Витрати виробництва

ТЕМА 7

ТЕМА 6

ГРОШІ

ПЛАН

1. Сутність і функції грошей.

2. Закони грошового обігу. Інфляція.

3. Еволюція грошей.

1. Сутність і функції грошей

Гроші – категорія товарного виробництва.

Чіткого й такого, щоб визнавалося економістами всіх теоретичних шкіл і напрямів, визначення сутності грошей не існує. Раціоналістична концепція пояснює походження грошей як результат угоди між людьми, які переконалися в тому, що для пересування вартостей в обміні товарів необхідна спеціальні інструменти. Ця ідея щодо грошей як угоди безроздільно панувала аж до кінця XVIII ст. С уб’єктивно - психологічний підхід до походження грошей є присутнім у поглядах і багатьох сучасних західних економістів. Так, П. Самуельсон визначає гроші як штучну соціальну умовність. Американський економіст Дж. К. Гелбрейт вважає, що „закріплення грошових функцій за благородними металами та іншими предметами – продукт угоди між людьми”.

Більшість західних економістів – дослідників питання теорії грошей – виводять їх сутність з того, які функції виконують гроші.

Металістична теорія грошей (набула розвитку ще на зорі капіталізму – у XVI- XVII ст.) ототожнює їх із благородними металами.

Номіналістична теорія грошей полягає в тому, що вони не мають товарної природи, а є умовним знаком, цінність якого визначається державою.

Кількісна теорія грошей стверджує, що вартість грошей обернено пропорційна до їх кількості; за грошима визнається лише функція засобів обігу.

Відповідно до марксистської концепції гроші є товар, що стихійно виділився з маси всіх інших товарів і виконує роль загального еквівалента.

Гроші – необхідна форма руху товарів. Функції грошей, будучи проявом їх сутності, обслуговують ті певні відносини, в які вступають товаровиробники в процесі обміну товарів. Класичні п’ять функцій грошей: міра вартості; засіб обігу; засіб нагромадження; засіб платежу;світові гроші.

Сучасні три функції: гроші – це засіб обігу; засіб створення багатства (нагромадження), міра вартості (масштаб цін, розрахункові гроші).

Функцію міри вартості гроші виконують як уявні в думках, тобто ідеальні гроші. Ціна є грошовим виразом вартості.

Як міра вартості і як масштаб цін гроші виконують дві різні функції. Міра вартості – це суспільна функція грошей. Масштаб цін як функція грошей пов’язаний з необхідністю порівняння різноманітних кількостей золота.

Процес функціонування грошей як міри вартості нерозривно пов’язаний з реальним міновим процесом, в якому гроші виконують функцію засобу обігу.

Гроші відіграють роль посередника обміну. Товарний обмін набуває форми товарного обороту, а гроші виконують функцію засобу обігу.

Функція грошей як засобу нагромадження грошей (скарбів) полягає насамперед у тому, що цю функцію виконують дійсні гроші, у той час як мірою вартості були ідеальні гроші, а як засіб обігу вони (золото) могли бути заміщені своїми замінниками.

Поряд із нагромадженням грошей у монетній формі відбувається нагромадження скарбів у вигляді предметів розкоші, виготовлених із золота і срібла, але не функціонуючих безпосередньо у вигляді грошей.

Функцію засобу платежу. Гроші досить поширені як засіб платежу і поза сферою товарного обігу, як – от при виплаті заробітної плати, при оплаті всякого роду кредитних зобов’язань.

Як засіб платежу гроші можуть бути використані тільки за умови виконання функцій міри вартості, засобу обігу і скарбів.

2. Закони грошового обігу. Інфляція

Залежно від специфічної природи грошей і тих функцій, що вони виконують, діють відповідні закони грошового обігу.

