Каталог деонтологічних вимог

1. Матеріали, вчинки, поведінка журналіста мають бути гуманними.

2. Журналіст має уникати каламбурів і дотримуватися „етики коректності“.

3. Журналіст не повинен виносити категоричні судження, не поспішати з висновками.

4. Журналіст має дошукуватися правди і повідомляти її.

5. Журналіст зобов’язаний до мінімуму зводити шкоду.

6. Журналіст має бути поза тиском, діяти незалежно,.

7. Не уникати дискусій.

8. Поважати особу.

9. Вміти слухати і вислуховувати.

10. Не зловживати кримінальною сенсаційністю.

11. Не згадувати імен намарно.

12. Дотримуватися таких етичних цінностей журналіста, як: свобода ЗМІ, соціальна відповідальність, чесність, порядність, громадянськість, сумлінність, принциповість.

13. При виконанні професійних обов’язків журналіст не може вдаватися до протизаконних, некоректних способів одержання інформації, використовуючи своє службове становище у власних інтересах.

14. Журналіст повинен уникати в своїх публікаціях образ, які стосуються національних, расових, етнічних, етичних та релігійних поглядів і почуттів людей.

15. Дотримуватися журналістської солідарності.

16. Доброчесно служити людині вірою і правдою, і в усіх своїх діяннях ставити її понад усе.

17. Уможливлювати людям доступ до літератури, театру, музики і мистецтва, тобто сприяти їхньому духовному збагаченню.

18. Уникати маніпулювання, стереотипізації людської думки та не займатися злоякісною пропагандою.

19. Виконувати закон моральний і закон державний.

20. Сприяти розвиткові людського духу до трансцендентності, а не до власної іманентності.

21. Засвоїти і практикувати навички критичного глядача, слухача і читача.

22. Чітко висловлюватися проти фальшивих ідолів сьогодення – матеріалізму, гедонізму, споживацького мислення, вузьколобого націоналізму.

23. Поширювати благородні думки та ідеї, уникаючи негативізму та егоїстичного песимізму.

24. Бути фахівцем. Журналіст повинен бути професіоналом своєї справи і обізнаним у культурних, політичних, соціальних та інших питаннях.

25. Не пустословити. „Хай буде Ваше слово: Так, так; Ні, ні, а що більше цього, те від лихого“[Мт.5;37].

Мабуть, це саме ті аспекти, усвідомлення цілості і невідворотності яких є вислідом практикування і визнання морального типу мислення у журналістиці. А це

- по-перше, епічне бачення світу;

- по-друге, обов’язкове перебування, як казав Г.-Г.Гадамер, всередині слова, що означає не лише пряме його розуміння, а й відповідальність за його застосування та функціонування слова мовленого чи писаного у суспільстві. Якщо врахувати, що життя людини від народження до смерті – це життя вартостями, то це також повинен враховувати журналіст. Сьогодні найуживанішими є словосполучення „конфлікт вартостей”, „ієрархія вартостей”, „вартісні орієнтири”. Світ вартостей ми найчастіше поділяємо на трансцендентний і не трансцендентний. Трансцендентні найчастіше розуміємо як вищі (духовні вартості), з якими ідентифікуються такі етичні категорії, як Добро, Правда, Краса. Це улюблена духовна тріада Євгена Сверстюка, яка наскрізь пронизує його творчість. „Моральний демонтаж” мислення, на його думку починається тоді, коли добро – вимовляємо з посмішкою, Красу – зневажаємо, Правду – перетворюємо на ілюзію правди чи на напівправду, яка водночас перетворюється на брехню. Тож моральний тип мислення у журналістиці – це виваженість у словах, оцінювання їх вартості, що потребує певної духовної зорієнтованості автора. О.Федик у книзі „Мова як духовний адекват світу, дійсності” вказує на те, яким чином можна виробити свою чітку моральну поставу у світі. На її думку, це можливо лише у співставленні своїх думок і досвідів з іншими досвідами, і подає картину цілісного перебування у світі завдяки діалогічному з’ясуванню істини.

