Законодавство в сфері забезпечення інформаційної безпеки

Черговий етап технологічної революції в інформаційній сфері зумовлює серйозні зміни в суспільстві загалом. Змінюється спосіб життя мільйонів людей. Процеси глобалізації торкаються дедалі нових сфер діяльності. Й інформаційна стає не тільки найважливішою сферою міжнародної співпраці, а й об'єктом суперництва. Проблеми у сфері інформаційних відносин, формування інформаційних ресурсів і користування ними загострюються внаслідок політичного й економічного протиборства держав. Це стає актуальним у зоні забезпечення національної безпеки України.

У ній чітко виділяється специфіка забезпечення інформаційної безпеки. Вона знайшла відображення в законах України «Про основи національної безпеки України», «Про концепцію національної програми інформатизації», «Про національну програму інформатизації», а також у Стратегії національної безпеки України, яка затверджена указом Президента.

У ст. 17. Конституції України зазначено: “ Захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу”.

Найбільш вважливі національні інтереси – суверенітет і територіальна цілісність держави. Символічним є те, що такі, здавалося б різнопланові завдання, як захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки стоять поряд, на одному рівні з точки зору їх важливості.

В Концепції (основах державної політики) національної безпеки України серед пріоритетних національних інтересів визначено такі:

- досягнення національної злагоди, політичної і соціальної стабільності; гарантування прав української нації та національних меншин України;

- зміцнення генофонду Українського народу, його фізичного і морального здоров'я та інтелектуального потенціалу;

- розвиток української нації, історичної свідомості та національної гідності українців; розвиток етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності усіх національностей, що складають український народ;

- налагодження рівноправних та взаємовигідних відносин з усіма державами, інтегрування в європейську та світову спільноту.

У цьому ж документі визначені і основні можливі загрози національній безпеці України в найбільш важливих сферах життєдіяльності, серед яких зазначені такі:

У політичній сфері:

- посягання на конституційний лад і державний суверенітет України;

- втручання у внутрішні справи України з боку інших держав;

- наявність сепаратистських тенденцій в окремих регіонах та у певних політичних сил в Україні;

- загострення міжетнічних і міжконфесійних відносин.

У соціальній сфері:

- тенденції моральної та духовної деградації в суспільстві.

У науково-технологічній сфері:

- науково-технологічне відставання України від розвинених країн;

- зниження рівня підготовки висококваліфікованих наукових та інженерно-технічних кадрів.

В інформаційній сфері:

- повільність входження України у світовий інформаційний простір, брак у міжнародного співтовариства об'єктивного уявлення про Україну;

- інформаційна експансія з боку інших держав.

З аналізу змісту наведених інтересів і загроз їхній реалізації випливає, що механізми забезпечення національних інтересів і загрози за своєю сутністю мають переважно інформаційний характер.

У Законі «Про основи національної безпеки України» вперше дано офіційну оцінку значущості й системної сутності інформаційної безпеки як невід'ємної складової національної безпеки України.

У п. 2.8. Стратегії національної безпеки, присвяченому стану інформаційної безпеки в нашій державі, зазначено:

посилюється негативний зовнішній вплив на інформаційний простір України, що загрожує розмиванням суспільних цінностей і національної ідентичності;

недостатніми залишаються обсяги вироблення конкурентоспроможного національного інформаційного продукту;

наближається до критичного стан безпеки інформаційно-комп'ютерних систем у галузі державного управління, фінансової і банківської сфери, енергетики, транспорту, внутрішніх та міжнародних комунікацій тощо.

Ще в одному офіційному документі – «Рекомендаціях парламентських слухань з питань розвитку інформаційного суспільства в Україні» ідеться, що стан розбудови інформаційного суспільства в Україні порівняно зі світовими тенденціями є недостатнім і не відповідає потенціалу та можливостям України, зокрема:

відсутні національна стратегія розвитку інформаційного суспільства в Україні та план дій щодо її реалізації;

немає координації зусиль державного і приватного секторів для ефективного використання наявних ресурсів;

ефективність використання фінансових, матеріальних, кадрових ресурсів, спрямованих на виконання Національної програми інформатизації, впровадження інформаційно-комунікаційних технологій у соціально-економічну сферу, зокрема в сільське господарство, є низькою;

є відставання у впровадженні технологій електронного бізнесу, електронних бірж та аукціонів, електронних депозитаріїв, використанні безготівкових розрахунків за товари та послуги тощо;

рівень інформатизації окремих галузей економіки, деяких регіонів країни є низьким;

розвиток нормативно-правової бази інформаційної сфери є недостатнім;

створення національної інформаційної інфраструктури для надання органами державної влади та органами місцевого самоврядування юридичним і фізичним особам інформаційних послуг з використанням Інтернету відбувається повільно;

рівень комп'ютерної грамотності населення є недостатнім, впровадження нових методів навчання із застосуванням сучасних інформаційно-комунікаційних технологій – повільним;

рівень інформаційної представленості України в інтернет-просторі є низьким, а присутність в Інтернеті україномовних інформаційних ресурсів – недостатньою;

рівень державної підтримки виробництва засобів інформатизації, програмних засобів і впровадження інформаційно-комунікаційних технологій не забезпечує всіх потреб економіки й суспільного життя;

спостерігаються нерівномірність забезпечення можливості доступу населення до комп'ютерних і телекомунікаційних засобів, поглиблення «інформаційної нерівності» між окремими регіонами, галузями економіки та різними верствами населення;

не вирішуються в повному обсязі питання захисту авторських прав на програмну продукцію, відсутні системні державні рішення, спрямовані на створення національних структур (центрів, технополісів і технопарків) з розробки конкурентоспроможного програмного забезпечення.

