Значення та форми вивчення курсу історії України

Історіографія української історії.

Історія як наука: загальні поняття. Предмет історії України та її періодизація.

ПЛАН

ВСТУП ДО КУРСУ

ЛЕКЦІЯ 1.

Лекція 11. Особливості маркетингових комунікацій на ринку

Промислових товарів в системі промислового

Лекція 10. Управління збутовою діяльністю та розподіл

Лекція 9. Особливості ціноутворення на ринку

Складові товарного комплексу та особливості

Лекція 8. Товарна політика в промисловому маркетингу.

Позиціювання товарів промислового

Лекція 7. Сегментація ринку, вибір цільового сегмента і

Лекція 6. Маркетингові дослідження на ринку

У прийняття рішення про закупівлю товарів

Лекція 4. Перетворення мотивацій організацій-споживачів

Лекція 3. Особливості формування попиту на товари

Лекція 2. Суб’єкти і об’єкти промислового

Лекція 1. Сутність і роль промислового маркетингу в

ринковій економіці..........................................………… 10

маркетингу.......................................................………… 15

промислового призначення............................…………. 19

промислового призначення…………………………… 22

Лекція 5. Особливості купівельної поведінки організацій-

споживачів промислових товарів..............………….. 27

промислових товарів....................................………….. 32

призначення...................................................………….. 37

управління ними…………………………………….…. 42

промислових товарів…………………………………. 48

маркетингу……………………………………………. 53

товарів промислового призначення………………… 58

Список рекомендованої літератури............................... 63

“ІСТОРІЯ УКРАЇНИ”

(2 ГОД.)

1.

Серед науково-гуманітарного циклу важливе місце у підготовці майбутніх спеціалістів належить історії України. В навчальні плани курс історії України введено з 1 вересня 1991 року. Його мета, як зазначається у типовій навчальній програмі курсу – сприяти формуванню у студентів не тільки високих професійних якостей, а й піднесенню їх загальнокультурного рівня, виховання на кращих зразках духовних надбань українського народу.

Україна – одна з найбільших країн Європи. Її площа в сучасних кордонах становить 604 тисячі квадратних кілометрів, що в 2,5 рази більше території Великобританії, в 2 рази – Італії, в 1,9 рази – Польщі, 1,2 рази – Іспанії, в 1,1 рази – Франції. Станом на 1 січня 1991 року – майже 52 млн. населення. За кількістю населення в Європі Україна поступається лише Німеччині, Італії, Великобританії та Франції. 68% населення проживає в містах. Українці на Україні становлять 73% від загальної кількості. У всіх областях українці становлять більше половини населення (за винятком Кримської Автономної Республіки – 26%). На Львівщині – 90%, Тернопільщині – 96,8%, Івано-Франківщині – 95%, Рівненській – 93,3%. У Волинській області – 94,6%.

Аби краще зрозуміти, що собою являє предмет історії України, уяснимо що таке історія взагалі як наука. В енциклопедичних виданнях ми переважно знаходимо, що це не одна наука, а комплекс суспільних наук, що вивчає минуле людства в усій його конкретності і багатогранності.

Конкретне і багатогранне минуле це не що інше як діяльність людей. Отже. Предметом історії є реальне життя людського суспільства, людські взаємини, які проявляються через численні події, що відбулися у просторово-часовому вимірі. Саме багатогранна діяльність людей лежить в основі людської цивілізації. Отже, історія це те. що відображає цю діяльність якимсь чином: або в пам’яті людей (усно), або на письмі. Тобто, вивчати історію означає вивчати діяльність людей, що наповнювала їх минуле життя (політичну, соціально-економічну, в галузі культури, про суспільні верстви і стосунки між ними, державницькі процеси і т.д.).

М.С.Грушевський у своїй праці “Ілюстрована історія України” писав, що історія – це розвідка в минуле, відомість, розповідь про минуле свого краю, народу. Але це не просто минуле, а осмислене минуле. В.О.Ключевський вважав, що змістом історії як окремої науки, спеціальної галузі наукового знання є історичний процес, тобто хід, умова та успіхи людського суспільства або життя людства у його розвитку і результатах (твори у 9-ти томах, Т.1., с.34).

