Народна нетрадиційна

Офіційна неофіційна

МЕДИЦИНА

ЛІКУВАННЯ У ПЕРВІСНОМУ СУСПІЛЬСТВІ

ТАБУ, АНІМІЗМ, ФЕТИШИЗМ, МАГІЯ, ТОТЕМІЗМ

АНТРОПОСОЦІОГЕНЕЗ

ОСОБЛИВОСТІ І ПЕРІОДИЗАЦІЯ ПЕРВІСНОГО СУСПІЛЬСТВА

ІСТОРИЧНІ ДЖЕРЕЛА

ПЕРІОДИЗАЦІЯ ІСТОРІЇ МЕДИЦИНИ

ЗВ’ЯЗОК МЕДИЦИНИ І КУЛЬТУРИ

ТЕМА 1. ВСТУП В ІСТОРІЮ МЕДИЦИНИ. МЕДИЦИНА І ПЕРВІСНЕ СУСПІЛЬСТВО

1. ЗМІСТ І ВИДИ ІСТОРІЇ МЕДИЦИНИ

8. ГІПОТЕЗА «ЗОЛОТОГО ВІКУ»

1. ЗМІСТ І ВИДИ ІСТОРІЇ МЕДИЦИНИ

Медицина – система наукової і практичної діяльності, спрямована на збереження та зміцнення здоров’я, продовження життя людини, на запобігання хворобам та їх лікування. Медична практика і медична наука, що виникає згодом внаслідок критичного узагальнення практики, розвиваються історично у тісному зв’язку та взаємодії. Медична практика, накопичуючи все більше матеріалу, збагачує медичну теорію новими даними і в той же час ставить перед нею нові завдання. В свою чергу теорія медицини піднімає на все вищий рівень, удосконалює медичну практику.

Як одна з найдавніших ланок людської діяльності, медицина пройшла тривалий шлях розвитку, накопичуючи і узагальнюючи практичний досвід, акумулюючи і використовуючи досягнення природничо-наукової та суспільної думки.

(традиційна)

Методи неофіційної медицини на державному рівні не затверджені. Людина, яка не має спеціальної медичної освіти і практикує народну та нетрадиційну медицину, називається «цілитель».

Народна медицина – це сума всіх знань та практичних методів, які спираються виключно на практичний досвід і спостереження, що передаються з покоління в покоління як в усній, так і в письмовій формі.

В народній медицині, якою й дотепер користується значне число людей, збереглося чимало лікувальних прийомів та засобів, що виникли в давнину. Ці давні лікувальні прийоми та засоби протягом багатьох віків переходили з покоління в покоління. Лікарю необхідно бути знайомим з народною медициною, знати погляди народу на те чи інше питання медицини, знати народні звичаї, традиції.

Терміном «нетрадиційна медицина» пропонується визначити неофіційну медицину, її методи, які мають свого автора (гомеопатія – С. Ганеман, іридодіагностика – І. Пекцелі).

Подвійний характер лікування в давнину залишив у декількох мовах відбиток у назві лікарської професії. Так, терміни «лечец» (в Київській Русі), «лекарь» відображає реалістичний струмінь народного досвіду у відношенні лікування (ліки) і за своїм філологічним походженням аналогічні латинським термінам «медик», «медикамент», «медицина» (від medicare – лікувати).

Термін «врач» («врачевать», «врачебное дело») походить від давньослов’янського кореня «вър», що означало «шептати, замовляти, нашіптувати» і відображало магічні дії та замовляння, до яких удавалися лікарі минулого. Особливо різко це відбилось у болгарській і сербській мовах, де до теперішнього часу зовсім відмінні за значенням слова «лекар» («лекарство»), що означає – медик, лікар, доктор, і слово «врач», що означає – чаклун, віщун, знахар.

Слово «доктор» – латинське за своїм походженням. Воно було утворено від латинського дієслова doceo (докео:) «вчу, навчаю» і буквально значить «учений» (порівняй: доктор … наук). Звідси слово доктор набуло в розмовній мові значення «лікар» («врач»), тобто «учений лікар» – на відміну від недипломованих.

