Семінарське заняття №2

План

ЕКЗИСТЕНЦІАЛІЗМ У ФРАНЦУЗЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ

Лекція 3

Галузі використання порошкових виробів

Порошковые материалы и изделия из них подразделяют на пористые и компактные.

Пористые материалы и изделия, полученные на основе порошков самых различных композиций, используют в качестве фильтров: для очистки воздуха, агрессивных газов и жидкостей, масел и жидкого топлива, жидких расплавов металлов, для улавливания ценных продуктов производства, а также для работы в качестве различного рода диспергаторов, демпферов, пламегасящих элементов, в качестве материалов для пористого охлаждения и т.п.

Компактные порошковые изделия используют в качестве конструкционных, инструментальных и электротехнических материалов, в которых пористость, наоборот, должна сводиться к минимуму. Такие материалы и изделия по своему практическому применению подразделяют на:

- материалы общемашиностроительного назначения, в частности: антифрикционные материалы;

фрикционные материалы;

конструкционные материалы;

уплотнительные материалы;

поршневые кольца;

тяжелые сплавы;

прокатные изделия из порошковых материалов;

поликристаллический карбид кремния;

вставки сопел сварочных полуавтоматов;

э лектродержатели автоматов для сварки на удлиненном вылете;

вставки газоподводящих сопел сварочных горелок повышенной долговечности;

испарительные элементы для вакуумной металлизации;

стопорные устройства для дозировки алюминиевых сплавов;

кристаллизаторы для установок непрерывной разливки стали;

высокотемпературные носители катализаторов.

- инструментальные, износостойкие и абразивные материалы, например:

материалы для режущего инструмента и износостойких деталей;

абразивные материалы и инструмент;

твердые износостойкие материалы;

магнитно-абразивные материалы.

- магнитные и электротехнические материалы:

магнитно-мягкие материалы;

магнитно-твердые материалы;

электрические контакты;

резистивные материалы;

нагреватели;

материалы термоэлектрических термометров;

катоды на основегексаборида лантана;

электроды для нанесения покрытий.

1. Екзистенціалізм як напрям філософії та літератури. Його особливості.

2. Філософські погляди Ж.-П. Сартра.

3. Реалізація теорії екзистенціалізму в творчості Ж.-П. Сартра (збірка новел “Стіна”, роман “Нудота”, п’єси “Мухи”, “За закритими дверима”).

Основна література

1. Білоцерківець М. Сартр вам допоможе зробити вибір / М. Білоцерківець // Зарубіжна література. – 1998. – №20(84). – С. 6.

2. Гребенникова Н.С. Зарубежная литература. ХХ век: [учеб. пособие] / Н.С. Гребенникова. – М., 1999.

3. Давиденко Г.Й. Історія зарубіжної літератури ХХ століття: [навч. посібник] / Г.Й. Давиденко, Г.М. Стрельчук, Н.І. Гричаник. – [2-ге вид.]. – К.: Центр учбової літератури, 2007. – С. 43–54; 329–333.

4. Зарубіжна література ХХ ст. / [за ред. Ніколенко О.М., Хоменко Н.В., Конєвої Т.М.]. – К., 1998.

5. История зарубежной литературы ХХ века / [под ред. В.Н. Богословського и др.] – М., 1990.

6. История французской литературы: в 4-х т. – М., 1968. –.–

Т. 4. – 1968. – 644 с.

7. Кузнецов В.Н. Сартр и экзистенциализм / В.Н. Кузнецов. – М., 1970.

8. Нобелівські лауреати. Жан Поль Сартр. Матеріали до вивчення творчості // Всесвітня література. – №7. – 1998. – С. 44–50.

Додаткова література

1. Білоцерківець Н. Сартр і наша сучасність // Сартр Ж.-П. Нудота. Мур. Слова; [пер. з фр.] / Н. Білоцерківець. – К.: Основи, 1993. – С. 459–463.

