Поняття жертви злочину та її структура

Жертва злочину (потерпілий) є істотним елементом у процесах вчинення злочину. Ще в 1941 році німецький кримінолог Ганс фон Гентиг відзначив існування зв’язку між злочинцем і жертвою (наприклад, взаємодія між шахраєм і обдуреним). Він виділив частину злочинності як «…процес, в якому антигромадські елементи пожирають один одного». Таким чином, дві сфери (злочинність і жертва) стають самостійними і пов’язані одна з одною, тобто потерпілий і злочинець протиставляються залежно від обставин, що виникають у суб’єтивно-об’єктивних відносинах.

Особу потерпілого можна розглядати лише в тому випадку, якщо людині внаслідок суб’єктивного бажання злочинця або суб’єктивної обстановки було завдано фізичного, морального або матеріального збитку від протиправної дії, незалежно від того, визнана вона у встановленому законом порядку потерпілою чи ні, і чи оцінює вона себе такою суб’єктивно.

Поняття жертви зазвичай ототожнюється з поняттям потерпілого. Вважаємо, що така позиція не є цілком вірною, адже потерпілий згідно зі ст.49 Кримінально-процесуального кодексу України – це учасник кримінально-процесуальних відносин, який визнається таким органами досудового розслідування і являє собою особу, якій злочином заподіяно моральну, фізичну або майнову (матеріальну) шкоду.

Жертва, у свою чергу, може і не бути учасником процесу, тому й не визнаватися такою процесуально. Таким чином, поняття жертви в кримінології є ширшим за змістом, ніж потерпілого в кримінальному процесі.

Отже, під жертвою злочину з точки зору кримінологічної віктимології слід розуміти потерпілу від злочину фізичну особу незалежно від того, чи визнана вона такою у кримінально-процесуальному порядку і чи оцінює себе такою суб’єктивно.

Найбільш вірним і повним визначенням, що відображає суть вищезазначеної дефініції, на наш погляд, є визначення жертви злочину, під якою слід розуміти особу, або спільноту людей в будь-якій формі інтеграції (у тому числі народ, націю, суспільство загалом), яким злочином заподіяно шкоду.

До структури особи потерпілого входять:

1) соціально-демографічні якості (стать, вік, освіта, сімейний стан тощо);

2) кримінально-правова характеристика (роль жертви в генезисі злочинної поведінки та у створенні криміногенної ситуації);

3) соціально-рольова характеристика, що включає в себе сукупність видів діяльності особи в системі суспільних відносин як громадянина, сім’янина, члена трудового колективу тощо;

4) морально-психологічна характеристика, що відображає ставлення особи до соціальних цінностей і соціальних функцій, які вона виконує. Вона виявляється у ставленні до держави, суспільства, громадянських обов’язків, колективу, оточуючих людей, себе тощо. Сюди ж належить і кримінально-правова система особи, тому що потерпілий зазвичай з’являється в процесі застосування кримінально-правових норм.

Розглянемо названі підсистеми. Аналіз соціально-демографічних якостей потерпілих свідчить про те, що їх структура за віковими групами різко відрізняється від населення в цілому: індекс віктимізації найвищий серед вікових груп від 20 до 49 років, тобто найактивнішої частини населення. Найменшу вікову групу становлять особи похилого віку – 19,2 %. Злочини стосовно цих осіб вчинювалися частіше – внаслідок конфліктів побутового характеру.

Однак і сам похилий вік, пов’язаний із послабленням фізичної сили, може виступати за певних умов (наприклад, незначний привід з боку людини похилого віку для вчинення більш небезпечного злочину) обставиною, активізуючою злочинний намір людини. Підсилюється провокуючий ефект неправильної поведінки людей цього віку, їх обтяжливість.

Дослідженням установлено, що серед потерпілих майже третину становлять неповнолітні. Низка психологічних особливостей віку неповнолітніх: довірливість, наївність, допитливість, невміння адекватно реагувати на ситуацію, що швидко змінюється через незавершеність морального формування, відставання психічного розвитку від фізичного, перевага в психічній діяльності процесів збудження над процесами гальмування, а інколи і просто фізична слабість тощо сприяють становленню жертв злочинів цього віку. При розподілі потерпілих за ознакою статі з’ясувалося, що частка чоловіків у їх структурі становить – 51,9 %, жінок – 48,1 %, тобто структура потерпілих мало чим відрізняється від структури населення країни.

