Непривілейований стан

НАПІВПРИВІЛЕЙОВАНІ ВЕРСТВИ НАСЕЛЕННЯ

Міщани – це жителі міста, представники податкових верств населення. Після розпаду Русі та Галицько-Волинської держави міста занепадають й центрами економічного життя краю стають маєтки магнатів. Тому влада вдається до заселення міст іноземними колоністами, яким надавалися право самоврядування у формі магдебурзького права.

У Польсько-литовський період міста стали важливим осередком товарного виробництва та обміну, центром політичного та культурного життя. У 1640 -х рр. в українських землях нараховувалося 970 міст і містечок. Більшість з них налічували по 100 – 300 будинків, число мешканців нараховувалося від 600 до 3 тисяч осіб. найбільшими були Львів (20 тисяч), Кам’янець-Подільский, Умань, Біла Церква, Острог (по 10 тисяч осіб). Міста були королівськими (належавших державі – 20 %) та феодальними (належали церкві або магнатам – таких 80 %). Якщо феодал володів земельними ділянками в королівських містах, то ці володіння («юридики») не підпорядковувалися міській адміністрації та суду. На українських землях королівська влада виступала захисником інтересів феодалів, які накладали різні податки та повинності на міщан. Однак для забезпечення мінімальних умови розвитку міст, королі чи князі надавали містам можливість обмеженого самоврядування (магдебурзьке право). Таку назву право на самоврядування міст отримало тому, що за зразок бралася Хартія вольностей міста Магдебург. Цим право володіло з початку ХV ст. 35 міст, наприкінці ХV ст. – 150 міст.

Патриціат – найзаможніша частина населення міст, яка складалася з найбагатших і впливових купців і ремісників-майстрів.

Бюргерство – середня за рівнем своєї заможності частина міського населення, до якої належали цехові майстри і більшість купецтва; партачі.

Плебс – міське поспільство, що становило основу соціальної піраміди міста і складалося з дрібних ремісників і торговців. «загородники» «коморники» «підсусідки», наймити, жебраки, халупники.

Духовенство – парафіяльні священики.

Селяни – це жителі сільської місцевості, що перебувають у різних формах залежності від феодалів.

Слуги путні – особисто вільні селяни, які перебували на службі (охорона кордонів або фортець), отримуючи за це земельні наділи і звільняючись від інших повинностей. До цієї категорії селян відносилися і сільські ремісники: ковалі, колесники, бондарі, мельники, конюхи, бортники, рибалки. Вони були об’єднані у сотні, якими керував сотник. Усі селяни також об’єднувалися у сільські громади, на чолі якої стояв староста або отаман. При ньому існувала громадська рада. Старосту та громадську раду обирали на сходці громади на один рік. Староста разом з «добрими людьми» чинив суд на сходці, так званій копі, тому й суд називався копним. Громада несла кругову поруку за вчасну сплату податків та видання злочинців. Кілька дворищ (хутори – об’єднання господарств споріднених родин) об’єднувалися в село, а декілька сіл становили волость.

Данники (чиншові селяни) – особисто вільні та економічно незалежні селяни, які сплачували державі данину /чинш/ натурою (зерно, мед) або грошима в залежності від розміру землі. Також селяни-данники повинні були надавати харчі князеві та тим, хто його супроводжує.

Тяглі (тяглові) – селяни, які не мали власної землі й вели господарство на земельних ділянках, що належали державі або землевласникам; за користування землею вони були зобов’язані виконувати відробіткову повинність зі своїм тяглом (робочою худобою). Були як особисто вільними, так і прикріпленими до своїх наділів. Вони працювали на шляхтичів спершу 8 – 10 днів щороку, потім по 2 – 4 дні на тиждень, платили подимний податок («подимщина»), грошовий податок («серебрщина»). Міг покинути пана і піти, але попередивши його і лишивши все майно. У другій половині ХVІ ст. ця категорія селян поступово зникла.

Осадні – мали лише загальні зобов’язання перед шляхтичем як представником влади, але через десять років проживання на землі шляхтича вважалися такими, що засиділися, і ставали тяглими.