Повнота людського буття, на думку О.Федик, забезпечує екзистенційне множення діалогічних рівнів пізнання внутрішнього і зовнішнього світів. У книзі вони зображені як чотири духовні вектори спрямування мови: до Бога, людини, суспільства, до себе самого.

О. Федик слушно розмірковує про чотиривимірність духовного простору, який “є визначальним у духовному функціонуванні і нації в цілому, і кожної окремої особистості /174/ [1])”. Активізуючись
завдяки слову, він проектується через людську екзистенцію як таку на її лінгвістичну екзистенцію. Повнота людського буття, на думку О. Федик, забезпечується через екзистенційне множення діалогічних рівнів пізнання внутрішнього і зовнішнього світів. У книзі “Мова як духовний адекват світу (дійсності)” [174] авторка подає векторну модель комунікування, до якої включено чотири духовних вектори як таких, що завершуються в слові. Це ті вектори, що прочитуються передовсім у творчості Є. Сверстюка, і творять основу філософії комунікації загалом, особливо, коли йдеться про “я-ти-відношення”. Схематично в О. Федик ці комунікаційні потоки зображені як чотири духовних вектори спрямування мови:

а) людина Бог;

б) людина людина (інша);

в) людина дійсність;

г) людина людина (як внутрішня розмова із собою, коли забезпечується ідентифікація духовного “я” – (пояснення наші – Т.Х.)).

Магічне число “чотири”, яке означає впорядковану нескінченність світу, є всеосяжним і вичерпним символом (ним часто послуговувався, наприклад, Г. Сковорода, вибудовуючи свою модель світу), і в цьому випадку воно якнайповніше відповідає моделі (чотиривимірній) духовного простору нації, духовну єдність якої забезпечує рідна мова. Вона ж, перебуваючи одночасно на всіх комунікативних рівнях, утворює, за словами О. Федик, “єдиний духовний національний цикл, який наповнює духовний рух і розвиток національної свідомості /174/ [2])”. Це чи не найпевніший шлях до відродження і прогресу.

Модифікувавши векторну модель комунікування О. Федик та враховуючи досвід дослідників філософії комунікації, ми б хотіли запропонувати свій варіант довершеного творчого комунікативного процесу, який назвали “комунікативною пірамідою”. Повертаючись до сказаного вище, зокрема до з’ясування істини через віддзеркалення думок від іншої (чужої) мисленнєвої здатності, від наших і чужих досвідів, думаємо, що прогресивне, творче освоєння дійсності, культурних, історичних та наукових реалій, скерованість нашого духовного розвитку може мати таке схематичне вираження:

Бог Поле становлення

особистості

суспільство

інша людина

людина особа особистість

Перший рівень Другий рівень

осмислення осмислення

Рис. 3

На схемі добре видно горизонтальний рівень накопичення знань (про що пише С. Вовканич) та вертикальний рівень духовного зростання людини. В ідеалі таку модель можна вважати моделлю морального вдосконалення людини або моделлю “цілого чоловіка /181/ [3]). Відсутність одного з векторів, або свідоме уникнення якогось із векторів комунікування, на нашу думку, може деструктивно вплинути на формування діалогічної природи з’ясування істини, а також на формування самооцінки.

Множення діалогічних рівнів у процесі комунікації відбувається, як ми гадаємо, також на різних рівнях: від найпростішого спілкування двох рівноправних партнерів до значно складнішого діалогу двох (а далі більше, – полілогу) особистостей та їх досвідів. За умови усвідомлення потреби морального вдосконалення, відчуття необхідності самоперевершення та духовного зростання ці досвіди, як вважає І. Ортинський, “перехрещуються та взаємно посилюються /89/ [4]). Множення діалогічних рівнів свідчить про пошук у комусь іншому довіри, яка завжди є “віддзеркаленням когось іншого в мені,…відбитком підстави світу в мені,.. що, врешті-решт, веде до завершення себе, ущільнюючись, конкретизуючись та набираючи чіткості” /89/ [5]). Цей процес І. Ортинський називає “проекцією людини в майбутнє”, що ми можемо проілюструвати так:

особистість (+її досвід)

особистість (+її досвід)

особистість (+її досвід)

особистість (+її досвід) Рис. 4

Моральний тип мислення у журналістиці, окрім того, - це виховання в людині сприйнятливості на добро і зло.