2. Васильєв Є.М. Драматургія Французького Опору: П’єси Ж. Ануя “Антігона” та Ж.-П. Сартра “Мухи” / Є.М. Васильєв // Всесвітня література та культура в навчальних закладах України. – 2006. – N3. – С. 2–9.

3. Васильєв Є.М. Міфи, вписані в шар реальності, або античні герої в окупованому Парижі. Матеріали до вивчення п’єс “Антігона” Ж. Ануя та “Мухи” Ж.-П. Сартра / Є.М. Васильєв // Зарубіжна література. – 2000. – №1. – С. 57–64; Всесвітня література та культура. – 2004. – №5. – С. 14–23.

4. Венгеров Л.М. Зарубіжна література 1871–1973 / Л.М. Венгеров. – К., 1974.

5. Нефедов Н.Г. История зарубежной критики и литературы / Н.Г. Нефедов. – М., 1988.

6. Сартр Ж.-П. Экзистенциализм – это гуманизм; Тошнота. Избранные произведения / Ж.-П. Сартр. – М., 1994.

7. Сартр Ж.-П. Почему я отказался от премии / Ж.-П. Сартр // За рубежом. – 1964. – № 45. – 6 ноября.

1. Екзистенціалізм як напрям філософії та літератури. Його особливості. Екзистенціалізм (лат. існування) – напрям у філософії та одна із течій модернізму, в якій джерелом художнього твору є сам митець, що передає життя особистості, відтворюючи художню дійсність, яка розкриває сенс життя взагалі. Це філософія протесту проти деперсоналізації людини і протиставлення особистісного існування розчиненню індивіда в колективній безликості “маси”.

Джерела екзистенціалізму знаходимо у працях німецького мислителя XIX ст. С. К'єркегора. Сама теорія сформувалася у працях німецьких та французьких філософів і мислителів. Відтак, екзистенціалізм поширився в континентальній Європі, а в англомовних країнах мав меншу вагу. Згодом філософське вчення було перенесене у мистецтво. Наприклад, М. Гайдеґґер уважав, що мистецтво не можна аналізувати, інтерпретувати, його потрібно тільки переживати. Правда, яку несе твір, завжди суб’єктивна й індивідуальна, бо реальність піддається у художньому творі “запереченню”. Ці положення по-різному розвивають представники екзистенціалізму. Є чимало форм екзистенціалізму, однак найбільш важливий його розподіл на релігійний та атеїстичний.

Першим сучасним екзистенціалістом вважається датський християнський філософ Сірен К’єркегор (1813–1855), який говорив про першорядну важливість індивіда і його життєвого вибору. Він виділив три основні способи життя: естетичний, етичний і релігійний – і вимагав, щоб люди зробили вибір між ними. Найвищим із них він уважав релігійний (конкретніше, християнський) шлях, хоча досягти його можна лише у вільному, ірраціональному „стрибку в обійми Бога”.

Для філософів-екзистенціалістів ХХ ст. був характерний інтерес до суб’єктивного, до того, як речі виникають у людській свідомості, а не до наукової істини про фізичний світ. Найбільш оригінальним і впливовим із них є Мартін Гайдеґґер (1889–1976) з його працею “Буття і час” (1927). Його головні екзистенційні інтереси були спрямовані на “буття”, сенс людського існування і можливість “справжнього” життя, що досягається усвідомленням реального становища людини у світі і, насамперед, неминучості її смерті. “Буття” у творах М. Гайдеґґера трохи нагадує Бога або, принаймні, безособовий субститут біблійного Бога – граничну реальність, яку ми в стані усвідомити, якщо навчимося правильно “слухати” її, і яка може бути виражена в поезії й музиці, але не може бути адекватно зрозумілою в наукових або філософських формулюваннях.

Як літературна течія екзистенціалізм виник у Франції напередодні Другої світової війни (Г. Марсель, Ж.-П. Сартр, С. де Бовуар, А. Камю та ін.). Їх романи і драми насичені філософськими проблемами.

