Сенситивний період – чутливий, оптимально сприятливий до розвитку певних психічних функцій відрізок становлення особистості

На вищому щаблі філогенезу психіки стоїть людина.

Онтогенез психіки людини.

Онтогенез – це індивідуальний розвиток, тоді як філогенез є розвитком виду в цілому.

Біологічний онтогенез, згідно з законом Мюллера-Геккеля, є копіюванням філогенезу. Щодо онтогенезу психіки людини це твердження не є таким безсумнівним. Людина народжується саме людиною, і опанування нею вищих форм психічної діяльності відбувається інакше, ніж у тварин. Соціологізуючи онтогенез людської психіки можна стверджувати, що ця відмінність остаточно зумовлюється впливом суспільства. Але якщо застосувати методологічний принцип творчої самодіяльності, онтогенез психіки постане як розгортання суто людської сутності у біологічних і соціальних умовах.

Ці умови можуть виключити можливість цього саморозвитку людини (генетичні аномалії призводять до розумової неповноцінності, відсутність соціальних контактів у сензитивний період розвитку також виявляється руйнівною), але не вносять у індивідуальний розвиток людини нічого такого, що не було присутнім у її потенції.

Вивченням онтогенезу психіки людини займаються дві галузі психологічної науки: загальна психологія та вікова психологія.

Онтогенез людини вікова психологія поділяє на сензитивні періоди, кожен з яких сприяє появі в людини певних психічних новоутворень.

Якщо новоутворення не з'явиться в свій час, імовірно, що воно може не з'явитися взагалі, тому виховний вплив на певні сторони особистості повинен бути своєчасним (інакше він буде неефективним).

Сенситивність тлумачать як найбільш сприятливі та своєчасні умови для розвитку певної психічної функції, якості.

Приміром, ранній період є сенситивним для розвитку мовлення, так як:

- по-перше, в цьому віці діти дуже чутливі до розвивального впливу дорослих, їх мовленнєві навички інтенсивно поповнюються і вдосконалюються,

- по-друге, якщо дитина в цьому віці не отримує адекватної стимуляції зі сторони дорослих, то втрати у розвитку мовлення можуть бути незворотними. Раннє дитинство також є сензитивним періодом для засвоєння способів використання предметів, тобто, їхніх значень.

- Дошкільне дитинство сензитивне для розвитку фантазії, взаємовідносин з іншими та ставлення до себе.

- Молодший шкільний вік сензитивний до навчальної діяльності, до формування довільності психічних процесів.

- Підлітки сензитивні до формування уявлень про власну особистість, до самовдосконалення, до встановлення глибоких дружніх відносин з однолітками, до діяльності, у якій вони можуть ствердити себе.

- Старші школярі сензитивні до освоєння власного внутрішнього світу. Старшим школярам властива не помітна ззовні, але величезна внутрішня робота: пошуки перспективи життєвого шляху, розвиток почуття відповідальності та прагнення керувати собою, збагачення емоційної сфери.

Індивідуальний розвиток психічних процесів і властивостей буде протікати тим більш успішно, чим більше можливостей для нього одержить дитина у відповідний сензитивний період.

Сенситивність залежить від ряду факторів, найбільше від закономірностей дозрівання мозку людини та попередніх надбань її психічного розвитку. Відтак межі переживання сенситивного періоду є індивідуальними для кожної людини.

Важливо також памятати, що врахування сенситивного періоду передбачає опору не лише на сформовані психічні процеси, а здебільшого ті, що знаходяться в процесі дозрівання. Ефективний процес навчання активізує задатки дитини, стимулюючи їх розвиток до рівня знань, вмінь, здібностей.

Для сучасної науки є відкритим питання визначення сенситивних періодів для всіх психічних функцій, що формуються в онтогенезі людини.

Сензитивні періоди об'єднуються у стадії. Ці стадії існують об'єктивно, вони відокремлюються одна від одної віковими кризами (1-го, 3-го, 7-го років життя, підліткового віку та ін.), проте про зміст цих стадій у психологів єдиної думки немає.

Є велика кількість теорій онтогенезу: Теорія рекапітуляції Холла-Болдуїна, згідно з якою в онтогенезі повторюється соціогенез (розвиток суспільства). Звідси й досить дивні назви стадій онтогенезу: первісне дикунство, мисливство, пастушество, землеробство, торгово-промислова стадія.

