Любов, заповідь любові. Ненасилля і непротивлення злу

«Коли я говорю мовами людськими й ангольськими, та любови не маю, – то став я як мідь та дзвінка або бубон гудячий! І коли маю дара пророкувати, і знаю всі таємниці й усе знання, і коли маю всю віру, щоб навіть гори переставляти, та любови не маю, – то я ніщо! І коли я роздам усі маєтки свої, і коли я віддам своє тіло на спалення, та любови не маю, – то пожитку не матиму жадного! Любов довготерпить, любов милосердствує, не заздрить, любов не величається, не надимається, не поводиться нечемно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє з неправди, але тішиться правдою, усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить! Ніколи любов не перестає!» (І Кор. 13, 1–8).

Визначень любові та різноманітних поглядів на неї існує величезна кількість. Якщо давньогрецький філософ Емпедокл (близько 490 – близько 430 до н. е.) вбачав у любові безособове начало поєднання, яке пронизує собою всі стихії буття, а китайський мудрець Мо-цзи (V ст. до н. е.) – принцип загальної злагоди й взаємного добротворення, що його відкриває людям саме небо, то сучасні мислителі здебільшого пов'язують її саме з граничним проявом людської особистості: «Любов є відповідальність Я за Ти» (М. Бубер). Для романтиків любов асоціюється передусім з чимось неповторним, виключним, невловимим, таким, що не вкладається у рамки жодних загальних норм і розпорядків. Перед релігійною, зокрема християнською, свідомістю любов може поставати як жертовна воля до повної, тим часом свідомість позитивістська здатна вбачати в ній елементарне прагнення забезпечити собі джерело позитивних емоцій тощо.

Вся ця строкатість існуючих уявлень про любов відбиває реальне багатоманіття видів і проявів цього основоположного людського почуття. Справді, існують любов-утіха і любов-самопожертва, любов-пристрасть і любов-інтерес, любов-хіть і любов-благоговіння, «любов небесна» і «любов земна» (контраст між останніми уособлюється платонівським протиставленням Афродіти-Уранії – «небесної»і Афродіти-Пандемос – «всенародної»). Існують також подружня, батьківська, дочірня або синівська любов, любов до особи, спільноти, ідеї або системи цінностей та ін. У кожного з названих і не названих нами різновидів любові є своя внутрішня логіка, і зачіпають вони людину по-різному.

Цікава типологія любові була зафіксована ще давньогрецькою мовою, де розрізнялися вирази:

- «Ерос» – любов-захват, любов-закоханість, стихійна й пристрасна самовіддача заради когось чи чогось, що визнається більш високим і довершеним, ніж її суб'єкт;

- «Філія» – любов-приязнь, любов-дружба, що зумовлена як соціальними стосунками, так і особистим вибором людини;

- «Сторге» – любов-прихильність, особливо в родинних зв'язках;

- «Агапе» – жертовна й вибачлива любов, що сходить до ближнього, сповнена жалю до нього.

Класичний взірець послідовно продуманої античної філософи любові-еросу становить платонівський діалог «Бенкет». У промові Сократа, що за келихом розведеного за грецьким звичаєм вина переповідає друзям повчання прекрасної жриці Діотими, тут подано цілу ієрархію еротичного сходження людської душі, яка під владою любовного ентузіазму неминуче має, за переконанням філософа, підійматися все до більш і більш високих і довершених щаблів буття. Починаючи з ординарної чуттєвої закоханості й естетичного захоплення красою тіла коханого, людина, згідно з ученням, яке викладає тут Сократ, послідовно переходить – якщо тільки вона перебуває на правильному шляху – до любові до прекрасного в тілах загалом, далі їй відкривається краса душі в її безтілесних образних проявах, ще далі на неї чекає краса «прекрасних учень» і знань, нарешті, на вищому етапі еротичного сходження людина пізнає любов до чистої ідеї краси самої по собі (звідси вираз «платонічна любов», котрим і нині позначають найрафінованіші в духовному відношенні й дистанпійовані від безпосередньої сексуальності її прояви). Підіймаючись таким чином до вищих ступенів буттєвої довершеності, людина внаслідок цього неухильно вдосконалюється й сама, зберігаючи проте аж до найвищих щаблів сходження свій еротичний ентузіазм.

