V. Навчальні матеріали. IV. Організаційно-методичні вказівки

IV. Організаційно-методичні вказівки

ІІІ. Навчально-матеріальне забезпечення

ІІ. Навчальна та виховна мета

І. Навчальні питання

1. Роль Західної Європи у розвитку людства.

2. Становлення та основні етапи розвитку порівняльної політології.

3. Особливість методу порівняльного дослідження.

Навчальна мета: довести до майбутніх фахівців у галузі міжнародних відносин важливість набуття навиків в порівнянні політики різних держав.

Виховна мета: переконати студентів у своєї особистої відповідальності за належне застосування знань для розв’язування проблем у сфері міжнародних відносин.

Рекомендована література:

1. Романюк А. Порівняльний аналіз політичних систем країн Західної Європи: інституційний вимір. – Львів: Тріада плюс, 2004. – 392 с.

2. Гетьманчук М., Харченко В. Дослідження політичних систем країн Західної Європи – важливе завдання української політичної науки // Збірник наук. праць "Українська національна ідея: реалії та перспективи розвитку". – Львів: Вид-во НУ "Львівська політехніка". Вип.16. 2005. – С.152 – 154.

3. Політична система суспільства: особливості становлення, тенденції розвитку / За ред. Ф.М.Рудича: Навч. посібник для студентів вищих закладів освіти. — К.: Освіта. — 456 с.

Наочні посібники:

Слайд-транспаранти:

“Основні етапи розвитку порівняльної політології”.

Технічні засоби навчання:

Графопроектор «Полілюкс».

Викладач лекційним методом викладає матеріал з теми. При викладанні матеріалу рекомендується застосовувати метод розповідь-бесіда, що надає викладачу можливість шляхом опитування (усного) контролювати засвоєння студентами викладеного матеріалу з даного розділу дисципліни.

Методом творчих рекомендацій викладач добивається закріплення студентами знань з теми, що викладається. Основну увагу слухачів треба звернути на необхідність знань студентами усіх норм, що визначають завдання, принципи та основні інститути міжнародних відносин.

1. Роль Західної Європи у розвитку людства

Розвиток трансформаційних процесів у Центральній і Східній Європі після падіння Берлінського муру відкрив перед народами держав цього регіону можливості долучення до єдиної європейської спільноти. Ці можливості використали вісім держав цього регіону, які з 1 травня 2004 р. стануть повноправними членами Європейського Союзу. Україна, з огляду на різні причини та формальні декларації про свій європейській вибір, продовжує активно коливатись між трьома варіантами стратегії розвитку: перший - чітка орієнтація на інтеграцію до Європейського Союзу; другий - інтеграція з групою пострадянських країн під егідою Росії і третій - "суто український варіант" - одночасно інтегруватися і з одним, і з другим утворенням, хоча, на наш погляд, існування цього варіанта зумовлене неготовністю підтримати перший варіант, а третій варіант треба розглядати як різновид другого. Прийняття будь-якого рішення передбачає знання про об'єкт (у цьому випадку ними будуть політичні системи країн Західної Європи та механізми їх функціонування).

Західна Європа охоплює двадцять три національні держави, загальна площа територій яких становить всього 2,7 % від загальної площі всіх держав світу. У цих країнах проживає понад 370 млн.осіб населення (приблизно 7 % від світової популяції). Більшість держав цього регіону, незважаючи на поділ між католицькою та протестантською конфесіями, опираються на спільну цивілізаційну базу християнства, яка, використовуючи методологію Самюеля Хантінгтона, дає змогу відносити їх до західної цивілізації. Вони пов'язані між собою історією декількох тисячоліть безперервної взаємодії та постійних взаємовпливів, де були різноманітні варіанти добровільного і примусового об'єднання, жахливі війни та багато конфліктів.