При золотому обігу і тоді, коли грошово – кредитні гроші вільно обмінюються на золото, кількість грошей, необхідних для обороту (КГ), залежить від суми цін і швидкості обігу грошової одиниці. Це можна визначити за такою формулою:

КГ = СЦ – К + ПЛ – ВП

О

де СЦ – сума товарних цін;

К – сума цін товарів, проданих у кредит;

ПЛ – сума платежів за борговими зобов’язаннями;

ВП – сума взаємопогашених безготівкових платежів;

О – швидкість оборотів грошової одиниці.

Основними елементами грошового обігу виступають: товарна маса, що перебуває в обігу; рівень цін на товари; швидкість обороту грошей.

В обігу, крім повноцінних, перебувають і паперово-кредитні гроші, що підпорядковуються закону обігу паперових грошей. Суть його полягає в тому, що їх кількість у сфері обігу повинна дорівнювати кількості золотих грошей, необхідних для нормального функціонування товарообігу.

Завдяки функції грошей як засобу платежу стала можливою поява кредитних грошей.

Виконуючи функції міри вартості, засобу обігу і засобу зберігання вартості, гроші відіграють важливу роль у ринковій економіці: вони обслуговують кругообіг ресурсів, товарів і доходів.

За умов інфляції реальна вартість грошей різко падає і зберігання багатства у вигляді грошей втрачає економічний смисл. У суспільному розумінні інфляція – це знецінювання грошей через те, що кількість грошових знаків, які перебувають в обороті, перевищує суму товарних цін.

Основними причинами інфляції є: диспропорції в народному господарстві – між нагромадженням і споживанням, між попитом і пропозицією, між доходами і витратами держав; монополістичні тенденції в економіці і панування монополій; руйнація золотого стандарту; надмірне зростання дефіциту державного бюджету і державного боргу; нестабільна економічна політика.

До чинників, що стимулюють інфляцію, належать: значні військові витрати, великі витрати на управління, незбалансованість інвестиції, тотальне одержавлення, наявність великої кількості посередників.

Інфляція, як правило, призводить до негативних соціально-економічних наслідків: дезорганізує внутрішні і зовнішні зв’язки, викликає кризу державних фінансів, сприяє інтенсивному підвищенню цін практично на всі товари, що знижує життєвий рівень населення, знецінює трудові заощадження, негативно впливає на процес товарного обміну, послаблює мотивацію високопродуктивної праці, посилює соціальну і політичну напруженість у суспільстві.

Основні напрями боротьби з інфляцією:

· Вилучення зайвих грошових знаків з обігу. Такий метод оздоровлення грошового обігу називається дефляцією.

· Проведення нуліфікації, коли знецінені грошові знаки анулюються, а замість них здійснюється емісія (випуск нових).

· Девальвація, тобто зниження обмінного курсу грошової одиниці однієї держави стосовно грошової одиниці іншої.

· Повернення до попередньої купівельної спроможності грошових знаків, так звана ревалоризація.

В епоху панування золотого стандарту інфляція була епізодичним, а не всеосяжним явищем. Сучасна інфляція істотно відрізняється від інфляції часів вільної конкуренції. Зараз знецінюються і кредитні гроші.

3. Еволюція грошей

Еволюція грошей являє собою двоєдиний процес. За сучасних умов грошима служать не золоті, а кредитно-паперові гроші. Звичайно золото і сьогодні не втратило спроможність виконувати функцію міри вартості, оскільки воно не загубило своїх властивостей. Але відбулися важливі зміни в зовнішніх умовах функціонування золота як грошей.

Еволюція функції грошей як міри вартості пов’язана з процесом демонетизації золота, тобто втрати благородними металами (сріблом, золотом) грошових функцій.

Міжнародно-правового закріплення демонетизація золота дістала в статуті Міжнародного валютного фонду (МВФ), доповненням до якого від 01.04.78 скасовано офіційну ціну на золото і його вилучено з розрахунків між МВФ і членами цієї організації. У сфері міжнародних економічних відносин золото виконує лише обмежені функції: фонду страхування наслідків інфляції; засобу забезпечення кредитів (для погашення заборгованості за платіжними балансами), а також резерву ліквідних грошових ресурсів.