Античного еросу християнська концепція любові-агапе – любові смиренної, жертовної, але разом з тим сповненої внутрішніх духовних потенцій; любові, що прагне всім простити й усіх утішити. Саме в такій любові вбачається сутність Бога («Хто не любить, той Бога не пізнав, бо Бог є любов!» – І їв. 4, 8), саме її заповідає людям Христос: «Люби свого ближнього, як самого себе» ( Мт. 22, 39) і ще: «Оце Моя заповідь, – щоб любили один одного ви, як Я вас полюбив! Ніхто більшої любови не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх» (Ів. 15, 12–13).

В тільки-но згаданому платонівському діалозі «Бенкет» відтворено красивий і глибокий образ, який справив значний вплив на подальший розвиток світової філософії любові, – образ андрогіна, чоловіко-жінки, що поєднує в собі ознаки обох статей, уособлюючи таким чином ідею людської цілісності. Як сказано в Платона, Зевс покарав андрогінів за їхню гордість, розрубавши кожного вздовж, причому обличчя і статеві органи були розгорнуті в бік розрізу. З тих часів люди шукають свої втрачені половинки; коли ж такі половинки знаходять одна одну – спалахує любов.

Згаданий Символічний образ висвітлює сенс любові загалом як пошуку й віднайдення людиною жаданої цілісності – тілесної, духовної чи тілесно-духовної – цілісності, до котрої вона прагне й котру, проте, як показує їй власний досвід, не може здобути у своєму внутрішньому бутті; таку цілісність може дати тільки сутнісне спілкування з іншим, неповторним, наче спеціально для неї «призначеним» суб'єктом – зі своєю міфологічною «половинкою», якщо йти за легендою про андрогінів. Більше того, подібне невіддільне від людського буття глибинне прагнення до надіндивідуальної цілісності легко простежується не лише в статевій любові або інших міжособистісних її різновидах, а й у суто спільнотних формах вияву цього почуття, що прагне зібрати воєдино роз'єднані частки суспільства, церкви або нації.

Слід сказати, що чимало талановитих спроб пояснити природу любові виходили саме з ідеї такого поєднання – злиття. Показові в цьому відношенні стійкі уявлення про глибинний андрогінізм «нового Адама» – Христа як універсальний взірець любовного єднання людей, що їх ми знаходимо в німецьких містиків Я. Беме, Ф. Баадера, російського філософа М. О. Бердяєва та ін.

Граничний інтерес, гранична небайдужість до улюбленої істоти, безперечно, любові властиві – в статевому почутті цей інтерес доходить до найінтимніших подробиць існування людини, в духовних різновидах любові – до найтонших, найзаповітніших нюансів внутрішнього досвіду особи, неповторного світу її переживань. І все ж це саме небайдужість із зовні – ми милуємося предметом нашої любові, співпереживаємо йому, намагаємося його осягти, захистити від небезпек, що йому загрожують... Л. Толстой висловив колись думку, що приваблює своєю простотою: «Любити значить жити життям того, кого любиш». Проте точніше, можливо, було б сказати – відповісти власним життям на життя любимої істоти. Або – прийняти цю любиму істоту з усіма її радощами, болями й сподіваннями до свого зрячого серця. Цілісність породжуваного любов'ю буття базується саме на граничній повноті розгортання стосунків між Я і Ти в усій притаманній їм свободі й відкритості. Ця цілісність не здатна бути нічим іншим, як світом, котрий огортає люблячих, і разом з тим вона залишається окремим буттям у цьому світі – окремою щільно зчепленою молекулою досконалого людського спілкування.

Значення любові як морального орієнтира спілкування полягає у тому, що вона являє той ідеальний стан спілкування, коли воно стає самодостатньою цілістю, що творить власне буття, власний неповторний світ. Зазначений онтологічний і світовий вимір – невід'ємна ознака справжнього високого кохання: не відчувши його унікальність, неможливо осягнути любов у кожному з її конкретних спалахів.

