту перейшло до цехових ремісників. З появою університетів у Європі (в Болонії 1154 р., Парижі 1200 р., Оксфорді 1214 р., Неаполі 1224 р.) монополія на нього перейшла до університетів.

До Русі пергамент потрапив через Візантію. У староруських пам'ятниках за ним закріпилася назва харат’я (шкіра), а іноді і просто „телятина” (кращий пергамент виготовлявся з коров'ячих шкур). Слово „пергамент” було вживано в XVII ст., проникнувши через польську мову.

Разом з високоякісними листами пергаменту для листа використовувалися і менш вдалі екземпляри. Вони мали розрізи, зроблені ножем при початковій обробці і вискоблюванні шкіри („дірявий пергамент”), або ділянки, з яких був погано видалений жир і тому вони не вбирали чорнило („залисини”).

Пергамент був дорогим матеріалом, і саме його дорожнечею пояснюється той факт, що одні і ті ж листи пергаменту могли використовуватися два, три і більше разів після попереднього зіскоблювання і змивання раніше написаного на них тексту. Писарі такими способами економили його, прагнучи зменшити вартість книг.

Рукописи, написані кілька разів на одному і тому ж матеріалі, називаються палімпсестами (від грец. ”знову стираю”). У наш час при прочитанні палімпсестів широко використовуються просвічування і фотографування.

Слов’янських рукописів, написаних на палімпсестах, дуже мало, а в Європі вони зустрічаються достатньо часто. Особливо широко їх застосовували до початку X століття.

У VII столітті використання палімпсестів придбало таке широке розповсюдження, що в 691 році церковний собор виніс із цього приводу спеціальну ухвалу, що забороняє зіскоблювати священні книги.

Оскільки шкіряні листи прагнули згорнутися в трубочку зовнішньою стороною, де раніше була шорстка, пергаменти писалися і зшивалися так, щоб ця сторона листів не примикала до м'ясної. Радикальнішим засобом було застосування застібок, що щільно стягують книгу. Після закінчення роботи таку книгу необхідно було застебнути. Тому на старовинних книгах могли бути написані такі попередження: «Аше кои поп или диакон чтет сию книгу, а не застегнет – проклят будет!» Застібки робили з шкіри у вигляді ремінців, що мають на кінцях мідні петлі. Вони прибивалися до нижньої дошки. У верхню дошку забивалися мідні стрижні. Щоб застебнути книгу, читці накидали петлі ремінців на стрижні. Багаті рукописи могли мати різьблені металеві застібки.

Папір. Уперше згадується у 12 р. до н. е., а в 76 р. на ньому вже писали книги. Батьківщина паперу – Китай. Перший папір створив у II ст. до нашої ери китаєць Цай Лунь, який розмістив рослинні волокна на сітці з водної суспензії.

Тривалий час секрет виробництва паперу зберігався в таємниці

Сировиною для паперу були волокна тваринного походження: шовк-сирець і відходи шовку. Пізніше почали використовувати рослинну сировину і луб'яні волокна шовковиці, бамбуку, конопель, соломи, хвойну і листяну деревину, бавовну, коноплі, льон, джгут, очерет. У 105 р. тут було винайдено основний технологічний принцип виробництва паперу – утворення листового матеріалу осаджуванням і переплітанням на сітці розмелених тонких волокон, розбавлених великою кількістю води. В ІІІ ст.. н.е. спосіб виготовлення паперу проникнув у Корею, Японію та сусідні східні країни. У 751 р., коли араби завоювали Самарканд, намісник багдадського халіфа побудував там першу паперову фабрику. Незабаром «самаркандський папір» одержав популярність у всіх країнах Сходу. У Європу папір потрапив через центр вивозу Дамаск (у середині сторіччя папір називали «дамаський лист»). У ХІ ст. обладнання, яке служило для розбивання ганчір'я на волокна і складалося із кам'яної ступи і дерев'яного товкачика, почали приводити в рух дією води з допомогою водяного колеса млина. Виробництво паперу в Західній Європі почалося в ХІІ ст. У ХІІІ ст.. папір потрапив до Італії, із Італії – до Південної Франції, у Германію і далі в Польщу та Чехію. Із Іспанії папір вивозили на північ Франції, у Англію та Скандинавські країни.

До застосування паперових машин папір виготовляли ручним способом. Матеріалом служило прядивне і льняне ганчір'я. Роздрібнену і вибілену ганчіркову масу виливали у форми, на дні яких знаходилася дротяна (проволочная) сітка з малюнком. На місці малюнка папір лягав тонким шаром. Цей малюнок друкувався на папері, як видиме на світлі зображення. Ці відмітні знаки називалися водяними. Водяні знаки були у вигляді будь-яких прозорих ліній, фігур, букв. Вертикальна лінія називається пантюзо, горизонтальна - вержер. Часткове або повне літерне або сюжетне зображення - філігрань. Водяні знаки з'явилися в ХІІІ ст. і протрималися до теперішнього часу на державних паперах і грошах. Спочатку це були контурні малюнки, що зображували фабричну марку. Пізніше на них стали відображувати ім’я власника та рік виготовлення паперу. Побутові вживання паперу з різними водяними знаками придбало також певний сенс. Наприклад, удвічі образливим було одержати лист недоброзичливого змісту на папері з філігранню „блазень” (шут) або під „дурнем”, як цю філігрань називали в народі. Любовний лист прагнули послати на папері з філігранню „трояндовий кущ”. Морякам було приємно одержати лист з філігранню „якір”, „кораблик”. і т.д.

У кінці ХІV ст. папір уже став широко використовуватися для документів і кодексів, а в ХV ст. він успішно конкурував з пергаментом і в кінці кінців його витіснив. На Русі використання цього матеріалу розпочалося з ХІV ст. Спочатку папір завозився з країн Західної Європи і лише в ХVІІ ст. за царювання Івана Грозного «паперовий млин» було побудовано біля Москви.

Сучасні носії інформації. Починаючи з ХІХ ст.. папір перестає бути основним матеріальним носієм інформації, що тісно пов’язані з індустріальним розвитком передових країн світу, виникає потреба в компактних та нетрудоємних носіях.

Поступово з’являються мікроносії інформації (мікрокарти, мікроафіши тощо), магнітні носії інформації (магнітні стрічки-плівки, магнітні та цифрові картки, диски тощо), перфоносії (перфокарти, перфострічки), електронні носії (дискети, оптичні диски, флеш-картки).