Під час Першої світової війни золото остаточно зникло з обігу. Це було першим етапом демонетизації золота.

Другим етапом демонетизації золота стало подальше послаблення не тільки фактичного, але й формального зв’язку паперових грошей з офіційним золотим запасом, що тривало до останніх років.

Наступним етапом процесу еволюції грошей став випуск дебет-карток, що дістали поширення завдяки системі автоматичної видачі готівки. Ця система розрахунків за допомогою ЕОМ має назву „ електронні гроші”.

Система електронних грошей включає ряд елементів: автоматизовану розрахункову палату, систему автоматизованого касира і систему терміналів, встановлених у пунктах купівлі товарів або надання послуг. Автоматизована розрахункова палата являє собою мережу банків, пов’язаних єдиним обчислювальним центром.

Ще одним нововведенням банківської технології є смарт-картка (smart – від англ. кмітливий, розумний). Смарт-картка по суті являє собою електронну чекову книжку.

Використання банківських карток дозволяє з’єднати всі банки в одну систему таким чином, що, користуючись персональним комп’ютером, клієнт може проводити розрахунки по картках будь-якого банку будь-якої країни світу.

ТА ШЛЯХИ ЇХ ЗНИЖЕННЯ.

ПЛАН

1. Сутність, зміст і види витрат виробництва.

2. Суть та функції прибутку.

1. Сутність, зміст і види витрат виробництва

Щоб здійснювати підприємницьку діяльність, необхідно зробити певні затрати. Будь-який підприємець – фірма, господарське товариство, фізична особа – повинен робити затрати у виді певних ресурсів – трудових, природних, інформаційних. Кожен вид ресурсів має грошову оцінку. Виражені у грошовій формі затрати ресурсів на здійснення підприємницької діяльності називаються витратами виробництва.

Витрати – це затрати використаних для виготовлення товару засобів виробництва та затрати на оплату праці зайнятих при цьому трудівників. Від суспільних затрат (вартості) вони відрізняються на величину додаткового продукту, який становить матеріальну основу прибутку, одержуваного виробником.

Крім затрат, пов’язаних із виготовленням товару, існують і затрати, необхідні для його реалізації. Вони отримали назву витрат обігу. Розрізняють два їх види: додаткові та чисті. До додаткових відносяться витрати на сортування, пакування, зберігання та транспортування товарів. Вони заміщуються після продажу товару.

Чисті витрати обігу – це витрати на перетворення товарної форми вартості у грошову.

Структуру собівартості визначають і за іншою ознакою, а саме за статтями калькуляції. Це пов’язано з необхідністю визначення затрат на одиницю продукції, що називається калькуляцією.

Явні витрати виробництва – це плата за ресурси, що не належать власникам фірми, а ті грошові витрати, що їх фірма здійснює із „своєї кишені”.

Неявні витрати виробництва мають вартісну оцінку, але не передбачені контрактами, обов’язковими для явних платежів, і тому виступають як такі, що фірмою не оплачуються.

Повні витрати будь-якого виду господарської діяльності (їх ще називають економічними витратами) повинні включати крім явних, грошових витрат ще й неявні, імпліцитні або альтернативні витрати.

Зворотні витрати – це здійснені раніше витрати, які ні за яких умов не можна повернути.

Змінними витратами виробництва є ті, розмір яких змінюється залежно від обсягу виробництва. До цих витрат відносяться витрати на сировину, матеріали, енергію, заробітну плату робітників.

Постійними витратами виробництва називають ті витрати, розмір яких залишається незмінним, яка б кількість продукції не вироблялась, навіть тоді, коли виробництво її зовсім зупиняється. До цих витрат належать виплати процентів по позиках, орендна плата, рентні платежі, амортизаційні відрахування, оплата праці управлінського персоналу.

