Інформація, як об’єкт правовідносин. Реалізація права на інформацію

Основним об’єктом правового регулювання є інформаційні відносини, специфіка яких визначається особливостями інформації. Інформація - специфічний предмет інформаційних відносин та правовідносин. Під інформацією, в даному контексті, розуміються:

1) з одного боку - відомості (дані), які створюються у процесі інтелектуальної власності про оточуюче середовище і такі, що перебігають в ньому, або повідомлення, повідомляючи про положення справ;

2) з другого - це об’єкт суспільно-правових відносин, в яких інформація виступає в якості товару (в процесах створення, зберігання, використання, передачі, поширення); засобів, за допомогою яких здійснюється правова координація і управління поведінкою суб’єктів (офіційні документи, судові рішення); джерела для прийняття рішень; джерела отримання знань; засобів повідомлення про явища; засоби звітності (всі її види); засобів реалізації прав і свобод особистості.

Правова інформація може одночасно виступати в якості джерела і в якості товару (послуги адвокатів, інше). Інформація, яктовар, має особливості, що відрізняються від матеріальної речі: інформація після її передачі виступає як об’єкт нових правовідносин, вона, зберігається у особи, що її передає та одночасно з’являється в того, хто її прийняв, тобто вона належить одночасно двом суб’єктам, при цьому зберігаючи свій правовий статус характеристикою не відчуженості від виробника, від володіння нею споживачем.

Отже, на наш погляд, враховуючи таку властивість інформації, є необхідність у розробці і застосуванні до інформації при її обігу особливих, саме їй властивих правових механізмів, які є від’ємними від правових механізмів відчуження речі.

Інформація на матеріальному носії (документі) в товарообігу має майнові ознаки: інформація, яка складається із носія інформації і сама інформація, що на ньому знаходиться.

В даному контексті йдеться про “інформаційну річ”, хоча при розгляді права власності на інформацію, враховуються особливості самої інформації, її юридичні властивості, а саме можливість відносити її до інформаційних речей, наприклад, банк даних, інформаційні мережі, бібліотеки, ін.

Власник інформації має наступні права відносно інформації: право знати зміст інформації; право застосовувати в особистій діяльності відомості, дані; право передавати, поширювати інформацію з метою доведення її до користувача; право доступу до інформації; право знати про використання інформації у відповідних цілях і відповідними користувачами систем; право знати про створення і функціонування конкретних інформаційних систем, ін.

Виробник (автор) інформації є її власником, має всі майнові права на інформацію, які він отримує за фактом її створення та обнародування. Захист виключного права на інформацію регулюється механізмом здійснення авторського права.

Відповідно до Закону України від 23 грудня 1993 року № 3792-XII ”Про авторське право і суміжні права”, об'єктами авторського права (ст. 8) є комп'ютерні програми та бази даних.

В ст. 10 закону зазначено перелік видів інформації, що не є об'єктом авторського права, серед них видані органами державної влади (в т.ч. центральним органом виконавчої влади ДПА України) у межах їх повноважень офіційні документи політичного, законодавчого, адміністративного характеру та їх офіційні переклади.

Інформація, в тому числі в електронній (цифровій) формі, що ідентифікує об'єкт авторського права або суміжних прав і автора чи іншу особу, яка має на цей об'єкт авторське право або суміжні права, або інформація про умови використання об'єкта авторського права або суміжних прав, або будь-які цифри чи коди, у яких представлена така інформація, коли будь-який із цих елементів інформації прикладений до примірника об'єкта авторського права або суміжних прав або вміщений у нього чи з'являється у зв'язку з його повідомленням до загального відома є інформація про управління правами.

Створена інформація може бути відкритою, але не завжди може бути результатом творчості, тому поняття “право власності” ширше, ніж поняття “право інтелектуальної власності”. Особа, що володіє інформацією, є власником інформації на правах угоди, якою визначено обсяг повноважень, які передаються правонаступнику, та тих, які залишає за собою автор.

Споживач (користувач) інформації має право на зміст інформації, право використовувати інформацію в особистій діяльності, без права передавати або поширювати її в інших цілях.

Механізм авторського права може бути поширений на будь-яку відкриту інформацію, яка не є результатом особистої творчості, але представляє інтерес для самого автора (виробника інформації).

Характерними принципами для інформації, яка виступає в якості товару, є:

1. Принцип власності на інформацію - відбиває специфіку відносин (в зв’язку з особливостями інформації, які надають її характеристики товару), які є об’єктом, та зв’язані з особливою категорією суб’єктів інформаційного права (виробника, володаря, споживача), поведінка яких реалізується на підставі інформаційних прав - права знати, володіти та застосовувати інформацію.

