Межа виробничих можливостей

ТЕМА 2

ТЕМА 1

Додатковий

Основний

1. Черняк Л.В., Яценко Ю.М. Естетика товарiв та дизайн: Навч. посiб.-К.: КНТЕУ,2006.-228с.

2. Естетика товарiв та дизайн: Опорний конспект лекцій / Черняк Л.В., Яценко Ю.М. - Киïв, 2007

3. Методичні вказівки до практичних занять з курсу “ Естетика товарiв та дизайн”/ О.В.Бочарова. - Одеса, 2010

1. Естетика: Навч. посiб./ М.П. Колеснiков, В.О. Лозовой та iн.: За ред. В.О. Лозового.-К.:Юрiнком Iнтер. 2005. - 208с.

3. Гофман А.Б. Мода и люди. - М., 1994

4. Лотман Ю.М. Об искусстве. - СПб.,1998

5. Килошенко М.И. Психология моды: Учеб. пособ. для вузов.-М.: Изд. ОНИКС, 2006. - 320с.

6. Кес Д. Стили мебели. - Будапешт, 1981. - 271с.

ПРЕДМЕТ І МЕТОД ПОЛІТИЧНОЇ ЕКОНОМІЇ

ПЛАН

1. Предмет політичної економії.

2. Методи та функції політичної економії.

3.Економічні закони та категорії.

4. Виникнення і основні етапи розвитку економічної науки.

1. Предмет політичної економії

Економічна наука – наука суспільна. Це значить, що поряд з іншими аналогічними науками вона досліджує зв’язки і відносини між людьми та поведінку людини в суспільстві. Разом з тим, на відміну від соціології та філософії, вона розглядає не суспільство в цілому, а лише сферу його господарського життя, тобто, господарські зв’язки та економічну поведінку людей. Якщо конкретизувати, то економічна теорія займається такими питаннями, як організація і регулювання економіки, ціноутворення та грошові доходи, безробіття та інфляція, бідність та нерівність, надмірні воєнні витрати та забруднення навколишнього середовища й багатьма іншими проблемами суспільних відносин, що виникають в процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання життєвих благ. Але всі ці питання є відображенням головної економічної проблеми – проблеми отримання достатньої кількості благ за мінімуму виробничих затрат.

Справа в тому, що людські потреби практично безмежні, в той час як ресурси, для їх створення, - обмежені. Тому в центрі уваги вчених-економістів – пошук шляхів ефективного використання обмежених (рідкісних) ресурсів у виробництві матеріальних благ для максимального задоволення потреб людей. Це й складає основний предмет економічної теорії.

Таким чином, економічна теорія – це наука про поведінку людей та їх груп у виробництві, розподілі, обміні і споживанні життєвих благ за умов відносної обмеженості виробничих ресурсів.

В економічній теорії виділяються:

· політична економія (вивчення економічних відносин і економічних законів);

· „економікс” (вивчення функціонування ринкової економічної системи).

Також прийнято розрізняти позитивну і нормативну економічну теорію.

Позитивна – досліджує взаємозв’язки економічних явищ, якими вони є: наприклад, „ріст ціни товару, (за інших рівних умов), призводить до зменшення обсягу попиту на нього”. В цьому твердженні немає ніяких нормативних, тобто оціночних суджень, це просто констатація факту. При цьому не говориться, справедливо це чи ні, добре чи погано.

Нормативна економічна теорія ґрунтується на дослідженні того, як повинно бути. Тому тут виносяться оцінки – справедливо це чи несправедливо, добре чи погано, припустимо чи неприпустимо. Наприклад, твердження „нерівність в доходах в ринковій системі ринкового господарства несправедлива” або „ми зіткнулись з неприпустимо високим рівнем безробіття” – типові висновки нормативного характеру. З оцінюючими судженнями постійно доводиться стикатись уряду, державним діячам, розробляючи економічну політику.

Економіка - це будь-яка діяльність людей, пов’язана з забезпеченням матеріальних умов життя.

Економіка як наукова дисципліна складає цілу систему. В цій системі можна виділити два основні напрямки:

1. Економічну теорію, яка є загальнотеоретичною базою для усіх економічних наук.

2. Конкретні економічні науки, які вивчають ті чи інші окремі галузі господарського життя суспільства, наприклад, економіку певної галузі національного господарства, сферу фінансів тощо.

2. Методи та функції політичної економії

Досліджуючи господарські процеси, політекономія застосовує ряд загальнонаукових методів пізнання:

· Спостереження та збір фактів.

· Експеримент.

· Моделювання.

· Метод наукових абстракцій.

· Аналіз і синтез.

· Системний підхід.

· Індукція і дедукція.

· Історичний та логічний.

· Графічний.

Економічні дослідження мають емпіричний характер (від гр. empeiria – досвід), тобто спирається на практичний досвід. Це передбачає спостереження, тобто сприйняття економічних процесів в їх реальному вигляді, та збір фактів, що відбуваються в дійсності. Наприклад, завдяки спостереженню та збору фактичної інформації можна визначити, як змінились товарні ціни за той чи інший період.