Здатність любові творити власний світ цілком природно веде до інтерпретації її як універсального космічного принципу, що поєднує всі компоненти буття в гармонійне світове ціле. Загалом подібне її осмислення нерідко можна зустріти в історії людської думки: так, його поділяли Емпедокл, грецькі орфіки (з VI ст. до н. е.) й мудреці давнього Китаю, Аристотель, який учить про вселенську любов до нерухомого першодвигуна, що знаходиться в центрі світу, стоїк Посідоній (близько 135–51 до н. е.), який розробив вчення про всесвітню «симпатію» речей і природних стихій, що справило глибокий вплив на європейську думку аж до епохи Ренесансу й Нового часу (Й. В. Гете). Зрештою, наше відчуття краси й величі, що втілені в заключному рядку «Божественної комедії» Данте: «Любов, що рушить Сонце і світила», – свідчить про те, що тема цієї космічної світотворчої любові залишається по-людськи зрозумілою і для нас.

Разом з тим хоч яких би космічних обширів і висот сягала любов, неодмінним її джерелом лишається вільне, таємниче, невимушене відношення Я – Ти, незбагненний спонтанний вибір, внутрішній контакт, який мало сказати, що має особистісний характер, але значною мірою саме й творить неповторну людську особистість. Поза безпосередньою зверненістю до даного конкретного суб'єкта і саме до нього жодна справжня любов неможлива; позбавлена цього екзистенційного джерела (якщо говорити про Данте – згадаймо в цьому зв'язку постать Беатріче), проповідь «всезагальної» космічної любові здатна переродитися на холодну гедоністичну риторику.

Любов як така нікому не може бути поставленою в обов'язок, не може бути предметом морального примусу. Не рахується вона і з вимогами елементарної справедливості: якщо вже людину люблять, то найчастіше не за те, що вона є доброю, морально досконалою, і вже зовсім не тому, що їй ця любов буцімто потрібна більше, ніж комусь іншому поруч із нею. Ця невимушеність, некерованість, «беззаконність» справжньої любові неминуче надає їй ризикованого характеру, робить її справою вельми сумнівною з точки зору прихильників будь-якої офіційної регламентації людського буття, що вбачають у ній виклик. Справжню любов неможливо ідеологізувати: будь-яким узвичаєним стереотипам соціальної чи національної свідомості вона протиставляє внутрішню очевидність присутності обраної істоти, безпосереднє відчуття правдивості свого людинопізнання, що засвідчується самим фактом любовного відповідання сутності Я – сутності Ти.

Парадоксальність любові підсилює й те, що навіть усупереч «видимій» людській правоті вона не може не прагнути якимось чином звеличити свій предмет, не потурати його примхам; установити для когось чи чогось тверде, об'єктивно обґрунтоване й справедливе місце у світі передусім якраз і означає його не любити. Вища справедливість любові полягає при цьому в тім, що все, за своєю внутрішньою неповторною правдою гідне її, так чи інакше має право на звеличення у всеосяжній всесвітній гармонії, проте перекласти це право мовою холодного розуму й загальнозначущого здорового глузду є справою важкоздійсненною.

З наведеного стають зрозумілими потенційна трагічність любові, її сутнісний зв'язок з відчуттям трагізму людського буття загалом. Чим вищою, чим більш самовідданою й ентузіастичною є людська любов, тим важче їй укорінитися в цьому світі, тим більшою є ймовірність її трагічного фіналу; загальновідомі свідчення цього дає світове мистецтво, що так часто пов'язує тему любові з темою смерті. Згідно з релігійними уявленнями, трагічного елемента не позбавлена не тільки людська, земна, але навіть і Божественна любов, любов Бога-творця до людей, усього живого. Відповідно до основ християнського вчення, Бог-Отець через велику любов до людей віддає на хресну муку свого Сина – Ісуса Христа.