Порівняльний аналіз даних про потерпілих показав, що жінки стають жертвами злочинів, учинених чоловіками, у 2,5 рази частіше, ніж злочинів учинених жінками. Чоловіки потерпають від злочинів, учинених чоловіками, в 11 разів частіше, ніж від злочинів учинених жінками.

Ця обставина може бути пояснена тим, що чоловіки вступають у значно більше коло контактів з оточуючими людьми. Зважаючи на меншу зайнятість у вільний від роботи час організацією побуту, вихованням дітей тощо, а також на те, що чоловіки частіше і більше вживають алкогольні напої, наркотичні речовині тощо, вони частіше і легше заводять випадкові й сумнівні знайомства, спричинюючи інколи несподівані конфлікти.

Становить інтерес структура потерпілих та індекс віктимізації за рівнем освіти. Найвищий індекс віктимізації спостерігається серед осіб із початковою і незакінченою середньою освітою (53,7 %), а також серед осіб, які не мають освіти (46,3 %).

Ступінь віктимізації залежить і від такого чинника, як значна відмінність в освітньому рівні подружньої пари. При сполученні «неосвічений чоловік – освічена жінка», а також «освічений чоловік – неосвічена жінка» можливість стати жертвою підвищується, тобто тут спрацьовує низька культура спілкування та емоцій, невміння або небажання зазирнути у внутрішній світ протилежної сторони.

Серед соціальних груп населення індекс віктимізації такий: серед робітників – 57,4 %, службовців -31,0 % та селян – 11,6 %.

Серед потерпілих майже половина постраждала від побутових злочинів. Статистика свідчить, що кожний п’ятий вбитий – родич убивці. Соціально-побутовий зв’язок потерпілих із зазіхачами тісніший у жінок. Злочини, що вчиняються на побутовому ґрунті, здебільшого мають місце у квартирно-дворових умовах.

Дуже вагоме значення має питання про стан сп’яніння потерпілих у момент вчинення злочину. Відомо, що на осіб, які перебувають у нетверезому стані, через їх послаблений опір легше вчинити зазіхання. Крім того, такі люди порівняно легко зав’язують випадкові знайомства і зазвичай стають ініціаторами сварок і бійок. У минулому році, наприклад, у Києві наряди міліції щомісяця понад 900 разів виїжджали на побутові конфлікти, кожний четвертий з яких відбувся після спільного пияцтва. Інколи такі випадки закінчуються трагічно. Наприклад, жителька Солом’янського району м. Києва Л., 1965 р.н., у гостях у подруги після випивки посварилася з 38-річним П. і нанесла йому кухонним ножем смертельне поранення.

Класифікація і типологія жертв злочинів тісно пов’яза­ні з вирішенням практичних завдань боротьби зі злочинністю, оскільки полегшує діяльність правоохоронних органів щодо виявлення потенційних жертв і проведення з ними індивідуальної профілактичної роботи.

Вивчаючи особу будь-якої людини (у тому числі злочинця і потерпілого) як суб’єкта того чи іншого виду соціальної діяльності, треба мати на увазі, що між особою та її поведінкою існує нерозривний зв’язок.

Особа конкретної людини являє собою індивідуальну форму буття суспільних відносин, – це цілісна сукупність взаємопов’язаних рис, властивостей і якостей учасника і носія цих відносин.

З точки зору теорії ролей, жертви злочинів можуть бути такі, які усвідомлюють чи не усвідомлюють своє становище через різні обставини; стійкими (які неодноразово зазнають нападу) та випадковими (коли особа була об’єктом разового злочинного посягання). Роль потерпілого може бути також відкритою чи прихованою. Саме відкрито-провокуюча роль потерпілого в генезисі злочину призводить до його реального вчинення.