Важко знайти ще один подібний регіон у світі, якій би відіграв таку вирішальну роль у розвитку людства. Більшість основних філософських систем і політичних доктрин, реалізованих у життя політичних конструкцій, побачили світ або були апробовані власне у Європі. Починаючи від Нового часу, на європейському континенті формуються перші модерні (тобто ті, що відповідають сучасним стандартам, вимогам) національні держави. Колоніальні завоювання основними європейськими державами майже цілого світу, як це не парадоксально звучить після тривалого впливу комуністичної ідеології, сприяли значною мірою долученню народів залежних територій до здобутків європейської цивілізації та прискореного політичного розвитку цих народів.

Усі країни регіону мають високоефективну ринкову економіку, за показниками ВНП цей регіон займає чільну позицію у світі, а домінуюча більшість держав входить до всіх без винятку існуючих сьогодні топ-списків найбільш розвинених держав світу. Держави регіону мають найвищі показники за рівнем освіти населення та за рівнем забезпечення громадянських прав (Фінляндія згідно з обчисленнями Дому свободи має найвищий у світі показник - 99%).

Європейські держави, незважаючи на численні війни, враховуючи дві страхітливі світові війни, які охопили більшість європейських держав, сьогодні об'єдналися в якісно нове міждержавне утворення - Європейський Союз - перетворюючи Європу держав у Європу націй і регіонів. Розвиток інтеграційних процесів призвів до формування не лише єдиного економічного та фінансового простору, а й до зникнення міждержавних кордонів всередині Союзу, утворення Європейського парламенту, а після прийняття Конституції Європейського Союзу, проект якої був розроблений спеціальною конституційною комісією під керівництвом Жіскар д'Естена у 2003 р., і до єдиних виконавчих інститутів. Тому науковці ставлять питання про новий вимір суверенітету окремих національних держав. Можливості, які відкриває перед європейськими народами нове політичне

Порівняльний аналіз політичних систем країн Західної Європи об'єднання, безумовно значні і потребують детальнішого вивчення. Зрозуміло, що Європейський Союз, так як і ті держави Європи, що не є його членами, як наприклад Швейцарія, вже сьогодні заклали нові можливості для адекватної відповіді цієї частини світу на сучасні та майбутні глобальні виклики. Це дає змогу з впевненістю передбачати, що континент збереже за собою визначальну роль в світі на майбутнє.

Порівняльному аналізу політичних систем держав Західної Європи присвячена цей курс. На підставі аналізу конституцій, статистичних матеріалів та результатів багатьох наукових досліджень європейських і вітчизняних авторів ми порівнюємо в інституційному та функціональному планах політичні системи європейських країн.

З двадцяти трьох держав ми свідомо виділили лише шістнадцять:

Австрію, Бельгію, Грецію, Данію, Ірландію, Іспанію, Італію, Нідерланди, Німеччину, Норвегію, Сполучене Королівство, Португалію, Фінляндію, Францію, Швейцарію та Швецію.

По-перше, ці держави найбільші серед існуючих у Європі і представляють основні політичні тенденції та процеси, що властиві державам Західної Європи.

По-друге, вони вичерпно відтворюють широке розмаїття політичних практик в інституційному та функціональному планах, яке ми можемо знаходити серед решти держав світу. По-третє, щодо цих держав є багато вичерпної інформації, яка допоможе зробити коректне порівняння.