Експеримент передбачає проведення штучного наукового досліду, коли об’єкт, що вивчається, ставиться в спеціально створені і контрольовані умови. Наприклад, для перевірки ефективності нової системи оплати праці проводять її експериментальні дослідження на окремому підприємстві.

Метод моделювання передбачає вивчення соціально-економічних явищ за їх теоретичним взірцем тобто моделлю (лат. modulus – взірець).

Математичне моделювання дозволяє, наприклад, розрахувати найбільш раціональний варіант поведінки підприємства.

Абстрагування передбачає відволікання від несуттєвих сторін, властивостей об’єкту, що вивчається, з метою виявлення його суттєвих сторін та властивостей.

Метод аналізу та синтезу передбачає вивчення соціально-економічних явищ як за частинами (аналіз), так і в цілому (синтез).

Завдяки поєднанню аналізу та синтезу забезпечується системний, комплексний підхід до складних об’єктів дослідження, які складаються з багатьох елементів.

З методом аналізу та синтезу пов’язаний поділ економічної теорії на мікро- та макроекономіку (від гр. mikros малий та makros – великий), що передбачає два різні рівні дослідження господарських систем.

Так, мікроекономіка має справу з окремими елементами (частинами) цих систем. Вона вивчає економіку окремих фірм, домогосподарств (сімей), галузей; виробництво або ціну окремого продукту тощо.

Макроекономіка досліджує господарські системи в цілому, або так звані агрегати (лат. Aggregatus – приєднаний), які являють собою сукупності економічних одиниць. До таких агрегатів відноситься світова економіка, національне господарство.

Індукція (лат. Inductio – наведення) та дедукція (лат. Deductio – виведення). Рух думки від окремих факторів до загального висновку це індукція, або узагальнення. А рух думки у зворотньому напрямку (від загального положення до окремих висновків) називають дедукцією.

Історичний та логічний методи (або підходи) теж застосовуються в єдності. Вони передбачають детальне вивчення соціально – економічних процесів в їх історичній послідовності.

Графічний метод (від гр. Grapno – пишу, креслю). Він ґрунтується на використанні різних креслень та малюнків – схем, таблиць, графіків та т.д.

3.Економічні закони та категорії

Політекономія, насамперед, покликана відкривати і формулювати економічні категорії та закони.

Економічні категорії є абстрактним виразом, науковим узагальненням реально існуючих економічних явищ.

Економічні категорії – це поняття, сформульовані економічною наукою для позначення економічних відносин, їх конкретних форм, проявів, сторін, властивостей та рис. Категорії економічної науки є сходинками пізнання об’єктивної економічної реальності, його засобом і водночас результатом.

Економічні категорії поділяються на загальні і специфічні. Зокрема, такі категорії, як “виробництво”, “продукт”, ”потреба”, “фактори виробництва”, “споживання” є загальними, тобто характеризують явища, властиві всім економічним системам. А категорії “товар”, “ціна”, “гроші”, “ринок”, “обмін” є специфічними, оскільки описують тільки товарне виробництво.

Економічним законом називається необхідний, стійкий причинно – наслідковий зв’язок і взаємозалежність економічних явищ і процесів. Економічні закони мають об’єктивний характер, тобто вони незалежні від волі і свідомості людей. Але виникають, розвиваються і функціонують лише в економічній діяльності людей і носить історичний характер. Загальні (діють в усіх економічних системах) та специфічні (діють лише в одній економічній системі)закони. Наприклад, закони зростання потреб чи підвищення продуктивності праці – загальні, а закони попиту і пропозиції, конкуренції – специфічні, оскільки вони характерні лише для ринкової економічної системи.

Політекономія виконує ряд функцій. Перша з них – пізнавальна функція, яка полягає в тому, щоб вивчати і пояснювати економіку суспільства та надавати отримані знання в теоретичному вигляді, тобто узагальнено та систематизовано.

Другу функцію можна назвати теоретико – методологічною або методологічною. Вона проявляється в тому, що економічна теорія служить теоретичною та методологічною базою для всієї системи економічних наук.

Завдяки освітній функції економічної теорії багато людей різних професій можуть оволодіти економічною культурою.

Практична функція полягає в розробці рекомендацій для раціональної економічної поведінки господарюючих суб’єктів, пріоритетів та цілей економічної політики.

4. Виникнення і основні етапи розвитку економічної науки

Економічна думка зародилась в давні часи й пройшла довгий і складний шлях становлення та розвитку. Самостійний розвиток економічної теорії почався в епоху зародження капіталізму в середині другого тисячоліття н.е.

Меркантелізм – перша школа економічної теорії

Початок самостійному розвитку економічної теорії поклав меркантилізм. Міцну основу багатства кожної нації вони вбачали не в примноженні натуральних продуктів, а в нагромадженні натуральних грошей (монет з золота та срібла). Джерелом їх нагромадження, меркантелісти вважали прибуток (доход), який виникає при торговому обміні, зовнішній торгівлі.

Ранній меркантилізм (остання третина XV – сер. XVI ст.) був названий монетарною системою.

Пізній меркантилізм (друга половина XVI – XVIІ ст.) виступив проти заборони вивозу грошей.