Поліфонічність нашого буття спонукає до самовизначення та з’ясування істинності наших поглядів, розумінь і позицій. Поєднуючи в собі інтровертивне та екстравертивне сприйняття світу, людина визначає свою життєву позицію, поширюючи горизонти пізнання через співвіднесення з позиціями інших людей. Тобто вона постійно перебуває у стані діалогізування: діалогічне самоусвідомлення (автокомунікування), спілкування з довкіллям, апелювання до світу, розмова з Богом. Спілкування це може бути чуттєвим, мовним, знаково-символічним, філософсько-історичним (коли говорити про діалог епох через їх переосмислення), навіть мовчання має своє місце в акті комунікації. Спілкування завжди виправдане, бо є єдино правильним шляхом до істини. Індивідуальний досвід людини формується і розвивається у неперервній і постійній взаємодії з іншими (чужими) індивідуальними досвідами, оскільки двох однакових досвідів немає. Тому “істина не народжується і не перебуває в голові окремої людини, вона народжується «між людьми», які спільно шукають істину, в процесі їх діалогічного спілкування /11/ [6])”.

“Спільне шукання істини” – це завжди рух назустріч у з’ясуванні тих чи інших важливих питань нашого буття, незважаючи на різновекторність активної думки, яка продукує поняття. Бо поняття, на думку М. Бубера [13], лише тоді стають визначеними, чіткими і точними, коли віддзеркалюються від чужої мисленнєвої здатності.

Така істина стає спільним знаменником, а відтак універсальним засобом розв’язання соціальних і духовних проблем, надійною опорою у всіх життєвих перипетіях, “рятівним знанням /172/ [7])”. Віднайдена завдяки сутнісному діалогові, вона піднімає людину на новий якісний щабель спілкування уже не фізичних осіб, а особистостей, бо “діалог між просто індивідами – лише начерк, здійснюється ж він між особистостями /13/ [8])”. Особистості обмінюються думками цілеспрямовано, долаючи у пошуках істини, як зазначає професор В. Здоровега [34], шлях до утвердження власних переконань. Монологічне одкровення або те, що ми часто називаємо монологом, – це доволі часто лише зовнішній вияв внутрішнього діалогічного сприйняття обставин, мовних актів та їх текстового викладу. За словами професора
В. Різуна, “монолог є одновекторним типом спілкування, що не вимагає комунікативної реакції комуніката /129/ [9])”. Але водночас дослідник вказує на те, що як форма мовлення, монолог є найрозлогішим і логічно організованим повідомленням у процесі спілкування. Це стиль життя, який не афішується, бо найчастіше не усвідомлюється як щось особливе. Це пошук “однодумця” через спілкування з іншими досвідами (життєвими, духовними, науковими тощо). Можна навіть припустити, що в цьому і є сенс життя, бо таке трактування утримує місток тяглості поколінь, думок, досвідів, традицій. “Бути – означає діалогічно спілкуватися. Коли закінчується діалог,
усе закінчується. Тому діалог, власне кажучи, не може і не повинен скінчуватися /11/ [10])”.

Спілкування як “безмежну комунікацію” пояснює також і К. Ясперс, вважаючи універсальною волею до комунікування розум. А оскільки людина завжди орієнтована на істину (“істина є тим, що нас об’єднує” – К.Я.), то “комунікація є образом відкриття істини в часі”, коли “людина знаходить у світі іншу людину як єдину дійсність, з якою вона може об’єднатися в розумі і довірі /201/ [11])”. К. Ясперс робить важливий крок у тлумаченні комунікації, вважаючи необхідним її підгрунтям трансценденцію, що допомагає людині уникнути ізольованості одне від одного. Л. Ситниченко, аналізуючи основні моменти філософії комунікації К. Ясперса, наголошує також на важливості змістовної комунікації, завдяки якій “людина вже не почуває себе самотньою, тому, що виступає певним моментом у розвитку цілого, що у свою чергу визначає місце кожного індивіда /155/ [12])”.Отже, людина завжди шукає істину як “джерело життя”…- довкола себе, в іншому, нехай це людина чи Бог, “я” потребує “ти” /2/ [13])”.