Як жоден інший моральний феномен, любов являє людині повноту її душевної реалізації, повноту смислових і творчих потенцій буття; вона акумулює позитивну моральну енергію, благодатну енергію радості, що допомагає людській особистості витримувати натиск обставин, не зраджувати себе, в будь-яких стосунках лишатися вірною кращим своїм ідеалам і цінностям. Через усе це любові в житті людини, хоч би що провадили щодо цього ханжі, ніколи не буває забагато: питання тільки в тому, чи відповідає той чи інший її прояв справжній її сутності. Й подібно до того як справжня, глибока любов до Батьківщини не має нічого спільного з ціннісною сліпотою і холодним презирством щодо інших культур і націй, так само й для міцності родинних стосунків єдино надійною гарантією може бути не заперечення, а утвердження любові: зміцнення і поглиблення з роками (за умови необхідної й серйозної турботи про це) взаємної прихильності чоловіка і жінки одне до одного, до дітей, до свого сімейного вогнища – за збереження відкритості й здатності до співчуття щодо тих, хто оточує дану людську спільноту.

За давньою традицією, освяченою до того ж іменами великих філософів, говорячи про неминучий категоріальний корелят любові, звичайно згадують ворожість або ненависть. Викладені міркування підказують, однак, що власне моральної змістовності значно більше можна було б відшукати у співвідношенні зовсім іншого ґатунку: «любов – співстраждання». Адже хоч би яким звичним для нашого слуху було сполучення любові й ненависті, хоч би якою переконливою видавалася часом неминучість ненависті для реального утвердження любові й добра, – як зв'язок, так і протиставлення цих начал усе ж таки мають здебільшого зовнішній характер. Любов, що вбирає в себе ненависть до своїх ворогів, що «знімає» (за законами гегелівської діалектики) цю ненависть у собі, – далеко не є найдосконалішою, як показує звичайний людський досвід. Існують люди, схильні до любові, й люди, схильні до ненависті, найчастіше це зовсім різні люди. Водночас повноцінна людська любов залишається неможливою без засад співчуття, співстраждання, що діалогічно їй протистоять і разом з тим надають їй особливої моральної заглибленості.

Життя людини постійно зв’язана з насильством. Спосіб вирішення державних, міжособистісних, національних проблем з позиції сили, можна сказати, став традиційним. Існування насильства як засобу придбання і збереження прав і привілеїв, економічного і політичного панування – є це загальновідомий факт.

Етика ненасильства виникає саме тоді, коли саме насильство вже править світом, діє беззаконня. З історії етики нам відомо, що всякий новий плин виникає в противагу існуючої і пануючої тенденції (згадаємо ранньохристиянську етику чи етику епохи Відродження). При цьому виникаючий етичний плин завжди шукає і знаходить опору в традиції, в ідеалах попередніх епох. Таким ідеалом для етики ненасильства став принцип людинолюбства – універсальний, основний моральний закон.

Етика ненасильства – це обґрунтування таких принципів і методів рішення проблем і конфліктів, що виключають застосування насильства над особистістю (морального і фізичного). Етика ненасильства - це спосіб життя, відповідно до якого людина будує свої відносини з людьми, відноситься до усього живого, до природи.

Прийнято вважати, що ідеал ненасильства сформульований у Нагорній проповіді (Новий Завіт). Заповіді непротивлення злу насильством на превелику силу входили у свідомість людини і спочатку здавалися просто нездійсненними: вони суперечили загальноприйнятим нормам моралі, принципам, природним інстинктам, традиціям. У Нагорній проповіді непротивлення злу розглядалося як прояв моральної досконалості, індивідуальної моральної переваги над чужим гріхом. Немноження зла розцінювався як прояв добра.

Значна роль у розробці принципів етики ненасильства належить Л.Толстому. Він писав, що визнання необхідності противлення злу насильством є не що інше, як виправдання людьми своїх звичних улюблених пороків: помсти, користі, заздрості, властолюбства, боягузтва, злості. На думку Толстого, головна помилка авторів політичних вчень, які привели до тяжкого положення, у тому, що вони вважають за можливе за допомогою насильства з'єднати людей так, щоб вони всі, не противлячись, підкорилися тому самому устрою життя. Отже, насильство не є засіб розв’язання конфліктів і протиріч: воно нічого не створює, а тільки руйнує. Той, хто відповідає злом на зло, множить страждання, підсилює нещастя, але не рятує від них ні себе, ні інших. Л. Толстой підводить нас до висновку: насильство неспроможне, безплідно, руйнівно, антигуманно.