Основні категорії екзистенціалізму:

• Екзистенція – внутрішнє буття, те центральне ядро людського “я”, котре робить індивіда неповторною особистістю;

• “Межова” ситуація – період у житті людини, коли вона в добу великих потрясінь відкриває свою екзистенцію і починає розуміти, що жити слід лише заради неї;

• „Екзистенційний вибір і воля”;

• Дві моделі екзистенціальної поведінки:

1) “Людина бунтівна” – це дисиденти, які не могли примиритися із владою, оточенням, жахливими умовами;

2) “свідома покора долі та історії, жити разом з іншими в лоні влади, але не даючи їй поглинути себе” (К. Ясперс).

У центрі уваги екзистенціалістів – внутрішній світ вільної особистості, яку оточують страх, самотність, страждання і смерть, що є складовими абсурдності буття. Відтак відбувається суб’єктивне зображення письменниками реальної дійсності, цим самим твори відрізняються від реалістичних. Людина стосовно Всесвіту перебуває у стані незбагненності, а той, у свою чергу, є байдужим до людини. У результаті цього відбувається розкол: „чужий світ” – „стороння людина”, а це і є абсурд – єдиний зв’язок між людиною і Всесвітом.

А отже, в основі екзистенціалізму лежить утвердження абсурдності буття. Слово „абсурд” перекладається як „недоречний, безглуздий”. Абсурд – це розлад. Людина бачить у навколишньому світі лише те, що вона хоче бачити, тим самим проектує свої дії і суб’єктивні погляди. Відповідальність за людину несе сама людина. Інколи їй доводиться жертвувати собою, аби виправдати своє існування. Вона вже самим актом народження опиняється закинутою у світ без волі і бажання. З моменту появи у світі вона одержує від природи смертний вирок, термін виконання якого їй невідомий.

Поняття „екзистенціалізм” передбачало, що прибічники течії зосередять увагу на особистості та її самотворенні. Саме тому погляди на людину в аспекті цієї філософії відрізняються від поглядів попередніх періодів та художніх течій.

Погляди на людину в літературі:

– істота від народження таврована первородним гріхом, приречена – барокова концепція;

– „природна” істота, яка має чисту, не зіпсовану цивілізацією душу, –просвітницька концепція;

– „іграшка” в руках буржуазної дійсності – критичний реалізм;

– продукт біологічної спадковості та соціального середовища –натуралізм;

– „поле битви” Бога і чорта – за Ф. М. Достоєвським (ніцшеанство);

– земне втілення вічної душі, що відчуває зв’язок із трансцендентним – символізм.

Представники екзистенціалізму, зокрема Ж.-П. Сартр, стверджували, що людина – це tabula rasa, тобто „чиста дошка”, яка нічим сама по собі не є:

– вона є лише тим, що сама із себе робить: “Існування передує сутності, оскільки та формується самою людиною, її власним “я” (Ж.-П. Сартр). А тому людина мусить бути більш діяльною;

– відповідає за те, чим вона є, і несе відповідальність за інших;

– спрямована у майбутнє, а відтак знаходиться у стані тривоги через проблему вибору: відповідальність – раціональність – свобода;

– занедбана – адже у світі без Бога вона не має опертя ані в собі, ані поза собою;

– відповідає за всіх людей: „Обираючи себе, я обираю людину взагалі” (Ж.-П. Сартр), тому й знаходиться у стані тривоги – тобто у стані людини, яка обирає не лише власне буття, а й виступає у ролі “законодавця людства”;

– відчайдушна – бо діє без надії пристосувати світ до власної волі;

– людина мужня, людина діюча.

Головні риси літератури екзистенціалізму:

– тема – існування людини в центрі абсурдного буття; критика дійсності, що придушує людську особистість;

– ідея – звільнення розуму і душі людини від абсурдної дійсності;

– проблема вибору людини у надзвичайній ситуації;

– герой – індивідуаліст і песиміст, самотній бунтар проти абсурдності світу;

– етичні заперечення та протест проти будь-якого насильства;

– створення “межових ситуацій” (людина перед обличчям смерті);

– проведення історичних паралелей та алегорій (твори з підтекстом, символікою, ілюзіями, подвійним дном).

