Основні фізіологічні поняття

Методи фізіологічних досліджень.

Видатний вітчизняний фізіолог І.П.Павлов вказував, що прогрес кожної науки визначається тими методами, якими вона користується. Вікова фізіологія належить до експериментальних наук, оскільки вивчає життєві явища та фізіологічні функції, дає їм якісну та кількісну характеристику, точно описує їх та вимірює в цифрових даних, результати проведених експериментів підлягають математично-статистичній обробці та документуються.

Розрізняють 2 форми фізіологічних дослідів:

1) гострі;

2) хронічні.

Гострі досліди проводять тільки на тваринах: для вивчення фізіологічного процесу роблять хірургічне втручання, після чого проводять спостереження за функціями організму. Одужання тварин після гострого досліду, як правило, не відбувається.

Хронічні – проводять як на тваринах, так і на людині: роблять хірургічне втручання, після чого біля досліджуваного органу встановлюють датчик (серце), біля залози – фістульну трубку; після одужання тварин проводять спостереження за функціонуванням даного органу.

Значну кількість хронічних дослідів можна проводити без хірургічного втручання за допомогою спеціальних приладів. У наш час широкого застосування набула мікро електродна методика досліджень, за допомогою якої можна фіксувати біоелектричні явища, що відбуваються в клітинах мозку, м’язів, серця.

Фізіологічна функція – специфічна діяльність диференційованих клітин, тканин, органів організму (функція м’язів – скорочення, залоз – утворення секрету, нейронів – сприйняття подразнень).

Функції

Соматичні Вегетативні

Здійснюються за рахунок пов’язані з обміном речовин,

діяльності скелетних м’язів кровообігом, диханням, травленням, виділенням, ростом і розмноженням

Фізіологічні функції мають пристосувальне значення, оскільки завдяки їх змінам організм може пристосовуватись до нових, змінених умов навколишнього середовища.

Організм людини є вищим щаблем еволюції органічного світу.

Організм – самостійно існуюча одиниця органічного світу, що є саморегулюючою системою, здатною реагувати як єдине ціле на всі зміни оточуючого середовища.

Характерним для організму є певна організація його структур. Найменшою структурною і функціональною одиницею організму є клітина.

Клітина – елементарна структурна, функціональна і генетична одиниця всіх багатоклітинних організмів.

Функціональна одиниця – клітина чи група клітин, здатні виконувати певну фізіологічну функцію.

У процесі еволюції багатоклітинних організмів відбулася диференціація клітин – з’явились клітини різних розмірів, будови і функцій. Із однаково диференційованих клітин утворилися тканини: епітеліальна, сполучна, м’язова та нервова, які спеціалізовані за функціями. Наприклад, характерною властивістю м’язової тканини є скоротливість, нервової – збудливість, епітеліальної – захисна, видільна, сполучної – опорна, трофічна.

Тканина – історично складена сукупність клітин та міжклітинної речовини, об’єднаних за спільністю походження, будови та виконуючих функцій.

Кілька тканин, об’єднаних у певний комплекс, утворюють орган (серце, шлунок, око, рука).

Орган – це частина тіла, що займає в ньому постійне положення, має певну будову і форму, виконує одну чи кілька функцій.

Орган складається із кількох видів тканин, але одна з них завжди переважає і визначає його головну функцію. У м’язі – м’язова, у легенях – епітеліальна, у кістці – сполучна. Кожний орган виконує певний вид діяльності, без якого нормальна фізіологія організму є неможливою. Серце виконує функцію насосу, нирки – виділення, головний мозок – аналітико-синтетичну діяльність.

Система органів – аналітичне і функціональне об’єднання кількох органів, які беруть участь у виконанні складного акту діяльності. Так в організмі людини існують такі системи органів: нервова, серцево-судинна, травна, дихальна, скелетна, м’язова, сечостатева, ендокринна, сенсорна.

Дві або кілька систем органів називають апаратом. Наприклад, скелетна і м’язова системи становлять опорно-руховий апарат.

В організмі людини розрізняють 9 систем органів: система органів руху (опорно-рухова, кістково-м'язова), травна, лімфатична, сечостатева, ендокринна (залози внутрішньої секреції), дихання, серцево-судинна, нервова системи та сенсорна. Усі органи і системи органів функціонують у тісній взаємодії. Це свідчить про те, що організм — це нерозривне ціле.

В організмі, як єдиному цілому, діяльність усіх структур – клітин, тканин, органів, систем органів узгоджена і підпорядкована нейро-гуморальній регуляції. Вищий центр регуляції ендокринних залоз — гіпота-ламічна ділянка проміжного мозку. Саме тут відбувається інтеграція нервових і ендокринних елементів у загальну нейроендокринну систему. Гіпоталамус — вищий центр вегетативної нервової системи, який контролює вегетативні функції за типом нервової регуляції: тут знаходиться центр підтримання температури тіла, голоду, спраги, водно-сольового обміну і статевої активності. Особливо велику активність виявляє гіпоталамус під час стресової реакції, коли мобілізуються всі сили для відбиття нападу, втечі або іншого виходу з важкої ситуації.

Особливість нервової регуляції полягає у швидкості виникнення відповіді, причому ефект її виявляється безпосередньо в тому місці, куди надходить сигнал, тобто куди підходять нерви, які несуть цей сигнал.

Висновок: отже, має наступна ієрархічність у живому організмі: клітина ®тканина ® орган ® система органів ® організм (фізіологічна система).

Дата добавления: 2014-01-07