Орган зору

З п'яти видів чуттів зір є найбільш спеціалізованим і найскладнішим — це результат сенсорного сприйняття і його психічного опрацювання.

За допомогою зорового аналізатора людина відрізняє світло від темряви, сприймає форму, розмір і забарвлення предметів, визначає відстань до них, напрямок та швидкість їх руху.

В оці міститься власне рецепторний апарат, присто­сований до сприйняття світла, — це сітківка і оптична система, яка заломлює світлові промені й забезпечує чітке зображення предметів на сітківці. Ембріональний розвиток зорового аналізатора починається порівняно рано (на третьому тижні), і до моменту народження дитини зоровий аналізатор морфологічно в основному сформо­ваний. Проте вдосконалення його структури відбуваєть­ся після народження, а завершується в шкільні роки.

Будова ока. Око складається з власне очного яблука і допоміжного апарату*. Око міститься в заглибині черепа — очній ямці. Внутрішня поверхня повік і передня частина очного яблука, за винятком рогівки, вкрита слизовою оболонкою — кон'юнктивою. Коло зовнішнього краю очної ямки розташована слізна залоза, яка виділяє ріди­ну, що охороняє око від висихання. Рівномірному роз­поділу слізної рідини на поверхні ока сприяє мигання повік.

Найінтенсивніше очне яблуко росте вперші 5 років життя, менш інтенсивно — до 9—12 років.

Очне яблуко складається з 3 оболонок: зовнішньої — фіброзної, середньої — судинної\ внутрішньої — сітківки. Зовнішня оболонка — білкова оболонка, або склера, - непрозора тканина білого кольору, яка в передній частині переходить у прозору рогівку, їй властиві розтяжність і еластичність.

До 5 років товщина.рогівки у дітей зменшується, а радіус її кривизни майже не змінюється. З віком рогівка стає густішою і її заломлювальна сила зменшується.

Під склерою міститься судинна оболонка (товщина її 0,2—0,4 мм), у якій є велика кількість кровоносних су­дин. Ця оболонка багата на пігмент, який надає їй тем­ного забарвлення. У передньому відділі очного яблука судинна оболонка переходить у війкове тіло і райдужну оболонку.

У війковому тілі міститься м'яз, який зв'язаний з кришталиком і регулює його кривизну.

Кришталик — це прозоре, еластичне утворення, яке має форму двояковипуклої лінзи. У центрі райдужки є округлий отвір — зіниця. Просвіт зіниці регулюється м'язом, який міститься в райдужці. У віці 6—8 років зіниці широкі в результаті переважання тонусу симпатичних нервів, які ін нервують м'язи райдужної оболонки. У 8—10 років зіниця знову стає вузькою і дуже жваво реагує на світло. До 12—13 років швидкість та інтенсивність реакції зіниці такі самі, як у дорос­лого.

Тканина райдужної оболонки містить речовину - меланін. Це пігмент, залежно від кількості якого колір райдужки може бути від голубого до чорного. Нестача пігменту поєднується з недостатньою пігментацією шкіри і волосся. Зір у таких людей знижений.

Між рогівкою і райдужкою, а також між райдужкою і кришталиком є невеликі порожнини, які називаються камерами, в них міститься прозора рідина — водяниста волога. Вона забезпечує рогівку і кришталик киснем, глю­козою і білками. Порожнина ока позаду кришталика за­повнена желеподібною масою — склистим тілом. Обидві субстанції забезпечують постійний внутрішньоочний тиск, потрібний для підтримання форми очного яблука.

Внутрішня поверхня ока — сітківка. У ній містяться світлочутливі клітини, які називаються колбочками і паличками. Нервові волокна, що відходять від них, збираються докупи і утворюють зоровий нерв, який іде в головний мозок.

Допоміжний апарат ока становлять м'язи, жирова клітковина, повіки, вії, слізний апарат і брови.

Очне яблуку приводять у рух шість м'язів, з яких чотири називаються прямими, а два — косими. Косі м'язи складаються з поперечносмугастих м'язових волокон, які починаються від спільного сухожильного кільця, що охоплює зоровий нерв в глибині очної ямки, і прикріплюються до білкової оболонки очного яблука спе­реду його екватора. Узгоджена діяльність очних м'язів забезпечує координовані рухи очей навколо їх осей.