Власне на моделі “я-ти-відношення” доречно заакцентувати нашу увагу, оскільки публіцистичний текст є однією з важливих ланок комунікативної схеми, підпорядкованої циклічній формулі автор-текст-читач. Про її діалогічність розмірковує С. Аверінцев [2], який вважає, що діалог – це сукупність “атомів” монологів, які зіштовхуються у своїй взаємодії, але принципово непроникні один для одного. Концепцію діалогічності людського життя розробляв М. Бубер [13], який обрав основною темою своїх творів особливий стан людини, коли стає можливим “діалог” між людиною і Богом, між людиною і людиною, між людиною і світом.

Відома також лінгвістична модель Романа Якобсона [198], який подає “я-ти-відношення” у такій схемі

Я повідомлення Ти

Адресант Адресат

Тут повідомлення, пристосовуючи схему до теми нашого дослідження, – це публіцистичний текст. Названа комунікативна модель видається надто “технізованою”. Вона також недосконала і навіть однобока, якщо не вказати на зворотний зв’язок, коли адресант займає місце адресата і навпаки. Бо тільки тоді виникає поняття тексту, публіцистичного зокрема. Тексту, який має свого творця (автора) та авдиторію (реципієнта). А в процесі такого діалогу з’ясовується, наскільки збігаються чи не збігаються уявлення про текст і його зміст обох сторін. Це і є діалогічний спосіб з’ясування істини.

Оцінюючи стандартну схему комунікування Р. Якобсона, Г. Почепцов [122] розглядає її як комунікативну структуру, значною мірою орієнтовану на співрозмовника, і застосовує поняття “орієнтована комунікація”, в якій відбувається значна деталізація кожної складової цієї схеми. Завдання такої деталізації – якнайбільша ефективність комунікування. У ланці “повідомлення” він активізує поняття “код”, “контекст”, “контакт”, акцентуючи на необхідності такої деталізації для ефективної реалізації процесів Publik Relations. Таке тлумачення комунікативної схеми схоже на масовану, а отже часто однобоку інформаційну, інтелектуальну атаку, яка споріднена з офіційним монологізмом, спонукою до дії, але далека від рівноправного спілкування.

М. Бахтін [10], критично оцінюючи лінгвістичну модель комунікування, вважав, що лінгвісти недооцінювали в ній комунікативну функцію мови, розглядаючи її лише з погляду мовця, без його співвідношення, участі з іншими учасниками спілкування. Він критикує такі висловлювання-“фікції” у лінгвістиці, як “слухач”, ”той, що розуміє” (партнер “мовця”), “єдиний мовний потік”, за примітивну схему процесу спілкування.

Схема

Той, що говорить Той, що слухає

(активний процес) (пасивний процес),

на його думку, не є хибною, але й не є реальною. Якщо на цьому наполягати, то це – “фікція”, адже у слухача завжди формується активна позиція відповіді. Як вважає автор, будь-яке звертання викликає відповідь, і тоді слухач стає мовцем. Рано чи пізно почуте і активно усвідомлене відгукнеться у словах і вчинках.

Зрозуміло, що є реальний, активний діалог, у якому роль кожного учасника чітко визначена і почергово змінюється за схемою мовець-слухач, слухач-мовець. Про значення такої комунікації як важливого чинника існування суспільства, пише професор В. Різун [129]. Досліджуючи природу і структуру комунікативного процесу та різноманітні (соціологічну, топологічну, аналітичну, суспільно-культурну та ін.) комунікативні моделі, він вказує на складність комунікативного процесу як явища системного, структурного, соціального, історичного, психологічного. (Докладніше про це див.: В. Різун [129] та Джон Фішке [207]).