Теорія дитячої сексуальності 3. Фройда твердить, що стадії онтогенезу зумовлені розвитком сексуальності. Він відрізняє оральну, анальну, фалічну, латентну та генітальну стадії, прив'язуючи їх до опанування людиною різними ерогенними зонами. Фіксація на якійсь стадії, зумовлена найбільш яскравими враженнями, пов'язаними з нею, є джерелом психопатології.

Епігенетична теорія Е. Еріксона (теорія життєвого циклу) поділяє онтогенез на вісім стадій психосоціального розвитку, на кожній з яких людиною вирішується певна проблема – і наслідком вирішення є певне вікове психічне новоутворення.

У вирішенні:

— проблеми базової довіри-недовіри до світу народжується надія;

— у протистоянні автономії та сорому й сумніву - сила волі;

— у виборі між ініціативою та почуттям провини - цілеспрямованість;

— у протиборстві працелюбності й меншовартості - компетентність;

— у обранні ідентичності всупереч змішанню ролей - вірність;

— у конфлікті близькості й ізоляції - любов;

— у ствердженні генеративності проти стагнації - опікування;

-- у здобутті цілісності всупереч відчаю - мудрість.

Теорія провідної діяльності О. М. Леонтьєва, згідно з якою змістом стадій психічного онтогенезу є послідовне оволодіння людиною певними видами діяльності, такими як гра, навчання, праця.

Згідно уявлень про індивідуальний розвиток психіки людини, що склалися в межах суб'єктного підходу В. О. Татенка, зміст стадій онтогенезу полягає в черговості розгортань (а потім згортань) так званих "інтуїцій суб'єктного ядра" людини: екзистенціальної, експірієнтальної, рефлексивної, інтенціальної, потенціальної, актуальної, віртуальної, — тобто внутрішніх сутнісних утворень людини, які актуалізуються в конкретних психічних явищах.

Григорій Костюк у своїх працях багато уваги приділив проблемі онтогенезу.

Так, розглядаючи співвідношення біологічного та соціального в онтогенезі людської психіки, він спростував однобічні тлумачення психічного розвитку, в яких наголошувалося на вирішальній ролі то спадковості, то середовища в його біологічному або фізичному розумінні.

На думку Г. Костюка, не вирішує проблему і запропонована В. Штерном теорія конвергенції як спроба пов’язати між собою обидва фактори. З огляду на це Г. Костюк обгрунтував ідею, згідно з якою онтогенетичний розвиток людини є цілісним процесом, який виражається у морфологічній, фізіологічній, психічній, соціальній формах. Вроджені безумовно-рефлекторні структури є основою розвитку психічних функцій і властивостей, але не визначають його змісту. Специфічна якість психічних новоутворень залежить від соціальних умов життя, формується за культивованими у суспільстві взірцями.

Внаслідок цього психічний онтогенез набуває конкретно-історичного характеру. Хоч дитина і народжується природною істотою, вона має можливість стати істотою суспільною завдяки навчанню (починаючи від зустрічі з предметним світом до використання суспільно-історичного досвіду). Навчання й виховання є визначальними чинниками, які зумовлюють розвиток психіки.

Соціалізація дитини, вважав Г. Костюк, відбувається через її діяльність, засвоєння соціального досвіду, вростання в життя суспільства, через перехід зовнішніх (інтеріндивідуальних) відношень у внутрішні (інтраіндивідуальні) властивості особистості, яка розвивається. За його твердженням вчаться не тільки діти, а й дорослі, що впливає на їх психічний і особистісний розвиток. Провідну роль у житті дорослої людини відіграє діяльність зі створення матеріальних і духовних цінностей.

Онтогенетичні форми, на думку Г. Костюка не існують окремо одна від одної. Зв'язок між ними полягає в тому, що нижчі форми включаються у вищі й стають механізмами їх реалізації. Так відбувається розвиток.

