Орган нюху

Орган смаку

Сприймання смакових властивостей речовин, що потрапляють у порожнину рота, виконує аналізатор смаку. Скупчення смакових рецепторів містяться у сма­кових цибулинах, розміщених у виростах слизової обо­лонки язика — смакових сосочках з бруньками. Вони є не тільки на кінчику, по краях і на задній частині язика, а й на стінках глотки і м'якого піднебіння, іноді на губах. Осідання частинок їжі на смакові рецептори викликає збудження останніх. Імпульси по волокнах смакового нерва надходять у міст і довгастий мозок, а звідти до кори великих півкуль головного мозку, де: формується сприйняття смакових відчуттів. Чутливість рецепторів смаку не однакова по всій поверхні язика. Кінчик реагує несолодке, корінь — на гірке, бічні ча­стини — на кисле, кінчик і бічні поверхні — на солоне. У порожнині рота, крім смакових рецепторів, є ще інші — дотику, терморецептори, їх подразнення посилює: смакові відчуття.

Збудниками смакових рецепторів є хімічні речови­ни, що знаходяться в розчиненому стані. Природним розчинником у ротовій порожнині є слина. Збудливість, смакових рецепторів значною мірою залежить від температури. Найсприятливішою для цього є температура 10—35 °С. Холодна і гаряча їжа знижує смакові відчуття. У новонародженої дитини орган смаку, порівняно з іншими органами чуттів, розвинений найкраще. Так, на подразнення солодким новонароджена дитина реагує: смоктанням і ковтанням, на кисле, солоне, гірке -скороченням мімічних м'язів. Після народження дитини орган смаку продовжує розвиватися, головним чином у напрямку точнішого розрізнення смаків.

Нюх у людини розвинений краще, ніж смак, він дає змогу розрізняти більш як 10 000 нюхових відчуттів.

У слизовій оболонці порожнини носа (у верхній і частково середній носових раковинах) містяться нюхові рецептори, що сприймають запахи газоподібних речовин. Нюхова ділянка вкрита епітелієм, у якому розрізняють опорні й нюхові клітини, останні виконують рецепторну функцію в органі нюху. Периферичний відросток (дендрит) проникає між опорними клітинами і, досяг­нувши поверхні епітелію, закінчується протоплазматич­ними волосками. Нерпові волокна нюхових клітин про­ходять крізь отвори решітчастої кістки в порожнину черепа до нюхових цибулин головного мозку. Звідси імпульси, що виникли в рецепторах, йдуть по нюховому тракту через стовбур головного мозку в кору великих півкуль, де здійснюється їх аналіз і виникають відчуття того ти іншого запаху.

Рецептори нюхового аналізатора подразнюються хімічними збудниками. Запах, властивий тій чи інший речовині, залежить від вібруючих рухів її молекул. При цьому молекули створюють низькочастотні електро­магнітні коливання, які і сприймаються рецепторами нюхового аналізатора. Чуття нюху надзвичайно гостре і тонке. Людина відчу­ває запах речовин, що знаходиться в повітрі в таких ма­лих концентраціях, які не можна виявити ні хімічним, ні спектральним аналізатором. За стереохімічною теорією, існують сім первинних запахів: камфорний, м'ятний, квітковий, мускусний, ефірний, їдкий, гнилий. Чут­ливість до запаху підвищується на світлі, після збуджен­ня симпатичної нервової системи.

У дітей раннього віку чуття нюху розвинене слаб­ше, ніж у старших дітей, це пов'язано з недорозвине­ністю у них носової порожнини. Проте новонародже­на дитина уже в перші дні життя реагує на сильні запахи скороченням мімічних м'язів і відвертається від речовин, що неприємно пахнуть. Гострота нюху підвищується до 6 років, а потім поступово знижуєть­ся. Тонкість нюху (розрізнення запахів) з віком підви­щується.

8. Органи шкірного чуття

У шкірі людини є тактильні (дотикові), температурні й больові рецептори. Різні види рецепторів відрізняються за своєю будовою і розподілені в шкірі у вигляді своєрідної мозаїки.