Отже, якщо історія взагалі то є наука про діяльність людства у минулому, то історія України зокрема є наука про діяльність українського народу. Нам найбільше імпонує визначення історії України Аркадія Жуковського і Ореста Субтельного, подане у їх спільній праці “Нарис історії України” (див. А.Жуковський, О.Субтельний. Нарис історії України. Львів, 1993, с.6): “Під історією України ми розуміємо історію українського народу на основних землях його населення, а також історію його предків, від найдавніших часів до сьогодення”. Отже, це історія українських земель, історія території, на якій проживав чи проживає український народ, часом разом з іншими племенами чи народами, історія держави чи інших інституцій, що правили визначеною територією.

Приступаючи до вивчення історії України, варто враховувати такі факти. По-перше, етнічні кордони України в багатьох випадках не співпадають з державними. Останні окреслюють значно меншу площу, ніж етнічні. Зокрема, у праці “Історія України” А.Лотоцького йдеться про землі заселені українським народом з давніх давен близько 1 мільйона квадратних кілометрів поверхні. Державні кордони переважно встановлюються в період бездержавності нашого народу, без належного врахування його терторіально-етнічних і національно-культурних інтересів. Сучасні державні кордони України не співпадають з етнографічними. З цього приводу радимо познайомитися з працею професора Львівського Університету Федора Заставного “Географія України”. (Див. Параграф “Література”).

По-друге на території України з давніх давен і по сьогоднішні часи проживали представники багатьох інших народів. Відтак, їх історія тісно пов’язана з історією українців не враховувати цього не можна, оскільки це привело б до неповного висвітлення нашої історії. Наприклад, в даний час на території України проживають біля 14 млн. меншин. Серед них понад 10 млн. росіян, біля 500 тисяч євреїв, білорусів, молдаван – понад 320 тисяч болгар, поляків – біля 300 тисяч, 38 тисяч німців і ін. Всього груп понад 100 національностей. Отже, історія України то є, разом з тим історія українських росіян, євреїв, поляків, німців і т.д. Саме таку багатогранну історію ми розуміємо під історією українського народу, історією України.

Курс історії України це не просто предмет для вивчення. А наука, як й інші науки (математика, фізика, хімія). Вона опирається на величезну джерелознавчу базу, розгалуженість історичних знань. Звідси – необхідність оформлення окремих її галузей (часто як окремих наук). Це є найяскравішою ознакою багатства історичних знань взагалі і з історії України зокрема. Наука дуже давня.

Найважливіші розділи (галузі) історичної науки:

· епіграфіка – збирання, вивчення, публікація написів на твердому матеріалі;

· сфрагістика – вивчає печатки;

· палеографія – історія стародавнього письма;

· хронологія – вивчає виміри часу;

· метрологія – вивчає одиниці довжини, об’єму, ваги і ін.;

· нумізматика – вивчає історію монетної чеканки і грошового обігу;

· геральдика – вивчає герби;

· генеалогія – вивчає історії родів видатних людей (князів, гетьманів. вчених);

· дипломатика – вивчає документи про зв’язки між державами, торгово-економічні угоди;

· топоніміка – вивчення походження географічних назв, населених пунктів, водойм, гір, урочищ і ін.;

· археологія – найбільш самостійний розділ історії (як самостійна наука), що відтворює минуле на основі викопних джерел.

Поняття про історичні джерела

Під історичним джерелом належить розуміти усе те. що несе в собі історичну інформацію (про минулу діяльність людей). Враховуючи сукупність таких ознак, як: зміст, походження, форма, практична спрямованість – історичні джерела можна розподілити на такі типи (7 типів): письмові. Речові, етнографічні, усні або фольклорні, лінгвістичні, фотокінодокументи; фонодокументи. Така класифікація джерел до сьогодні найбільш уживана в історичній літературі.

Письмові джерела – найбільш багаточисленні і важливі для вивчення історії класового суспільства. До них відносяться рукописи на папірусах, пергаменті, бересті, папері, друковані матеріали, написи на камені, металі, кераміці, написи на стінах будівель. За своїм походженням, змістом і призначенням вони поділяються на 2 розряди, а саме: статистика – економічні матеріали, юридичні акти, законодавча пам’ятки, дипломатична та військова документація, судово-слідчі справи і ін. Ці джерела мають найбільшу достовірність при висвітленні окремих фактів, суспільних явищ.