Французький меркантиліст Антуан де Монкретьєн в 1615 р. дав назву економічній теорії, що обґрунтувала політику держави, - політична економія (гр. politike – мистецтво керувати державою), тобто наука про державне управління економікою. Тоді ж складалось уявлення про політичну економію як науку, яка розкриває роль держави у збільшенні національного багатства.

Класична політична економія теоретично вивчає вже всі сфери економіки – виробництво, розподіл, обмін та споживання матеріальних благ та послуг. В класичній політичній економії утворились дві школи (французька, фізіократи) та англійська.

Фізіократи (гр. physis – природа + kratos – сила, влада) школа політичної економії, яка виникла у Франції в сер. XVIІІ ст. Засновником школи фізіократів у Франції був Франсуа Кене (1694-1774 рр.). Основною ідеєю його вчення було визнання сільського господарства єдиною галуззю виробництва, де природним шляхом виникає той додатковий „чистий продукт”, за рахунок якого збільшується багатство країни.

Англійська класична політична економія виникла та розвивалась в XVIІ – XVIІІ ст. Родоначальниками цієї теорії були Вільям Петті (1623-1687 рр.), Адам Сміт (1723-1790 рр.) та Давид Рікардо (1772-1823 рр.).

Багатство створюється в усіх інших галузях матеріального виробництва. Вони показали, що всезагальною формою багатства є вартість, втілена в товарах та грошах. Саму вартість створює праця робітників, які виробляють товари. В. Петті висловив: „Природа – мати, праця – батько багатства. А. Сміт перетворив політичну економію в наукову систему, після чого вона стала навіть викладатись у вищих навчальних закладах.

Адам Сміт та Давид Рікардо розробили і намагались застосувати трудову теорію вартості до дослідження змісту та законів розвитку капіталістичної економіки. Робітники своєю працею створюють нову вартість. Ця вартість лише частково дістається їм у вигляді заробітної плати, а іншу частину (додаткову вартість) присвоюють капіталісти. За рахунок додаткової вартості вони розплачуються за банківський відсоток, за оренду землі у землевласників і отримують особистий доход.

Створивши свою теорію вартості, класики глибоко розкрили її залежність головним чином від виробництва, від умов пропозиції товарів на ринку, але не дослідили вплив попиту покупців на ціну.

Марксистська економічна теорія

До теоретичної спадщини англійських класиків деякі економісти відносять вчення Карла Маркса (1818-1883).

В своїй головній економічній праці „Капітал”, якій він присвятив 40 років життя, К. Маркс багато в чому розробив класичну теорію вартості та теорію приватної власності. Економічне вчення К. Маркса одержало неоднозначну оцінку.

К. Маркс був переконаний, що в капіталістичних країнах політична економія відбиває інтереси приватних власників. Тому він прагнув поставити свій варіант класичного напрямку на службу інтересам робітничого класу. Такий класовий підхід негативно позначився на науковій об’єктивності ряду висловлених ним положень та висновків.

Вчення К. Маркса, всупереч його прагненням, дозволило виявити суперечності та обмеженість всього класичного напрямку політичної економії. Тому невипадково з’явився зовсім новий альтернативний напрямок – неокласичний.

Економічний лібералізм (теорія економічної свободи). Представники цієї течії не визнають необхідності втручання держави в економічне життя. Природним регулятором його, на їх думку, виступає ринок.

Інституціоналізм - течія в політекономії, яка виникла в кінці 19 – початку 20 ст. Прибічники її стоять на тій позиції, що рушійними силами економічних процесів є позаекономічні фактори. Тому головним завданням політекономії вони вважають вивчення впливу на економіку різних „інституцій”.

Неолібералізм – один із напрямків сучасної політекономії, який прийшов на зміну економічному лібералізму, ідеї якого виявилися не життєспроможними в умовах, коли постійне безпосереднє втручання держави в господарське життя стало невід’ємним фактором процесу відтворення.

Кейнсіанство – один з провідних напрямів у політекономії, який обґрунтовує необхідність державного регулювання процесу відтворення. Сформувався в другій половині 30-х рр. 20 ст. під впливом різкого загострення суперечностей капіталістичного відтворення під час світових економічних криз 1920-21 рр. 1929-33 рр. Засновник – англійський економіст Дж. М. Кейнс у 1936 р. опублікував монографію „Загальна теорія зайнятості, проценту і грошей”, в якій викладені основи його теорії та програма державного регулювання економіки.

Неокласицизм – суб’єктивна школа в політекономії. Виникла в останній третині 19 ст. як реакція на марксизм. Необхідно було захистити капіталізм від нападок марксистів, і цю функцію беруть на себе представники неокласицизму. В той же час це була спроба сформулювати закономірності оптимального режиму господарювання економічних одиниць в умовах системи вільної конкуренції, визначити принципи рівноваги цієї системи.

Одним з найбільш впливових напрямів неокласицизму в сучасних умовах є монетаризм. Монетаристи, виходячи з бурхливого розвитку інфляційних процесів у багатьох країнах світу, надають вирішального значення в економічному розвитку регулюванню грошової сфери.