Тактильні рецептори мають форму видовжених цибулин, до яких підходять нервові закінчення. Ці рецептори сприймають механічні подразнення шкіри. Збудження, яке при цьому виникає в рецепторах, надходить до мозкового кінця аналізатора (задньої центральної закрутки кори великих півкуль), де ви­никає відчуття дотику або тиску. В середньому на 1 см² шкіри припадає 25 тактильних рецепторів. Най­більше їх у шкірі долонь, на кінцях пальців, на гу­бах, кінчику язика. Найменше — у шкірі спини і живота. Завдяки тактильній чутливості людина відчу­ває форму, величину і характер поверхні навколишніх предметів.

До терморецепторів, або температурних рецепторів, належать два види нервових закінчень. Одні з них сприй­мають теплові подразнення, а другі — холодові. Розміщені терморецептори в шкірі, а також у слизовій оболонці носа, рота, гортані, стравоходу, шлунка і кишечнику. Це клу­бочки тонких нервових закінчень, які містяться в спо­лучнотканинних капсулах. Зміна зовнішньої температури подразнює терморецептори шкіри і викликає в мозковій частині аналізатора відчуття тепла або холоду. Внаслідок цього рефлекторно змінюється просвіт кровоносних судин шкіри, завдяки чому змінюється її кровопостачання і тем­пература.

Холодових рецепторів в організмі налічується 250 тис., теплових — ЗО тис. Холодові точки розмі­щені на глибині 0,17 мм, а теплові — 0,3 мм під поверхні шкіри. Терморецептори — необхідна ланка підтримання температури тіла, термостазу, вони сиг­налізують про зміну температури навколишнього се­редовища. Температурне чуття є вже в новонародже­ної дитини.

Біль — це специфічне відчуття, якісно відмінне під будь-якого іншого відчуття. Воно виникає тоді, коли на ту чи іншу частину організму діє подразник, що має руйнівний характер. При цьому виникає цілий ряд захисних реакцій, спрямованих на збереження частин тіла або цілого організму. Больові подразнення сприймаються больовими рецепторами — вільними нервовими закінченнями або безмієліновими нервовими сплетіннями.

Больові рецептори розміщені не тільки в шкірі, а й у м'язах, кістках, внутрішніх органах. На поверхні в І см^: налічується близько 100 больових точок, а на всій шкірній поверхні їх близько мільйона. Збудження, що виникають у больових рецепторах внаслідок дії подразника, передаються по доцентрових нервах у кору великих півкуль головного мозку, де й створюється відчуття болю. Сила больових відчуттів значною мірою залежить від стану нервової системи. Больові рецептори реагують на різні коливання темпе­ратури, тиску, на концентрацію простагландинів, що виділяються ушкодженими клітинами. Вони інформу­ють про локалізацію та інтенсивність болю головний мозок і стимулюють виділення ендорфінів — блокаторів болю.

При сильних больових подразненнях рефлекторно по­рушується нормальна діяльність органів: посилюється виділення адреналіну в кров, підвищується концентрація цукру в крові, частішає ритм серцевих скорочень, при­скорюється зсідання крові, підвищується кров'яний тиск, затримується дихання і т.д.

9. Біологічні ритми

Живі організми залежать від основних ритмів Землі та її обертання навколо своєї осі й навколо Сонця. Упро­довж сотень мільйонів років еволюції відбувався процес пристосування до них, вироблялися ритмічні процеси життєдіяльності — біоритми.

Біоритми — результат природного добору. У боротьбі за існування виживали тільки ті організми, які могли сприймати час і реагувати на нього. У результаті поступово виробився ендогенний ритм організму, синхронний з періодичними процесами зовнішньо­го середовища. Найбільш вивчені добові ритми (24-годинні) і навколодобові, або циркадіанні (від 20 до 28 годин). Відомо близько 300 функцій, які мають добову пер­іодичність. Різні функції організму мають неоднаковий ритм інтенсивності. Хоч сучасна людина створила навко­ло себе штучне температурне середовище, але температу­ра її тіла протягом доби коливається, як і багато років тому назад. Справа в тому, що температура тіла залежить від швидкості перебігу біохімічних реакцій. У денний час обмін речовин іде швидше і це визначає більшу активність людини. Ритмічні добові коливання характерні для арте­ріального тиску: вдень він вищий, а вночі знижується. При патології спостерігається порушення багатьох ритмів. Наприклад, у хворих на гіпертонічну хворобу в нічні години відбувається не зниження, а, навпаки, підвищен­ня артеріального тиску, що призводить до погіршення їх стану.