2. Становлення та основні етапи розвитку порівняльної політології

Головна особливість політичної науки, подібно як і багатьох інших суспільствознавчих дисциплін, полягає у тому, що, розвиваючись, вона не може опиратися на дані експериментальних досліджень та експериментально перевіряти отримані висновки, як це роблять у природничих науках. Це однаковою мірою пов'язано з макро - та мікрорівнем політичного життя. Тому головним засобом, механізмом отримання наукових знань про політичне життя та процеси стали порівняльні дослідження. Незалежні держави (понад двісті) і нагромаджений ними політичний досвід (успішного та проблемного розвитку) є тією базою, яка допомагає перевіряти існуючі теоретичні концепти, виробляти на підставі практичного аналізу нові залежності, виділяти тенденції та формулювати теорії, шукати варіанти розв'язання актуальних політичних ситуацій тощо. Отож, порівняльний метод слугує головним методом багатьох складових сучасної політичної науки. Як зазначає Пітер Меєр, порівняльний метод започаткував і самостійну галузь політичної науки - порівняльну політологію (компаративістику): "...порівняльна політика не є дисципліною, яка може бути чітко визначена в термінах окремого, незалежного поля дослідження. Це, швидше, акцент на самому порівнянні і на тому, як і чому політичні явища можуть порівнюватися, який виділяє її як окрему галузь політології". Водночас порівняльна політологія має власний предмет - іноземні щодо дослідника держави. У цьому полягає відомий парадокс визначення предмета порівняльної політології, який використовували вже вчені: дослідника з країни "А", який вивчає державу "В", розглядають як компаративіста, а дослідника з держави "В", який так само вивчає державу "В", - ним вже не вважають.

Сравни́тельная политоло́гия — одно из направлений политологии (политической науки). Основным методом сравнительной политологии выступает метод сравнения. Отсюда происходит еще одно название этого направления — компаративистика (от англ. — compare — сравнивать). Сравнительная политология занимается изучением политики путем сравнения и сопоставления однотипных политических явлений в различных политических системах. Среди таких явлений в первую очередь подвергаются изучению политические процессы, политические отношения, политические институты, политические режимы, политическая культура, политические партии, движения и т. п.

Становлення порівняльної політології як самостійної наукової дисципліни відбувалося протягом значного періоду часу. Девід Е.Аптер за критерій виділення етапів розвитку порівняльної політології взяв розвиток порівняльного підходу і виділив: інституціоналізм, девелопменталізм⁴ і неоінституціоналізм.⁵ Етап інституціоналізму розглядав з моменту формування політичної науки як самостійного предмету. У часовому вимірі етап девелопменталізму збігається з початком п'ятдесятих років, неоінституціоналізм - з рубежем 70-80-х років. Ми вважаємо, що варто розглянути пропозицію, яку запропонував Рой Макрідіс, який наприкінці 50-х років виділив два етапи у розвитку порівняльної політичної науки: традиційний і з початку 50-х років - "новий етап" розвитку власне порівняльної політології.⁶

Леонід Сморгунов виділив чотири основні етапи розвитку порівняльної політології:

перший - становлення порівняльної політології як самостійної галузі знання (друга половина XIX ст.);

другий - етап накопичення потенціалу, "традиційна порівняльна політологія" (перша половина XX ст.);

третій - етап оновлення та експансії, "нова порівняльна політологія" (з початку 50-х до кінця 70-х років);

четвертий - етап кризи та відділення субдисциплін, "плюралістична порівняльна політологія" (з середини 70-х років до сьогодні).⁷

Близькими є погляди й іншого російського дослідника М.Ільїна.

Ми можемо констатувати, що існує погодженість, згідно з якою одночасно з розвитком політичної науки у другій половині XIX ст. розпочався розвиток порівняльної політології. Першою працею присвяченою порівняльному вивченню політичних інститутів та процесів була книга Е.Фрімена "Порівняльна політика", яка вийшла у 1873 р. До авторів, праці яких сприяли становленню порівняльного методу дослідження і відповідно компаративістики у першій половині XX ст., відносять Френсіса Лібера, Вудро Вільсона, Джона Берджеса, Джеймса Брайса. Вони своїми працями сформували "традиційний", або описовий підхід до політичних явищ, приділяючи головну увагу вивченню державних інститутів. Початок тридцятих років XX ст. ознаменувався зародженням нових методів у політичній науці, формуванням нових шкіл, зокрема Чікагської під керівництвом Чарльза Мерріама, що відбилося і на порівняльній політології. Багато авторів відзначають велике значення праці Арнольда Тойнбі "Дослідження історії" (скорочений варіант дванадцятитомного твору було видано в Україні⁹) для формування сучасного бачення порівняльного методу та компаративістики взагалі.