Сума постійних і змінних витрат фірми при виробництві певної кількості продукту становить загальні (сукупні) витрати. Їх можна обчислити як витрати на виробництво однієї одиниці продукції плюс додаткові витрати на виробництво другої, плюс додаткові витрати на виробництво третьої і т.д.

Щоб порівняти витрати на виробництво продукту з його ціною, то треба підрахувати витрати на виробництво одиниці продукту, або середні витрати.

Середні витрати – це витрати на одиницю випуску продукції. Вони поділяються на середні постійні та середні змінні. Середні постійні витрати являють собою постійні витрати, поділені на кількість продукції. Ці витрати зі зростанням виробництва зменшуються і пояснюється це тим, що сукупні постійні витрати у короткостроковий період залишаються незмінними. Відповідно із збільшенням випуску продукції витрати на одиницю продукту зменшуються.

Середні змінні витрати – то змінні витрати поділені на кількість випущеної продукції. Вони знижуються до мінімального рівня, який відповідає випуску максимальної кількості продукту, що припадає на зростаючі змінні ресурси. Після цього середні змінні витрати починають зростати, оскільки збільшення виробництва цього продукту потребує непропорційного збільшення змінних факторів.

Змінні витрати в залежності від кількості створеного продукту відображаються категорією “граничні витрати”, тобто витрати, які додатково необхідні для виробництва кожної нової одиниці продукції. Граничні витрати – це приріст витрат у результаті виробництва однієї додаткової одиниці продукції. Щоб визначити граничні витрати треба: по-перше, відняти сукупні витрати на виробництво певної кількості продукції від таких витрат на збільшення виробництва і, по –друге, діленням цієї різниці на кількість одиниць продукту.

Змінна кількості виготовленої продукції залежить від зміни кількості змінних ресурсів. Ця залежність відображається категорією “граничний продукт”.

Існує взаємозв’язок граничного продукту і граничних витрат. Коли показник граничного продукту зростає, то показник граничних витрат знижується і коли показник граничного продукту досягає максимального рівня, граничні витрати мінімальні. І навпаки, коли показник граничного продукту зменшується, то граничні витрати зростають. Зростання граничних витрат завжди призводить до зменшення випуску продукції і як наслідок – до підвищення цін.

Підприємство може починати випускати продукцію тоді, коли ціна одиниці його дорівнюватиме змінним витратам.

Витрати виробництва в грошовій формі на одиницю продукції – це її собівартість. Собівартість можна розглядати як сукупні витрати, поділені на кількість створеної продукції.

Собівартість для підприємства – це мірило витрат і доходів.

Вартість і собівартість – це категорії різних рівнів виробничих відносин.

Складовими частинами вартості є: матеріальні витрати, необхідний продукт, додатковий продукт. А собівартість відображає граничні відносини, які пов’язані з розподілом продукту.

Для того, щоб визначити шляхи зниження собівартості продукту необхідно знати структуру витрат. У різних галузях виробництва переважають різні види витрат. наприклад: трудомістких галузях виробництва, переважають на заробітну плату, в матеріаломістких - на матеріальні витрати, у фондових – висока частка амортизаційних відрахувань. Крім відзначених вище видів витрат виробництва сучасна економічна теорія розвиненої ринкової економіки визначає ще один вид витрат – граничні або матеріальні витрати. Граничними витратами називають додаткові витрати, необхідні для приросту випуску якогось товару чи послуги на одну одиницю. Граничні витрати показують, чого буде варто виробнику (фірмі) збільшення випуску продукції на одиницю продукції. Вони визначаються відношенням сусідніх значень валових або змінних витрат.

Потрібно, щоб у виробництві існував як необхідний, так і додатковий продукт для відтворення робочої сили. Втрати виробництва – це те, у що обходиться створення продукту підприємству. Суспільні витрати, які ідуть на створення продукту, включають також додаткову працю, втілену в додатковому продукті. Сам процес виробництва можна охарактеризувати як продуктивне споживання факторів виробництва зміщення яких є необхідною умовою процесу відтворення.