Однак нас цікавить діалог, у якому присутній твір як ланка в ланцюгу спілкування і як такий, у силовому полі якого утримується безліч мовних суб’єктів. Композиційно завершений твір продовжує своє життя у просторі і в часі. Як конденсат авторської думки, він стає самостійним учасником комунікування, хоча, “як і репліка діалогу, він пов’язаний з іншими творами – висловлюваннями: і з тими, на які він відповідає, і з тими, які на нього відповідають /10/ [14])”. У своїй завершеності він вимагає активного відповідного розуміння, яке є вирішальним кроком реципієнта до співтворення. На рівні тексту виникає кількаступеневий діалог: з автором через позитивну/негативну оцінку його міркувань; з іншими авторами та їх текстами; з текстами та авторами, які формують знання реципієнта.

З’ясовуючи питання внутрішньої діалогічності журналістського тексту, зауважимо, що вона зумовлена:

1. Включенням автора у соціальні інститути. Інтенсивність включення різноманітні структуровані ланки зумовлює кола інтересів, переживання.

2. Формуванням власного досвіду, який спирається на досвід, суму знань попередників, сучасників (авторитети, ідеали, історичні дані), це постійне нагромадження інформації.

3. Як результат, – це сума знань автора. Юрій Лотман у статті “Канонічне мистецтво як інформаційний парадокс” [66] вирізняє два потоки засвоюваної інформації. Він пише, що раніше людина все життя могла читати лише священні писання. Сьогодні вона будує свій інформаційний потік по-іншому – вона нарощує кількість текстів, тобто отримує інформацію зсередини і ззовні.

4. Процесом переосмислення на основі набутих знань.

5. Як результат, знову ж таки цього переосмислення – народження тексту. І цей текст передусім слід розглядати як відповідь на попередні висловлювання. Він їх заперечує, доповнює, підтверджує, спирається на них, передбачає їх відомими, якось рахується з ними. Текст займає конкретне місце у сфері спілкування, бо визначити свою позицію без співвіднесення її з іншими не можна. Публіцистичний текст передбачає відповідь іншого або інших, передбачає активне відповідне розуміння, яке може набувати різних форм: виховний вплив на реципієнта, його переконання, критичні відгуки, вплив на послідовників. Він визначає відповідні позиції інших у складних умовах сучасності.

Так відбувається змагання до пізнання істини і втілення ідеї істини в життя, якщо воно активне, дієве. Це завжди поглиблення знань і нескінченна низка запитань та відповідей. Коли герметичний світ особистих монологічних переживань стає герменевтичним, виштовхуючи людину за межі самості, тому що образи, поняття стають зрозумілішими, точнішими, конкретнішими, коли відбиваються від чиєїсь здатності мислити, від іншої думки. Цьому сприяє також такий феномен публіцистичного тексту, як внутрішня логіка.
А це:

1) внутрішня заангажованість в тему;

2) сума переконливих фактів;

3) об’єктивний аналіз досвідів минулого і сучасного;

4) чітке окреслення перспектив через вмотивовану об’єктивну оцінку подій;

5) пошук бездоганних дефініцій;

6) чіткі логічні висновки.

Словом, техніка мислення, техніка силогізму. Ієрархічний рух зверху донизу. Від того, що мислиться загальним, до окремого, а, якщо точніше, – це техніка володіння силогізмами, які у публіцистичному тексті не можна розвивати до нескінченності. Вони обов’язково повинні кріпитися на надійній основі. Такою основою є тема, якій і підпорядковуються всі логічні судження. Логічний виклад думок робить публіцистичний текст досконалим, переконливим, конкретним. Але, оскільки у пізнанні речей розум суб’єктивний, то і для публіцистики у різних її формах притаманна суб’єктивність аналітичного відображення. Зазвичай, публіцисти використовують індуктивний метод, коли із сукупності фактів виводяться якісь узагальнення, хоча трапляється, що автор використовує факти, як аргументи, аби переконати, що його суб’єктивне бачення є незаперечно об’єктивним. Саме цей метод публіцистики критикував свого часу І. Франко, який у своїй творчості, як зауважує професор М. Нечиталюк [83] керувався індуктивно-дедуктивним методом.