Характеризуючи онтогенетичний розвиток, Г. Костюк вказував на його типологічні та індивідуальні відмінності, що виявляються у функціональних особливостях нервової системи. У розумових, емоційних, моральних, вольових якостях, у потребах, інтересах, здібностях, характерологічних рисах дітей і молодих людей. У процесі розвитку твориться індивідуальна неповторність особистості. Якщо розвиток може бути не тільки творчим, усвідомленим, а й неусвідомленим процесом, то потреба в неповторності індивідуального розвитку є його рушійною силою. Вікові особливості набувають індивідуалізованого характеру, а сама індивідуалізація може розглядатися як загострення вікових ознак.

­­

Основні поняття і загальні питання дитячого розвитку.

Говорячи про розвиток психіки, ми маємо на увазі, що психічні процеси людини з моменту її народження і протягом усього життя закономірно змінюються.

Змінюється їхня якість - наприклад, пам'ять стає довільною, почуття - різноманітними і тонкими, уявлення про світ - більш повними.

Ось кількісні характеристики: дитина трьох років може вивчити невеликий вірш, а дорослий - цілу поему).

Отже, РОЗВИТОК ПСИХІКИ - це закономірні якісні та кількісні перетворення психічних процесів протягом життя людини.

а) Взаємодія біологічного і соціального в психічному розвитку.

Проблема генотипічної і середовищної зумовленості розвитку психіки і поведінки пов'язана із з'ясуванням того, як співвідносяться дані людині з народження особливості організму і генетично зумовлені закони її дозрівання з можливостями навчання, виховання, придбання знань, умінь і навичок. І це питання не тільки теоретичне – від відповіді на нього залежить практичне вирішення питання про те, чому, як і коли можна вчити (і навчити) людину.

Найбільш значимими для психічного розвитку людини є наступні фактори:

1) природні властивості організму дитини, одержувані спадково через гени (насамперед, це особливості будови та функціонування нервової і гуморальної систем, а також мозку.)

2) "людські" соціальні умови життя (дитина виростає серед інших людей, що її виховують і навчають), у певному культурному середовищі.

У літературі описані випадки, які доводять, що умовою формування людської психіки є життя серед інших людей. Коли діти виростали в ізоляції від людського суспільства, у лігвищі звірів, незважаючи на властиву цим дітям специфічну людську організацію, їхня поведінка більше нагадувала звички тварин. Вони звичайно відмінно лазять і скачуть, бігають навколішки, видають нечленороздільні звуки, їдять, як звірі.

Так, на початку 20 століття індійський психолог Рид Сингх знайшов у вовчому виводку двох дівчаток – восьми (Камала) і півтора (Амала) років і взяв їх із собою. Молодша з них померла через рік, старша прожила до 17 років. За цей час її вдалося відучити від вовчих звичок, навчити правильно вживати близько 40 слів.

А що вийде, якщо "людськими" умовами оточити найближчих наших еволюційних родичів - шимпанзе?

Такий досвід був здійснений у 30-х роках радянським зоопсихологом Н. Ладигіною-Котс. Шимпанзе Йоні виховувався в їхній родині з півтора до чотирьох років. Він користувався повною волею, у його розпорядженні було все, що буває в звичайної дитини, "мама" намагалася навчати його правильному використанню предметів і мови. Через десять років такі ж спостереження дослідниця вела за своїм сином Рудольфом. Ці спостереження описані в книзі "Дитя шимпанзе і дитя людини в їхніх інстинктах, емоціях, іграх, звичках і виразних рухах». У спостереженнях була виявлена велика подібність багатьох ігрових і емоційних проявів. Але виявилась і принципова відмінність:

­­­ 1) шимпанзе не опановує вертикальну ходу;

2) наслідує лише зовнішні сторони людських дій, не засвоюючи зміст багатьох з них;

3) шимпанзе недоступні творчі конструктивні ігри;

4) шимпанзе не може засвоїти людську мову.

Тобто, для формування людської психіки необхідною умовою є наявність "людської" анатомо-фізіологічної організації.

Незважаючи на те, що шимпанзе Йоні був ізольований від мавп’ячого співтовариства, він виріс мавпою, із усіма властивими шимпанзе особливостями поведінки, у той час як діти у вовчій зграї виросли істотами з типовими вовчими звичками.

Отже, психічні функції дані тварині генетично, розвиваються в онтогенезі спонтанно, відповідно до спадкоємної програми;

Дата добавления: 2014-01-11