До другого розряду відносяться розповідні або нарротивні (від лат. “narro” – розповідати). Сюди відносяться літописи, хроніки, історичні повісті, мемуари, записки, публіцистичні пам’ятки і ін. Відомості цих джерел менш достовірні, бо події описуються уже після того, як вони відбулися (сучасниками або і не сучасниками).

Разом з тим, усі письмові джерела мають велику цінність у відтворенні історичних подій.

Речові пам’ятки (джерела) – знаряддя праці, предмети домашнього вжитку, монети, зброя, різні споруди – житло, укріплення, фортеці, прикраси, твори образотворчого мистецтва, все. що є результатом трудової діяльності людини. (Продемонструвати знаряддя праці стародавніх людей і ін.).

Вони не дають безпосереднього опису історичних фактів, але свідчать про характер діяльності людей, спосіб життя, мислення, рівня практичного досвіду далеких предків. Уся дописемна історія в основному досліджена на основі археологічних матеріалів.

Етнографічні пам’ятки – відомості про побут, звичаї, обряди, свята, релігійні вірування тощо. Головним джерелом дослідження тут виступає безпосереднє спостереження за життям людей (народів).

Пам’ятки усної народної творчості – фольклор: пісні, казки, легенди, балади, приказки та поговірки, билини і ін.

Лінгвістичні пам’ятки – дані, отримані внаслідок вивчення мови. Мова людей залишає на тривалий час сліди в географічних назвах, іменах, звичаях, культурі. Для прикладу порівняти сучасні назви місяців російські, українські та білоруські зі староруськими. Газета “Відродження” за 1996 р., 10 серпня. Жовківський район. – Таблиця.

Останні дві групи джерел складають кіно-фотодокументи, створені за допомогою сучасних технічних засобів – фотографій, кінематографії, фонографії.

Мета сказаного про все це – аби зрозуміти краще, які широкі можливості є для вивчення нашої вітчизняної історії для тих, хто бажає. Студенти мають знати про ці можливості, але вивчати історію України вони будуть при допомозі уже укладених, виданих посібників, про що подбали відповідні фахівці (мова йтиме у наступному розділі даної лекції).

Поняття про принципи історичного пізнання.

При вивченні, як і при написанні (відтворенні) історії можуть виникнути певні труднощі у зв’язку із специфікою історичної науки. Вона полягає в тому. Що минулого не можна повторити, навіть експериментально, як то в інших науках, скажімо відтворити дослідним шляхом те чи інше фізичне явище. Минулому вороття немає (як стверджує народна мудрість). Отже, не виключена можливість хибного (перекрученого) відтворення історичного минулого. Для цього може бути багато причин: свідомих і несвідомих. Аби цього уникнути існують принципи (правила) історичного пізнання.

З найбільш важливих належить назвати два: принцип (правило) об’єктивності і принцип (правило) історизму. Принцип об’єктивності вимагає, щоб дослідники, ті, хто вивчає і ті, хто викладає історію опиралися на історичні факти в їх істинному змісті, не спотворюючи їх або не "підганяючи" під задані схеми. Необхідна правдива і повна інформація. Принцип історизму вимагає розглядати кожне явище історично: як воно виникло, які етапи у своєму розвитку пройшло і чим це явище стало на момент його вивчення. Цей принцип вимагає розглядати конкретне явище (факт) у тісному зв’язку з іншими. Це значить, визначити його місце у системі історичних явищ.

Такий підхід дає можливість отримати найбільш повну інформацію про те чи інше явище. Стосовно історії України, то це питання є особливо актуальним. (Дати приклади ігнорування названих принципів).

Поняття про історичне районування.

Інша трудність. В історичній літературі дуже часто для означення окремих регіонів вживаються назви, що не відповідають сучасному адміністративно-територіальному поділу. Скажімо: Повстання під проводом Северина Наливайка почалося на Поділлі... і перекинулося на Волинь і Галичину"”(див. Жуковський А., Субтельний О. Нарис історії України. К., 1993, ст.40). Що таке “Поділля”, “Волинь”, “Галичина”? Отже, необхідно знати, що історична Волинь, наприклад, включає не лише сучасну Волинську область з обласним центром м.Луцьк, а й сучасні Рівненську та Житомирську. Для цього запроваджено схему історичного (тобто такого, що давно склалося) районування, яка може допомогти у глибокому вивченні історії України. Для більш детального ознайомлення з цією проблемою пропонується прочитати статтю: В.О. Горбик, П.І.Скрипник. До питання про районування України // Український історичний журнал, 1995, № 2.