ЕКОНОМІЧНІ ПОТРЕБИ І ВИРОБНИЧІ МОЖЛИВОСТІ СУСПІЛЬСТВА

ЕКОНОМІЧНІ ІНТЕРЕСИ

ПЛАН

1.Виробничі можливості суспільства і продукт виробництва

2. Межа виробничих можливостей

3. Економічні потреби суспільства. Закон зростання потреб

4. Корисність продукту. Закон спадної граничної корисності

5. Економічні інтереси

1. Виробничі можливості суспільства і продукт виробництва

Фактори виробництва та їх взаємодія. Людина здійснює виробництво для задоволення своїх різноманітних потреб, підвищення рівня свого матеріального і соціально-духовного споживання. Основним законом сфери виробництва є закон обмеженості ресурсів, а фундаментальним законом сфери особистого споживання – закон неухильного зростання потреб суспільства, які виробництво має задовольнити.

У будь-якому суспільстві воно щоденно має розв’язувати такі фундаментальні і взаємопов’язані питання:

1. Які продукти виробляти і в якій кількості?

2. Як виробляти продукти?

3. Для кого виробляти продукти?

4. В яких соціально-економічних умовах здійснювати виробництво?

Суспільне виробництво являє собою взаємодію трьох основних факторів: робочої сили, або, як її часто називають, праці, засобів виробництва і землі. У ринковій економіці сформувався ще один фактор – підприємницький талант.

Робоча сила – це сукупність фізичних і розумових здібностей людини, її здатність до праці. Праця представлена інтелектуальною або фізичною діяльністю, спрямованою на виготовлення благ і надання послуг.

Засоби виробництва – це створені у процесі виробництва всі види засобів праці і предметів праці.

Засоби праці – це річ або комплекс речей, за допомогою яких людина діє на предмети праці.

Предмети праці – це матеріали, що підлягають обробці. Їх поділяють на два види: 1) речовина, вперше відокремлена людиною від природи для перетворення на продукт, наприклад, вугілля і руда, боксити і пісок тощо; 2) предмети праці, що пройшли раніше певну обробку, тобто сировина, наприклад, залізна руда та вугілля в доменному виробництві, прядиво на ткацькій фабриці.

Разом засоби і предмети праці становлять засоби виробництва, без яких процес виробництва неможливий. Західні економісти пропонують засоби виробництва називати капіталом.

Земля, чи більш широко, природні ресурси, - це дар природи для виробничих процесів.

Підприємницька діяльність передбачає використання ініціативи, новаторства і ризику в організації виробництва. Ключовим елементом підприємницької діяльності є підприємницька здібність – особливий вид людського капіталу, представлений діяльністю щодо координації і комбінування всіх інших факторів виробництва з метою створення благ і надання послуг.

У процесі виробництва споживаються всі фактори, в тому числі й людський ресурс. Споживанням людського ресурсу є сама праця та підприємницька діяльність.

У трудовій діяльності людини значне місце належить мірі праці. Однією з таких мір є робочий день – одна з основних категорій трудових відносин.

Виробничий потенціал суспільства являє собою сукупність виробничих ресурсів, тобто факторів виробництва, з урахуванням їх обсягу, структури, технічного рівня та якості.

У самій серцевині виробничого потенціалу лежить факт обмеженості ресурсів. Закон обмеженості ресурсів стверджує, що блага є обмеженими, бо немає достатньо ресурсів, аби виробляти всі блага, що їх люди потребують для споживання.

Якщо ресурси землі, робочої сили і капіталу обмежені, то це означає, що в усякій даний момент існує межа виробничих можливостей, виробничого потенціалу суспільства. Якщо ми хочемо збільшити кількість одного продукту, то це можливо лише за рахунок зменшення виробництва іншого продукту. П. Самуельсон називає цю обмеженість виробничого потенціалу країни межею виробничих можливостей відбиває максимальні кількості продуктів і послуг, які можуть одночасно вироблятися за даних ресурсів, якщо припустити, що всі ресурси повністю використовуються.

Графік межі виробничих можливостей

Кожна точка на кривій виробничих можливостей являє собою якийсь максимальний обсяг виробництва двох типів продуктів. Щоб здійснити різні комбінації виробництва інвестиційних ресурсів і споживчих благ, що показані на кривій, суспільство має забезпечити повну зайнятість виробничих ресурсів і повний обсяг виробництва. Усі комбінації інвестиційних ресурсів і споживчих благ на кривій показують максимальні їх кількості, які можуть бути одержані лише в результаті найбільш ефективного використання всіх наявних ресурсів. Точки, що знаходяться за межами кривої, як, наприклад, точка W, недосяжні за даної кількості ресурсів і за даної технології виробництва.

Будь-яка точка всередині області, обмеженої кривою МВМ, наприклад, точка U, указує, що якісь ресурси не використовуються або використовуються не кращим чином.

Графік межі виробничих можливостей ілюструє той факт, що національна економіка, повністю використовуючи наявний потенціал, у короткостроковому періоді не може збільшити виробництво будь-якого блага, не зменшивши виробництво іншого блага.

3. Економічні потреби суспільства.

Закон зростання потреб

Потреба - це бажання людини в будь-чому, що забезпечує її життєдіяльність та поліпшує її. Це категорія, що відбиває ставлення людей, а звідси і поведінку до умов їх життєдіяльності. Крім економічних потреб, існує низка інших – культурних, політичних, ідеологічних, національних і т. ін.

