Методи групування

Групування — це розподіл генеральної або вибір­кової сукупності за певними сутнісними варіюючи­ми ознаками, які мають назву ознак групування або критеріїв.

Групування дає змогу упорядкувати первинний матеріал, систематизувати досліджувану сукупність та провести сортування її елементів. З цього, влас­не, і випливають завдання, які має вирішувати гру­пування у наукових дослідженнях:

1) розподіл генеральної або вибіркової сукупності на якісно однорідні та масштабно менші сукупності, які охоплюють всі досліджувані елементи;

2) вивчення складу сукупності за певними озна­ками;

3) вивчення взаємозалежної зміни варіюючих ознак у межах сукупності.

У результаті формуються типологічні, структур­ні та аналітичні групування. Зазвичай цей розподіл носить досить умовний характер, оскільки групуван­ня, будучи в основі своїй типологічними, містять структурні елементи та призначаються для проведен­ня аналізу.

За характером варіюючих ознак групи можуть бути атрибутивними (формуються за ознаками, що не мають кількісного виміру) або кількісними (ва­ріювання проявляється у зміні кількісного значен­ня окремих одиниць сукупності).

Особливою формою групувань є класифікації. Во­ни будуються виключно за атрибутивними ознака­ми, мають сталий характер, мають фундаментальне значення для теоретичного дослідження. Елемента­ми класифікації зазвичай є групи і підгрупи.

Групування висувають особливі вимоги до ви­значення варіюючих ознак. У першу чергу дослід­нику необхідно з'ясувати теоретичні основи існування певних явищ та усвідомити, на вивчення яких елементів буде спрямоване групування.

Простіше формувати типологічні групування за атрибутивними ознаками — кількість груп та їх чисельність визначається безпосередньо взятою за основу ознакою. Типологічні групування, побудо­вані за кількісними ознаками, потребують визна­чення меж окремих груп, які вказують на перехід певних кількісних характеристик у якісні. Для цьо­го можуть застосовуватись дискретні та інтервальні показники. Прикладом подібних групувань є роз­поділ населення за віком, статтю, освітою, залучє-ністю у виробництво (атрибутивні) або рівнем тех­нічної оснащеності виробництва (кількісні).

Структурні групування застосовуються для од­нотипних сукупностей і орієнтовані на вивчення складу таких сукупностей за варіюючими ознаками, а також взаємозв'язків. Вони також можуть бути атрибутивними (зовнішньоторговельний обіг з різ­ними країнами світу, структура доходів домогосподарств) і кількісними (групування промислових під­приємств за масштабом — кількістю зайнятих, об­сягом продукції).

Аналітичні групування спрямовані на вивчен­ня взаємозв'язків варіюючих ознак у межах однотип­ної сукупності. Взаємозалежні ознаки, як відомо, поділяються на факторні та результативні. Фактор­ною є варіююча ознака, під впливом якої змінюється (зростає або скорочується) інша, результативна (наприклад, продуктивність праці впливає на собівар­тість). Таким чином, кожна група, сформована за фак­торною ознакою, характеризується середніми вели­чинами результативної ознаки.

Групування, побудовані за однією ознакою, мають назву простих, а за кількома, застосовуваними по­слідовно або одночасно, — складних. Останні бува­ють комбінованими та багатомірними.

Комбіновані групування це такі, в яких все­редині визначених за однією ознакою груп за іншою ознакою формуються групи другого рівня і т. д. (за­звичай від 2 до 4 ознак). Основна характерна риса — послідовне застосування різних ознак групування.

Багатомірні групування — це розподіл сукуп­ності на групи з одночасним (паралельним) викори­станням будь-якої кількості суттєвих ознак у комп­лексі¹, що дає змогу застосовувати кластерну тео­рію. Подібні багатомірні групування дають мож­ливість формувати однорідні сукупності, відбирати суттєві ознаки та типові групи об'єктів тощо.

Крім того, існують вторинні групування, тобто такі, які створюють нові групи елементів, викорис­товуючи для цього раніше здійснені групування. Для цього застосовують зміну початкового інтерва­лу або закріплення за кожною групою певної част­ки одиниць сукупності (питоме перегрупування).

Необхідно наголосити, що про який би спосіб гру­пування не йшлося, а особливо в разі групувань за кількісними ознаками, потрібно попередньо вирі­шити питання щодо кількості груп, їх чисельності, розміру інтервалу. Це можна зробити за допомогою спеціальних прийомів, опрацьованих загальною тео­рією статистики. Але у будь-якому випадку ознака групування має бути обґрунтована з позицій економічної теорії, з урахуванням узгодженого катего­рійного апарату, принципів та законів (закономірно­стей).