Традиційний етап або інституціоналізм, характеризувався такими властивостями: по-перше, предметом вивчення слугували лише окремі країни Західного світу, де функціонувала представницька демократія; по-друге, об'єктом вивчення були державні інститути та політичні партії, які діяли відповідно до встановлених норм конституції; по-третє, дослідники концентру­вали свою увагу тільки на державах Європи та Північної Америки, які вони трактували як взірці для цілого світу; по-четверте, сам метод порівняльного дослідження переважно мав описовий характер і реалізовувався в історичній та юридичній площинах. Спільним для всіх авторів є погляд, що початок п'ятдесятих років був рубіжним у формуванні сучасної моделі порівняльної політичної науки, або, використовуючи термінологію Девіза Ептера, - "нової" порівняльної політики. Цей висновок пов'язують із проведенням у 1952 р. Еванстоунського семінару у Північнозахідному університеті (США), головою та ініціатором якого був Рой Макрідіс. Семінар фактично дав поштовх процесу, який протягом значного періоду готувався у США та європейських державах. Бурхливому розвиткові порівняльної політології з початку 50-х років сприяло багато чинників. Передусім розвиток порівняльного методу був пов'язаний із необхідністю оволодіти коректними знаннями про політичний устрій і механізми функціонування існуючих держав світу. Парадокс полягав у тому, що (як зазначали у статті "Пропонована стратегія дослідження західноєвропейського урядування і політики" Габріель А. Алмонд, Тейлор Коль та Рой К.Макрідіс) на той момент науковцям були доступні лише знання про державні інститути та механізми управління у США, Англії та частково Франції, решта держав, враховуючи навіть європейські, були невідомим полем."

По-друге, політика ізоляціонізму, яку провадило вище керівництво США напередодні Першої світової війни і частково у міжвоєнний період, виявила свою хибність в світлі нових викликів у міжвоєнний період, під час Другої світової війни та після неї. Події, які відбувалися у міжвоєнний період у СРСР, Німеччині, Італії, засвідчили не лише зростаючу взаємозалежність держав, а й відчутний вплив внутрішніх подій в одній державі на подій в інших. Уроки Тоталітарних режимів, гострий характер ідеологічної боротьби після закінчення Другої світової війни, загроза виникнення третьої світової війни детермінували необхідність глибокого вивчення сутності існуючих політичних режимів у різних державах світу.

По-третє, звільнення багатьох країн Африки та Азії від колоніальної залежності призвело не тільки до зміни традиційного порядку речей для "провідних" держав світу, а й мало своїм наслідком - створення Руху неприєднання, зростання кількості держав в ООН і зміну розкладу сил між державами-членами ООН під час голосувань. Денкворт А.Рустов у 1957 р. констатував:

"...обсяг нових націй збільшується в переліку незалежних держав і їхня глобальна важливість перевіряється сьогодні перспективними програмами економічної підтримки, поступовим переміщенням фронту холодної війни від Європи до Азії й Африки і недавнім перерозподілом голосуючих сил в Об'єднаних Націях.

...Не так давно Захід керував світом, сьогодні він вивчає його".По-четверте, Г.Голосов виділив суб'єктивний чинник, який полягав у впливі активної еміграції значної частини суспільствознавців до США напередодні та під час Другої світової війни¹³. Серед емігрантів були вчені з світовим ім'ям. Вони безумовно сприяли залученню до наукового аналізу політичної проблематики країн, звідки приїхали самі особисто, або через своїх учнів. Серед цих вчених можемо виділити: Пітіріма Сорокіна, Ханну Аренд, Карла Дойча, Отто Кіркхаймера, Пола Лазарсфельда, Ганса Моргентау, Франца Ноймана, Йозефа Шумпетера, Люіса Козера, Герберта Маркузе та ін.

