Історичні етапи розвитку етики

Опорні поняття: етичні течії, евдемонізм, етичний раціоналізм, гедонізм, аскетизм, моральні норми, етичні теорії

1. антична етика як учення про доброчесності

2. обґрунтовування об'єктивного статусу моральних норм в середньовічній етиці

3. етичні пошуки Нового часу

4. сучасні етичні теорії

Етика зароджується в глибокій старовині в епоху становлення класового суспільства і розподілу праці практично одночасно в Стародавній Греції, Індії, Китаї. Перші роздуми на етичні теми, що дійшли до нас, виникають в країнах Стародавнього Сходу ((III - II тисячоліття до н.е.) Поява ж етичних шкіл і навчань в країнах Стародавнього Сходу відноситься до I тисячоліття до н.е.

В історико-етичному процесі становлення етики як науки можна виділити наступні етапи: етичні учення Стародавнього Сходу, антична етика, середньовічна етика, етика Нового часу, сучасні етичні теорії.

Антична етика. Антична культура є класичним зразком гармонії людини і суспільства. Переворот в духовному житті Стародавньої Греції, що міститься у відмові від багатьох старих традицій, звичаїв, вдач відбувся приблизно в V в. до.н.е. Саме в це та подальше сторіччя старогрецька культура пережила небувалий в своїй історії зліт. Саме в цей історичний етап видатні діячі античності (Сократ, Платон, Арістотель, Демокрит, Протагор, Перикл, Лікург, Солон, Критій, Софокл, Есхіл) сталі затверджувати, що закони суспільного життя, закони культури встановлюються самими людьми з урахуванням їх інтересів. Без цієї принципової новини в духовній культурі становлення етики було б неможливим.

Нагадаємо, що термін “етика” (від грецької ethos – звичай, норма, звичка) ввів Аристотель (384-322 до н.е.). Однак ще до Аристотеля етичними проблемами займалися Платон (428-348 до н.е.), Сократ (469-399 до н.е.), Протагор (480-410 до н.е.), Демокрит (460-370 до.н.е.) та їх послідовники. Моральна проблематика займає певне місце в теоретичній спадщині цілого ряду античних мислителів, що жили в V в. і подальших століттях до нової ери. В античності зароджуються і набувають широке розповсюдження такі етичні течії: евдемонізм (від грец. eudaimonia – щастя, блаженство) – Сократ, Платон, Демокрит, Аристотель. Цей напрям етики прагнув знайти гармонію між добродійною поведінкою і отриманням щастя, гедонізм (від грец. hedone - насолода), який учив, що доброчесна поведінка повинна поєднуватися з переживанням задоволення, а порочна поведінка – із стражданням – Демокрит, Аристипп, Епікур, аскетизм (від грец. asketes – управитель, подвижник), який добродійне життя пов’язував з самообмеженням задоволень. При цьому обмеження розглядалися не як самоціль, а лише як засіб досягнення вищих моральних цінностей. Елементи аскетизму виявляються в навчаннях киників і стоїків (Антісфен, Діоген, Зенон, Сенека, Марк Аврелій, Епіктет).

Новий спосіб життя вимагає нової людини, яка здатна усвідомити і визначити свої позиції в суспільстві, яка володіє умінням аналізувати, мислити самостійно і має здібності вміло підносити свої знання, а також їх відстоювати. Все разом це викликало появу софістики – широкого просвітницького руху і філософсько-етичного учення, що обґрунтувало особисту незалежність людини в питаннях моралі і навколишньої дійсності. Історія софістики поділяється на два періоди. Перший пов’язаний з діяльністю “старших софістів” (Протагор, Гиппій, Антифонт, Георгій). Другий етап пов’язаний з діяльністю “молодших софістів” (Алкидам, Лікофрон, Фразімах). Історія характеризується бурхливими суперечками між самими софістами, як між ними і їх супротивниками – Сократом, сократиками, а потім і Платоном.

Дві проблеми якнайбільше займали тих, що сперечаються: суспільство, держава і моральність, з одного боку, природа і пізнання з іншого. Але все це – на фоні роздумів про людину.