Найвідомішими письменниками-екзистенціалістами у французькій літературі стали Ж.-П. Сартр (теоретик напряму) та А. Камю.

2. Філософські погляди Ж.-П. Сартра. Жан-Поль Сартр (1905–1980) – французький письменник, філософ-екзистенціаліст, лауреат Нобелівської премії (1964), прихильник сексуальної свободи особистості. Сартр завжди перебував у центрі уваги європейської критики. Про нього сперечалися, його творчість відкидали, із ним погоджувалися, ним захоплювалися, проте згодом його політичні й філософські погляди заполонили літературну творчість.

До 1942 р. французькі читачі, в основному творча інтелігенція, знали Сартра за збіркою оповідань “Стіна” і романом “Нудота”. Перелом стався з появою філософських робіт і драматичних творів письменника. Саме тоді читачі перевели Сартра до розряду головного нового художньо-філософського напрямку під назвою “екзистенціалізм”.

Заслуга Сартра полягала у тому, що він популярно розкрив питання нової філософії про абсолютну свободу, які були актуальними на той час. Також письменник увів головні ідеї екзистенціалізму у романи і п’єси, надавши тим самим напряму більшої значимості.

Формування філософії письменника можна простежити на його перших чотирьох невеликих психологічних есе: “Трансцендентність Его” (1936–1937), “Уява” (1936), “Нарис теорії емоцій” (1939) і “Уявлюване” (1940). Головна ж праця Сартра, що містить найдокладніший виклад його філософії людського існування, відоме “Буття й ніщо”, було написане в період окупації й опубліковане в 1943 р.

Під час Другої світової війни Сартр симпатизував французькому Опору, і атмосфера того часу в якійсь мірі відбилася в його працях. Вибір, перед яким стояли всі французи, – співробітництво з німцями, опір або спроба не втручаючись, зберегти своє життя, – був очевидним прикладом постійної необхідності індивідуального вибору, про яку говорили екзистенціалісти. Ці теми знайшли вираження в романній трилогії Сартра “Шляхи волі” та в п’єсах “За замкненими дверима” і “Мухи”. Короткий і витончений нарис атеїстичногоекзистенціалізму Сартр подав у лекції “Екзистенціалізм – це гуманізм”, прочитаній у Парижі після звільнення міста від німців у 1945 р.

“ Буття й ніщо ”, можливо, найважчий із усіх текстів Сартра. Мислитель говорить чимало туманних речей про природу “буття”, або існування, але з усього цього найбільш важливим є заперечення існування Бога.

Сартр стверджує, що сама ідея Бога містить внутрішнє протиріччя. Його головним чином цікавлять наслідки неіснування Бога для змісту нашого життя. Подібно до Ніцше, він уважає, що для людей не встановлено жодних трансцендентних об’єктивних цінностей, будь то божественні закони або платонівські ейдоси. Людське існування позбавлене будь-якого вищого внутрішнього змісту або мети; і тому можна сказати, що воно “абсурдне”. Люди “покинуті” або “закинуті” в цьому світі, і немає Небесного Батька, який говорив би, що їм робити, і допомагав у цьому; як дорослі, люди повинні приймати самостійні рішення й самі піклуватися про себе. Сартр наполегливо повторює, що підстава цінностей закладена лише в самих особистостях, у людській волі вибору, що не може існувати зовнішнього або об’єктивного виправдання цінностей, учинків і способу життя, який обирає людина.

Теорія людської природи. У певному сенсі Сартр міг би заперечувати існування такої речі, як “людська природа”, щодо якої можна було б створювати щирі або помилкові теорії. Це типово екзистенціалістське заперечення загальних затверджень про людину та її життя. Сартр висловив його у формулі “існування людини передує її сутності”. Цим він хоче сказати, що в індивідів немає “сутнісної” природи і що вони не були створені для якоїсь конкретної мети – Богом, еволюцією або чимось ще; люди просто виявляють, що існують незалежно від їх вибору, і повинні вирішити, що робити, – кожен із них має створити свою власну “сутність”. Сартр навряд чи може заперечувати наявність певних інваріантів у людському житті, приміром, необхідності харчуватися, щоб вижити, фізіології обміну речовин і чинності сексуальних представляти те, чого спонукань. Сартр хоче сказати, що не може існувати загальних істин щодо того, чим хочуть або повинні стати люди.