По-п'яте, на поширення порівняльної політології вплинула сама логіка розвитку науки. Розширення географічної та історичної емпіричної бази створювало можливості для перевірки теоретико-методологічних конструкцій, напрацьованих вченими компарати­вістами, що стимулювало наступні зміни теоретичних парадигм і подальшу потребу перевіряти теоретичні висновки на широкому емпіричному матеріалі. Тобто, розширення емпіричної бази стимулювало відповідне вдосконалення та подальший розвиток, вироблення нових концептуальних конструкцій і парадигм.

Широкому розвитку порівняльного методу та порівняльних досліджень сприяли активний розвиток біхевіорального та системного методів. Поєднання у реальній практиці обидвох підходів щодо порівняльних досліджень сприяло відкриттю нових методологічних можливостей порівняльної політології. Зокрема, системний метод сприяв тому, що поряд з державою та класичними політичними інститутами, предметом дослідження стали усі можливі варіанти політичних інститутів і суспільних утворень, які були здатні впливати на політику як групи тиску, громадська думка тощо. Біхевіоральний метод стимулював активне вивчення проблем процесуального характеру політики та різноманітності політичної поведінки у різних країнах світу. Сутєво на розвиток компаративістики вплинули теорії модернізації та залежностей. По-перше, вони остаточно перетворили порівняльну політологію з європоцентристської у загальносвітову; по-друге, значну увагу приділяли соціальній складовій у політиці та ролі економічних чинників. Сідней Верба так охарактеризував якісні зміни у компаративістиці на цьому етапі: "Революція у порівняльній політології розпочалась з проголошення багатьох принципових засад: бачити за описом теоретично більш релевантні проблеми, бачити за одним прикладом порівняння багатьох фактів, бачити за формальними інститутами управління політичні процеси і політичні функції, бачити за країнами Західної Європи нові держави Азії, Африки та Латинської Америки". Серед принципових праць, які вийшли протягом цього етапу і зумовили якісний подальший розвиток порівняльної політології, були дослідження Габріеля Алмонда і Джона Пауелла, Стейна Роккана, Роберта Даля, Сеймура Ліпсета та інш.¹⁵ У їхніх працях ми знаходимо систематичне порівняння існувавших тоді суспільств і державних систем, вивчення широкого спектра політичних інститутів та складових елементів політичних систем різних країн світу. Підставою для їхніх досліджень слугував аналіз значного емпіричного матеріалу, тому ці та інші науковці мали змогу зробити багато важливих концептуальних висновків. Важливе значення мало заснування у 1968 р. журналу "Порівняльна політика" (Сотрагаііуе Роіііісз).

Характеризуючи розвиток третього етапу порівняльної політичної науки, який розпочався з середини 70-х років, зауважимо, що він збігся з кризою біхевіоралізму і поширенням постбіхевіорального методу у політичних дослідженнях. М.Іль'ш виділив у ньому три основні тенденції", перша - може бути названа радикальною і пов'язана з постмодерною та феміністичною політико-теоретичною орієнтацією; друга - асоціюється з відновленням значення історико-порівняльної методології, що пов'язано з сучасним розумінням праць К.Маркса та М.Вебера; третя - трактується як оновлювальна, тобто розширено інструментарій наукового порівняльного аналізу, що досягається за рахунок звернення до нових концептуальних підходів, які можна застосувати та розвивати нагромаджений комплекс засобів статистичного аналізу, водночас вирішувати проблему єдності кількісних та якісних досліджень.