Гегель писав, що софістика встала на шлях вільного мислення, яке повинне було “вивести за межі існуючих норм і наївної релігійної віри”.

Це був шлях критики і сумніву, описаний вперше Протагором. “Він перший заявив, що про всякий предмет можна сказати двояко і протилежним чином”.

Сократ  

Головним предметом промов і бесід Сократа були питання етики. Сократ визнавав значення суспільного життя і держави. Будь-яке суспільство, на його думку, чревате моральними парадоксами. Моральна дія часто тягне аморальний результат. Вирішити цей парадокс в межах етики неможливо, оскільки тут потрібна перебудова суспільних відносин. Сократ же задовольнявся закликом до самовдосконалення. При цьому він вибрав односторонньо-раціоналістичне розуміння моральності. Він по суті перетворив доброчесність на знання, знання того, що таке благо. Більш того, сподіваючись на знання блага як необхідну і достатню умову доброчесності, Сократ не помічає того, що знанням-то блага він якраз і не володіє. І це свідчить про безсилля його етичного навчання. Сократівській етичний раціоналізм врешті-решт придбав в очах простолюдинів аристократичний характер, що зробило Сократа нецікавим для простих людей. По помилкових звинуваченнях він був осуджений і страчений.

Платон  

Сократівську лінію в розвитку етики продовжив його учень Платон. Нову модель суспільства Платон будує в першому своєму творі “Держава”. Держава виникає тому що кожний з людей не в силах задовольнити свої потреби, і вимушений звертатися до допомоги інших – селянам, торговцям, ремісникам. Захист держави від внутрішніх і зовнішніх ворогів обумовлює необхідність в стані вартових - воїнів, а потреби управління – в тих, хто оволодів “царським мистецтвом”, тобто усвідомлює ідеали справедливості та добра і здатний їх здійснювати. Це – “філософи”. Для того, щоб в державі не утворилися “дві держави”, багаті та бідні, у вищих станах приватна власність скасована. Скасована і сім’я, замінена відтворенням підбору пар державою. Після народження діти відбираються у батьків і направляються до особливої виховної установи, причому ні дитина не знає своїх батьків, ні вони його.

Держава – згуртована єдність безособових істот, виконуючих свої соціальні функції безвідносно до своїх інтересів, запитів, потреб.

Така філософсько-етична концепція Платона стала продуктом суспільного розподілу праці. Розвиваючи ідеї Сократа, що людина повинна керуватися переконаннями, Платон стверджує, що ці твердження повинні відповідати єдиному ідеальному божественному порядку. Ідеї Платона про визначальне значення блага держави по відношенню до індивідуума, про соціальний характер доброчесностей розвив, але на принципово іншій основі Аристотель.

Аристотель Етика Аристотеля складається з трьох частин: вчення про вище благо, вчення про природу доброчесності і вчення про конкретні доброчесності. Аристотель досліджує доброчесності в контексті суспільного життя античного суспільства. Особливе місце займає у нього справедливість. Справедливе – середина між двома видами несправедливості: порушенням закону і неоднаковим відношенням до рівних. Зіставлення справедливості із законом і рівністю приводить до помітного розподілу її на ту, що зрівнює і розподіляє. Мета першої – сприяти відплатити рівним за рівне, другий – розподіл благ згідно гідності осіб, що вступають в суспільство.

Вчення про справедливість утворює прямий перехід до держави. В “Політиці” Аристотеля суспільство і держава по суті не розрізняються. Держава предстає в його творі як природний і необхідний спосіб існування людей – “спілкування подібних один одному людей в цілях можливо кращого існування”. В державі, як рівноправні громадяни, входять тільки вільні.

Обмеження приватної власності спрямовані на досягнення тієї ж мети, що і у Платона – зробити так, щоб вільні не розділялися на ворогуючі табори.

Етика Аристотеля є практична наука про благо і щастя, що живе в суспільстві людини, про людські здібності, які роблять його придатним для такого життя та гідним блаженства.

Дата добавления: 2014-01-11