Очне яблуко ззаду оточене жировою клітковиною, яка відіграє роль м'якої еластичної подушки.

Спереду очне яблуко прикривають верхня і нижня повіки, які захищають око і сприяють його зволоженню. Уздовж переднього краю повік росте волосся — вії: под­разнення їх викликає захисний рефлекс — змикання повік. Слізний апарат складається зі сльозової залози і відвідних шляхів. Секрет сльозних залоз — сльоза змочує очне яблу­ко, чим забезпечує чистоту склери і прозорість рогівки.

Над верхнім краєм очної ямки лежить смужка шкіри, вкрита волоссям — брови. Волосся брів затримує піт, що виділяється на лобі і спрямовує його на скроні.

Світлозаломлення в оці. Світлові промені, які надходять в око, проходять кілька заломлювальних середовищ — рогівку, водянисту вологу камер, кришталик і склисте тіло. Кожне із цих середовищ має свій показник оптич­ної сили, що виражається в діоптріях. Одна діоптрія — це оптична сила лінзи з фокусною відстаню 1 м. Система ока дорівнює 59 Д при розгляданні далеких предметів і 70,5 Д — при розгляданні близьких предметів.

Незважаючи на те, що на сітківці зображення виходить оберненим, ми бачимо предмети завдяки щоденному тренуванню зорового аналізатора в прямому вигляді. Це досягається утворенням умовних рефлексів, свідчення­ми інших аналізаторів і постійною перевіркою відчуттів щоденно практикою.

Акомодація — це пристосування ока до чіткого бачення предметів, які розташовані від нього на різній відстані, тобто це здатність кришталика змінювати свою опуклість залежно від віддаленості розглядуваних пред­метів. Під час розглядання близьких предметів кришталик стає опуклим, завдяки чому промені від предмета сходяться на сітківці. Кришталик, з'єднаний з м'язом через війковий пояс, може змінювати свою форму і відповідно сильніше або слабше заломлювати промені світла. Якщо предмет близько знаходиться біля ока, скорочується війковий м'яз, відбувається здавлювання кришталика, він стає опуклішим — і його заломлювальна сила збільшується. Акомодація ока починається, коли предмет розташо­ваний на відстані 65 м від ока. Скорочення війкового м'яза починається на відстані від предмета ока 10 і навіть 5 м. При наближенні ще більше предмета до ока акомодація посилюється і чітке бачення предмета стає неможливим. Стареча далекозорість зумовлена втратою криштали­ком еластичності й зменшення його заломлювальної сили. В 10 років найближча точка ясного бачення знахо­диться на відстані менше 7 см від ока, в 20 років - 8,3 см, в ЗО років — 11 см, в 40 років — 17 см, в 50 років - 50 см, в 60—70 років — 80 см.

З віком відбувається <міна акомодації. Причиною цього є ущільнення кришталика, він стає менш еластичним і втрачає здатність змінювати свою форму. Відповідно змен­шується також заломлювальна сила кришталика.

Рефракція ока — це заломлювальна сила ока у стані спокою акомодації, коли кришталик максимально сплощений.

Розрізняють три види рефракції ока: пропорційна, далекозора (80—90 % новонароджених дітей мають далекозору рефракцію) і короткозора.

До 9—12 років встановлюється залежність між залом­лювальною силою (оптичний компонент) і довжиною осі (анатомічний компонент).

Далекозоре око має слабку заломлювальну здатність. У такому оці паралельні промені, які ідуть від далеких предметів, перетинаються за сітківкою, оскільки поздовжня вісь коротка. Для переміщення зображення на сітківку далекозоре око повинне посилювати свою за­ломлювальну здатність за рахунок збільшення кривизни кришталика уже при розгляданні віддалених предметів. Якщо акомодація не в змозі забезпечити одержання на сітківці далекозорого ока зображень предметів, гострота зору зменшується. У короткозорому оці паралельні промені, які йдуть від далеких предметів, перетинаються спереду сітківки, не доходячи до неї, це пов'язано з надто довгою поздовжньою віссю ока, або з більшою, ніж нормальна, заломлювальною силою середовища ока. При короткозорості призначають окуляри з розсіюючими двовігнутими скельцями, які перетворюють паралельні промені в такі, що розходяться.