За власних селян феодали платили державі податок, так звану «стацію» натурою: худобою, медом, сіном, збіжжям тощо. Селяни відбували ще й особисту службу: ремонтували дороги, мости, несли особисту службу на панському дворі.

ОСОБИ ПОЗАСУСПІЛЬСТВОМ (БЕЗПІДДАНСТВА)

Козаки – в цей час, скоріше спосіб життя, аніж соціальна група чи верства населення. Перша згадка про українське козацтво 1489 р. упродовж кінця 15 – першої половини 16 ст. відбувається тільки самоорганізація козацьких елементів, що відігравали незначну роль у житті українського населення.

Українські землі у складі РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ – 1569 – 1648 [3]

причини, що спонукали до укладання литовську сторону:

– Литва внаслідок поразок у московсько-литовських війнах кінця ХV – ХVІ ст., Лівонській війні, що тривала 1558 – 1583 рр., опинилася у стані глибокої кризи і прагнула отримати воєнну допомогу від Польщі;

– литовські магнати, прихильники незалежності, погоджувалися на об’єднання тільки за умови існування окремого сейму і фактичного забезпечення свого привілейованого становища в державі. Середня і дрібна шляхта, незадоволена пануванням у князівстві великих землевласників, сподівалася внаслідок об’єднання дістати можливість впливати на вирішення державних справ;

– українські аристократи сподівалися, що в об’єднаній державі стане можливим налагодити ефективну оборону від турецько-татарських випадів і покласти край шляхетським наїздам у польсько-литовському прикордонні;

– зміцнення фільваркової системи призвело до загострення стосунків між магнатами та шляхтою. В руках перших перебувало все судочинство і контроль над вищими адміністративними посадами. Шляхта обурювалася й системою військової служби та необхідністю платити податки.

– українські князі висували пропозицію об’єднати Україну, Польщу та Литву в одну державу на рівних засадах, наполягали на збереженні свободи віросповідання і місцевих звичаїв. Дрібна і середня шляхта, що не мала привілеїв сподівалася здобути юридичну рівність з магнатами.

причини, що спонукала до унії польську сторону:

Польща прагнула скористатися воєнними невдачами і ослабленням ВКЛ, щоб поширити свій вплив на слов’янській схід, до чого прагнуло шляхетство;

Зацікавленість польської шляхти в українських землях (у зв’язку з епохою Великих географічних відкриттів / 1492 р. Америка відкрита Колумбом /, початком війн за нові колонії між європейськими державами й зростання попиту на товари сільськогосподарського виробництва – український чернозем став ласим шматком для Польщі в якій вже давно існувала проблема малоземелля).

– польські магнати та шляхта підтримували ідею об’єднання, сподіваючись на підвищення статусу Польщі та підвищення воєєної міці та економічне зростання.

Проекти унії:

1. литовський – федеративне об’єднання держав. Українці пропонували об’єднання трьох територій на рівноправних засадах (К.-В. Острозький).

2. польський – включення ВКЛ до складу Польського королівства, що саме по собі честь для литовців. Литовський князь та польський король Сигізмунд ІІ Август прихильник цього проекту.

З 10 січня по 11 серпня 1569 р. проходив польсько-литовський сейм, на якому було розглянуто питання про реальну унію Литви та Польщі. З метою прихилення до унії української та білоруської православної шляхти, було видано цілу низку привілеїв для неї. Наприклад, урівнювалися в правах з польськими, в адміністрації та судах зберігалася українська мова, світські та духовні посади могла посідати тільки місцева шляхта. Ті ж хто виступав проти унії, були піддані репресіям. Трактат про унію передбачав:

– Польща і Литва зливалися в єдину конфедеративну державу, очолювану виборним монархом, який мав титули польський король та литовський князь. Обирався на польсько-литовському сеймі і коронувався в Кракові;

– створювався єдиний сейм, грошова система, велася спільна зовнішня політика;

– Литва зберігала свою автономію: мала національне законодавство, судову систему, державний герб і печатку, уряд, військо;

– під юрисдикцію Польщі входили українські землі – Галичина, Холмщина, Підляшшя, Волинь, Київщина, Поділля та Брацлавщина, а під юрисдикцією Литви залишилися Берестейщина та Пінщина. Шляхта дістал право володіти земельними ресурсами по всій території країни (король мав роздавати землю);

– українська шляхта зрівнювалася в правах з польською та литовською.