Звідси виникає проблема об’єктивності публіцистичного тексту. Ми можемо наголосити на трьох, на нашу думку, головних передумовах правдивості публіцистичного матеріалу.

1. Першою передумовою правдивості узагальнень є правдива передача елементарних об’єктивних фактів, тобто досягнення максимального співвідношення між об’єктивним явищем і його розумовим відображенням.

2. Другою передумовою є знання предмета, про який пише журналіст.

3. Третьою передумовою істинності авторського висловлювання є внутрішня настанова на досягнення максимального відповідного контакту з реципієнтом. А тому у публіцистичному тексті не повинно бути слів “можливо”, “ймовірно”. Лише у випадку, коли людина безапеляційна і категорична у своїх твердженнях, інші можуть піти за нею, за її логікою, ідеями, будуть зачаровані її харизмою.

Спробуймо проаналізувати для прикладу виступ Є. Сверстюка на ІІ Всеукраїнських зборах НРУ, вміщений у книзі “Блудні сини України” під заголовком “Моральні сили РУХу /134/ [15])”.

Уже в самій назві, без сумніву публіцистичного виступу, прочитується двояка спрямованість означуваного словосполучення “моральні сили” стосовно слова “рух”, яке, як бачимо із контексту, має два смислових навантаження: рух вперед та назву організації, метою якої був динамічний поступ України вперед до незалежності, до відродження національного духу. Словосполучення “моральні сили” вказує на необхідність усвідомлення рушійної сили вартісних орієнтирів. Зміст заголовка ставить читача (слухача) поряд з автором для колективного (спільного) з’ясування головних вартісних орієнтирів. “Мусимо мати багато духу і сили /134/ [16])”, – попереджає Є. Сверстюк авдиторію, яку ототожнює з командою корабля, що “звична боротися проти вітру, але незвична стратегічно думати, куди плисти /134/ [17])”. Стратегію руху (РУХу) автор вбачає не лише у пересуванні по звичній горизонталі соціальних рефлексій, а й у вертикальному діалогізуванні. Адже рух відбувається одночасно у вертикальному напрямі (передача знань від покоління до покоління) і в горизонтальному (примноження, творення нових знань). Завдання цього руху – “зберегти і примножити набуте /16/ [18])”. Цей ідеал руху, запропонований професором С. Вовканичем [16], зазнав деформацій в умовах тоталітаризму, що й зупинило людину на нульовій точці координати духовного розвитку. Початком дії на шляху примноження, передачі і збереження знань є “рух думки, рух серця, рух волі /108/ [19])”, а також комунікативна взаємодія у контексті духовного, а не лише професійного чи інтелектуального єднання.

Повертаючись до аналізу творчості Є. Сверстюка, зазначимо, що для нього “…питання “хто ти і ким повинен стати” – це саме питання на часі /134/ [20])”. Це також перший пункт висхідної лінії стратегії, яку накреслює Є. Сверстюк, це пошук голосу самооцінки. Друга точка на цій лінії для автора дуже важлива, бо на тлі демагогічного, безпринципного тоталітарного мислення “стривожена совість у сум’ятті, бо навіть не те важливо, ким ти позавчора був, а хто є хто! /134/ [21])”. Виховання в людині почуття самодостатності й самоцінності є важливим чинником для виокремлення особи з безликої маси: “Гомо совєтікус пре гуртом, прагне бути зверху, більше споживати, і більше урвати /134/ [22])”. Це вислід однобокого економічного розвитку і девальвації соціальних вартостей, приниження одних і звеличення інших, пропаганди хижацьких інстинктів, коли “серед розбурханого і каламутного моря егоїзму, розбрату, ворожнечі вже…один проти одного – навіть у межах спільних громад /134/ [23])”. Споживацький характер суспільних стосунків унеможливлює гармонійний розвиток. Розвиток у матеріальному плані не завжди означає рух вперед, і тому, розвиваючись у просторі і в часі, дуже важливо врахувати інший вимір розвитку – вектор напрямку руху: до правди, першоджерел чи від них. Є. Сверстюк актуалізує питання про компенсацію: “Наш корабель має шанс уціліти лише тоді, коли будемо вкладати в нього найкраще, що маємо”, бо, “хто віддає найдорожче, той справжній /134/ [24])”. Пошуки критерію справжності через діалог зі справжніми лідерами, священиками, поетами і вчителями – третій важливий пункт на висхідній Сверстюкової стратегії руху. Він полягає у єднанні навколо високих безкорисливих принципів, коли понад усе ставлять честь і обов’язок.