Закономірності розвитку науки і частини її – медицини – загальні. Історія медицини свідчить, що всі народи світу зробили певний внесок у скарбницю медичних знань. Однак кожна країна у зв’язку зі специфічними умовами її історичного розвитку має свої особливості розвитку науки і медицини зокрема.

Кожен етап розвитку медицини знаменувався новими здобутками у сфері теоретичних уявлень, клінічних спостережень, практичних навичок чи розширення арсеналу засобів діагностики, запобігання хворобам та їх лікування.

Спадкоємність складає одну з найважливіших рис історичного розвитку медицини. У нових історичних умовах і на основі нових культурних традицій та світогляду досвід минулого ревізувався і доповнювався.

Немає сумнівів у тому, що медицина має єдину в своєму роді структуру. Жодна інша наука не побудована так, як медицина, і не пов’язана так тісно з усіма ланками життя. Оскільки мова завжди йде про людину зі своїми особливими властивостями, то вже з цього маємо неповторний образ медицини.

Вдале та доцільне застосування при хворобах усіляких численних засобів для досягнення сприятливих результатів лікування є вже не наукою, а мистецтвом у медицині, яке обумовлюється індивідуальним природним даром, який не у всіх однаковий. Тому успішні результати лікування знаходяться в залежності не тільки від ґрунтовного вивчення медичних наук, але й від вродженого мистецтва вдало застосовувати той чи інший метод лікування, відповідно до природи хвороби та індивідуальних особливостей кожного організму.

При лікуванні необхідно сповна використовувати силу слова, віра в магічну силу якого зародилася в глибоку давнину. «Три знаряддя є у лікаря: слово, рослина, ніж», – так вважали лікарі Персії. Т. Сіденгам, видатний англійський лікар ХVІІ ст. з гумором відзначав, що прибуття в місто клоуна справляє більш сприятливий вплив на здоров’я населення, ніж десятки мулів, навантажених ліками. Адже не у виписуванні рецептів полягає обов’язок лікаря, а в розумінні причини і сутності хвороби, усіх тих шкідливих впливів, що викликали хворобу чи її підтримують. Той же Сіденгам говорив: «Ego sum medicus non autem formularum praescriptor» – «Я лікар, але не той, хто лише призначає ліки».

Лікування починається із зовнішнього вигляду лікаря, який критично сприймається хворим, сприяючи чи утруднюючи процес його зближення з лікарем і формуючи у нього відповідне уявлення про лікаря.

Відомо, що в давніх цивілізаціях роль медиків виконували жерці, одяг яких мало чим відрізнявся від того, який носили в Єгипті, Вавилоні, Стародавній Греції та Римі. Але колір їх був підкреслено білим. Білий одяг – символ не тільки чистоти і незбагненності долі, але й свого роду атрибут антисептики. На світлому фоні краще спостерігаються об’єкти дослідження. Крім того, він вписувався в інтер’єр затінених храмів, справляв психологічний вплив на стражденних, підкреслював обраність служителів культу, їх причетність до таїнств природи людини й оточуючого її світу.

Із розшаруванням суспільства зовнішні відмінності торкнулись і лікарів. Дорогі тканини та прикраси певною мірою визначали статус лікаря в суспільстві. З часом лікарі одягались у цивільні костюми.

З розвитком асептики та антисептики (з середини ХІХ ст.) у звичай увійшли білі халати, проте вони прижились не одразу і не скрізь, та й самі халати в медичних закладах різних країн світу відрізняються кольором і фасоном. Гігієністи стверджують, що білий колір втомлює зір і віддають перевагу халатам голубого або бірюзового кольору.

Апріорно одне – зовнішній вигляд лікаря (як і його помічників) повинен відповідати гігієнічним та естетичним вимогам.

Лікар – це не лише посада, а й звання, яке треба заслужити й виправдати. Немає іншої такої професії, яка б вимагала щоденного прийняття важких і відповідальних рішень, пов’язаних на лише зі здоров’ям, але й з долею хворої людини. Моральні норми та вимоги, обумовлені цією особливістю, притаманні лише лікарській професії. Цим і пояснюється така численність законодавчих актів, постанов, кодексів, правил, які визначали протягом тисячоліть поведінку лікаря. Той, хто одержував звання лікаря, добровільно брав на себе обов’язки неухильного їх виконання.