Приховану роль жертва може розпочати “грати” задовго до вчинення злочину через свої віктимні особисті якості, статус, поведінку. Така особа ніби експонується, виставляє себе мішенню для злочинних посягань. Схожим є поняття евентуальної жертви – тієї ж потенційної жертви, але більше детермінованої віктимологічними ситуаціями і вибором самого нападника (наприклад, хулігана).

Латентна жертва – це особа, яка реально постраждала від злочину, але з певних причин цей факт залишився прихованим від офіційного обліку. Тому до латентних жертв мають бути віднесені й ті потерпілі, яким закон надав право вибору – повідомляти чи не повідомляти про злочин, що стався (справи так званого приватного обвинувачення).

Важливо також розрізняти випадки, коли статус потерпілого особа приписує собі без достатніх на те підстав і, навпаки, коли він їй нав’язується. Звідси роль жертви може бути реальною і уявною (мається на увазі її самооцінка). Принципове значення має й виділення персоніфікованих та колективних ролей. Хоча віктимологія займається переважно вивченням конкретних жертв, але не варто не брати до уваги те, що нерідко саме від групової поведінки залежить процес перетворення у жертву як групи осіб, так і окремих її членів.

Проблема класифікації жертв злочинів і, ще більшою мірою, їх типології – надто складна. Адже жертвою злочину може бути будь-яка людина з моменту її народження і до смерті. Надзвичайна неоднорідність об’єкта створює труднощі для віктимологічної класифікації, оскільки існує велика кількість кваліфікаційних ознак, які можуть бути покладені в її основу. Але при цьому необхідно додержуватись однієї основної вимоги – віктимологічна класифікація має відображати ге­нетичний зв’язок між поведінкою жертви, з одного боку, і діями злочинця до і під час вчинення злочину, з іншого. Цей зв’язок може прослідковуватись у різних аспек­тах: соціальному, біологічному, соціально-психологічному, мо­ральному тощо.

Одна з традиційних віктимологічних класифікацій базується на критеріях, дуже близьких до щоденної практики (жертва умисних чи необережних злочинів, винна чи невинна, заздалегідь намічена чи ні, випадкова чи жертва-співучас­ник). Але ці критерії не задовольняють потреб науки і практики, оскільки не розкривають дійсного розмаїття взаємодії потенційної жертви і злочинця.

Кримінально-правовий підхід до віктимологічної класифікації здійснив відомий румунський кримінолог Б. Мендельсон. Він розрізняє: жертву, повністю не винну (вона називається «ідеальною»); жертву з незначною провиною; жертву, винну однаково зі злочинцем; добровільну жертву; жертву з провиною більшою ніж у злочинця; жертву, особисто винну у вчиненні злочину; стимулюючу жертву (психічно хворі, малолітні, особи похилого віку). Практична цінність даної класифікації безперечна. Але вона не враховує інші віктимологічні аспекти цієї проблеми.

Комплексний підхід кладе в основу класифікації ступінь віктимності, що відображає в найбільш узагаль­неному вигляді віктимну деформацію особи, професійну віктимність, вікову віктимність, віктимну патологію. Це дає можливість виокремити декілька типів жертв злочинів, а саме:

1) випадкова жертва – коли особа стає такою внаслідок збігу обставин. Взаємовідносини, що виникли між жертвою і злочинцем, не залежать від їх волі й бажання;

2) жертва з незначним ступенем ризику – особа, яка живе при нормальних для всіх людей факторах ризику і віктим­ність якої зросла непередбачено під впливом конкретної не­сприятливої ситуації;

3) жертва з підвищеним ступенем ризику – особа, яка володіє низкою віктимних властивостей. До цієї категорії належать два основних види жертв:

а) жертви необережних злочинів – коли характер роботи, що вони виконують, або їх поведінка у громадських місцях мають більш високу, ніж звичайна, віктимність;

б) жертви умисних злочинів, соціальний ста­тус яких або роль, що вони виконують, містять підвищений ризик (працівники правоохоронних органів, воєнізованої охорони тощо). Жертвами цього типу можуть бути й особи, віктимність яких зросла внаслідок конкретних взаємовідно­син між жертвою і злочинцем, а також діями третіх осіб, які породили конфліктну ситуацію. Віктимність може виявитися також у манерах поведінки майбутньої жертви, її зовнішньому вигляді;

4) жертва з дуже високим ступенем ризику – особа, морально-со­ціальна деформація якої не відрізняється від правопорушни­ків. Вона характеризується стійкою антисуспільною спрямованістю, схильністю до алко­голю, наркотиків, статевою розбещеністю тощо. Висока віктимність – це стан, який тривалий час не зникає і після того, коли особа змінила свою поведінку.