Сартр уводить поняття ніщо в парадоксальних висловлюваннях про “об’єктивне існування небуття”. Головна роль ніщо у нього зводиться до встановлення концептуального зв’язку між свідомістю й волею. Людина ніколи не може досягти стану, у якому будуть представлені і здійснені всі можливості, тому що в якій би ситуації вона не перебувала, вона завжди може уявити, що в майбутньому зміниться. Бажання включає визнання відсутності чогось, оскільки людина може намагатися змінити світ лише в тому випадку, якщо впевнена, що те, до чого вона прагне, поки ще відсутнє. Бути свідомою істотою означає постійно обирати, у що вірити і що робити. Бути свідомим – значить, бути вільним.

Кожен аспект душевного життя, з погляду Сартра, у певному сенсі є результатом вибору, і в остаточному підсумку людина відповідає за нього. Часто здається, що емоції не перебувають під контролем людської волі, але Сартр стверджує, що якщо хтось засмучений, то лише тому, що він вирішив засмутитися. Його позиція, більш докладно викладена в “ Нарисі теорії емоцій ”, полягає в тому, що емоції не є всього лише настроєм – вони способи людського сприйняття світу. Від інших способів усвідомлення речей їх відрізняє те, що вони мають на увазі спробу магічної зміни світу: якщо хтось не може дотягтися до виноградної лози, він відкидає її тому, що вона “занадто зелена”, приписуючи цю якість винограду, хоча й прекрасно розуміючи, що його спілість не залежить від того, чи можна до нього дотягтися. Так що люди відповідальні за свої емоції; вони – способи, якими індивід вирішує реагувати на світ.

Таким чином, людська воля й відповідальність простираються на все, про що індивіди думають, що почувають і роблять, хоча часто й не усвідомлюють цього. Зокрема, у моменти спокуси або коливань – наприклад, коли хтось, хто вирішив більше не грати в рулетку, знову бачить ігровий стіл – людина болісно усвідомлює, що жоден мотив і жодне попереднє рішення, якими б сильними вони не були, не визначають, що вона буде робити в майбутньому. Кожен момент вимагає нового або оновленого вибору. Сартр використовує слово “тривога” для характеристики цього усвідомлення власної волі. Тривога – це не острах якоїсь зовнішньої речі, але усвідомлення абсолютної непередбачуваності власної поведінки.

Головне поняття сартрівського діагнозу – “погана віра”, що іноді перекладається як “самообман”. Самообман – це спроба уникнути тривоги за допомогою думки, що установки й дії людини визначаються ситуацією, у якій вона перебуває, її характером, ставленням до інших людей або її соціальною роллю, тобто не власним вибором, а чимось іще. Сартр упевнений, що самообман характеризує практично все людське життя; він не є долею лише філософів.

У лекції “Екзистенціалізм – це гуманізм” Сартр доводить, що навіть об’єктивістські системи етичних цінностей (наприклад, християнська) не можуть претендувати на знання одного певного правильного рішення будь-якої конкретної людської дилеми. Однак визнання, що не в кожному випадку вибору є правильна відповідь, не означає, що це вірно для всіх подібних випадків, що всі моральні правила й цінності лише “суб’єктивні”.

Отже, Сартр хотів би, щоби кожен робив свій індивідуальний вибір з повним розумінням того, що ніщо не визначить його для нього. Люди повинні визнати свою відповідальність за все, що відбувається з ними, – не лише за свої дії, а й за погляди, емоції, нахили й характери. Якщо людина зла, то це тому, що вирішила бути такою; якщо людина пасивно скоряється обставинам, то ця установка теж є наслідком її вибору. Багатослівність його філософії виливається в безпосередньо практичний та інтимний заклик до всіх стати реально більш свідомими й застосовувати свою волю для того, щоб змінюватися.