Четвертою, вищою, точкою, мірилом моральних сил Є. Сверстюк вважає Бога. “Мірою людини є її Бог”, – каже він. Використовуючи присвійний займенник “її”, публіцист наголошує на свободі вибору кожною людиною мети свого існування, об’єкта свого громадянського служіння. У цих словах також звучить заклик до виваженості, а отже, і до логіки дій (вчинків), а також ставиться завдання вибору і відповідальності за те, що “вона (людина – Т.Х.) робить, що воліє і що вона сіє щоденно /134/ [25])”. Знову повертаємося до визначення: що людина має за добро/зло для себе і для когось. Критерієм справжності для автора є розуміння добра як жертовності та навіть самопожертви.

Ми проаналізували вступ до статті “Моральні сили РУХу” і треба сказати, що він є традиційним для усієї творчості Є. Сверстюка, бо яку б тему він не висвітлював, саме вступ найважливіший для нього, оскільки нагадує міцний фундамент майбутньої текстової споруди. У ньому чітко окреслюється проблема і обирається тематичний ракурс для її розв’язання. Він обирає для її з’ясування давній риторичний прийом: ототожнює себе з авдиторією, що надає словам більшої виразності і переконливості. Для цього він впроваджує в мову займенники “наш”, ”ми”, ”нам”. Здається, що це він сам один говорить за всіх, хто так само мислить, і разом зі своїми “однодумцями” звертається до ще більшого загалу, діалогізуючи з ним, як, наприклад, у звертанні “від кого нині урвати, люди добрі? /134/ [26])” чи у запитанні “Чи значить це, що нам усім треба повернутись до православ’я? /134/ [27])”.

Цей діалог продовжується у наступних двох розділах виступу: “Відродження українських церков” та “Помилки, які мусимо виправити”.

Висхідна лінія вартісних орієнтирів, яка утримує фундамент твору, слугує індикатором якісних параметрів розгортання авторської думки, у викладі якої Є. Сверстюк послідовний і бездоганний. Фактологічні дані, якими він оперує, на перший погляд, широко відомі: конфлікт між УАПЦ, УГКЦ та РПЦ, боротьба за парафії, толерантність між конфесіями на Заході. Він визначає своє авторське місце серед слухачів (читачів), знаючи про їхню поінформованість, закликає до “простої розумної доцільності” не через те, “що розбурхує пристрасті”, а через усвідомлення того, що “на полі християнської релігії нема місця для ворожнечі, бо нема тяжчої зневаги Бога нашого, як ворогування іменем його /134/ [28])”. Вказуючи на помилки, які мусимо визнати, Є. Сверстюк також діалогізує по висхідній вартісних орієнтирів. Вибирає об’єктом аналізу і узагальнення факти, що мають часові, просторові та морально-етичні параметри. Кожен факт він розуміє як шматочок життя, результат якоїсь дії, розвитку, життєвого процесу. А отже, як такий, що має якісний вимір. У цьому творі – це “помилки” і засоби та шляхи їх усунення та уникнення у майбутньому, а не пасивне їх визнання. “Помилками”
Є. Сверстюк вважає “напівправду”, “напівбрехню”, “зречення морального максималізму Нагірної проповіді”, “безпросвітну війну всіх проти всіх”, “брак великої християнської віри і справжнього патріотизму”. Антитези, які прочитуються у підтексті, є розв’язанням проблем, які виникають у процесі державотворення. Є. Сверстюк пише, що “пропонує лише азбучні істини й істини моралі /134/ [29])”, бо “в житті перемагає морально сильніший, хто має за душею Абсолюти /134/ [30])”. Він, очевидно, усвідомлює, що людина завжди стоїть перед вибором між своїм осучасненням, вживанням в епоху і вартостями. Часто люди і цілі спільноти здатні до доброго і вартісного вибору і не потребують допомоги. Адже від народження і до смерті життя людини є життям вартостями.