У соціально-демографічному і кримінально-правовому аспекті потерпілі класифікуються за низкою ознак, а саме: за віком, рольовим статусом, взаємовідносинами зі злочинцем, за статевою належністю, морально психологічними ознаками, видом і розміром заподіяної шкоди, тяжкістю злочинів, за характером поведінки, мотивом учинення злочинів, окремими видами злочинів, за ступенем вини.

Виділяють також потенційну жертву, яка, на наш погляд, є похідним від віктимності. Вважається, що потенційна жертва – це людина, якій за своїми психічними, психологічними, фізіологічними й іншими властивостями та якостями, за наявності певної ситуації, обстановки або стану може бути заподіяна моральна, майнова чи фізична шкода від злочинного діяння.

Властивість – це наявність хвороби, фізичних та психічних недоліків тощо.

Якість – легкодумність, довірливість, запальність, нестриманість.

Ситуація – наявність людей, світла (у нічний час), нарядів патрульно-постової служби міліції та громадських формувань, транспорту тощо.

Обстановка – час, місце, обставини, що утруднюють або полегшують учинення злочинів.

Стан – сп’яніння, малолітство, вагітність, інвалідність, літній вік, розумова відсталість, самотнє проживання[62].

Окремої уваги заслуговує типологія жертв злочинів. Існують різні критерії її визначення.

Залежно від характеру і ступеня вираженості тих чи інших якостей особи, які визначають індивідуальну віктимність, виділяють такі типи жертв:

1) універсальний – особи з яскраво виявленими особистісними рисами, що визначають їх високу потенційну вразливість стосовно різних видів правопорушень;

2) виборчий – особи, які виявляють високу вразливість щодо окремих видів злочинів (наприклад, особи, які займаються бізнесом), що обумовлено їх поведінкою у сполученні з характером конфліктних ситуацій;

3) ситуативний – його представники стають жертвами через збіг обставин, небезпека яких для них є невідворотною (особа стала жертвою внаслідок хуліганських учинків);

4) випадковий – люди стають жертвами випадкових обставин (дорожньо-транспортна пригода, стихійне лихо);

5) професійний – жертвами стають особи через специфіку своєї професії (працівники правоохоронних органів);

6) корисний – поведінка особи спрямована на заволодіння чужим майном;

7) сексуальний – потерпілі цього типу роблять спробу вчинити будь-який статевий злочин, унаслідок якого їм же самим заподіюється шкода через опір об’єкта нападу.

Крім зазначених, наприклад, Д. Рівман пропонує такі типи потерпілих: агресивні, активні, ініціативні, пасивні, некритичні, нейтральні [63].

Існують й інші типології, серед яких жертв поділяють на:

1) жертви, які не пов’язані між собою (відсутність відповідальності жертви). Наявність ситуації, коли жертва випадково стає мішенню для злочинця;

2) необережні (необачні) жертви, які дають привід для переслідування, перебуваючи безпосередньо в небезпечних місцях або одягаючись зухвало тощо;

3) біологічно слабкі жертви: люди похилого віку, підлітки й інші, хто через свій фізичний стан є приманкою для злочинців;

4) соціально слабкі жертви: іммігранти, меншини й інші хто не досить інтегрований у суспільстві;

5) політичні жертви: особи, яких переслідують через їх протидію владі.

Таким чином, різні злочини зумовлюють ті чи інші властивості та якості особи, а також обумовлюють її поведінку. Крім того, поведінка особи може визначатися залежно від криміногенної ситуації, яка має місце в той чи інший момент. Створення найбільш повної типології і класифікації жертв сприятиме вжиттю стосовно останніх найбільш ефективних індивідуальних заходів віктимологічної профілактики і зниження ступеня їх віктимності.