3. Реалізація теорії екзистенціалізму в творчості Ж.-П. Сартра. Головною проблемою творчості Сартра стала проблема індивідуальної свідомості. Тривога і страх – головні почуття людини, які письменник виводив у своїх творах. Характери героїв розкривалися не в діях, а в роздумах, внутрішніх монологах.

Герої Сартра – одноманітні, це люди „самотньої свідомості”, слабкі перед жахливим обличчям абсурдного світу, песимісти, вони багато розмірковують про себе, переживають.Наприклад, герої Сартра часто опиняються в ситуації ізольованості від навколишнього світу: примусової або добровільної. Коли весь світ звужується до простору, замкнутого чотирма стінами, а все людство – до кількох головних героїв, поставлених у пограничну ситуацію, вирішуються найголовніші питання людського існування.

Новели у збірці “Стіна” (1939) змальовують різні обмеження абсолютної, екзистенціальної волі. У новелі “ Стіна ” – це смерть, смертний вирок. Події відбуваються в Іспанії під час громадянської війни. Головний герой-оповідач, Пабло Іб’єтта потрапляє до рук фашистів. Йому та ще двом його сусідам по камері оголошують смертний вирок, який має бути виконаний вранці. Іб^’єтта помічає, як очікування смерті робить усіх подібними – спітнілими, посірілими, спустошеними, ще до розстрілу мертвими. Кожен у камері поводив себе по-різному: наймолодший в’язень майже не говорив, почав мочитися, сам цього не відчуваючи, інший – Том – весь час розмовляв, розповідав про воєнні дії, про своє життя. А сам Пабло спочатку мовчав, а потім почав пригадувати епізоди зі свого життя: кохану, товаришів та інше: “Раніше я ніколи не думав про смерть – не було випадку, але тепер мені нічого не залишалося, як замислитися про те, що мене очікує”. Алі часи очікування пролітали і наближався ранок: “тієї хвилини, як я зрозумів, що я маю померти, усе навколо здавалося протиприродним. Проте я не хотів про це думати, хоча прекрасно розумів, що всю цю ніч ми будемо про це думати, про одне й те саме, разом тремтіти й разом спливати потом...”.

Зранку охоронці прийшли і забрали на розстріл двох ув’язнених, а Пабло сказали, що доведеться почекати. Через деякий час прийшли і за ним. Але повели не на подвір’я, де розстрілювали, а до начальника на допит. Його почали знову запитувати про те, де переховується Рамон Гріс. Назва новели постає символічною: Стіна як порятунок (Пабло) і смерть (в’язні та його товариш). Сартр показує повний розпад особистості в “межовій” ситуації: зважуючи мотиви, які могли б зобов’язати його мовчати і не видати друга Рамона, Пабло аналізує і один за одним відкидає і обов’язок, і чесність, і дружбу. І все ж знає, що ніщо не змусить його видати Рамона. І хоча Пабло знав, що Гріс переховувався у його двоюрідних братів, проте сказав, що той на цвинтарі у будинку сторожа. Охорона зібралася й побігла туди, а герой радів, що обдурив їх, хоча й розумів, що коли ті повернуться ні з чим, то його одразу ж розстріляють. Пабло побачив, як привели нових арештантів, серед них був його знайомий Гарсіа. Він розповів Пабло, що Гріс попався: він посварився із братом і вирішив заховатися на цвинтарі. А вранці охорона знайшла його в будиночку сторожа. Під час перестрілки Гріс загинув. Перед очима у Пабло все попливло, він упав на землю і сміявся так нестримано, що з очей капали сльози.

У новелі цієї ж збірки “ Інтимність ” відчуження переживається на рівні ліжка, де переважає не кохання, а ненависть; для жінки межею свободи виявляється “сильний” чоловік.