Третій етап пов'язаний із поступовим становленням та наступним широким використанням у порівняльному аналізі теорій раціонального вибору та постмодернізму. Це зокрема підтвердив політичний світовий симпозіум журналу "Світова політика" у жовтні 1995 р. який був присвячений темі: "Роль теорії у порівняльній політиці". На цьому етапі увага вчених знову була сконцентрована на проблематиці політичних інститутів, які фактично, як зазначає Пітер Меєр, давали змогу говорити про циклічність у розвитку порівняльної науки. Однак аналіз політичних інститутів з позиції теорій раціонального вибору накладає певну специфіку на самі дослідження. Інститути і державу, як найбільший політичний інститут, трактують у межах цієї теорії як незалежних "акторів", які прагнуть на політичному полі максималізувати власні досягнення і мінімізувати втрати. Представники цієї теорії спектр політичних акторів значно роз­ширюють, внаслідок чого суттєво змінюється традиційне розумін­ня політичних інститутів, що було властиве першому етапу розвитку порівняльної політології. Крім того, нагромаджені на основі вивчення досвіду політичного життя величезної кількості держав світу концептуальні конструкції допомогли дещо по-новому підійти до аналізу самих політичних інститутів. Додатко­вою особливістю цього етапу стала відмова дослідників від універсальних, всеохоплюючих досліджень на користь менших за кількістю об'єктів дослідження. Це сприяло підвищенню спеціалізації та професіоналізації досліджень.

3. Особливість методу порівняльного дослідження

Огляд історії розвитку порівняльної політології свідчить, що при великому значенні одержаних нею результатів, метод дослідження залишається головним системоутворюючим елементом цієї дисципліни. Порівняльний метод дослідження використано у багатьох наукових дисциплінах. Щодо компаративістики, то цей метод вона використовує постійно, констатуючи її сутність. Як зазначають Г. Алмонд та Г. Пауелл, "...логіка та мета порівняльного методу використовується політичними науками подібно до того, як експеримент використо­вується точними науками. Політолог не може спроектувати експеримент щодо політичного устрою і спостерігати за наслідками. Однак порівняльний метод створює можливості описати та класифікувати, організувати та пояснити різноманітні комбінації подій, які відбулися у політиці різних країн."

Рой Макрідіс, використовуючи документи Еванстоунського семінару та наслідки активного обговорення його результатів, сформулював у 1955 р. основні вимоги порівняльного методу:

По-перше, порівняння повинно відбуватись на абстрактному рівні. Відповідно конкретні ситуації та процеси як самостійні об'єкти не можна порівнювати. Кожне явище треба розглядати як своєрідне; кожне виявлення чого-небудь є неповторним; кожен процес і кожна нація, так само, як і кожен індивід, унікальні. Порівняти їх - цс означає вибрати певні типи та поняття, роблячи це, ми змушені порушувати їхню своєрідність і конкретність.

По-друге, перед проведенням будь-якого порівняння треба не лише визначити категорії та поняття, але також визначити критерії, індикатори компонентів соціальної та політичної ситуації, які пов'язані з проблемою, що аналізується.

По-третє, потрібно визначити критерії для адекватного зображення певних компонентів, які входять до загального аналізу або аналізу проблеми.

По-четверте, приступаючи до розвитку теорії політики, варто сформулювати гіпотези, які з'являються або з контексту концептуальної схеми, або з самого формулювання проблеми.

По-п'яте, формулювання відносин між гіпотезами та їхнє дослідження може ніколи не знайти підтвердження, на відміну від емпіричних фактів. Гіпотеза або низка гіпотетичних відносин вважатимуться доведеними лише доти, доки вони не будуть спростованими, або фальсифікованими.

По-шосте, найкраще формулювати низку гіпотез, аніж окремі гіпотези. Зв'язуюча ланка між загальним рядом гіпотез і соціальними відносинами повинна утворюватися за допомогою уточнення умов, за яких можуть відбуватися будь-яка, чи усі можливості, перелічені в цій низці гіпотез.

По-сьоме, порівняльне вивчення, навіть якщо воно не виправдовує очікувань загальної теорії політики, може прокласти шлях послідовному розвитку теорії за допомогою: а) збагачення нашої здатності до уяви, яка допомагає формулювати гіпотези; б) забезпечення засобів для тестування гіпотез; в) ми вимушені усвідомити те, що ми приймаємо як належне, потребує пояснення.