Таблично-графічні методи. Цим методам відводиться значне місце у науко­вому узагальненні фактів, з'ясуванні закономірно­стей, систематизації впливу різного роду факторів тощо. Але перш ніж розкривати сутність та сфери застосування цього методу, необхідно зазначити, що, будучи віднесеним нами до структурного блоку "Методи збору та узагальнення інформації", він має набагато ширше застосування. Практично на всіх етапах наукового дослідження — визначення про­блеми, мети і підпорядкованих їй завдань, розроб­ки календарного плану, узагальнення накопичених раніше знань, проведення аналізу, обґрунтування пропозицій щодо подальшого розвитку об'єкта — він знаходить застосування та суттєво підвищує ефек­тивність роботи як з фактичним матеріалом, так і теоретичними схемами.

Табличний метод. Сутність цього методу поля­гає у систематизації і наочному поданні текстової та цифрової інформації, отриманої внаслідок збору да­них, групування, проведення аналізу, синтезу но­вих показників, прогнозування розвитку подій та моделювання ситуації, у вигляді таблиць. Табли­ця — це форма раціонального викладення інфор­мації. Макет таблиці — це певним чином структурована система рядків і стовпців (граф), призначена для інформаційного наповнення. Першим етапом за­повнення макета таблиці є розробка підмета і присудка, тобто таких ключових елементів таблиці, пер­ший з яких відображає об'єкт вивчення (наприклад, одиниці сукупності, які характеризуються за певни­ми кількісними ознаками), а другий — перелік ознак, якими характеризується об'єкт дослідження (на­приклад, кількісні показники).

Всі таблиці за характером підмета можуть бути класифіковані як прості (перелікові, хронологічні, те­риторіальні), групові, комбіновані.

Простими називають таблиці, в яких підмет не міс­тить групувань. Прості таблиці можуть мати вигляд:

— перелікових, у яких підмет складається із пе­реліку одиниць, що становлять об'єкт дослідження (наприклад, список персоналу, назви досліджуваних підприємств, перелік основних фондів тощо);

— територіальних як різновиду перелікових, характерною рисою яких є те, що підмет складаєть­ся з назв територіальних, адміністративних або те­риторіально-господарських утворень (міжнародних союзів / об'єднань, континентів, країн, адміністра­тивно-територіальних одиниць, економічних райо­нів і т. п.);

— хронологічних — таблиць, підмет яких містить окремі дати, періоди, які у подальшому характери­зуються показниками присудка (виробництво про­дукції в помісячній розбивці, щоквартальні сукупні надходження до бюджету тощо).

Групові таблиці мають підмет, в якому об'єкт дослідження вже був підданий групуванню (напри­клад, розподіл за кількістю сімей, доходами фізич­них осіб, розміром виробництва доданої вартості).

Комбіновані таблиці мають підмет, для групуван­ня якого застосовують більше однієї ознаки (напри­клад, систематизуються дані за підприємствами різ­них галузей, згрупованих відповідно до кількості зай­нятих (малі, середні, великі) за показниками валової продукції, товарної продукції, реалізованої продукції).

Згідно з характерними рисами присудка таблиці також можна розподілити на кілька груп — прості, що передбачають паралельне розташування показ­ників, та комбіновані — зі складною структурою згрупованих кількісних ознак.

Багатовіковий досвід роботи науковців і прак­тиків з табличною формою подання інформації сфор­мував певні вимоги до складання таблиць. До цих вимог належать такі:

1) розмір таблиці має бути оптимальним — за­надто мала таблиця буде недостатньо інформатив­ною, а велика — перевантаженою даними, які склад­но аналізувати;

2) всі змістовні елементи таблиць — назва, під­мет і присудок повинні мати чіткі визначення, що трактуються однозначно;

3) рядки підмета і колонки присудка повинні розташовуватися за принципом "від загального — до часткового;

4) рядки підмета та колонки присудка необхід­но нумерувати для полегшення роботи з інформа­цією;

5) варто використовувати лише загальновизнані (стандартні) скорочення та умовні позначення;

6) округлення числових значень по всій таблиці або в межах стовпців має проводитися з одним сту­пенем точності;

7) розрахункові дані та синтетичні показники, отримані внаслідок проведення автором самостійних розрахунків з використанням певної вихідної інфор­мації, обов'язково зазначаються окремо;

8) інформацію про першоджерела, на відомостях з яких побудована таблиця, специфіку розрахунків окремих показників, граничні коефіцієнти та обме­ження тощо розташовують у примітках;

9) не допускається наявність у таблиці незаповнених клітин;

10) назви показників повинні зазначатись повніс­тю з указанням одиниць виміру;

11) слід уникати розміщення у таблиці різнорід­них показників, в іншому разі необхідно робити спе­ціальні вказівки на них у назвах або посиланнях.