Економічні потреби – це ставлення людей до економічних умов їх життєдіяльності, які дають їм задоволення, насолоду або втіху і спонукають їх до діяльності, до того, щоб мати і володіти такими умовами. Отже, потреби мають об’єктивно-суб’єктивний характер.

За суб’єктами потреби поділяють на:

· індивідуальні, колективні та суспільні;

· домогосподарств, підприємств та держави;

· суспільно-економічних класів і соціальних груп.

За об’єктами потреби класифікуються так:

· породжені існуванням людини як біологічної істоти;

· матеріальні і духовні;

· першочергові і непершочергові.

За способом їх задоволення вони поділяються на дві великі групи: потреби в предметах споживання і потреби у засобах виробництва. Перші характеризують особисті, індивідуальні потреби, а другі – виробничі.

Одне з фундаментальних положень політичної економії полягає в тому, що особисті потреби людини є безмежними, а виробничі ресурси, які необхідні для задоволення цих потреб, - обмеженими.

Безмежність потреб і обмеженість ресурсів породжують дію двох законів суспільного розвитку – закону зростання потреб і закону розвитку факторів виробництва. Ці закони взаємопов’язані і характеризують дві сторони соціально-економічного прогресу: 1) неухильний розвиток людини з її зростаючими потребами; 2) підвищення ефективності виробничих ресурсів та їх якісних показників (продуктивності, корисності тощо).

За ступенем реалізації потреби в матеріальних благах і послугах можна класифікувати як дійсні, платоспроможні і перспективні.

Дійсні потреби в основному відповідають рівню розвитку виробництва відповідних благ і можуть бути задоволені.

Платоспроможні потреби людина може задовольнити відповідно до власних доходів і рівня цін.

Перспективні потреби – це такі потреби в матеріальних благах і послугах, які породжені сучасним рівнем розвитку економіки і виробництво яких лише починає освоюватися.

Задоволення потреб – це функція виробництва.

З точки зору дії закону зростання потреб необхідно відрізняти такі три великі групи потреб: традиційні, або дійсні, нові і такі, що тільки-но зароджуються.

Під традиційними потребами варто розуміти такі, які стали для людей звичними.

Нові потреби – це потреби в таких матеріальних благах і послугах, які ще не стали звичними для більшості населення.

Абсолютно нові потреби – це потенційні потреби, які будуть реалізовані лише тоді, коли якість відповідає вимогам нової техніки.

4. Корисність продукту. Закон спадної граничної корисності

Корисність – це здатність речі чи послуги задовольняти будь-яку потребу людини. Корисність багатьох речей перебуває у прямій залежності від їх природних властивостей. Речі, без яких життя неможливе, є об’єктивно корисними. Це вода, більшість продуктів харчування, взуття, одяг, житло тощо.

З іншого боку, корисність речі є фактором суб’єктивного характеру. Саме це пояснює, чому в загальному плані потреби людини безмежні, а в конкретній ситуації і в конкретному продукті вони можуть бути повністю задоволені.

Під граничною корисністю розуміють додаткову корисність, або задоволення, одержуване людиною з однієї додаткової одиниці конкретної продукції.

Падіння граничної корисності в міру споживання людиною додаткових одиниць певного продукту прийнято називати законом спадної корисності.

5. Економічні інтереси

Люди, домогосподарства, підприємства та інші структури суспільства, вступаючи між собою у зв’язки, переслідують певні економічні інтереси.

Економічний інтерес – це реальний, зумовлений економічними відносинами та принципом економічної вигоди мотив і стимул соціальних дій щодо задоволення потреб.

Економічний інтерес є, перш за все, породженням і соціальним проявом потреби, її усвідомленням. Але реалізуються інтереси через трудову, господарську діяльність людей, їхні економічні відносини.

Інтереси формуються і реалізуються через практичну діяльність людей. Зміст інтересів визначається матеріальними умовами життя, місцем, яке вони посідають в історико-конкретних виробничих відносинах, а також політичними, моральними та соціальними факторами.

В системі економічних інтересів варто виділяти індивідуальні інтереси, класові інтереси, інтереси трудових колективів та економічні інтереси держави.

Існують різні способи впливу на інтереси людей:

· Позаекономічний примус.

· Економічний вплив на інтереси людини.

· Моральне і матеріальне заохочення трудової активності.

ТЕМА 3

ЕКОНОМІЧНА СИСТЕМА СУСПІЛЬСТВА

ПЛАН

1. Сутність економічної системи.

2. Економічні відносини та їх структура.

3. Типи і еволюція економічних систем.

4. Економічний устрій: суть та роль у житті суспільства.

