Питання 1. Поняття «цивілізації доколумбової Америки» досить умовне, бо немає спільного знаменника у релігії, культурі

Поняття «цивілізації доколумбової Америки» досить умовне, бо немає спільного знаменника у релігії, культурі, побуті, до якого ми могли б їх звести. Зате є чітка історична межа, яка перервала самостійний соціокультурний розвиток цих цивілізацій, і вона настала з приходом сюди європейців, яких привів першовідкривач Христофор Колумб. Є дані, що й до нього тут неодноразово бували представники євразійського континенту, але лише його експедиція дозволила Європі «відкрити» (тобто побачити і осягнути розумом) нову землю, що мало далекосяжні наслідки для всієї світової історії.

Далеко не всі народи Америки встигли вийти на рівень цивілізації. Більше того, було тільки дві зони, в яких розвивалися цивілізаційні процеси: Мезоамерика (включає сучасні південні штати Мексики, Гватемалу, Беліз, Сальвадор, Гондурас) та Андська область (окремі території Перу та Еквадору). Ці центри були практично ізольовані один від одного.

До якого типу ми можемо віднести індіанські цивілізації? Традиційно, в історичній науці склалися такі соціоісторичні поняття як Схід та Захід. При цьому вони означають не географічну територію, а типи організації господарства, суспільства, типи світогляду того чи іншого суспільства. Традиційний Схід ґрунтується на домінуванні колективних, общинних, кланових, державних інтересів над індивідуальними, значному (іноді навіть тотальному) одержавленню економічного життя та деспотичному типі влади, джерелом існування якої були не податки а рента (тобто, держава визначали не скільки ти повинен віддати їй, а скільки ти повинен залишити собі). Тому на Сході кожен мав не скільки виробляв, а скільки йому належало за ранжиром у певних визначених рамках. Того, хто намагався вийти за ці межі, держава відразу ставила на місце. Однак, і опускати рівень доходів нижче «ранжиру» держава не могла, оскільки при цьому починалися бунти проти неї.

Згідно цієї дихотомії Схід – Захід, давньоамериканські цивілізації можна розглядати як один із різновидів культурно-історичного розвитку східного типу. Однак відмінностей між ними і класичним Сходом дуже багато. Ніде на традиційному Сході не відбувалось таких явищ як десятки тисяч людських жертвопринесень, такого масштабу нехтування особистістю. У жодному зі східних суспільств не було такої разючої диференціації доходів, як у Давній Америці. І при цьому вчені не можуть віднайти бодай один достовірно встановлений факт якихось міжстанових конфліктів, народних чи селянських повстань, боротьби тих, що тисячами помирали від голоду, або йшли на заклання кривавим жерцям. Чи можна уявити, щоб якусь цивілізацію Сходу завоювало кілька десятків європейських авантюристів, внаслідок чого від місцевої культури залишились би спогади, писемність забулася, державність зникла, а все населення перетворилось би на рабів? Чому так сталося?

Унікальність розвитку давньоамериканських суспільств була, передусім, у тому, що група пришельців потрапила на цей континент не так давно – всього 30 тис. років тому. Спочатку вони мали заселити та опанувати незнайому і багато в чому ворожу їм територію, а вже потім стати на шлях цивілізаційного розвитку. Це стало однією з причин відставання в цьому розвитку, оскільки невисока заселеність континенту довгий час давала можливість розв’язувати всі проблеми перенаселення і міжплемінних стосунків простою міграцією на нові, ще не освоєні території. За такої ситуації можна було не дбати про вдосконалення існуючих господарських і соціальних систем, інтенсифікацію виробництва, введення нових технологій, оскільки вільних земель цілком вистачало, і цей фактор істотно гальмував цивілізаційні процеси. Крім того, низька густота населення обмежувала інтенсивність контактів між людськими спільнотами, що перешкоджало обміну досвідом, новаціями та здобутками.

Інша особливість буття індіанців – тут не було верблюдів, коней, ослів та інших видів великих тяглових тварин. Місцеві жителі одомашнили тільки ламу та альпаку, які не могли рівнятися силою та витривалістю до євразійських тягловиків. Отож, сама природа позбавила індіанців однієї із найсуттєвіших складових продуктивних сил доіндустріальної доби – тяглової худоби, а це означає, що в Америці не могла розвиватися масштабна міжнародна торгівля, орне рільництво і т.п.

Ще одна специфічна риса цивілізаційного процесу: в Давній Америці первісна периферія цивілізацій ніколи не була «периферією» у відповідному значенні. Вона навпаки, домінувала, будучи таким собі океаном, великим тлом, на якому як обмежені та ізольовані анклави поставали території та суспільства, котрі досягли рівня цивілізації. Ця периферія була завжди активною та агресивною, поступаючись цивілізованим сусідам за кількістю виробленого продукту, але переважаючи їх людськими ресурсами, що змушувало останніх вести боротьбу за виживання. Це виснажувало матеріальні ресурси цивілізованих суспільств і часто завершувалося їхнім поглинанням, що знову відкидало Давню Америку назад у первісність.

Усі ці чинники діяли спільно, породжували один одного і були причиною загальної відсталості індіанців у темпах і масштабах розвитку цивілізаційних процесів. Однак, якщо загальний обсяг виробленого на душу населення продукту суттєво поступався європейським та азійським показникам, то рівень життя владної верхівки залишався практично тим самим, тобто казково розкішним. Цього можна було досягнути тільки завдяки тотальному обдиранню простолюду, який жив на рівні напівголодного животіння. Якщо додати до цього масові людські жертвоприношення, то стає зовсім незрозумілим чому в історії доколумбових цивілізацій не зафіксовано жодного випадку бунту «низів»? На чому базувалася стабільність таких суспільств?

Відповідь на це запитання віднайти дуже важко, оскільки навіть релігійні чи соціальні детермінанти не можуть його пояснити у повному обсязі. Однак, якщо придивитися пильніше до життя верхівки у стародавніх індіанців, можна дещо зрозуміти. До прикладу, у суспільстві ольмеків, той, хто претендував на членство у панівному прошарку, мусив здійснити самокастрацію. У майя така людина повинна була постійно під час обрядів жертвувати богам свою кров і брати участь у ритуальних «квіткових війнах» (кривавих побоїщах між містами, які чинилися на честь богів). Охочий пробитися нагору у цивілізації Паракас спершу переживав страхітливий ритуал посвяти (удар макамою по голові з наступною трепанацією черепа). У ацтеків член верхівки мав засвоїти курс навчання у спеціальній школі для знаті, порядки в якій нагадували концтабір, тоді як простолюдин після нетривалих занять міг іти розважатися з куртизанками. Тотонаки приносили в жертву богам своїх дітей і знать мала це робити частіше. У сапотеків жрець лише раз на життя мав право на інтимний зв'язок з жінкою. Тобто, діяв принцип «за все треба платити» і давні індіанці довели його до абсолюту. Чим вище хтось стояв на суспільній драбині, тим більшою була його плата за це і ніхто нікого силоміць до влади (а, значить, і до добробуту) не тягнув. А хто не мав цього добробуту, міг тішити себе тим, що протикати риб'ячою кісткою власного язика чи регулярно жертвувати богам свою кров його ніхто й ніколи не примусить.

І наостанок. За дивним збігом обставин, але перед вторгненням європейців практично всі високорозвинені індіанські суспільства переживали кризовий період, викликаний громадянськими війнами, внутрішніми інтригами та екологічними катастрофами, які чомусь відбулися саме в той час. Це суттєво полегшило можливості європейської експансії на нові землі.

Дата добавления: 2014-01-11