Графічний метод. Як і табличний, графічний ме­тод передбачає проведення систематизації і наочне подання інформації, отриманої внаслідок збору да­них, групування, проведення аналізу, синтезу нових показників, прогнозування розвитку подій та мо­делювання ситуації, у вигляді графіків, діаграм, картограм, картодіаграм, логічних схем.

Їх застосування у будь-яких дослідженнях, в то­му числі соціально-економічних, дає змогу на якіс­но новому рівні систематизувати накопичену інфор­мацію, рельєфніше осягнути взаємозв'язки, прита­манні предмету або явищу, покращити можливості аналітичного розгляду.

Графік — це наочне подання інформації у формі кількісних показників за допомогою геометричних ліній та фігур. Складовими елементами будь-якого графіка є: графічний образ; поле; просторові орієн­тири; орієнтири масштабу; експлікація.

Графічний образ — це основа графіка, що являє собою геометричні символи, — сукупність ліній, фі­гур і точок, за допомогою яких відображаються нако­пичені дані. Графічний образ може бути точковим, лі­нійним, стовбчастим, полосовим, квадратним, кру­говим та фігурним (у формі рисунків або силуетів).

Поле графіка — це простір, у якому розташо­вані графічні образи. Воно характеризується розмі­рами (обираються довільно, залежно від інформа­ційної насиченості та вирішуваних завдань) і пропор­ціями (зазвичай прямокутник зі співвідношенням сторін 1:1,33 або 1:1,5).

Просторові орієнтири — система координат або інша система символів, що вказує на місця розмі­щення та співвідношення графічних образів на полі графіка. Найбільш поширені просторові орієнтири у вигляді двомірної (Декартової) системи координат.

Орієнтири масштабу — позначки на полі графі­ка, які дають можливість кількісно співвіднести гра­фічні образи, визначити масштаб. Масштабом є умовна міра переведення числової величини у гра­фічну, яка застосовується для пропорційного та адек­ватного відображення кількісних величин у змен­шеному (або збільшеному) вигляді. Масштабні шка­ли можуть бути прямолінійними, криволінійними, рівномірними (пропорційними) та нерівномірними (наприклад, логарифмічними).

Експлікація — перелік вербальних, геометрич­них символів та пояснень, які дають змогу читати графік, розпізнавати змістовне навантаження, що несуть на собі графічні образи.

Найбільш популярними серед дослідників є такі види графіків:

1) за змістовним навантаженням:

— порівняння;

— структури (поточної та структурних змін);

— динаміки;

— контролю;

— просторового розташування (картограми, кар­тодіаграми);

— варіаційних рядів;

— залежностей варіюючих показників;

2) за формою:

— стовпчасті (розташовані у дво- або тримірній системі координат стовпчики однакової ширини і різної висоти, яка відображає розмір варіюючої озна­ки. Вони зазвичай розташовуються на вісі абсцис та мають довжину, що проектується на вісь ординат. Ці графіки дають змогу характеризувати спів­відношення кількісних ознак — абсолютних вели­чин, динаміку, структуру явищ);

— полосові (ці графіки аналогічні стовпчастим, але розташовуються по вісі ординат та проектуються на вісь абсцис);

— квадратні (мають, відповідно, форму квадра­тів, співвідношення площ (добутків сторін) або роз­мірів сторін яких відображає співвідношення явищ або предметів);

— кругові (мають, відповідно, форму кола, спів­відношення розмірів площі (добутків радіусів) або діаметрів яких відображає співвідношення явищ або предметів);

— фігурні (різновид полосових діаграм, всередині яких розміщують символи, що характеризують на­лежність полоси до певної ознаки або явища);

— секторні (коло, розподілене радіусами на сек­тори, площа або центральний кут яких характери­зує частку та масштабне співвідношення окремих одиниць єдиного цілого);

— лінійні (динаміка показника відображається безперервною лінією, вбудованою в Декартову систе­му координат, що характеризує розвиток досліджу­ваного явища. Зазвичай на вісі абсцис відображають періоди, а на вісі ординат — кількісне (абсолютне чи відносне) значення показника);

— картограми та картодіаграми (наочне пред­ставлення показників, що характеризують окремі географічні об'єкти — адміністративно-територіальні одиниці, економічні райони, країни і т. п. Картогра­ми структурують географічний об'єкт за основними ознаками, виділяючи умовно однорідні елементи, а картодіаграми уточнюють їх, додаючи відомості про абсолютне значення окремих показників та їх тери­торіальну прив'язку);

— графічні знаки (наприклад, знаки Варзара, що показують не лише масштабне співвідношення явищ, а й складові, внаслідок множення яких отримано результативні дані).

Дата добавления: 2014-01-11