Привілейований стан

МАГНАТИ – це феодали, що володіють великим земельним володінням та мають вплив на політичне життя країни, бо засідали у Пан-Раді князівства Литовського. Магнати посилали до армії одного лицаря з конем від кожних 2 400 моргів землі, якими вони володіли.

Князі – найзаможніша аристократична частина суспільства, титулована знать, до якої належали нащадки удільних князів. Князі (50 князівських родів) відзначалися не тільки багатством, але й титулом – князем не можна було стати, тільки народитися. Мали силу й авторитет на рівні місцевого самоврядування. Із давніх князівських родів найвидатнішими стають роди Заславських, Четвертинських, Ружинських, Порицьких, Острожських. Магнати виступали під час військових дій під власною хоругвою, а тому називалися «панами хоруговими». Від кожних восьми селянських господарств вони мали виділяти по одному воїну-кіннотнику. Наскільки заможними були магнати свідчить реєстр кількості воїнів, яких вони виставили у 1528 р.: родина князів Слуцьких – 433, Острожських – 426, Радзивілів – 628, Кишки – 294, Ходкевичів – 197, Вишневецькі – 98. магнати користувалися спеціальними привілеями, які були закріплені грамотами 1492 р. і 1506 р.

Серед них виділялася:

– «княжата головні» – не підлягали місцевій адміністрації, входили до великокнязівської ради і виступали у військові походи зі своїми військовими загонами та родовими гербами. Вони посідали вищі адміністративні посади: гетьман, канцлер, підскарбія, воєвода, каштелян, староста, маршалок на сеймі. Вони ж могли посідати й менш значні посади намісників та повітових старост.;

– «княжата-повітовники» – підпорядковувалися місцевій адміністрації, не входили до великокнязівської ради і виступали у військові походи у складі повітового ополчення.

Пани – заможна шляхта, яка не мала князівських титулів, але відрізнялася давністю роду, спадковим землеволодінням і певними привілеями. Найбагатші пани разом з князями становили групу магнатів – найбільших землевласників. Пани – це своєрідний титул (з 450 шляхетських родів Київщини та Брацлавщини близько 100 родів називалися панськими). Головна ознака пана – володіння отчиною землею (з діда-прадіда). З годом назва перейшла на всю шляхту й стала формою звернення.

ШЛЯХТА (з нім. мови – рід, покоління) привілейований військово-службовий стан у Польщі, Литві, на українських та білоруських землях, що входили до складу ВКЛ чи Речі Посполитої, впливали на політику держави засідаючи у регіональних сейміках та згодом у загальному сеймі Речі Посполитої. Старі військові дружини за своєю кількістю не відповідали новим вимогам часу, а коштів для створення регулярної армії не вистачало, то влада вдалася до залучення на військову службу усіх заможнх осіб в залежності від доходності їх земельної власності. Тобто встановлюється принцип військової служби із кількості землі, що була у власності тієї чи іншої особи. Шляхта середньої руки посилала 2 – 3 лицарів на війну, а дрібна шляхта мала особисто відбувати військову службу. У 1528 р. був проведений «попис земський» (перепис шляхти), що визначив усіх тих, хто був приналежний до шляхетського стану. Водночас терміни «боярин» і «зем’янин» замінили на єдиний – шляхтич. Бояри і зем’яни, за якими не визнали шляхетство, утратили право на привілеї й злилися із селянством.

Бояри – шляхтичи-службовці (шляхтичі-дідичі), що виконували різномантні доручення. Володіли землями за умови виконання своєї служби. З боярських родів найвпливовишими були Семашки, Загоровські, Гулевичі, Немиричі. Як і магнати повинні були виставляти одного кінного воїна від восьми селянських дворів, що були у їх маєтностях. Шляхтичі-дідичі ставали під хоругви свого повіту під час військових дій.

Зем’яни – середня військово-службова шляхта, залежна від князів і панів, яка здобула шляхетство і право спадкового землеволодіння за особисту військову службу. Це убога шляхта, яка походила із старих зубожілих боярських родів чи навіть смердів. «Панцерні слуги» (складали ⅓ українського селянства) – особисто відбували військову службу: походили від селян-слуг, вони не мали багатств, щоб виставляти воїнів, а тому виконували особисту кінну службу, відбували службу у фортецях, несли прикордонну службу, служили поштарями.

Шляхта жила по селах і у залежності від успіхів чи невдач на військовій службі або опускалася до становища вільного селянина, або ж примазуючись до магнатів та шляхтичів-дідичів, шукала у них достатків і службової кар’єри. На сеймах і сеймиках голосували так само, як і магнати чи дідичі. Особиста свобода і можливість вибитися в гору породили у дрібної шляхти характерну самовпевненість, що була закріплена у висловах: «шляхтич на загороді рівний воєводі», «є амбіції про те не мають амуніції». До кінця 14 ст. шляхта була станом не постійним, але опісля, різними привілеєми князів цей стан консолідується. Зокрема привілеєм 1387 р. і привілеєм 1413 р. стан шляхти поповнювався тільки литвинами-католиками. Привілеями 1432 р. і 1434 р. православні шляхтичі були звільнені від натуральних податків. У 1447 р. привілеями Казимира Ягайловича (1440 – 1492) шляхта одержала право вільного виїзду за кордон, а шляхетські піддані були звільнені від грошового податку.

Духівництво – окремий стан українського суспільства, що становив майже десяту частину населення.

Вище духовенство – це верхівка людей церковних до яких відносилися київський митрополит, єпископи та архієпископи. Вони не підлягали світському суду, у разі потреби його справи розглядалися у спеціальному суді єпископа. Належали до панівної частини українського суспільства.

Дата добавления: 2014-01-07