По-восьме, найбільшою небезпекою у створенні гіпотез в поєднанні з порівняльним вивченням є необмежена площина можливих відносин. Цього можна уникнути, склавши сукупність фактів, які важливі для створення гіпотези до самого її формулювання. Така сукупність матеріалу може сама собою допомогти нам побачити ті відносини, які недоречні (клімат, виборча система, мова, промислова революція тощо). Усе це примушує вивчати різноманітні факти більш контрольовано.

Алан Цукерман, підсумовуючи результати обговорення на світовому симпозіумі у 1995 р. проблем порівняльного методу у компаративістиці, наголосив на таких особливостях порівняльного методу:

1) політичні та соціальні структури постійно виявляють мінливі та складні картини. Етнічна приналежність, соціальний клас і політична строкатість - характерині риси Європейського та Північноамериканського суспільств протягом останього сторіччя; політичні погляди виступають як складні, змінні та ймовірнісні. Тому пояснювальні запитання повинні дослідити ймовірності, якими супроводжуються явища; взаємодія між громадянами та людьми, які їх оточують, характеризується нелінійним характером зв'язків. Вплив суспільного оточення та мереж дискусій не є простим, а складним та інтерактивним;

2)формуючі риси політичних організацій і рішень стримують подальші результати;

3)політичний протест, революції та урядова криза виявляють нестабільність картин, роблячи їх виникнення непередбачуваними; чинник випадку суттєво впливає на соціальну та політичну картину під час будь-якого аналізу. Випадок не треба розглядати як "статистичний шум" або "невиміряні змінні". Випадок – це внутрішньо іманентна частина політичного життя, на яку завжди потрібно зважати.

У компаративістиці порівняльні дослідження вивчають політичний світ, який неохоплений лише простою онтологією причинних і наслідкових зв'язків, а охоплює величезну кількість випадків-продуктів дії суб'єктивного чинника у політиці. Крім того, порівняльне дослідження повинно обов'язково поєднувати загальні характеристики та конкретні деталі. Застосування формальних моделей для аналізу вимагає поєднання розгляду абстрактних теоретичних конструкцій з поясненнями конкретних прикладів, окремих випадків, які здатні ілюструвати ці приклади. Результатом порівняння є ідентифікація, зіставлення певного політичного явища з визначеним класом явищ, або визначення спільних/відмінних рис щодо того явища, яке аналізується.

Розглянемо основні варіанти порівнянь у межах порівняльної політології. Згідно з Матеєм Доганом та Домініком Пелассі треба розрізняти: метод окремого випадку, бінарний аналіз, порівняння подібних держав і порівняння контрастних за своїми системними параметрами держав.

Метод вивчення окремого випадку досить часто застосо­вують щодо вивчення держав, які представляють оригінальний або особливий випадок. Це може бути відхилення від стандартної ситуації. Цей метод також широко використовують для перевірки раніше сформульованих узагальнень, теорій на основі масиву подібних між собою держав. Зіставлення висновків, одержаних на основі порівняння масиву подібних між собою держав з державою винятком, дає змогу не лише перевірити прийняті раніше узагальнення, а й краще дослідити багато інших параметрів, враховуючи дію різних змінних. За допомогою цього типу порівняння відбувається перевірка, поглиблення та подальший розвиток верифікованої теорії (гіпотези).

Бінарний аналіз передбачає аналіз двох держав. Розрізняють непрямий (опосередкований) і прямий бінарний аналіз. Непряме порівняння передбачає, що певну державу вивчають через призму іншої держави. У цьому випадку дослідник може вивчати окрему державу через "окуляри особистого бачення дослідником власної держави" (прикладом такого підходу слугує праця Алексіса де Токвіля "Демократія в Америці") або за допомогою "ідеального типу" держави.