У важких випадках короткозорість супроводжується зміною сітківки, що призводить до зниження зору і навіть відшарування сітківки. Короткозорість розвивається під впливом тривалої і безладної зорової роботи на близькій відстані. Рахіт, туберкульоз, ревматизм можуть стати при­чиною розтягування очного яблука, але найчастіше вони створюють сприятливий грунт для розвитку короткозо­рості.

Астигматизм — неможливість сходження всіх променів в одній точці, фокусі. Це спостерігається при неоднаковій кривизні рогівки в різних її мери­діанах.

Якщо більше заломлюється вертикальний меридіан, астигматизм прямий, якщо горизонтальний — зворотний. Нормальні очі мають невеликий ступінь астигматизму, оскільки поверхня рогівки не цілком сферична. Різні ступені астигматизму, що порушують зір, виправляють за допомогою циліндричних скелець, які розташовуються на відповідних меридіанах рогівки.

Гострота зору — здатність розрізняти найменшу відстань між двома точками, що досягається, коли між двома збудженими колбочками є одна незбуджена. Мірилом гостроти зору є кут, який утворюється між променями, що йдуть від двох точок предмета до ока, — кут зору. Чим менший цей кут, тим вища гострота зору. Оптимальним для гостроти зору є діа­метр зіниці приблизно 3 мм.

Бінокулярний зір. Нормальний зір здійснюється двома очима (бінокулярний зір). Це дає змогу відчувати рельєфне зображення предметів, бачити глибину і визначати відстань предмета від ока. Людина сприймає предмет як єдине ціле. Це відбу­вається тому, що зображення предмета виникає на іден­тичних точках сітківки. Ідентичними точками сітківки двох очей називають зони центральних ямок і всі точки, розташовані під неї на однаковій відстані і в одному й тому самому напрямку. Точки сітківки, які не збігають­ся, називаються неідентичними. Якщо промені від роз­глядуваного предмета потрапляють на ідентичні точки сітківки, то зображення предмета буде роздвоєним.

Світлосприймаючий апарат ока. У сітківці є два види рецепторів: палички і колбочки. Це фоторецептори, яких налічується в сітківці 125 млн. паличок і 6 млн. колбо­чок. Основна маса колбочок знаходиться в центральній області сітківки — у жовтій плямі. З віддаленням від цен­тра кількість колбочок зменшується, а паличок збільшується.

Колбочки призначені для денного зору і малочутливі до слабкого освітлення. Палички сприймають світлові промені в умовах присмеркового освітлення.

Жовта пляма складається тільки з колбочок і є місцем найкращого бачення. Такий зір називається центральним. Решта сітківки бере участь у боковому або периферичному зорові.

Зовнішні членики патичок містять речовину пурпур­ного кольору — родопсин. У колбочках — речовина фіолетового кольору — йодопсин. Збудження паличок і колбочок веде до появи нервових імпульсів у зв'язаних з ними волокнах зоровою нерва. Розпад родопсину під дією світла спричиняє виникнення імпульсів збудження в закінченнях зорового нерва і є початковим моментом зорової аферентації. У темряві родопсин відновлюється. На світлі він розкладається на білок опсин і пігмент ретинен — похідне вітаміну А. У темряві вітамін А пере­творюється в ретинен, який з'єднується з опсином і ут­ворює родопсин. Вітамін А є джерелом утворення ро­допсину. Нестача вітаміну А порушує утворення родоп­сину, що зумовлює різке погіршення присмеркового зору (куряча сліпота, гемералопія).

Встановлено, що тільки палички функціонують при дії слабкого світла — менше 0,01 лк на білій поверхні. При яскравому світлі, яке перевищує ЗО лк на білій поверхні, функціонують колбочки. Рецептори сітківки пе­редають сигнал й по волокнах зорового нерва, який містить 800тис. — 1 млн. нервових волокон.