Протягом доби змінюється інтенсивність мітотично­го поділу: найбільша швидкість поділу клітин у ранкові години, уночі вона знижується. Близько 5-ї годин ранку відзначається найбільша активність поділів у кістковому мозку. Активність у ниркових клубочках найвища між 3-ю годиною ночі і 5-ю годиною ранку.

Кількість кров'яних пластинок у периферичній кропі в людини зменшується вночі й збільшується в ранкові та денні години. Встановлено, що здатність до зсідання крові вища в денні години. Відзначено періодичність вмісту адреналіну в крові, його рівень найвищий уранці і знижується до мінімуму до 18-ї години.

Крім добових, виділяють і тривалі біоритми: місяч­ний ритм (28 діб), який найбільше виражений у мешканців морів.

Зміна тривалості дня є важливим фактором, який дає змогу організму перебудувати свою діяльність; це здійснюється за участю гіпоталамо-гіпофізарної сис­теми. Неузгодженість деяких біоритмів і зміни трива­лості дня в осінній і весняний період року є однією з імовірних причин загострення хронічних хвороб органів дихання, серцево-судинної системи. Так, описана сезонна динаміка загострення туберкульозу, гіпер­тонічної хвороби, ревматизму. Трансмісивні хвороби людини мають виражену сезонну залежність, яка по­в'язана з періодами розмноження членистоногих пе­реносників — збудників хвороб (кліщі, комарі, моск­іти тощо).

Ритмічні зміни сонячної активності впливають на живі організми, змінюють їх реактивність і функціональний стан різних систем. Є дані про те, що кількість хворих, які потрапляють у психіатричні клініки, різко зростає у дні посиленої сонячної активності. Клініцисти відзнача­ють збільшення частоти серцево-судинних захворювань і ускладнень під час найбільшої активності Сонця. Однією з причин цього може бути активація в такі періоди сис­теми зсідання крові.

Виявлені й більш тривалі цикли сонячної актив­ності (80—90 років, 600—800 років). У кінці XIX — на початку XX ст. чеський психолог Г.Свобода і німець­кий лікар В.Флейс висунули гіпотезу, що в кожної людини з моменту народження є три цикли, які по­в'язані з її фізіологічною (23 дні), емоційною (28 днів) і інтелектуальною (33 дні) активністю. Усередині кожного циклу є критичний, або нульовий, день. Пер­ша половина циклу, яка передує цьому дню, вважаєть­ся позитивним періодом (зростання працездатності, фізичного, емоційного та інтелектуального стану). Друга половина — негативний період, упродовж якого стан погіршується.

Є спостереження, що в нульові дні фізичного циклу частіше відбуваються нещасні випадки, у нульові дні емоційного циклу — емоційні зриви, інтелектуального — погіршення розумової роботи. Збіг усіх критичних днів буває один раз на рік. Проте висловлюється і критичний погляд з приводу фатального впливу нульових днів на організм людини, який має великий діапазон пристосу­вальних можливостей у збереженні гомеостазу.

Російський психіатр С.С.Корсаков у 1887 р. описав психологічний синдром у хворих на хронічний алкоголізм: втрата хворими здатності до орієнтації в часі, вони не можуть виконувати ритмічні рухи, у них не виробля­ються умовні рефлекси на час, хоча формальне значення часу зберігається (вони знають кількість хвилин у годині, секунд у хвилині). Є дані про ураження в таких хворих ядер клітин, які утворюють стінку третього шлуночка, і в ділянці гіпокампа.

Крім центральних механізмів орієнтації в часі, є й клітинні механізми. Припускають, що вони пов'язані з періодичними процесами, які відбуваються в мембранах клітини.

Значення біоритмів, пов'язаних із сезонними та геліофізичними циклами активності, має бути використа­не в профілактичній медицині в боротьбі за здоров'я людини.

Рекомендована література

1. Аршавский И.А. Физиологические аспекты и зако­номерности индивидуального развития. — М.: Наука,1982.-270с.

2. Бердишев Г.А., Криворучко І.Ф. Медична генети­ка. — К.: Вища школа, 1993. — 143 с.