Технічна однотипність виробництва – це оснащеність усіх підприємств, при якій за інших однакових умов може бути забезпечений досить високий рівень продуктивності праці. Господарська однотипність виробництва – забезпечується одержанням однакових доходів при однакових витратах, а соціально-економічна – забезпечується однаковими умовами і оплатою праці.

Реально існують такі причини, які зумовлюють формування витрат виробництва підприємства як самостійної категорії. Виробники відокремлені як власники засобів виробництва і створюваного продукту. Товаровиробники мають різну технічну оснащеність, і у зв’язку з цим вони мають різний рівень продуктивності праці, також різні витрати матеріальних іі трудових ресурсів при виробництві одного виду продукту. Обмін продуктами праці між виробниками повинен відбуватись у товарній формі.

Підприємство у процесі обміну повинно відшкодувати витрати засобів виробництва і робочої сили. Витрати виробника і суспільства не тотожні. Витрати суспільної праці на виробництво продукту набувають форми суспільно-необхідних витрат, виступають у формі вартості.

Вартісна структура продукту

Вартість спожитих засобів виробництва (матеріальні витрати)	Заново створена вартість
необхідною працею	додатковою працею
Витрати підприємства (собівартість)   Витрати суспільства (вартість)

2. Суть та функції прибутку

Зворотним боком витрат виробництва є прибуток. Прибуток буде більший тоді, коли будуть меншими витрати виробництва і навпаки. Взагалі прибуток -– це різниця між доходом від реалізації продукції та сукупними витратами на її виробництво.

За економічною природою прибуток є перетвореною формою чистого доходу, а отже, характеризує чистий доход у тому вигляді, в якому той виступає на поверхні економічних явищ в умовах економічної відокремленості виробника. Чистий доход – виражена у вартісній формі вартість додаткового продукту, який являє собою основну складову доходу. Джерелом чистого доходу є додаткова і необхідна праця.

В умовах капіталістичного способу виробництва відбувається перетворенням багатьох індивідуальних вартостей на єдину суспільну або ринкову вартість, а її – на ціну виробництва.

за капіталістичного товарного виробництва в основі товарних цін лежать не лише суспільно необхідні витрати виробництва, а й співвідношення між попитом і пропозицією.

де Ц_в – ціна виробництва;

С- постійний капітал;

V – змінний капітал;

Р – прибуток.

Прибуток утворюється у результаті міжгалузевої конкуренції з урахуванням процесу коливання попиту і пропозиції, переливання капіталу в галузі, виробництво товарів у яких не задовольняє споживачів з відповідним коливанням цін. За рівноваги попиту і пропозиції формується ціна рівноваги. Ціна – це грошовий вираз ціни виробництва, взаємодії закону вартості та закону попиту і пропозиції.

Вислів американського економіста Франка Найта: „Можливо, жоден економічний термін чи поняття не використовується в такій немислимій кількості загальновживаних значень як прибуток”. Прибуток – це винагорода за підприємницьку діяльність, тобто пов’язує його з таким фактором виробництва, як підприємницький талант, підприємницькі здібності.

Реалізуючи товар, підприємець одержує певну суму, кількість грошей, що становить валову виручку або суму продаж. Якщо з цієї суми вираховувати загальні витрати виробництва, то це і буде прибуток, або чиста виручка. Однією з функцій прибутку є та, що прибуток виступає показником оцінки діяльності підприємця (фірми). „На всіх підприємствах, - зазначається у Законі України „Про підприємства України”, - основним узагальнюючим показником фінансових результатів господарської діяльності є прибуток (доход)”.

Другою функцією прибутку є регулювання розподілу ресурсів між суб’єктами підприємництва, галузями і сферами виробництва. Підприємці прагнуть вкласти свої капітали туди, де є змога одержати найвищі прибутки.