Збудливість зорового аналізатора залежить від кількості світлореактивних речовин у сітківці. Під час дії світла на око внаслідок розпаду світлореактивних речо­вин збудливість ока знижується. Це пристосування ока до світла — світлова адаптація. У темряві у зв'язку з відновленням світлореактивних речовин збудливість ока до світла зростає. Це темпова адаптація. Збудливість колбочок зростає у темряві в 20—50 разів, а паличок— у 200—400 тис. разів.

Крім світлової, є ще кольорова адаптація, тобто зниження збудливості ока при дії променів, які виклика­ють колірні відчуття. Чим інтенсивніший колір, тим швидше знижується збудливість ока. Найшвидше знижується збудливість при дії синьо-фіолетового подразника, найменше і повільніше — зеленого.

Відчуття кольору виникає при дії на зоровий аналізатор електромагнітних хвиль певної довжини. Діти починають розрізняти кольори вже з трьох місяців (жовтий, зелений, червоний). У 3 роки вони повністю розрізняють кольори.

Трикомпонентна теорія колірного зору. Основи її вик­ладені М.В.Ломоносовим у 1756 р. За цією теорією, у сітківці ока містяться три види колбочок, в кожному з яких є особлива колір-реактивна речовина. Одним вла­стива збудливість до червоного кольору, другим до зеленого, третім — до фіолетового. У зоровому нерві є три особливі групи нервових волокон, кожна з яких проводить аферентні імпульси від однієї з груп колбочок. При освітленні сітківки променями й одночасному відве­денні потенціалів під окремих волокон зорового нерва найбільша електрична активність спостерігатиметься в ділянці оранжевого, зеленого і синьо-фіолетового. У зви­чайних умовах промені діють не на одну групу колбо­чок, а на 2 або 3 групи, при цьому хвилі різної довжини збуджують їх різною мірою.

Порушення колірного зору. Інколи в людини частково або повністю порушується сприйняття кольору. Це кол­ірна сліпота. При повній колірній сліпоті людина бачить усі предмети забарвленими в сірий колір. Часткове пору­шення колірного зору дістало назву дальтонізму (за прізвищем англійського хіміка Дальтона, у якого вперше було виявлено це порушення). Дальтоніки не розрізняють чер­воних і зелених кольорів (чоловіки — 4—5 %, жінки — 0,5 %).

Вікові особливості зорових рефлекторних реакцій. Рефлекторне звуження зіниці на світло змінюється з віком. У перший місяць життя дитини воно становить 0,9 мм, в 6—12 місяців — 1,2 мм, у віці від 2,5 до 6 років — 1,5 мм і тільки у старшому віці воно досягає величи­ни дорослих — 1,9 мм.

Фіксація предметів формується у віці від 5 днів і до З—5 місяців, у віці від 3 до 7 років здатність довільно фіксувати очі вдосконалюється.

Новонароджені повертають очі в бік світлового подразнення, при дії сильних світлових подразників заплющують очі. У 1.5—2 місяці при швидкому набли­женні предмета до ока з'являється мигальний рефлекс.

У перші дні після народження рухи очей у дітей не­координовані. До другого місяця рухи очей і повік стають координованими.

Новонароджена дитина плаче без сліз. Сльози у дітей під час плачу з'являються лише після 1,2—2 місяців.

Зорові умовні рефлекси виробляються з перших місяців життя дитини, проте чим менший вік дитини, тим потрібна більша кількість поєднань умовного зорового сигналу і безумовного подразника.

Відчуття кольорів розвивається в дітей поступово. На думку різних авторів, першою з'являється здатність відчувати червоний, голубий, білий або жовтий кольори. Деякі діти уже в 5 місяців реагують на незнайомий колір і форму предмета. Діти шкільного віку спочатку звертають увагу на форму предмета, потім його розміри і, нарешті, колір.

Нічне бачення, тобто здатність паличок сітківки ока сприймати світлові подразнення, з віком змінюється. До 20років воно зростає, а потім знижується.

3. Орган слуху

Слух є одним із чуттів людини, які сприяють психічному розвитку повноцінної особистості. Зі слухом пов'язані звукові мовні спілкування. За допомогою слухового аналізатора людина сприймає і розрізняє звукові хвилі, які складаються з почергових згущень і розріджень повітря.