Підпорядкування найвищих адміністративно-територіальних одиниць – областей територіально-національним краям.

Волинь – Волинська, Рівненська, Житомирська;

Східна Галичина – Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська;

Донбас – Донецька, Луганська

Закарпаття – Закарпатська

Крим – Автономна Республіка Крим

Лівобережна Україна (Гетьманщина) – Чернігівська, Полтавська, Лівобережна частина Київської та Черкаської областей;

Північна Буковина – Чернівецька;

Поділля – Хмельницька, Вінницька;

Південна України – Дніпропетровська, Одеська, Херсонська, Миколаївська, Запорізька;

Правобережна Україна – Київська, Черкаська, Кіровоградська;

Слобідська Україна (Слобожанщина) – Харківська, Сумська, північні частини Луганської, Донецької областей.

Для зручнішого вивчення історії України її поділено на певні періоди. Періодизація проводиться за національним принципом: доби й історичні періоди відповідають характерним етапам життя і політично-соціальним формам розвитку, витвореним українським народом. Крім історії і ранньої історії розглядається княжа доба, литовсько-руська доба, часи козацькі, козацько-гетьманські, культурно-національного відродження, державного відродження України 1917-1921 рр., міжвоєнні часи, період Другої світової війни, радянський період та сучасного національно-державного відродження.

П.

Предметом української історіографії є розвиток української наукової праці над дослідженням минулого України і, разом з тим, розвиток української історичної думки. Українська історіографія починається в першій половині ХІ століття у формі так званого літописання. Літописи – це хронологічні записи про події. Літописання починається майже одночасно з початками християнства на наших землях. Але оригінали найраніших літописів до нас не дійшли.

113-1114 рр. на основі попередніх, раніших літописань постала славнозвісна праця Нестора-літописця “Повість временних літ …”. Кілька її редакцій.

1209-1292 – Галицько-Волинський літопис.

Про Лаврентіївський та Іпатіївський списки літописів. Останній зроблений з оригіналу, який не дійшов до нас.

Козацькі літописи ХУП – початок ХУШ ст. Це: літопис Самовидця, Самійла Величка і Григорія Граб’янки.

Одним з перших загальних курсів української історії була видана близько 1740 р. Василем Бубалом книга “Краткое описание Малоросии”. Цей курс ставив своїм завданням пов’язати воєдино князівський і козацький періоди України.

Кінець ХУШ століття в політичному житті на Україні позначився остаточною втратою її відносної автономії. В цих умовах спостерігається різке зростання інтересу передових кіл українського громадянства до власної історії як до тої опори, на котрій викристалізовувалися моральні сили для обстоювання своїх національних ідеалів.

Вершиною цього активного процесу творення загальних курсів історії України стала поява на рубежі двох століть “Історії Русів” – геніального і загадкового твору, автора якого не можуть остаточно з’ясувати ось уже близько двох століть, оскільки він з політичних міркувань сховався під іменем Георгія (Юрія) Кониського. Цей твір був виданий лише 1846 р., майже через 50 років після написання, але вже в 30-х – 40-х рр., поширюючись у списках, справив величезне враження на сучасників. Так, під його впливом склався історичний світогляд Т.Шевченка і М.Гоголя.

У першій половині ХІХ століття триває процес творення синтетичних курсів історії України. Першість на цьому етапі належить Дмитрові Бантиш-Каменському (1788-1850 рр.), який в 1882 і 1842 роках видав “Историю Малой России”, використавши при цьому вперше архівні джерела, щоправда не досить критично.

У 1827 р. професор Московського університету Михайло Максимович (1805-1873 рр.) видрукував збірник “Малороссийские песни” з палкою передмовою про значення народної поезії, започаткувавши висунення в наукових працях на перший план історичного процесу народних мас, визнавши історію як основну науку в цілій філософській системі. Значною цінністю є і його історичні праці (“Історичні листи про козаків запорізьких”, “Листи про Богдана Хмельницького”, “Огляд старого Києва” та ін.).

Максимович висунув ідею, що історія кожного народу повинна бути самобутньою, без копіювання і запозичування від інших.

Заснована у 1843 р. у Києві урядова “Археографічна Комісія”, яка спиралася на Києвський Центральний Архів, опинилася в руках учених українців. Вона видала 4 томи дуже важливих для історії Правобережної України “Памятников” (1845-1859 рр.).