Прибуток виконує і стимулюючу функцію. Саме прибуток, його очікування змушує підприємця (фірму) здійснювати нововведення, які ведуть до зниження витрат виробництва, підвищення якості продукції (послуги).

Підприємця цікавить віддача кожної одиниці зроблених затрат. Щоб її визначити використовується норма суми прибутку до суми авансованих у виробництво коштів. Якщо масу прибутку позначимо через р, суму авансованих у виробництво коштів як К, норму прибутку як р^/, то норму прибутку можна виразити такою формулою:

Норма прибутку служить показником ефективності використання капіталу. Саме тому норму прибутку ще називають показником доцільності капіталовкладень. Норма прибутку залежить від ряду факторів.

По-перше, при незмінному рівні цін величина прибутку, а отже, і його норма, залежить від рівня витрат виробництва.

По-друге, на норму прибутку впливає рівень цін на продукцію (послуги).

По-третє, фактором, що впливає на величину норми прибутку є швидкість обороту виробничих фондів. Капітал за визначений проміжок часу робить більшість кількість оборотів. А це значить, що збільшується і маса отримуваного прибутку. Оскільки сума авансованого капіталу залишається незмінною, то норма прибутку зростає.

Норма прибутку, як видно із наведеною вище формули, розкриває взаємозв’язок розміру капіталу та маси прибутку.

Привласнення прибутку – це одна з важливих форм економічної реалізації власності.

Розрізняють балансовий і чистий прибуток. Балансовим прибутком називається різниця між загальною сумою виручки підприємця (фірми) і загальними витратами виробництва (собівартістю) за певний період. З одержаного балансового прибутку сплачуються проценти за банківські кредити і вносяться передбачені чинним законодавством податки та інші обов’язкові платежі в бюджет.

Частина прибутку, що залишається після здійснення зазначених платежів, називається чистим прибутком. Він використовується, насамперед, на формування резервного (страхового) фонду.

Частина чистого прибутку підприємця спрямовується у фонд споживання.

Частина чистого прибутку використовується на виплату дивідендів.

Прибуток, що залишається після сплати податків та інших платежів у бюджет – це чистий прибуток підприємства. Частина чистого прибутку передається у власність членів трудового колективу і може бути виплачена їм у вигляді акцій.

Прибуток виконує три функції:

· синтетичної вартісної оцінки ефективності затрат праці, яка характеризує кінцевий узагальнюючий результат, одержаний у результаті синтезу елементів затрат праці і виробництва;

· розподільну;

· стимулюючу.

Ці функції випливають із суті прибутку й економічно взаємопов’язані між собою.

Величина прибутку, за Марксом, залежить від середньої суспільної норми прибутку. Це означає, що до певної межі прибуток можна розглядати як функцію капіталу, оскільки фактором зростання маси прибутку є розмір капіталу.

де М_р – маса прибутку;

р – норма прибутку;

К_а – розмір авансового капіталу.

Загальна прибутковість підприємства визначає нормі прибутку як відсоткове відношення прибутку до авансового капіталу. Якщо прибуток Р – це різниця, між ціною і собівартістю, К_а – авансовий капітал то формула норми прибутку буде така

З початку 1991 року як розрахунковий показник застосовується не товарна продукція, а реалізована. Через це маса прибутку від реалізації знаходиться як різниця між обсягом реалізованої продукції і повною собівартістю реалізованої продукції.

Треба врахувати систему інтенсивних факторів, які впливають на рух прибутку.

Це:

• зменшення собівартості;
• підвищення продуктивності праці як результат економії живої та вречевленої праці;
• якість продукції, робіт, послуг;
• фондовіддача, тобто ефективність використання виробничих фондів.

В умовах сучасної світової ринкової економіки прибуток і норма прибутку є головними орієнтирами і водночас показником стану виробництва, критерієм його ефективності. Норма прибутку показує ефективність використання всього капіталу, ступінь його зростання.

Дата добавления: 2014-01-07