І це незважаючи на те, що за минулі роки відбулася досить серйозна трансформація інформаційної організації держави. Організаційно-правові засади у сфері інформаційної безпеки, що діють сьогодні в Україні, загалом створюють необхідні передумови для реалізації відповідної державної політики. Проте новий виток технологічних успіхів в інформатиці поряд із прогресивними можливостями, що відкриваються, народжує й нові загрози безпеці.

Президент України, усвідомлюючи всю серйозність нових потенційних загроз і якісні зміни, що відбуваються в країні, зокрема в державному управлінні, військово-політичній і науково-технічній сфері тощо, й потребу протидіяти проявам загроз безпеці національних інтересів в інформаційній сфері, пов'язаних переважно зі зловживанням свободою висловлювання поглядів і поширенням ідей, ворожим і зловмисним використанням інформаційно-телекомунікаційних технологій, лише в назві указу використовує поняття «інформаційна безпека України». А в його тексті, як і в самому рішенні Ради національної безпеки та оборони від 21 березня 2008 року «Про невідкладні заходи щодо забезпечення інформаційної безпеки України», котре указ вводить у дію, замість поняття ІБ широко застосовується поняття «національна безпека в інформаційній сфері».

Указ, на жаль, лише намагається «наздогнати» текст щорічного послання Президента Верховній Раді, в якому було доцільно про це говорити, однак і цього року до нього вкотре не потрапили питання розвитку в Україні інформаційного суспільства – запоруки створення сучасної постіндустріальної держави. Дивно, але й нова редакція стратегії національної безпеки (від 12.02.2007 р.) не орієнтує на вирішення цього комплексу питань і не загострює питання необхідності розв'язання проблем законодавчого регулювання в інформаційній сфері, що в світі нині динамічно розвивається. У всіх цих документах не наголошено, що в темпах науково-технічного прогресу, у спрямованості форм його соціальної організації, характері впливу на людину й суспільство сьогодні в світі відбуваються радикальні зміни й початок ХХІ століття можна характеризувати як якісно новий етап у розвитку інформатизації, науки, технологій та їхньої взаємодії із суспільством. Отже, їхні тексти є недосконалими й вразливими для критики.

У 2008 році було прийнято Указ Президента України «Про Доктрину інформаційної безпеки України» від 21 березня 2008 року.

Основною метою реалізації положень Доктрини інформаційної безпеки України є створення в Україні розвиненого національного інформаційного простору і захист її інформаційного суверенітету.

Забезпечення інформаційної безпеки України має здійснюватися за такими принципами:

свобода збирання, зберігання, використання та поширення інформації;

достовірність, повнота та неупередженість інформації;

обмеження доступу до інформації виключно на підставі закону;

гармонізація особистих, суспільних і державних інтересів;

запобігання правопорушенням в інформаційній сфері;

економічна доцільність;

гармонізація українського законодавства в інформаційній сфері з міжнародним;

пріоритетність національної інформаційної продукції.

Не можна сказати, що технічна складова інформаційної безпеки у нас не розробляється, існує навіть Біла книга в цій сфері [1], однак вона створювалася у відриві від гуманітарної складової інформаційної діяльності й, зокрема, безпеки, яка містить більшу сукупність проблем, пов'язаних із дотриманням конституційних прав і свобод громадян у сфері духовного життя та інформаційної діяльності. Забезпечення духовного відновлення України потребує ретельнішого й глибшого розгляду цих питань. Філософські, політичні, економічні, культурологічні проблеми інформаційної безпеки вимагають визначення закономірностей розвитку інформаційної сфери як системоутворювального чинника життя сучасного суспільства. Розробки й обґрунтування критеріїв і методик оцінки стану інформаційної безпеки, зокрема інформаційно-психологічної безпеки особистості й суспільства, самий лише перелік напрямів наукових досліджень у сфері інформаційної безпеки наочно свідчать про те, що вона є новим і дуже складним, багатоплановим об'єктом міждисциплінарних гуманітарних наукових досліджень. Зрозуміти природу, механізм його функціонування можна тільки із залученням апарату й інструментарію різних гуманітарних наук: соціології, психології, права, політології тощо. Особливо важливо, щоб була оптимальна корекція фундаментальних наукових досліджень, з одного боку, і прикладних розробок (моніторинг, опитування, конвент-аналіз тощо) – з другого. Виходячи з такого розуміння статусу й ролі інформаційної безпеки, ця сфера повинна стати темою серйозного й розгорнутого міждисциплінарного наукового проекту, підтриманого на державному рівні. Як уявляється, вироблені напрями досліджень можуть слугувати орієнтирами під час підготовки й створення нових спеціальностей з гуманітарних складових інформаційної безпеки. З урахуванням цих чинників слід не тільки зробити належний акцент на місці й ролі людини в інформаційному суспільстві, а й визначити механізми захисту здобутих прав і свобод людини та форми їхнього подальшого розвитку.

Дата добавления: 2014-01-11