Звуковий аналізатор складається з трьох частин: рецепторного апарату, що міститься у вусі, провідних шляхів, представлених 8-ою парою черепномозкових (слухових) нервів, центру слуху в скроневій частині кори великих півкуль.

Периферична частина аналізатора — присінково-закрутковий орган — зв'язаний з органами збереження рівно­ваги, які беруть участь у підтриманні певної пози тіла.

Рецепторні апарати — слуховий і вестибулярний — розташовані у внутрішньому вусі. Обидва рецепторні апарати іннервуються волокнами у 8 пар черепномозко­вих нервів. Обидва збуджуються механічними коливання: вестибулярний апарат сприймає кутові прискорення, слу­ховий — повітряні коливанні.

Присінково-закрутковий орган розвивається зі слу­хового пухирця, який з’єднується спочатку із зовнішньою поверхнею тіла. З розвитком ембріона слуховий пухирець утворює три півколові канали. Частину пер­винного слухового пухирця, яку сполучають ці три півко­лові канали, називають присінком. Присінок складаєть­ся з двох камер — овальної і круглої.

У нижньому відділі присінка утворюється порожнис­тий виступ, який у зародків витягується, а потім скру­чується у вигляді закрутки — це сприймаюча частина органа слуху — кортїїв орган, який з'являється на 12-му тижні внутрішньоутробного розвитку. На 20-му тижні починаєть­ся мієлінізація волокон присінково-закруткового нерва.

Слухові рецептори містяться в закрутці внутрішньо­го вуха, яка розташована в піраміді скроневої кістки. Присінково-закрутковий орган складається з трьох час­тин: зовнішнього/середнього і внутрішнього вуха.

Зовнішнє вухо складається з вушної раковини і зов­нішнього слухового ходу. Зовнішнє вухо призначене для вловлювання звуків. Вушна раковина утворена еластич­ним хрящем, зовні вкрита шкірою. Внизу доповнена складкою — мочкою, яка заповнена жировою тканиною. Зовнішній слуховий прохід (2,5 см) висланий тонкою шкірою з тонким волоссям і видозміненими потовими залозами, які виробляють вушну сірку, що складається з жирових клітин і містить пігмент. Волоски і вушна сірка виконують захисну роль.

На межі між зовнішнім і середнім вухом розташова­на барабанна перетинка, яка зовні вкрита епітелієм, а зсередини слуховою оболонкою.

Середнє вухо складається з барабанної порожнини і слухової труби. Всередині порожнини розташовані слухові кісточки, з'єднані між собою, — молоточок, коваделко і стремінце. Через системи слухових кісточок коливання барабанної перетинки передаються у внутрішнє вухо. Слухові кісточки розміщені так, що утворюють важелі, які зменшують розмах звукових коливань і збільшують їх силу. Внутрішнє вухо віддалене від середнього пере­тинкою овального вікна. До стременця прикріплений м'яз, який утримує його біля перетинки овального присінка. Система слухових кісточок забезпечує збільшення тиску звукової хвилі при передачі з барабанної перетинки на перетинку овального вікна приблизно в ЗО—40 разів.

Барабанна порожнина з'єднана з носоглоткою за допомогою свстахісвої труби, яка підтримує однаковий тиск із зовні і зсередини на барабанну перетинку.

Внутрішнє вухо міститься в кам'янистій частині скроневої кістки і являє собою кістковий лабіринт, усередині якого є перетинчастий лабіринт із сполучної тканини. Між кістковим і перетинчастим лабіринтом міститься рідина — перилімфа, а всередині перетинчас­того лабіринту — ендолімфа. У стінці, яка відділяє се­реднє вухо від внутрішнього, крім овального вікна, є ще кругле вікно, яке робить можливим коливання рідини. Кістковий лабіринт складається з трьох частин: у центрі — присінок, спереду від нього — закрутка, а ззаду — півколові канали. Усередині середнього каналу закрут­ки, у закрутковому ході містяться звукосприймальний апарат — спіральний орган. Він має основну пластинку, яка складається приблизно з 24 тис. фіброзних волоко­нець. На основній пластинці вздовж неї в 5 рядів розта­шовані опорні й волоскові чутливі клітини, які є власне слуховими рецепторами. Волоски рецепторних клітин об­миваються ендолімфою і контактують з покривною пла­стинкою. Волоскові клітини охоплюються нервовими во­лосками закруткової гілки слухового нерва. У довгастому мозку міститься другий нейрон слухового шляху, далі цей шлях іде, здебільшого перехрещуючись, до задніх горбиків чотиригорбиковоготіла, а від них у скроневу зону кори, де розташована центральна частина слухового аналізатора. Механізм сприйняття звуку. Для слухового аналіза­тора звук є адекватним подразником. Усі вібрації повітря, води та іншого пружного середовища поділяються на періодичні (тони) і неперіодичні (шуми).