Публіцистика морально-етичного спрямування, у силовому полі якої працює Є. Сверстюк та інші гуманісти нашого часу, засвідчує необхідність пошуку істини і формування людини відповідної сприйнятливості на добро і зло, коли вартості не тільки декларуються, але й реалізовуються. Папа Іван Павло (ІІ) в інтерв’ю з Вітторіо Мессорі зауважив, що публіцист “часто перебирає на себе роль “противника” й “опонента” інколи навіть провокатора, хоч і тримається відповідної поваги. Це нелегке завдання, проте власне на цьому полягає обов’язок кожного журналіста, який, не переступаючи визначених меж і передовсім пам’ятаючи про християнські чесноти автоіронії, тобто про дистанцію перед спокусою надмір поважного ставлення до самого себе, повинен дбати про інших /108/ [31])”. Твори морально-етичного спрямування спонукають людину вибудовувати власну та свідомо прийняту ієрархію вартостей. Керуючись етикою мовних контактів, яка має на меті зробити людину чутливою до вартостей і антивартостей, публіцисти наповнюють свої виступи вартісними оцінками нашого життя, наших вчинків. Тому важливим є вміння автора (адресанта) у межах вислову подати гаму оцінок та емоцій, а також вміння бути при цьому тактовним, відчувати стиль, потребу ситуації та адресата. У цьому міститься основний сенс комунікативної етики, яка у системі “я-ти-відношення” стосується як адресантів, так і адресатів, оскільки робить їх рівноправними співрозмовниками, відповідальними за виклад та інтерпретацію повідомлення, за слово сказане і слово почуте (прочитане). Адже слово має в собі величезну творчу силу – може нести радість, допомагати, діяти; може отруювати життя ненавистю, вульгарністю і хамством. Тому етика мовного контакту – це турбота про аксіологічне дозрівання людської душі, а також про зрілість мовних інтеракцій.

Проте, впродовж десятиліть Слово втрачало значення Логосу – закону буття, перетворилося на засіб обміну «інформашками» - такий собі бартер для ужиткової користі. Звісно. Можна говорити про «філософію мови», «онтологію свідомості», «реконструкцію дискурсивних практик», «герменевтику семантичної феноменології», але передовсім журналістська деонтологія скеровується на відкриття таємниці живизни омовлюваних явищ, перенесених у дух.

Журналіст має відчувати не форму мови, а її сенс (значення), якщо прагне наповнити свій твір отим сенсом, зробити його значеннєвим, значним, визначним, визначальним, значущим, - це вже зі сфери аж ніяк не зіркової хвороби, а із засягу відповідальної і відповідної роботи зі словом, налаштованої на істинність, доречність і доцільність своїх міркувань.

А звідси і поняття культурології слова (І.Мойсеїв), в якому і мовознавчі ресурси (синоніміка, етимологія, фразеологія, фольклорний та інший досвіди), і «мнемонічні екзистенціали», тобто пам»ять серця і ті засадничі враження, які первинно вдихнулися у відповідні слова, стали їхньою «внутрішньою формою»: настроєм, мелосом, це первокорені слова, з яких розпочинається мудрість, моральність, його естетика.

Словом виписана буква кожного закону. Але в епоху інформаційних війн засоби масової комунікації стають такою потужною силою, яка здатна перевершити букву виконавчу, законодавчу і судову. І якщо ЗМІ здатні маніпулювати свідомістю, диктувати свою політику, то на часі говорити як про моральну основу журналістики, так і про особисту світоглядну позицію журналіста (тут уже варто звернутися до дихотомії, перед якою він часто губиться: істинне і хибне, моральні і правові абсолюти).

Дата добавления: 2014-01-11