Згадуючи діяльність Археологічної Комісії в Києві, ми не можем обійти увагою постать Т.Г.Шевченка. Як відомо, геній і талант Т.Г.Шевченка були всеосяжними: поряд з поезією і художньою творчістю він займався вивченням історичного минулого українського народу, був глибоким цінителем пам’яток історії і культури. Творча спадщина Кобзаря свідчить про те, що він мав грунтовні знання з історії України. Його думки й сьогодні не втратили свого значення.

М.Костомаров (1817-1885 рр.) а втор “Книги биитія українського народу” був видатним продовжувачем народницького напрямку в історії України, започаткованого М.Максимовичем. За участь у Кирило-Мефодієвському братстві він відбув 12 років ув’язнення і заслання, після чого очолив кафедру історії в Петербурзькому університеті. Головну увагу в своїх монографіях М.Костомаров приділяв селянству. Народним рухам, недооцінюючи часто державних діячів, у тому числі й Б.Хмельницького.

П.Куліш (1818-1897 рр.) досліджував передусім добу козаччини, спираючись на нові, здебільшого польські джерела. В своїх монографіях “Історія возз’єднання Русі” (1837-1877 рр.), “Відторгнення Малоросії від Польщі”, написаній в 1889 р., а також у чисельних статтях Куліш дає низку цінних документальних матеріалів, а також оригінальних історичних оцінок.

Про справжню українську історичну школу можна говорити, починаючи лише з кінця ХІХ ст. Її засновником став професор Київського університету, виходець зі спольщеної української шляхти, котрий повернувся у лоно рідного народу, Володимир Антонович (1834-1908 рр.). Об’єктом його досліджень були здебільшого історія Правобережжя і соціально-економічні питання. Багато уваги В.Антонович приділяв вивченню історії козацтва та гайдамаччини. Міст, шляхетства – монографії “Про походження козацтва” (1863 р.) і ін.

На відміну від романтично-позитивістської концепції минулого, створеної Костомаровим та Антоновичем, М.Драгоманов (1841-1895 рр.), колега Антоновича по Київському університету, а пізніше політичний емігрант, впровадив до української історії політичну концепцію свого часу. Він створив плюралістичний світогляд, в якому поруч стояли лібералізм, еволюціоналізм та конституціоналізм, охорона індивідуальності перед державою, культура. Як база функціонування ідеально республіканської системи, та етичний (не політичний) соціалізм. У національній справі він дотримувався поглядів “скільки народів, стільки держав”.

Плідна діяльність В.Антоновича та інших видатних українських істориків у підготовці кадрів науковців сприяла тому, що на рубежі ХІХ-ХХ століть з’являються десятки серйозних дослідників, що працюють над окремими проблемами історії України, так і над створенням синтетичних курсів. Тут слід назвати насамперед О.Лазаревського (1834-1902 рр.) – глибокого знавця архівної справи, дослідника історії українського народу, селянства Лівобережжя, Д.Яворницького (“История запорожских казаков”, “Запорожские вольности”, “Запорожье в остатках старині” та ін.); М.Слабченко (дослідник економічної історії України та історії Запоріжжя).

Наприкінці ХІХ століття сталася подія, яка по суті започатковує нову добу в українській історіографії, хоч сама по собі не була екстраординарною. В 1894 р. за рекомендацією В.Антоновича кафедру історії у Львівському університеті посів М.Грушевський (1866-1934 рр.). Він не тільки зумів об’єднати галицьких вчених, але й залучив багато вчених з наддніпрянської України, що потягнулися в Галичину як до українського П’ємонту, втікаючи від жорстокого антиукраїнського терору, запровадженого Олександром П та продовженого Олександром Ш. Обраний на голову Наукового Товариства ім.Т.Шевченка (1897 р.) М.Грушевський сприяв фактичному перетворенню його в Українську академію наук, сконцентрував тут значні наукові сили, зокрема істориків (С.Томашівського, М.Кордубу, І.Крип’якевича, І.Джиджору, Б.Барвінського, І.Терлецького та ін.). Спільними зусиллями Товариство, за висловом М.Грушевського, “… створило українську науку в очах і поняттях культурного світу”. Однак справедливості ради слід визначити, що внесок самого М.Грушевського у спільну справу все ж таки найвагоміший. За роки творчої роботи М.Грушевський написав 1800 статей та розвідок з історії, етнографії, археології, літератури, а також кілька загальних курсів історії України, як от “Очерк истории украинского народа”, “Ілюстрована історія України” (понад 10 видань), і головне – “Історію України – Руси” в десяти томах. У цій капітальній праці він дав першу систематичну історію України від археологічного періоду до 1658 р., підвів під неї солідну документальну базу, надаючи провідного значення питанням соціально-економічним. Тим самим М.Грушевський закріпив домінуюче становище народницького напрямку в українській історіографії.