1. Сутність економічної системи

Економічна система – це об’єктивна єдність, закономірно пов’язаних одне з одним явищ і процесів економічного життя. Сутність її полягає в наявності відповідної міри якісної однорідності, взаємозв’язку елементів. Виробничі відносини повинні відповідати рівню розвитку продуктивних сил, загальноприйняті норми моралі та права – економічним відносинам. Економічна система – багатогранна система, всі елементи якої перебувають в органічному взаємозв’язку один з одним і не існують поза межами такої єдності не є абсолютною. Вона допускає і передбачає появу елементів нової якості, що відповідають етапам зрілості продуктивних сил і економічних відносин. Економічна система включає:

· провідний тип власності на ресурси;

· основні групи суб’єктів суспільного виробництва і відносини між ними;

· економічну форму результатів виробництва;

· принципи організації виробництва, розподілу, обміну і споживання;

· систему економічних законів.

Класифікація економічних систем ґрунтується як характер власності. Організаційні форми складаються з відповідних базисних елементів, які представлені підприємствами різних сфер діяльності, домашнім господарством.

В. Ойкен розрізняє поняття господарської організації чи господарського порядку відповідної економічної системи. Господарський порядок включає всі правила, норми та інституціональні форми, які обслуговують господарську діяльність. Критеріями господарського порядку є форми планування й управління, власності, ринку, ціноутворення, підприємництва, організації грошового обігу і фінансів. Управління економічними процесами може бути централізованим і децентралізованим, а ресурси -– перебувати в будь – якій формі власності; обмін товарами може здійснюватись на ринку вільної конкуренції чи на монополізованому тощо. Конкретизована в даній економічній системі сукупність організаційних форм закріпляється в юридичних законах і державних нормативних актах господарської конституції.

Економічна система розглядається як сукупність трьох складових: відносини між господарюючими суб’єктами, що забезпечують виробництво, розподіл, обмін і споживання товарів (послуг); системи координації; системи мотивації і контролю.

Матеріальною основою економічних систем виступають продуктивні сили і науково – технічний прогрес. Розрізняють три основні етапи: індустріалізація виробництва, механізація виробництва та його автоматизація. Тип єднання людини з технікою на різних етапах характеризується як технологічний спосіб виробництва, зміст якого становлять знаряддя праці в поєднанні з матеріалами, технологіями, енергією, інформатикою та організацією виробництва. Відокремлюють три технологічні способи виробництва: ручне, машинне та автоматизоване.

Науково – технічний прогрес може відбуватися еволюційним та революційним шляхами на основі перетворення науки на безпосередню продуктивну силу. НТР має і свої негативні наслідки: можливість технологічної колонізації менш розвинутих країн високорозвинутими; шкідливий важко контрольований вплив на життєве середовище людини; технологічне безробіття; загострення руйнівної конкурентної боротьби у сфері

технологій, що призводить до невиправданих витрат через дублювання досліджень і засекречування їх результатів.

Автоматизація і комп’ютеризація змінює роль і функції людини. Панівна форма власності на засоби виробництва визначає місце людини в суспільному виробництві, її частку в суспільному продукті, інтереси та мотивацію діяльності.

2. Економічні відносини та їх структура

Матеріальною основою економічної системи є продуктивні сили. Їх розвиток, як і кожне економічне явище, регулюється певним економічними законами. Закони неухильного зростання усуспільнення продуктивних сил; концентрації продуктивних сил, їх елементів; випереджаючого підвищення ролі речового фактора продуктивних сил; різнобічного гармонійного розвитку людини.

Важливим елементом економічної системи є виробничі відносини - об’єктивні і матеріальні. По – перше, вони формуються незалежно від волі і свідомості людей. По – друге, вони невіддільні від буття продуктивних сил, виявляючи їх суспільну форму. Виробничі відносини є не лише формою прояву, а й необхідною умовою розвитку продуктивних сил.

Виробничі відносини завжди виступають у конкретно – історичній формі, критерієм якої є спосіб включення в суспільне виробництво безпосередніх виробників та визначення їх місця у цьому виробництві. Можна відокремити такі форми виробничих відносин: кровне споріднення; персональна залежність економічного суб’єкта; його адміністративна залежність; економічні відносини.

Джерелом економічних відносин виступає праця, котра має дві складові – витрати і результати. Перші складаються з витрат живої праці і витрат минулої праці. Результатом праці є економічне благо.

Економічними називають відносини між людьми, які забезпечують зіставлення витрат і результатів праці в умовах, коли вона поділена між членами суспільства.

Виробничі відносини можна класифікувати за характером і формами привласнення благ; за фазами відтворення; за рівнем залягання виробничих відносин (техніко – економічні, організаційно – економічні, соціально – економічні); за рівнем господарювання (відносини мікро- і макроекономічні). Організаційно – економічні відносини формуються і розвиваються у процесі взаємодії відносин спеціалізації, кооперації, комбінування, концентрації виробництва, обміну діяльності між людьми та ін.

Найскладнішою підсистемою економічної системи є соціально – економічні відносини. Виробничі відносини є соціально – економічною формою розвитку продуктивних сил. Тому суспільне виробництво потрібно розглядати як органічну єдність продуктивних сил і виробничих відносин.

Система виробничих відносин не є однорідною, а охоплює різні за економічним змістом відносини між людьми, що зумовлюються певними технологічними, організаційними та управлінськими зв’язками. Відшкодування трудових затрат пов’язана з розподілом, перерозподілом і споживанням створеного суспільного продукту. Перша група відносин виявляється значною мірою індиферентною до форм власності. В економічній літературі першу групу відносин умовно називають організаційно – економічними, другу – соціально – економічними відносинами. У реальній дійсності виробничі відносини мають свій економічний зміст та юридичну форму виявлення. Економічний зміст таких відносин полягає в тому, що в них відображається зв’язок між становищем працівника в суспільному виробництві та рівнем і формою задоволення його життєвих потреб.