– адміністративний поділ після Люблінської унії трохи змінився. В адміністративному відношенні Річ Посполита поділена на провінції: Корона – Велика і Мала Польща (сюди входили українські землі) й Литва. Провінції поділялися, як і раніше, на воєводства, а ті в свою чергу, на повіти. Усього нараховувалося шість воєводств: Руське воєводство (центр м. Львів; повіти Львівський, Галицький, Перемишльський, Сяноцький, Холмський), Белзьке (центр м. Белз; повіти Бузький, Городельський, Трабовецький), Волинське (м. Луцьк; повіти Володимирський, Луцький, Кременецький), Подільське (м. Кам’янець; повіти Кам’янець-Подільський, Червоноградський, Летичівський), Брацлавське (м. Брацлав; повіти Брацлавський, Вінницький), Київське (м. Київ; повіти Київський, Овруцький, Житомирський). У 1618 р. приєднали до Речі Посполитої Чернігово-Сіверщину, яку 1635 р. перетворили на Чернігово-Сіверське воєводство (центр м. Чернігів). На чолі воєводства був воєвода, він мав помічника – каштеляна (комендант замку).

НАСЛІДКИ Позитивні:

– об’єднання більшості українських земель у складі однієї держави, що спричнило політичне та культурне згуртування українського народу;

– активний розвиток земель під впливом європейської культури, збільшувалася кількість навчальних закладів;

– релігійна толерантність між конфесіями (до Сигізмунда ІІІ 1587 – 1632). На українських землях українські князі й шляхта отримали виключне право обіймати посади в місцевих урядах, незалежно від віросповідання;

– українські землі долучалися до нових форм соціального і політичного життя: шляхетська демократія, корпоративна організація суспільства, міське самоврядування;

– наприєднаних до Польщі українських землях було збережено судочинство за Литовськими статутами 1529 р. та 1566 р. та існуючий адміністративний устрій. Збереглося ведення діловодства руською мовою;

– прискорилася колонізація Подніпров’я, спільний захист степового порубіжжя і, як наслідок, визнання за козаками «станових прав»;

– саме Люблінська унія, а точніше національно-релігійна дискримінація, що почалася від правління Сигізмунда ІІІ, згуртувала до боротьби за свої права і православну віру українців, й спонукала їх до усвідомлення створення власної держави.

НАСЛІДКИ Негативні:

– Річ Посполита відмовилася визнати права третього народу українського (руського), що призвело до вибуху народного гніву 1648 р.

– полонізація української еліти й збільшення розриву руської аристократії з народом. Необхідність брати участь у роботі сеймиків, сейму, трибуналу, спілкуватися з польськими урядовцями – усе це вимагало від української шляхти якомога швидше пристосовуватися до нових умов. Це спричиняло її полонізацію і денаціоналізацію, що, у свою чергу, призвело до втрати українським суспільством своєї політичної еліти;

– виникнення на українських землях величезних латифундій польських магнатів, закріпачення селянства, постійне зростання визиску підневільного населення і безжальна експлуатація природних багатств України;

– поява на українських землях олігархів (королят, короликів), які самі були собі законом, впровадження кріпацтва, що зумовило загострення соціальних протиріч;

– національно-релігійна дискримінація, полонізація та окатоличення принесли в Україну кров та розруху.

ВИСНОВОК: Люблінська унія – мудрий вибір підданих ВКЛ. Здавалося, польська політична система, з її відкритим і гнучким характером мала майбутнє. Однак відхилення від цієї моделі та відмова від релігійної толерантності наприкінці ХVІ – початку ХVІІ ст. призвели до глибокої кризи Польсько-Литовської держави.

Дата добавления: 2014-01-07