Ім'я М.Л. Кінга, який віддав життя в боротьбі за справедливість, відомо кожному. Його ім'ям названий «Інститут ненасильства» у м. Нью-Йорку. Роботи Кінга перекладені на українську та російську мову, і тепер є можливість познайомитися з його етичними поглядами. Цікава його робота «Любіть ворогів ваших» - тут містяться не тільки обґрунтування принципів універсальної любові до людства, але і рекомендації з реалізації цих принципів. Кінг не тільки мораліст, але і психолог: він усвідомлює те, наскільки важко прийняти принципи ненасильства і людинолюбства, до якого ступеня глибокі психологічні проблеми несумісності звичних для людей принципів і проповідуваних ним ідей.

Заповідь «любіть ворогів ваших» завжди була, мабуть, самою важкою. Деякі люди щиро вірили, що в реальному житті вона нездійсненна. Легко любити тих, хто любить тебе, але як любити тих, хто таємно чи явно намагається взяти гору над тобою. Заповідь «любіть ворогів ваших» – це не благочестиве побажання мрійника-утопіста, а абсолютна умова нашого виживання. Любов навіть до ворогів – це ключ до рішення всіх існуючих у нашому світі проблем. Давайте будемо реалістами і запитаємо: як нам любити наших ворогів? По-перше, ми повинні розвити в собі уміння прощати. Позбавлений сили прощення позбавлений і сили любові. Ще раз ми зіштовхуємося з парадоксом чи з удаваною незгідністю: прощати повинний потерпілий, причому прощати охоче і добровільно і не у відповідь на покаяння, а до всякого покаяння. Механізм «скривджений – прости» повинний спрацьовувати майже автоматично.

Не менш відоме, ніж М.Л. Кінг, ім'я – М. Ганді. Жагучий борець за независимость Індії мріяв знайти волю мирними засобами. Основним для Ганді став принцип ненасильства, що припускає двох форм боротьби: неспівробітництво і цивільна непокора. Ці погляди знайшли відображення в його роботі «Моя віра в ненасильство». На думку Ганді, необхідна досить напружена підготовка, щоб ненасильство стало складовою частиною менталітету. Тільки вставши на шлях самообмеження і дисципліни, можна досягти бажаного результату.

Сталося так, що саме XX ст., що ніяк не назвеш століттям гуманізму і милосердя, породило ідеї, що знаходяться в прямому протиріччі з пануючою практикою рішення всіх проблем і конфліктів з позиції сили. До життя виявився викликаним тихий, але стійкий опір – незгода, непокора, неповернення злом за зло. Людина, поставлена в безвихідне положення, принижена і безправна, знаходить ненасильницький засіб боротьби і звільнення (насамперед внутрішнього). Вона як би приймає на себе відповідальність за зло, що діється іншими, бере на себе чужий гріх і викуповує його своєю невіддачею зла. Вона ставить заслін злу, своїм добром, своєю любов'ю закриваючи світ від руйнівного впливу ненависті. «Навіть у найгірших з нас є частка добра, і в кращих з нас є частка зла», – писав Кінг. Але як часто ми забуваємо цю просту істину. Вона відкривається нам при ненасильницькій тактиці подолання протиріч і конфліктів. Той, хто дотримується цієї тактики, прагне відкрити причину протиріччя, протистояння, протиборства і впливати на неї, зняти її гостроту, а сам конфлікт дозволити з найменшими втратами для конфліктуючих сторін. Ненасильство розв'язує вузол нерозв'язних проблем.

Питання для самоконтролю

1. У чому сутність добра і зла як центральних етичних категорій?

2. Чим відрізняються поняття добра і блага?

3. У чому сенс етичної категорії щастя?

4. Яким чином пов’язане поняття щастя з діяльністю людини?

5. У чому сутність етичної категорії свободи?

6. Яке місце займає свобода совісті?

7. Які категорії і чому належать до категорій етичного вибору?

8. Що таке моральний ідеал?

9. Які категорії і яким чином передають етичні характеристики людини?

10. Як в етиці трактуються доброчесності?

11. У чому сутність альтруїзму та егоїзму?

12. Чим вирізняються поняття милосердя і прощення?

13. У чому сенс любові як етичної категорії?

14. У чому сутність концепції ненасилля і непротивлення злу?

Дата добавления: 2014-01-11