Тони бувають високі й низькі. Основною характери­стикою кожного звукового тону є довжина звукової хвилі, якій відповідає певна кількість коливань за секунду. Дов­жину звукової хвилі визначають відстанню, яку прохо­дить звук за секунду, поділеною на кількість повних ко­ливань, що їх здійснює тіло, яке звучить, за секунду.

Найвищий звук, який ми можемо почути, має 20 тис. коливань за секунду, найнижчий — 12—24. Зву­ки, які досягають 50—100 тис. коливань за секунду, лю­дина не чує. Це ультразвуки.

Звукові хвилі — це поздовжні коливання середовища. Сила звуку залежить від розмаху (амплітуди) коливань повітряних частинок. Звук характеризується тембром, або забарвленням.

Найбільшу збудливість вухо має до звуків із часто­тою коливань від 1000 до 4000 Гц. Нижче і вище цього показника збудливість вуха знижується.

У 1863 р. Гельмгольц запропонував резонансну теорію слуху. Повітряні звукові хвилі, потрапляючи в зовнішній слуховий хід, зумовлюють коливання барабанної перетинки, далі коливання передаються через середнє вухо. Система слухових кісточок, діючи як важіль, посилює звукові коливання і передає їх рідині, що міститься між кістковим та перетинчастим лабіринтами закрутки. Звукові хвилі можуть передаватися і через по­вітря, яке міститься в середньому вусі.

За резонансною теорією, коливання ендолімфи спричиняють коливання основної пластинки, волокна якої мають різну довжину, налаштовані на різні тони і являють собою набір резонаторів, що звучать в унісон з різним звуковим коливанням. Найкоротші хвилі сприймаються біля основи закрутки, а найдовші — біля верхівки.

Під час коливання відповідних резонуючих ділянок основної пластинки коливаються і розташовані на ній чутливі,волоскові клітини. Найдрібніші волоски цих клітин торкаються під час коливання покривної пластинки і деформуються, що веде де збудження волоскових клітин та проведення імпульсів по волокнах закруткового нерва в центральну нервову систему. Оскільки повної ізоляції волокон основної мембрани немає, то одночасно почи­нають коливатися і сусідні волокна, що відповідає обер­тонам. Обертон — звук, число коливань якого у 2, 4, 8 і т.д. разів перевищує число коливань основного тону.

Адаптація. При тривалій дії сильних звуків збуд­ливість звукового аналізатора знижується, а при тривалому перебуванні в тиші збудливість зростає. Це адаптація. Найбільша адаптація спостерігається в зоні більш високих звуків.

Надмірний шум не тільки призводить до втрати слуху в людей, а й викликає психічні порушення. Спеціальними дослідами на тваринах доведена можливість появи «акустичного шоку» й «акустичних корчів», часом смер­тельних.

Вікові особливості слухового аналізатора. Присінково-закрутковий орган функціонує від дня народження. У новонароджених спостерігається відносна глухота, пов'я­зана з особливостями будови їхнього вуха.

У дітей до одного року зовнішній слуховий хід складається з хрящової тканини, і тільки в наступні роки основа зовнішнього слухового ходу костеніє. Барабанна перетинка товща, ніж у дорослого, і розташована майже горизонтатьно.