Порівняння подібних держав дає змогу отримати матеріал для пояснення причинно-наслідкових зв'язків, з'ясувати особли­вості дії окремих змінних і виділити маргінальні особливості, що можуть виявлятися у подібних системах.

Порівняння контрасних держав передбачає зіставлення держав, які мають протилежні, відмінні характеристики. Ці відмінності повинні бути загальнозначимими. Таке порівняння переважно передбачає, що об'єктом дослідження вибирають держави з показовими відмінностями, які повинні представляти певний тип, або клас явищ. Шляхом протиставлення ми маємо змогу з'ясувати основні особливості властиві політичним системам різних держав і одночасно визначити сутність, напрям розвитку певного суспільного/політичного процесу.

Б. Петерс виділив п'ять основних різновидів порівнянь: аналіз одиничних держав; аналіз подібних процесів та інститутів, які належать до обмеженої кількості держав, відібраних за певними аналітичними критеріями; використання типологій та інших класифікаційних схем як для порівняння груп держав, так і для вивчення внутрішньої політики в окремих державах; статистичний або дескриптивний аналіз сукупності держав, виокремлених переважно на підставі географічних або еволюційних показників, для перевірки гіпотези щодо змінних у виборці, яку вивчаємо; статистичний аналіз загальносвітового рівня, спрямований на виявлення структур і/або тестування відносин щодо цілого масиву політичних систем.

Л. Сморгунов виділив такі різновиди порівнянь: "сазе-вішіу" порівняння, бінарне, регіональне, глобальне та кросс-темпоральне порівняння. Останній тип порівняння передбачає вивчення об'єктів, або процесів в часі, тобто порівнюються характеристики однієї або групи держав у різні історичні періоди.

М. Ільїн виділив: морфологічні, субстанційні, міфологічні та інтегральні, темпоральні та еволюційні різновиди порівнянь. Морфологічне порівняння передбачає зіставлення за формою і стосується переважно структур і функцій. Предметом субстанцій-ного порівняння є вже не форма, а зміст, складові елементи систем. Міфологічний тип порівняння передбачає вироблення певної синтетичної конструкції, яку надалі використовуватимуть як інструмент аналізу (європейська та азіатська цивілізації, варварство). Інтегральні порівняння передбачають максимальне охоплення внутрішнього та зовнішнього середовища, передба­чають комплексну оцінку характеру та ступеня впливу на політичні інститути, процеси окремих факторів. Темпоральний тип грун­тується на врахуванні накопичення різних властивостей і характеристик в процесі функціонування політичних утворень та змінюючих одна одну модифікацій. Еволюційний характер порівняння передбачає дослідження у ретроспективній та перспективній послідовності.

Отож, порівняльний аналіз передбачає вивчення навіть і однієї держави, але у певному контексті. Переважно його застосовують щодо двох і більше держав. Одночасно кількість взятих до аналізу держав може стати обмежувальним чинником щодо порівняльного аналізу. Невелика кількість держав дає змогу зробити порівняння за максимально можливою кількістю параметрів, відповідно збільшення кількості держав завжди призводить до зменшення кількості параметрів аналізу. Це питання безпосередньо пов'язане з проблемою концептуальної правдивості. Сутність концеп­туальної правдивості полягає у тому, що будь-які теорії, або теоретичні конструкції дещо обмежені, тобто вони здебільшого мають валідність лише щодо певної кількості випадків і, в жодному разі, не щодо всіх без винятку прикладів політичного життя. Цс зумовлює існування компромісу, коли, з одного боку, дослідник прагне поширити вироблені гіпотези або прийняті ним теорії на максимальну кількість випадків, з іншого - поширення теорій або гіпотез на більшу, ніж треба кількість прикладів може призвести до ситуації, коли результати дослідження не будуть кореспондуватися з прийнятою теорією або гіпотезою.

Дата добавления: 2014-01-11