2. Принцип не відчуженості інформації від її виробника, володаря і споживача (неможливість позбавити суб’єкта вже отриманої інформації). Тільки при умові добровільної відмови від інформаційних прав (шляхом домовленостей (за угодою суб’єктів), можлива юридична, а не фактична відмова.

3. Принцип комплексного (застосування норм авторського права, права майнової власності, права інвестиційної власності, в залежності від конкретних умов) регулювання відносин власності на інформацію.

4. Принцип інвестиційної власності.

6. Принцип майнових (матеріальний носій і відбита в ній інформація) ознак інформації.

7. Застосування інформаційно-правових норм, заснованих на особливостях, юридичних властивостях інформації, які проявляються в зв’язку з необхідністю регулювання конкретних відносин (у зв’язку з виробництвом, володінням, передачею, поширенням, використанням інформації) через інформаційну правомочність суб’єктів.

Реалізацію права на інформацію необхідно розглядати в контексті із режимом секретності.Режим – це передбачений правовими нормами порядок одержання, використання, поширення і зберігання інформації, доступу до інформації. Інформація за режимом доступу поділяється на відкриту та інформацію з обмеженим доступом.

Віднесення інформації до державної таємниці – це процедура прийняття рішення державним експертом з питань таємниць про віднесення категорії відомостей до державної таємниці з установленням ступеня їх секретності шляхом обґрунтування та визначення можливої шкоди національній безпеці України у разі їх розголошення, що закріплено в Законі України “Про державну таємницю”.

Інформація вважається державною таємницею з часу її опублікування, включення її до Зводу відомостей, що становлять державну таємницю. Гриф секретності є обов'язковим реквізитом кожного матеріального носія секретної інформації, що засвідчує ступінь секретності даної інформації та містить відомості про строк засекречування інформації, про ступінь секретності та обмеження доступу до інформації, рівень її охорони державою: «особливої важливості», “цілком таємно”, ”таємно”. У законі визначено інформацію, яка може бути віднесена до державної таємниці (ст. 6 закону) та інформацію, що не відноситься до державної таємниці, зокрема інформація: ”...про стан правопорядку, про незаконні дії... органів державної влади та їх посадових осіб (ст. 8 закону)”.

Інформація з обмеженим доступом може бути поширена без згоди її власника, якщо ця інформація є суспільно значимою, якщо вона є предметом громадського інтересу і якщо право громадськості знати цю інформацію переважає право її власника на її захист (ст. 30 Закону).

Юридичні особи, громадяни, які володіють інформацією професійного, ділового, виробничого, банківського, комерційного та іншого характеру, одержаною на власні кошти, або такою, яка є предметом інтересу і не порушує передбаченої законом державної таємниці, мають право: самостійно визначатирежим доступу до інформації, включаючи належність її до категорії конфіденційної; встановлювати для неї систему (способи) захисту.

Контроль за режимом доступу до таємної інформації здійснює держава, завдання якої полягає в недопущенні необґрунтованого віднесення відомостей до категорії з обмеженим доступом.

Відповідно до ст. 39 Закону України “Про державну таємницю” передбачена відповідальність винних посадових осіб у безпідставному засекречуванні інформації або наданні грифа секретності матеріальним носіям конфіденційної або іншої таємної інформації, яка нестановить державної таємниці, або ненаданні грифа секретності матеріальним носіям інформації, що становить державну таємницю, а також безпідставному скасуванні чи зниженні грифа секретності матеріальних носіїв секретної інформації або порушенні встановленого законодавством режиму секретності та невиконанні обов'язків щодо збереження державної таємниці.

Відповідно до Закону України “Про інформацію” не підлягають наданню для ознайомлення за інформаційними запитами офіційні документи, які містять у собі: інформацію, визнану державною таємницею та “конфіденційну інформацію або інформацію... про роботу органів дізнання у тих випадках, коли її розголошенняможе зашкодити оперативним заходам, розслідуванню чи дізнанню, порушити право людини на справедливий та об'єктивний судовий розгляд її справи, створити загрозу життю або здоров'ю будь-якої особи; не підлягають також наданню доповідні записки, переписка між підрозділами та інше, що становлять внутрівідомчу службову кореспонденцію, якщо вони пов'язані з розробкою напряму діяльності установи, процесом прийняття рішень і передують їх прийняттю (ст. 37 закону).

Порядок роботи з документами, які мають гриф “Для службового користування” визначено в Інструкції про порядок обліку, зберігання і використання документів, справ, видань та інших матеріальних носіїв, які містять конфіденційну інформацію, що є власністю держави, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 27 листопада 1998 року №1893. Перелік таких відомостей у своїх структурах встановлюють державні органи.

Дата добавления: 2014-01-11