Моральні якості лікаря визначаються поняттям «гуманізм», з якого починається лікар. Без гуманізму медицина втрачає право на своє існування, адже її наукові принципи при цьому вступають в протиріччя з її метою – служити людям. Гуманізм складає душу медицини, її етичну основу, її мораль. Справжнім і хорошим лікарем може бути лише добра людина.

Як вказував наш видатний вчений Данило Самойлович, усі ті, хто готуються стати лікарями, повинні бути «милосердними, співчутливими, послужливими…, любити свого ближнього, як себе самого, …не бути ні скупими, ані зажерливими в грошових справах: скупість і зажерливість – то дві вади, що ганьблять лікаря. … щоб стати лікарем, треба бути бездоганною людиною»[1].

Зразком високих етичних норм людинолюбства був видатний лікар-гуманіст і добродійник Федір Петрович Гааз (1780-1853), німець за походженням (Гааз Фрідріх Йозеф Лоренц). Одержавши університетську освіту, Гааз приїхав у Москву й лишився тут назавжди. Талановитий лікар мав успішну приватну практику. Усі свої кошти витрачав на допомогу бідним та ув’язненим. На зібрані Ф. Гаазом кошти була заснована лікарня для арештантів у пересильній в’язниці, при якій Гааз відкрив школу для арештантських дітей. Він заснував лікарню для безпритульних і став її головним лікарем. Домагався кращих умов утримання ув’язнених, впровадження полегшених, обшитих шкірою кайданів. Ф. Гааз увійшов в історію своєю діяльністю, спрямованою на полегшення долі «принижених та зневажених». На одному з московських кладовищ є пам’ятник Гаазу, а на решітчастій загорожі висять важкі кайдани. На гранітному п’єдесталі викарбувані слова: «Поспішайте робити добро».

Високим гуманізмом відзначився англійський громадський діяч, філантроп, реформатор тюремної справи Джон Говард (1726-1790), який брав участь у боротьбі з епідеміями на півдні України й загинув. У Херсоні Д. Говарду встановлено пам’ятник, на його честь випущено медаль з латинським написом «Vixit propter alіоs» – «Жив для інших».

Назвемо ще одне ім’я. Альберт Швейцер (1875-1965) – німецько-французький мислитель, доктор філософії, теології та медицини, автор фундаментальних праць з теології, дослідник творчості Баха, музикант, конструктор органів, письменник, лауреат Нобелівської премії. Навчався у Страсбурзького університеті. У 1913 р. вчений разом з дружиною вирушив до Екваторіальної Африки (Габон), де власним коштом заснував лікарню. У 1953 р. за велику гуманістичну діяльність у збереженні миру на планеті був удостоєний Нобелівської премії миру. Одержані кошти спрямував на лікування прокази в Африці. Свій головний постулат – «шанобливість перед життям» – він проніс через усе своє життя. Вчений прагнув до світу без війн і насильства. Альберт Швейцер належить до найяскравіших особистостей ХХ століття.

Для медиків характерні подвижництво і самопожертва, які найбільше виявилися в ході наукового вивчення особливо небезпечних інфекцій. Серед учених, що прославили себе героїчними дослідами, необхідними для вивчення природи, лікування і профілактики цих інфекцій, чимало й наших співвітчизників.