У чому ж полягає головне значення схеми Грушевського? По-перше, він критично оцінив і відкинув “звичайну схему російської історіографії та гіпотези російських істориків (Карамзіна, Соловйова, Ключевського та інших), з їхньою концепцією “общерусской” народності та запереченням раннього історичного розвитку українського й білоруського народів. Грушевський твердив, що немає “общерусской” історії, тим більше “общерусской” народности. Він уважав, що пов’язування Київської держави та її суспільно-політичного укладу й культури з Володимир-Московським князівством ХШ і ХІУ ст. не витримує наукової критики. “Ми знаємо, - писав Грушевський, - що Київська держава, право, культура були утвором одної народності, українсько-руської, Володимира-Московська - –ругої, Великоруської". Історик вважав, що “культура ХІ-ХП ст. була українською”. “Київський період перейшов не у Володимир-Московський, а в Галицько-Волинський ХШ в., потім Литовсько-Польський ХІУ-ХУ вв. Володимиро-Московська держава не була спадкоємницею, ані наступницею Київської”.

Д.Дорошенко (1882-1951 рр.), який дав загальний огляд історії України з державницького погляду. Нарис історії України.

Після закінчення другої світової війни дослідницька робота на терені української історії відновилася. Однак на матірних землях дослідники були затиснуті тоталітарною машиною ще у жорстокіші лещата, ніж до війни. Так, у 1947 р. постановою ЦК КП (б) У за “серйозні помилки” були засуджені майже всі довоєнні видання Інституту історії України. Провідними ідеями практично всіх історичних праць стають: домінуюча роль російського народу і російської культури у розвитку всіх народів СРСР, в т. ч. й українського; одвічне прагнення українців та білорусів до державної єдності зі “старшим братом”; пріоритет соціального над національним. За таких умов в 1953 р. за редакцією О.Касименка, В.Дядиченка та ін. вийшов перший том “нової” “Історії України” під егідою академії наук УРСР. Він охоплює період історії України до 1917 р. Основна концепція цієї книги по суті не відрізняється від концепції великодержавницької російської історіографії.

Не дивно, що за цих обставин цілі періоди української історії, перш за все історія давня та історія Київської Русі, були в повному розумінні слова віддані на відкуп російським (здебільшого московським і ленінградським) історикам.

Таким же духом проникнуті і синтетичні курси історії України, що вийшли в 60-80-ті роки. Йдеться насамперед про такі: Історія Української РСР: У 2т. – (за ред. К.К.Дубини. – К,: Наукова думка, 1967-1968; Рибалка І.К., Довгопола В.М. Історія Української РСР: У 2т/ Посібник для вузів. – К.: Вища школа, 1978-1982; Історія Української РСР. Короткий нарис. – К.: Наукова думка, 1981; і звичайно, “вершина” історичної думки на Україні періоду розвитку сусловсько-маланчуківських ідеологічних постулатів – історія Української РСР у 8 т., 10 кн.

Ми не можемо оминути увагою видатного українського історика і політолога Івана Лисяка-Рудницького (1919-1984 рр.). Його наукові інтереси торкаються в основному історії українського національного відродження з кінця ХУШ ст. до 1917-1920 рр., а в широкому контексті і до наших днів. У своїх дослідженнях він продовжує традиції так званої “державницької школи” в українській історіографії. Зокрема. він перебував під сильним впливом двох головних представників цієї школи – Вяч.Липинського (1882-1932 рр.) і Степана Томашівського (1875-1930 рр.). І.Лисяк-Рудницький твердо вірив, що історичний процес має власну об’єктивну логіку, і що свобода можлива лише в рамках правової держави.