Між економічним змістом виробничих відносин та їх юридичною формою існують суперечності, зумовлені тим, що розвиток продуктивних сил спричиняє адекватні зміни в економічному змісті виробничих відносин. Держава не в змозі щоденно змінювати своє законодавство. У реальній дійсності це виявляється як суперечність між чинним

механізмом господарювання і вимогами розвитку продуктивних сил. Власність є головним економічним стрижнем, навколо якого розвивається вся сукупність виробничих відносин. Форми власності на засоби виробництва, робочу силу і виготовлений продукт у різних системах зазнають певних трансформацій. Так, рабовласницькі, феодальні, капіталістичні відносини були однотипними – експлуататорськими.

Нові засоби виробництва породжують нові технології та організацію виробництва, нові системи управління. Це неминуче призводить до виникнення нових виробничих відносин. Виробничі відносини мають специфічну властивість з року в рік відставати від рівня розвитку продуктивних сил. Причина цього – у двоїстому характері виробничих відносин: в їх економічному змісті та юридичній формі. Існування юридичної форми виробничих відносин зумовлює накопичення суперечностей між продуктивними силами і виробничими відносинами. Тоді настає епоха “соціальної революції”, що виявляється як в еволюційній формі розвитку, так і безпосередньо революційній. За такої ситуації виробничі відносини підлягають докорінному реформуванню.

Отже, діалектика взаємозв’язку продуктивних сил і виробничих відносин регулюється загальним економічним законом розвитку суспільства в різних суспільно – економічних формаціях чи системах. Цей закон називають законом відповідності. Кожному якісно новому типу продуктивних сил відповідає якісно новий тип виробничих відносин, новий суспільний спосіб виробництва.

Коли йдеться про зміни у виробничих відносинах, теоретично і практично постає проблема їх вдосконалення. Розв’язати їх можна, спираючись на юридичну форму виявлення виробничих відносин, а саме: сформувати новий господарський механізм, в якому досконаліші економічне право та системи управління наблизять конкретні економічні форми господарювання до їх об’єктивних принципів, як того потребують сучасні продуктивні сили. Держава, щоб виконувати активну економічну роль, має постійно розвивати господарське право, вдосконалювати застарілі законодавчі акти та приймати нові, як регулювали б нові економічні відносини, не охоплені чинним законодавством, тобто постійно вдосконалювати механізм господарювання. Це й означає на практиці свідоме регулювання суспільного виробництва, про що останнім часом переконливо свідчить досвід західних країн.

3. Типи і еволюція економічних систем

Традиційні економічні системи ґрунтуються на звичаях, обрядах тощо, які завжди передавались із покоління до покоління.

Основними рисами традиційної системи є те, що:

· виробництво, розподіл та обмін базується на звичаях, традиціях, культових обрядах. Релігійні і кастові цінності первинні щодо нових форм економічної діяльності;

· спадковість і кастовість чітко визначають економічну роль індивідів;

· соціально – економічний застій “рельєфно” виражений, оскільки економіка розвивається досить повільно, протягом багатьох десятків років;

· розвиток техніки обмежений, оскільки він об’єктивно підриває підвалини традиційної системи;

· стійке перевищення темпів зростання чисельності населення над темпами економічного розвитку, тому наявні високий рівень безробіття і низька продуктивність праці;

· зубожіння і бідність основної маси населення;

· нерозвиненість ринкових відносин і ринкової інфраструктури, слабкий виробничий потенціал у країні в цілому.

Нині країни є постачальниками сировини та матеріалів, виступають ринком збуту готової продукції для розвинутих держав.

Команда, або адміністративно – командна, система: всі ресурси, як правило, становлять власність держави, яка й здійснює централізоване управління на всіх його рівнях.

Характерними рисами даної системи є:

· суспільна (державна) власність практично на всі фактори виробництва (ресурси), які відокремлено нікому не належать, навіть господарюючим суб’єктам (підприємствам);

· колективне прийняття господарських рішень шляхом централізації планування економічної діяльності;

· централізоване виділення підприємствам ресурсів для виконання державних планів та централізоване ціноутворення;

· практично відсутня конкуренція, оскільки планом передбачається виробництво рівно такої кількості продукції, яка необхідна для задоволення потреб на відповідний період. Звідси – монополізм виробників і панування їх над споживачами.

Така економіка не створює дійових економічних стимулів на мікрорівні. Ця система ґрунтується на обмеженій диференціації доходів для більшості споживачів.