У межах криміногенної ситуації поведінка жертви може бути оцінена як:

а) правомірна, коли жертва реагує допустимим законом способом на суспільно небезпечні дії злочинця або коли вона не створює умов для вчинення злочину;

б) нейтральна, коли між діями жертви і злочинцем відсутній прямий зв’язок;

в) неправомірна, коли дії жертви містять ознаки того чи іншого правопорушення, у тому числі злочину.

Особливе віктимологічне значення має, безумовно, неправомірна поведінка жертви, яка, зазвичай, є джерелом конфлікту і провокацією вчинення злочину. Її форми різні: від фізичного чи психічного насильства стосовно злочинця або його близьких до їх образи, виявів неповаги до громадського порядку та загальновизнаних норм моралі. Випадки неправомірної поведінки потерпілих найчастіше зустрічаються при вчиненні таких злочинів, як убивство, тілесні ушкодження, зґвалтування, грабежі, розбої тощо.

Із приведеної моделі поведінкового акту можна зробити два висновки: 1) мотив і поведінка детермінуються внутрішніми потребами і чинниками зовнішнього середовища; 2) програмування (моделювання, планування) поведінки – одна із закономірностей підготовки до вчинення навмисного злочину.

Схема поведінки при вчиненні необережного злочину відрізняється від «механізму» вчинення навмисного злочину, спосіб поведінки формується під впливом обстановки і предмета злочину безпосередньо, минаючи мотиваційну сферу і мету.

Поведінка злочинця до, під час та після вчинення злочину – це складна динамічна система, що складається з обмеженої безлічі взаємодіючих систем (елементів). При класифікації елементів цієї системи може бути використана структура поведінки людини взагалі (суб’єкт, мотив, мета, об’єкт, спосіб і наслідки поведінки).

Поведінку до, під час та після вчинення злочину доцільно розглядати в декількох контекстах – онтологічному, практичному і науковому. В онтологічному аспекті – це об’єктивно існуюча система поведінкових актів особи у зв’язку із вчиненням нею злочину. Практичний контекст поняття пов’язаний з відображенням даної системи у свідомості слідчого або іншого суб’єкта діяльності як уявної інформаційної криміналістичної моделі. У науковому аспекті являє собою його типову інформаційну криміналістичну модель – загальну (стосовно до злочинів усіх видів), видову або групову.

Таким чином, поведінка до, під час та після вчинення злочину – це система поведінкових актів особи, спрямованих на підготовку, вчинення, приховання злочину, використання кримінального результату, сприяння або перешкоджання розкриттю злочинного діяння або варіант деструктивної поведінки, що свідчить про причетність суб’єкта до вчинення злочину.

Дослідження показали дуже різноманітну роль поведінки потерпілого в генезисі злочину. Так, за даними В.А. Номоконова, поведінка потерпілого мала такий характер: а) перешкоджала вчиненню злочину, наприклад опір злочинцю – у 26,5 % випадків; б) нейтральна стосовно злочину, тобто не створювала ні умов, ні перешкод для цього – у 29,4 % випадків; в) сприяла вчиненню злочину, об’єктивно створюючи сприятливі умови для його вчинення – у 33,4 % випадків; г) провокувала злочин, тобто така, що стала приводом, породила мотив і мету його вчинення – у 10,7 % випадків.

За соціальною, моральною і правовою характеристикою поведінка потерпілих може бути поділена на:

1) побутову, наприклад виконання потерпілим свого службового чи громадського обов’язку, дії з охорони громадського порядку;

2) нейтральну, що не заслуговує ні позитивної, ні негативної оцінки;

3) аморальну, що порушує правопорядок, хоча й незлочинна;

4) злочинну.

Три останніх випадки охоплюються загальним поняттям неправомірної поведінки потерпілого. У першому випадку кримінальна відповідальність особи, яка і завдала потерпілому шкоди, як правило, посилюється, у трьох останніх, як правило, пом’якшується аж до повної відмови від визнання завдання шкоди «потерпілому» злочином. В останньому випадку постає питання про кримінальну відповідальність самого «потерпілого».

Дата добавления: 2014-01-07