Орест Субтельний (нар. 1941 р.) розпочав свою наукову і викладацьку діяльність у гарвардському університеті (США) у 1973 р. Тоді ж захистив дисертацію на здобуття вченого ступеня доктора філософії. Тема дисертації "Зв’язок гетьмана Пилипа Орлика з Кримським ханством і Оттоманською Портою. 1710-1742”. У 1975 р. за допомогою Української вільної академії наук (УВАН) опублікував працю “Листи Івана Мазепи”.

Починаючи з 1982 р. О.Субтельний працює професором історії та політології Йоркського університету в Торонто (Канада). У 1988 р. видавництво Торонтського університету опублікувало його книгу “Україна: історія”, яка була визнана кращим викладом української історії англійською мовою. В 1991 р. ця книга, що вирізняється нетрадиційною концепцією української історії, прагненням автора до наукової об’єктивності, неупередженістю позицій, зваженістю оцінок, а головне своєю наскрізною ідеєю – ідеєю національного відродження України, вийшла в Києві українською мовою (видавництво “Либідь”).

Омелян Пріцак – видатний український історик сучасності. Довгий час був професором Гарвардського університету. Він – дійсний член багатьох академій світу, в тому числі й української, до якої був обраний як перший закордонний вчений. Сьогодні він очолює Інститут східнознавства у Києві. Коло його наукових інтересів надзвичайно широке – від історії держав сходу до гушевськознавства. Він автор більш як 800 наукових праць, написаних, здебільш англійською мовою, серед них переважають дослідження про Схід і Русь-Україну в перші століття її історії. Водночас академік Пріцак – визначний організатор української науки.

У 1992 р. у м. Дрогобичі у видавництві “Відродження” появилася перша в Україні книга історика із США. Професора Любомира Винара “Силуети епох”. До неї входять дві його роботи – “Князь Дмитро Вишневецький”, “Найвидатніший історик України Михайло Грушевський”.

Українські історики з діаспори зробили значний крок уперед у справі дослідження новітньої історії України. За часи української незалежності вийшли чимало праць вітчизняних науковців. Які до певної міри закривають “білі плями”, що мали місце в українській історіографії і можуть слугувати як посібники для вивчення курсу історії України у вищих навчальних закладах.

Найбільш вдалі з них на наш погляд включено до списку пропонованої літератури.

Ш.

В системі наук про суспільство історії належить чільне місце і є фундаментальною галуззю людського знання. Завдання історичної науки багатогранні. Найпершим завданням є відтворення минулого, вияснення його закономірностей і, головне, встановлення практичних зв’язків минулого з теперішнім.

Відтворюючи картину розвитку людського суспільства, історична наука виконує функцію соціальної пам’яті людства (або певного народу). Вона фіксує в пам’яті людей діла минулі, передає від покоління в покоління нагромаджений людством (або певним періодом) історичний досвід. Отже, однією з важливих функцій історичної науки є осмислення минулого досвіду і перетворення його в надбання сучасності. Між минулим і теперішнім існує внутрішній зв’язок: теперішнє є продовженням минулого. Оскільки соціальні закономірності діють тривалий час, то для їх виявлення необхідні знання минулого. Без цього не може бути суспільного прогресу.

Недаремно древні казали, що історія – наука життя. “Суспільний досвід підтверджує істину, що майбутнє можна будувати тільки на історичному грунті, що народ без історичної пам’яті не є народом, і коли ця пам’ять перестає для нього бути святою, він не гідний одержаного в спадщину по батьках імені”. А ці слова належать нашому українському історику Д.Дорошенку (див.: Нарис історії України, Львів, 1991 р., ст.17). Що поневолені народи сильнішими сусідами, обертаючи свої погляди вглиб минулого, стараються віднайти в ній моральну опору, правову підставу для обстоювання своїх національних ідеалів (там же, ст.11).

Зважаючи на це, можна зрозуміти Т.Ш.Шевченка, який ще у 1844 році писав: “Історія України захоплює кожного своїми подіями і напівказковими героями, народ напрочуд оригінальний, земля прекрасна. І все це досі ніхто не представив перед очі освіченого люду, тоді як Україна давно мала своїх і композиторів, і малярів, і поетів”.

Одним із яскравих підтверджень невичерпності потенціалу історії є зокрема те, що вона являється основою патріотичного виховання молодих поколінь. За словами відомого російського письменника В.Пікуля справжній патріотизм грунтується на глибокому розумінні минулого, бо саме патріот багато знаючий не дозволить підривати моральні основи суспільства, оскверняти вітчизняні святині, підривати храми чи влаштовувати танцювальні майданчики на місцях, де покояться предки.