Ринкова економіка ці питання вирішує через ринок, ціни, прибуток, витрати. Серед характерних рис ринкової економіки можна виділити такі:

· панування приватної власності на виробничі і трудові ресурси;

· ринкова (стихійна) система координації та управління господарською діяльністю людей;

· дотримання принципу свободи підприємництва і вибору сфери діяльності, свобода вкладення капіталу туди, коли і де бажано його власнику. Аналогічне стосується і споживача у разі наявності в нього коштів;

· поведінка учасників (суб’єктів) ринкових відносин в основному диктується особистими, егоїстичними інтересами. Але саме таким чином, через власні інтереси, досягається в суспільстві досить висока реалізація суспільних економічних інтересів;

· кожен господарюючий суб’єкт прагне до отримання максимуму прибутку, самостійно приймає рішення і діє на свій страх і ризик;

· економічна влада окремих виробників і споживачів так “розсіяна”, що деякі з них не мають реальної можливості, щоб якось відчутно змінити ситуацію на ринку. Тут діє так звана вільна конкуренція “всіх проти всіх”, а також припускається, що немає необхідності державі втручатися у функціонування системи “вільного” ринку.

Змішана економіка базується на широкому розмаїтті форм власності та господарювання.

Зрозуміло, що всі згадані економічні системи не існували і не існують в чистому вигляді, оскільки різні форми господарювання, управління і координації економічної діяльності функціонують паралельно, доповняють одна одну, а часто навіть органічно переплітаються.

В історії еволюції суспільства вирізняють кілька етапів, визначення: формаційну, цивілізаційну, технологічну.

4. Економічний устрій: суть та роль у житті суспільства

Формаційна концепція всебічно розглядає розвиток суспільного виробництва і взагалі людського суспільства. Розвиток суспільства повністю базується на розвитку виробництва матеріальних благ. Це діалектично пов’язані сторони єдиного способу виробництва. Це пояснюється об’єктивною потребою розвитку суспільства, і саме в цьому реалізується зміст соціально – економічного закону – обов’язкової відповідності

виробничих відносин рівню та характеру розвитку продуктивних сил. Згідно з дією цього закону відбувається поступова зміна соціально – економічних формацій.

Соціально – економічну формацію, за названою концепцією становить спосіб виробництва в сукупності з адекватною надбудовою, різноманітними та характерними для неї формами діяльності людей.

Типи соціально – економічних формацій: первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична.

У цивілізаційній концепції наголошується на тому, що кожному типу цивілізації притаманний специфічний для умов її розвитку домінуючий об’єкт власності, який у своєму конкретному втіленні найповніше відображає спосіб взаємодії людини з природою, досягнутий рівень суспільно – продуктивної сили її праці і відповідно формаційні особливості привласнення засобів і результатів виробництва.

Для доцивілізаційних етапів розвитку людства таким об’єктом було природне середовище – земля та існуючий на ній тваринний і рослинний світ, які в своїй цілісності органічно зливалися з суб’єктом їх привласнення – первинною людиною.

На етапі аграрної цивілізації домінуючим об’єктом власності також була земля. У період розвитку індустріальної цивілізації, зокрема машинного виробництва, вперше в історії домінуючим об’єктом власності стали створені людиною предмети виробничого призначення і, насамперед, знаряддя праці. Зрештою засоби виробництва, відчужені від робочої сили, набрали форми капіталу, що перетворився на основу виробничих відносин індустріального суспільства.

У постіндустріальній структурі домінуючим об’єктом власності стає інформація, яка втілює в собі затрати переважно інтелектуальної робочої сили. Ефективність змішаної багатоукладної економіки ринкового типу, яка функціонує на базі органічного поєднання різних форм власності та використання диференційованих механізмів їх регулювання й управління. Водночас, з одного боку, відбувається демократизація відносин власності, а з іншого, - обмежуються економічний простір і діапазон функціонування класичних форм приватно – капіталістичної власності, що утвердилася і набула всебічного розвитку за умов індустріальної системи.

Технологічний спосіб виробництва – це засоби праці в сукупності з матеріалами, технологіями, енергією, інформацією та організацією виробництва.

Головні етапи:

Перший етап технологічного способу виробництва бере початок з виникнення первісного ладу, появи найелементарніших знарядь праці і завершується наприкінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст., тобто до виникнення машинного виробництва. Технологічний спосіб виробництва на цьому етапі, як правило, базується на ручній праці. З позицій сучасності це – етап занадто повільного екстенсивного економічного зростання. Наука і техніка на даному етапі розвивалися окремо одна від одної.

Другий етап нового технологічного способу виробництва почав зароджуватися з кінця ХVІІІ – початку ХІХ ст. Характерним для нього було те, що він базувався на машинній праці. Виробничі функції окремого господарника стали закріплюватися за цілими підприємствами. У цей період часу (аж до кінця ХІХ ст.) виробництво стає дедалі суспільнішим, поглиблюється суспільний поділ праці.

З початку 40 – х років ХХ ст. домінуючою виявляється подетальна і поопераційна форма.

З середини 50 – х років починає формуватися новий технологічний спосіб виробництва, що базується на автоматизованій праці. Тому подетальна і поопераційна форма поодинокого поділу праці розвивається як у межах окремих національних держав, так і у міжнародному масштабі.

Отже, технологічний спосіб виробництва характеризує етапи розвитку суспільного виробництва з точки зору вдосконалення засобів праці, науки, техніки, технології, енергетичного та інформаційного забезпечення способів організації виробництва.

Дата добавления: 2014-01-07