Герой новели “ Дитинство вождя ” сам убиває в собі людину, тобто волю, “пошук”, “вибір”, стає “вождем”, обирає для себе “етикетку”, обмежує себе певною суспільною позицією – раціоналіста, націоналіста.

У новелі “ Кімната ” (“Спальня”) розповідається про родину Дарбела. Пані Дарбела дуже хвора психічно, за нею доглядає чоловік. Але подружжя має доньку, яка вийшла заміж і проживає окремо від батьків. Єва (донька) виходила заміж за нормального чоловіка, але тепер він збожеволів: називає її Агатою, сидить в кімнаті, нікуди не виходить, висловлює різні незрозумілі думки (перефарбувати кімнату у чорний колір, бо замало чорного кольору). Шарль Дарбела ходить час від часу провідувати дочку. Під час зустрічей він намагається відмовити дитину від такого життя, просить її переїхати жити до них, щоб доглядати за матір’ю. Але Єва не слухається. Вона впевнена, що кохає його. П’єр вимагає від дружини виконувати різні його забаганки, згадує такі події, які ніяк не були пов’язані з нею. Єва намагається втекти від усього цього, вона замикається у себе в кімнаті, але це не врятовує її. Їй все одно доводиться обслуговувати чоловіка. П’єр часто марив. “Коли він засинав, Єва питливо дивилася на нього: яким він прокинеться? Саме це мучило її. Вона боялася, як би він знову не прокинувся із цими очима, що бігають, і знову не став би марити. А наступить день, коли риси його обличчя спотворяться, щелепа відвисне й він із важкістю буде прикривати сльозаві очі. Єва схилилася до руки П’єра й доторкнулася її губами: “Але я вб’ю тебе раніше?”.

Кімната символізує глухий кут, безвихідь. Тема твору – показ життєвої безвиході головної героїні, її прагнення втекти від реальності.

Роман “Нудота” (1938). Роман є ніби щоденником Антуана Рокентена, який, працюючи над біографією діяча XVIII ст., переймається абсурдністю існування. Будучи не в змозі віднайти віру, впливати на навколишню дійсність, Рокентен відчуває нудоту. У творі матеріальний світ складається не стільки з речей, скільки з речовин – “із аморфних, болотяно-хитких, прилипчиво-клейких субстанцій” (C. Зенкін). Герой роману сприймає їх розповсюдженість панічно, як “страшну загрозу”: на вулиці приморського міста наповзає щільний, грузлий туман, під прикриттям якого ось-ось відбудеться щось жахливе; поверхня води, що колишеться, приховує від очей якесь мерзенне чудовисько, що копошиться у тині; навіть м’яке сидіння у трамваї вселяє відразу, немов роздуте черево дохлої тварини. Природа у Сартра – не та, що творить, а поглинаюча, вона обволікає людину вологою, брудною поверхнею предметів, не залишає їй ані найменшого просвіту, прагне без залишку розчинити у своїй холодній, безрозмірній утробі. Від її агресії не захищає м’яко-податлива, теж природна оболонка людського тіла. Тіло по-зрадницьки відкрите для природніх обмінних процесів; про це говорять нав’язливі, демонстративно непристойні мотиви потіння, тілесних запахів, випорожнення, нарешті, горезвісної нудоти, що зробилася епатуючим “фірмовим знаком” сартрівскої прози; персонажів тут раз у раз нудить – від хитавиці й від вагітності, від банального перепою і від екзистенційного жаху.

У фіналі герой доходить висновку, що якщо він хоче зробити своє існування осмисленим, то повинен написати роман. Письменницька праця, творчість – єдине заняття, що має, на думку Сартра, хоч якийсь сенс.