На думку вченого Д.І.Менделєєва знання історії своєї Батьківщини необхідні кожному, хто бажає з користю їй служити.

Саме тому імперії завжди намагалися позбавити народи, якими вони володіли, історичної пам’яті. З цього приводу варто пригадати циркулярний лист міністра народної освіти Росії С.С.Уварова від 24 грудня 1839 р. у зв’язку з забороною друкувати статтю М.О.Максимовича “Сказание о Колиивщине”, де було вказано, що описані в статті події “слишком близки нашему времени, … потому желательно более изглаживать из памяти народа, нежели возобновлять в ней”. Або про заборону “Гайдамаків” Т.Г.Шевченка.

Отже, як навчальний предмет, через пізнання суспільного життя в його історичному розвиткові, історія покликана допомогти кожному юнакові чи юнці зрозуміти. Перш за все, себе й інших людей, розвинутись як особистість, знайти своє місце в суспільстві. Курс “Історії України” в негуманітарних вузах вивчається з метою закріплення та поглиблення історичних знань, кращого культурно-національного самовизначення молоді, вдосконалення її вмінь використовувати історичні факти у повсякденному громадському житті.

Основні форми навчальної роботи при вивченні курсу історії України є лекції, семінарські заняття та консультації. Проте, базою навчального процесу має бути самостійна робота студентів над першоджерелами та рекомендована література. Названі форми покликані доповнювати одна одну.

Завдання лекції – постановкою і розкриттям вузлових проблем спрямувати самостійну роботу студентів, допомогти йому у вивченні джерел і літератури, дати основні поняття предмета, теми, спрямувати на більш детальне вивчення. Конспектування лекції сприяє розвитку розумових здібностей студента, більш глибокому розумінню тієї чи іншої проблеми, посилює увагу. Конспект необхідно у той же день опрацювати, уточнити цитати, найбільш важливі положення виділити (підкреслити).

Завдання семінарського заняття – колективно, у групі під керівництвом викладача обговорити найбільш важливі і складні питання курсу (про методику підготовки і проведення семінарського заняття буде сказано на методичному занятті).

Існує і така форма вивчення курсу. Як консультація. Консультації можуть бути групові та індивідуальні. Вони можуть передбачатися розкладом занять, який складається на півріччя. Консультації найчастіше проводяться з метою надання допомоги у підготовці до семінарських занять, у самостійному вивченні першоджерел, написанні рефератів, доповідей і ін.

Вивчення курсу історії України передбачає певні форми контролю за роботою студентів (розповісти про їх специфіку).

Усі названі форми навчання разом взяті при умові систематичної самостійної роботи над першоджерелами і літературою, забезпечують оволодіння курсом. Без копіткої, глибоко усвідомленої систематичної самостійної праці вивчення історії взагалі і запропонованого курсу перетворюється у формальне і нудне заняття, приводить до зазубрювання, яке у кращому випадку згодиться для складання іспиту чи заліку.

ЛІТЕРАТУРА

1. Аркас М. Історія України-Русі. К., 1990.

2. Бойко О.Д. Історія України. К., 1999.

3. Брайчевський М. Вступ до історичної науки. К., 1995.

4. Гелей С. вступ до курсу української історії. Львів, 1993.

5. Грушевський М.С. Ілюстрована історія України. К., 1992.

6. Дорошенко Д. Нарис історії України. Львів, 1991.

7. Жуковський А., Субтельний О. Нарис історії України. Львів, 1993.

8. Історія Русів. Переклад Івана Драча. К., 1991.

9. Історія України. К., 1997.

10. Історія України. Навчальний посібник. Львів, 2000.

11. Ключевський В. Сочинения у 9-ти томах. Т.1., М., 1987.

12. Котав В.Н. Введение в изучение истории. К., 1982.

13. Крип’якевич І.П. Історія України. Львів, 1990.

14. Лотоцький А. Історія України. Львів, 1990.

15. Мала енциклопедія етнодержавознавства. К., 1996.

16. Методичні вказівки до вивчення курсу історії України. Львів, 2000.

17. Реферати з історії України. Львів, 2000.

18. Субтельний О. Україна. Історія. К., 1991.

Дата добавления: 2014-01-11