3. Буянов М.И. Основы психотерапии детей и под­ростков. — К.: Вища школа, 1990. — 191 с.

4.Васильєва З.А., Любинская С.М. Резервы здоро­вья. — М.: Медицина, 1984. — 270 с.

5. Кабанов О.М., Чабовська А.П. Анатомія, фізіоло­гія і гігієна дітей шкільного віку. — К.: Вища школа,1979.-339с.

6. Краткая медицинская энциклопедия /Под ред. Б.В.Петровского. — 2-е изд. — М.: Совет. Энцикл., 1989.

7. Кисильов Ф.С. Анатомія і фізіологія дитини з осно­вами шкільної гігієни. — К.: Рад. школа, 1967. — 311с.

8. Лозинский В.С. Учитесь быть здоровыми. — К.: Центр здоровья, 1993. —160с.

9.Мак-Моррей У. Обмен веществ у человека. — М.: Мир, 1980.-280с.

10. Маркосян А.А. Физиология. — М.: Медицина,1975. - 390 с.

11. Массаргін А.Г., Массаргін В.Г., Гончарова В.Н.Анатомія і фізіологія людини. — К.: Рад. школа, 1975. —167с.

12. Могилевский Б.Н. Охотники за историей. Три повести о великих русских учёных — Н.Пирогове, И.Се­ченове, И.Мечникове. — М., 1968. — 40 с.

13. Нормальная физиология /Под ред. Полянского.— М.: Медицина, 1989.

14. Пархотик И.И. Как сохранить здоровье. — К.:Наукова думка, 1981. — 176с.

15. Патологическая физиология /Под ред. Зайко. —2-е изд. — К.: Вища школа, 1985. — 290 с.

16. Петришина О.П., Попова Е.П. Анатомія, фізіо­логія і гігієна дітей молодшого шкільного віку. — К.:Вища школа, 1982. — 192 с.

17. Популярная медицинская энциклопедия /Под ред. Б.В.Петровского. — М.: Сов. энциклопедия, 1987.-704с.

18. Припутіна М.С., Білоцька В.Б. Харчові продукти в харчуванні людини. — К.: Здоров'я, 1981. — С. 50—57.

19. Рязанцев В.А. Скрытая опасность. — М.: Знание,1977.-63с.

20. Саулак-Савииька М.М. Анатомія людини. — К.:Рад. школа, 1966.

21. Сеченов И.М. Рефлексы головного мозга. — М.:АН СССР, 1961. - 99с.

22.Скот Джини Грехем. Конфликты. Пути их пре­одоления. К.: Внешторгиздат, 1991. — 59с.

23.Спок Б. Ребёнок и уход за ним. — М.: Просвеще­ние, 1985.— С.76-78.

24.Семенков Ю.Л., Кальманская С.И. Курение и туберкулёз лёгких. — К.: Здоровье, 1986. — 32 с.

25. Теппермен Дж, Теппермем X. Физиология обменавеществ и эндокринной системы. — М.: Мир, —1989.

26. Терновський Н.К. Все вирішує секунда. — К.,1989. - 272 с.

27.Уманский К.Г. Невропатология для всех. Книга 2-я. — М.: Знание, 1989.-192с.

28.Ухтомский С).О. Собр. соч. — 2-е изд. - Т. 6. 1950-1962.

29. Фольборт Г.В. Избранные труды. — К.: АН УССР,1962.-455с.

30.Физиология подростка /Под ред. Л.А.Форбер. —Педагогика школы, 1988, —208с.

31.Хорол И.С. Гормоны жизни. М., 1971.

32. Хрипкова А.Г. Вікова фізіологія. — К.: Вища школа, 1982. - 272 с.

33. Хрипкова А.Г., Антропова М.В. Возрастная физи­ология и школьная гигиена. — М.: Просвещение, 1990.-319с.

34. Ярослав С.Ю., Ананенко М.Т. Фізіологія людини і тварин. — К.:Вища школа, 1971. — 448 с.

35. Ярош О.Я., Криворучко 1.Ф., Драчова З.М. та ін. Нервові хвороби. — К.: Вища школа, 1993. — 487 с.

Дата добавления: 2014-01-07