Першим художнім втіленням принципу “екзистенціалізм – це гуманізм” була п’єса “Мухи” (1943). У 1942 р., коли фашисти окупували Францію, письменник співпрацював із журналом, який підпільно видавав французький рух Опору. Наступного року до письменника прийшла очікувана слава, пов’язана з виходом п’єси „Мухи”. Головна тема твору – екзистенційне поняття свободи, яка стала однією із провідних у творчості письменника. Мухи, які заполонили ціле місто, виступають символом почуття совісті, яке наповнювало народ. Письменник використав сюжет античного міфу про Ореста, який мститься тиранові Егісфу та своїй матері Клітемнестрі за вбивство батька, царя Агамемнона. Головна філософська ідея цієї п’єси в тому, що людина, коли здійснює свій духовний вибір, бере на себе відповідальність за долю цілого світу.

Герой Орест спочатку належить до суспільства, в якому всі вчинки людини визначаються земними тиранами (Егісф). Опора тиранії – народ, скутий страхом та нечистою совістю. І Орест також є “етикеткою”, “об’єктом оцінок”. Але раптом герой усвідомлює свою свободу. Він розуміє, що “все пусте”. Він розгадав таємницю богів і царів, які приховують від людей, що ті вільні, заради своєї влади. Він коїть вчинок – мститься вбивцям – вся тяжкість якого лише на ньому. Його подвиг “в ім’я інших”, але він іде “один”, як справжній екзистенційний герой.

Назва твору не випадкова. Культ Юпітера утворюється, головним чином, завдяки колективному почуттю сорому, що виникло після вбивства царя Агамемнона, в якому мовчазними спільниками були всі жителі міста. На знак спокути свого колишнього гріха вони мажуть кров’ю стіни будинків і обличчя статуї Юпітера; кров привертає до себе мух, і Орест, герой п’єси, так резюмує цю похмуру атмосферу: “Стіни, вимазані кров’ю, міріади мух, сморід, як на бойні, духота, пустельні вулиці, залякані тіні, які б’ють себе кулаками в груди, замкнувшись у будинках, і ці крики, ці нестерпні крики: так це подобається Юпітерові?”.

Звичайно ж, Юпітерові, язичеському божеству, “подобалося” не це; похмура комедія сорому відсилає до іудеохристиянского переживання гріховності, мало типового для грецької релігії. Спираючись на одне із грецьких імен Зевса – Apomyos, “той, що жене мух”, – Сартр малює вражаючу картину навали нечистих, кровожерливих тварин, які зрештою перетворюються наериній, богинь помсти. Своєю масою мухи утворюють ніби суцільну живу субстанцію, що липне до стін міста, яке в покаянні, й у цьому сенсі зближається з жертовною кров’ю. Ці мухи-ерінії, які опоганюють все, до чого торкаються, дійсно здатні викликати інтенсивне почуття страху і відрази (таким чином, доводиться негативність такого вчинку, як вбивство царя Агамемнона).

Орест помстився за свого батька, але його помста була спрямована, насамперед, проти бога Юпітера, який принижував людей своїм культом сорому. І справді, Юпітер відступає, визнаючи втрату своєї влади, хоча й відмовляючись “припиняти боротьбу”. Однак на Ореста одразу накидаються мухи-ерінії і женуть його далі з міста, яке він хотів звільнити. Несучи із собою страждання міста, його гріхи і сором, Орест виявляється персонажем- pharmakos’ом (“козел відпущення”), різновидом спокутної жертви; він сам стає сакральною фігурою, у якій зосереджена небезпечна для інших і тяжка для нього самого сила-“мана”. Коли німецька влада зрозуміла, що п’єса Сартра є, по суті, палким закликом до свободи, вона заборонила її постановку.

П’єса “За замкненими дверима” написана у формі бесіди трьох персонажів у пеклі. Зміст цієї бесіди зводиться до того, що, виражаючись мовою екзистенціалізму, існування передує сутності, що характер людини формується за допомогою скоєння певних дій: людина-герой за своєю сутністю виявиться боягузом, якщо у вирішальний, “екзистенційний” момент проявить слабкість характеру. Більшість людей, уважав Сартр, сприймають себе такими, якими сприймають їх оточуючі. Як помітила одна з діючих осіб п’єси: “Пекло – це інші люди”.

Дата добавления: 2014-01-11