Порожнина середнього вуха в новонароджених за­повнена амніотичною рідиною, що утруднює коливання слухових кісточок. Поступово ця рідина розсмоктується, і замість неї з носоглотки через євстахієву трубу прони­кає повітря. Слухова труба в дітей ширша і коротша, ніж у дорослих, що створює особливі умови для потраплян­ня мікробів, слизу і рідини під час зригування, блюван­ня, нежитю в порожнину середнього вуха, чим і спри­чиняє запалення (отит).

Цілком виразним слух у дітей стає на кінець 2-го — початок 3-го місяця. На другому місяці життя дитина диференціює якісно різні звуки, у 3—4 місяці розрізняє висоту звуку в межах від 1 до 4 октав, у 4—5 місяців звуки стають умовнорефлекторними подразниками, до 1—2 років діти диференціюють майже всі звуки.

У дорослої людини поріг чутливості дорівнює 10—12 дб, у дітей 6—9 років— 17—24 дб, у 10—12 років - 14—19 дб. Найбільша гострота слуху досягається з на­станням середнього і старшого шкільного віку. Низькі тони діти сприймають краще, ніж високі.

Вестибулярний апарат. Вестибулярний апарат міститься у внутрішньому вусі і складається з півколових каналів, розташованих у трьох взаємно перпендику­лярних площинах, і двох мішечків — овального та круглого, розташованих ближче до закрутки. На внутрішній поверхні мішечків є волоскові клітини. Волоски знаходяться в довгастій масі, яка містить чис­ленні вапняні кристалики — отоліти. Півколові канали заповнені ендолімфою.

Подразниками отолітового апарату є прискорення або уповільнення руху тіла, трясіння, хитання і нахил тіла або голови набік, які зумовлюють тиск отолітів на волоски рецепторних клітин.

Імпульси, які йдуть від отолітового апарату і півколових каналів, роблять можливим аналіз положення голови в просторі та змін швидкості й напряму рухів.

При ушкодженні (особливо однобічному) вестибуляр­ного апарату спостерігаються тяжкі розлади руху і втрата здатності зберігати рівновагу. Такі ушкодження часто бувають у людей, глухонімих від народження.

Формування вестибулярного апарату закінчується раніше від інших рецепторів. У новонародженої дитини він розташований майже так само, як у дорослої людини. Збудливість вестибулярного апарату і вестибулярного аналізатора в головному мозку існує від народження і розвивається в процесі вправляння.

4. М'язово-суглобове чуття (руховий, або пропріоцептивний, аналізатор)

Велике значення у визначенні положення тіла та його частин у просторі, а також координації рухів мають рецептори, що містяться в м'язах, сухожилках і суглобах (пропріорецептори). Імпульси, що виникають в пропріорецепторах під час рухів, по доцентрових нервах надходять до задньої центральної закрутки кори півкуль головного мозку, де виникає відчуття зміни в положенні частин тіла. У результаті подразнення пропріорецепторів виникають також рефлекторні скорочення тієї чи іншої групи м'язів або зміна їх тонусу. Це сприяє підтриман­ню або зміні руху, а також зумовлює позу тіла, яка забезпечує його рівновагу. За допомогою м'язово-сугло­бового чуття можна, піднімаючи предмет, приблизно визначити його вагу.

5. Органи чуттів внутрішніх органів

Встановлено, що у всіх внутрішніх органах (органи травлення, легені, серце, судини, селезінка тощо) є спец­іальні рецептори — інтерорецептори, які сприймають зміни в діяльності цих органів. За своєю будовою і фун­кціями інтерорецептори різні. Одні з них сприймають температуру, інші — тиск, треті — хімічні, больові под разнення і т.д. Інтерорецептори дуже чутливі — вони реагують навіть на незначні зміни у внутрішньому сере­довищі організму.

Імпульси, що надходять у центральну нервову сис­тему від інтерорецепторів, відіграють дуже важливу роль у регуляції функцій різних органів. Завдяки цим імпуль­сам регулюються кров'яний тиск у судинах, обмін речо­вин, кровопостачання тканин, координується діяльність різних органів і систем. Інтерорецептори сигналізують у центральну нервову систему про стан внутрішніх органів і про ті зміни, які в них виникають у процесі діяльності.

Дата добавления: 2014-01-07