Згадаймо епізоди з історії вивчення холери – однієї з найнебезпечніших інфекцій. У 1882 р. Роберт Кох під час чергової епідемії холери в Єгипті зробив своє знамените відкриття – знаходить холерний вібріон і довів його роль як збудника холери. М. Петтенкофер вважав, що із забрудненого грунту холера може потрапляти до організму людини через повітря. Він був переконаний у своїй правоті і, намагаючись спростувати твердження Р. Коха, вирішив використати культуру холерних вібріонів для досліду, пов’язаного із самозараженням. На той час Петтенкоферу було вже 73 роки. Культуру холерних вібріонів випили Петтенкофер та його співробітник Еммеріх. Останній захворів на холеру, але, на щастя, у легкій формі, сам же учитель відбувся легким розладом. Не залишився осторонь дискусії і наш співвітчизник І. І. Мечников, який вирішив одержати підтвердження специфічності вібріона, тобто довести, що він, і тільки він, є збудником холери. Він випив розбавлену холерну культуру. На щастя, учений залишився здоровим. І тоді дослід учителя повторили його помічники, один з яких захворів на важку форму холери і кілька днів перебував у критичному стані. Визнавши відкриття Р. Коха і аналізуючи причини неоднакових результатів самозараження, І. І. Мечников зробив важливий висновок про різницю в індивідуальній реактивності і пов’язав її з особливостями мікробів, які населяють кишковик людини. Згодом це стало важливим аргументом у його вченні про нормальну мікрофлору кишковика і антагонізм мікробів. Академік Д. К. Заболотний ще студентом медичного факультету Київського університету разом зі своїм викладачем – епідеміологом Г. Г. Савченком у 1893 р. випили культуру холерних вібріонів, щоб перевірити ефективність імунізації проти цього важкого інфекційного захворювання.

Не менш драматичні історії пов’язані з вивченням чуми. Пріоритет профілактики чуми шляхом обкурювання дезінфектантами речей хворого належить нашому співвітчизнику Д. Самойловичу. Перед тим, як апробувати запропонований засіб на добровольцях, він випробував його на собі. Неодноразово виїжджав у наукові експедиції для вивчення епідеміології чуми Д. К. Заболотний. Розкриття механізму передачі цього захворювання, вивчення природних осередків чуми – драматичні сторінки історії вітчизняної медицини. У 1912 р. І. О. Демінський виділив збудника чуми від ховрашка. Під час роботи з виділеною культурою він заразився і загинув. Широко відомий подвиг студента-медика Іллі Мамонтова, який пожертвував кар’єрою в Петербурзі заради участі в експедиції Д. К. Заболотного в 1911 р., організованій для боротьби із спалахом епідемії чуми в Маньчжурії. Мамонтов заразився чумою і загинув. За кілька годин до смерті він писав матері: «Люба мамо, захворів на якусь дурницю, та оскільки тут чума, то, виходить, захворів на чуму. Люба мамо, мені дуже прикро, що це засмутить тебе, та я не винен у цьому, бо всі заходи, які обіцяв тобі вдома, я вживав. І, хоч це важко, мушу визнати, що життя окремої людини – ніщо перед життям суспільним, адже для майбутнього щастя людського потрібні жертви»[2]. Який яскравий приклад жертовного ставлення до свого обов’язку!

Поворотний тиф завжди привертав увагу дослідників. Історія його вивчення також сповнена героїчних сторінок. Досліди самозараження поворотним тифом ставили на собі в одеській інфекційній лікарні лікарі різних поколінь. Цю епопею розпочав Г. Мінх, продовжив О. Мочутковський і далі естафету підхопив молодий лікар В. Стефанський.

Перелік фактів героїзму та самопожертви вчених-медиків, можна продовжувати й продовжувати.

До славетних медиків минулого належать видатні вчені академіки Д. К. Заболотний і О. О. Богомолець, які були Президентами Академії наук України. Серед відомих випускників київської вищої медичної школи – вчений-історик В. Б. Антонович, професор-хірург і архієпископ В. В. Войно-Ясенецький, а також лауреат Нобелівської премії Є. І. Чазов.

Вивчення медицини, як і будь якої іншої галузі людської діяльності та знання, обов’язково потребує ґрунтовного ознайомлення з її історією. Не можливо досконало оволодіти наукою без знання її історії. Методологічно правильна історична оцінка явища, факту, теорії і є справжня їх суть. Ось чому історія медицини – одна з теоретичних дисциплін у галузі медицини взагалі. Вона дає поняття про походження всього сучасного комплексу знань у цій галузі, про їх суть у процесі розвитку.

Дата добавления: 2014-01-15