Сторонній” А. Камю як художній маніфест концепції абсурду

Роман про абсурд має бути абсурдним твором, форма якого заперечує звичні способи бачення світу, ставить під сумнів сталі способи оповіді.

До цього і прагне Камю у роботі над “Стороннім”, послідовно відкидаючи форми оповіді, що грішать психологізмом, від третьої особи й у вигляді щоденника, наділяючи свого героя Мерсо не інтроспективним, а екстраспективним баченням, домагаючись тим самим художнього втілення викинутості людини із самої себе, тривожній спустошеності її душі, зайвого почуття гріховності, позбавленої каяття і, отже, схильності до психологічного аналізу переживань. Якщо відсутній сенс, навіщо тоді думка?

У цьому парадоксі – одна з головних рис абсурдного мислення, що доходить до межі.

“Сторонній” – це записки нещасливого вбивці, що чекає страти після суду. У ніх ми розпізнаємо лиходія й великомученика, тупу тварину і мудреця, недолюдину і надлюдини. Але насамперед ми бачимо у творі “чужого”, “стороннього” тому суспільству, в якому він живе. Він засуджений на самотність за те, що не бажає грати у гру оточення. Він знаходиться осторонь від інших. Він відмовляється грати. Він говорить те, що є насправді, уникає маскування, і ось уже суспільство відчуває себе під загрозою.

Зустріч із цим громадським лицемірством відбувається вже на першій сторінці книги. Службовець Мерсо, отримавши телеграму про смерть матері, відпрошується із роботи. Керівник не поспішає висловити йому співчуття – в одязі підлеглого доки немає показних ознак трауру, значить, смерті начебто ще й не було. Інша справа після похорону – утрата отримає тоді офіційне визнання.

У “Сторонньому” свідомість Мерсо – це передусім свідомість чогось іншого, свідомість нелюдської реальності світу. У його відчуженому погляді речі виявляються у своїй природній формі. Ось Мерсо входить до моргу: “Входжу. Усередині дуже ясно, стіни вибілені вапном, дах скляний. Обстановка – стільці та дерев’яні козли. Посередині, на таких же козлах, закрита труна. Дошки пофарбовані коричневою фарбою, на кришці виділяються блискучі гвинти, вони ще не до кінця загвинчені”. У цьому описі особисті переживання споглядача відсутні. Він вдивляється в навколишні предмети з байдужою зосередженістю.

Роман “Сторонній” внутрішньо діалогічний: він сповнений розбіжностей. У зіткненні різних голосів, що намагаються сказати “свою правду” про Мерсо, у боротьбі між ними, що виявляє неясність спроб “законників” подати завершений образ людини, яка виявилася злочинцем, нарешті, у словах самого Мерсо, своєю наївною усунутістю, що відтіняють упередженість офіційних представників закону.

Філософські погляди А. Камю суперечливі й зазнали серйозної еволюції. Як було зазначено вище, вони викладаються як у формі філософських трактатів, так і у формі художніх творів: повістей, романів, п’єс. Камю завжди обирав саме той стиль і саме ту філософську й естетичну систему, які найточніше відповідали меті його твору. У 1950 р. у своїх “записниках” він накидає короткий план усього свого літературного шляху: “I. Міф про Сізіфа (абсурд). – II. Міф про Прометея (бунт). – III. Міф про Немезіду”.

Таким чином, Камю не можна зарахувати ані до “співців абсурду”, ані до бунтарів, ані до моралістів”. У основі творів Камю лежить відчуття трагічності життя. Трагічна іскра проскакує між відчуттям абсурдності й несправедливості життя та необхідністю жити. У своїх творах Камю шукає вихід із цієї колізії. Усі сюжети його творів обертаються навколо окремої людини і її стосунків з навколишнім соціальним і природним світом. Погляди Камю розвиваються в умовах, коли віра у Бога втрачена, і стало ясно, що людське існування кінцеве в абсолютному сенсі, тобто, що індивідуума чекає повне знищення. Якщо людина самотня і йде до свого неминучого кінця, то сенс її життя радикальним чином втрачається.

Результат цієї втрати сенсу описується Камю в першому опублікованому творі “Сторонній” 1942 р. У цій повісті герой Мерсо розповідає про своє життя в місті на березі Середземного моря – це нічим не примітне життя дрібного службовця, яке він веде спокійно і байдуже. Духовна еволюція героя-оповідача “Стороннього” є еволюцією усвідомлення страшної правди абсурдності навколишнього буття. Ця духовна еволюція чимось схожа на духовну еволюцію Антуана Рокантена з “Нудоти” Ж.-П. Сартра.

Обидва ці твори написані у формі щоденникової оповіді героя. І для Антуана Рокантена з “Нудоти”, і для Мерсо зі “Стороннього” духовний перелом розпочинається з питання “Навіщо”? Поступово і той і інший стають сторонніми у цьому світі, поступово втрачають духовні зв’язки. “Сьогодні померла мама. А можливо, учора – не знаю. Я отримав з богадільні телеграму: “Мати померла. Похорони завтра. Щиро співчуваємо”. Це ні про що не говорить, – можливо, учора померла”. Мерсо спочатку усвідомлює, що не відчуває справжнього горя, дізнавшись про смерть власної матері, що, будучи присутнім на її похороні, він відчуває, головним чином, нудьгу.

Із цієї миті він усвідомлює, що нічого цінного для нього у світі немає, що він у цьому світі – сторонній, глядач, який байдуже спостерігає за подіями, що відбуваються, здатний у крайньому випадку переживати почуття фізіологічного страху й фізіологічної насолоди. Утім, у нього є одна прихильність, одна щира любов. Це – природа. На відміну від героя Сартра Рокантена, у якого матеріальне сприйняття викликало почуття нудоти, Мерсо закоханий у природу.

Він годинами захоплено стежить за грою сонячних променів, переливаннями кольорів у небі, запахами, коливаннями повітря. Вишукано-точні слова, за допомогою яких він передає побачене, виявляють у ньому дар ліричного живописця. Сонце немовби проникає у кров Мерсо, заволодіває усією його істотою і перетворює на загіпнотизованого виконавця невідомої космічної волі.

Врешті-решт, будучи у владі чергової сонячної мани, Мерсо здійснює вбивство. Здійснює його машинально, спостерігаючи за самим собою ніби з боку, ніби за кимось стороннім і абсолютно чужим. Мерсо заарештовують. Починається слідство, а потім і суд. І поступове наближення Мерсо до фізичної смерті, тобто до смертного вироку, супроводжується все більшим внутрішнім усуненням від абсурдного світу, що його оточує.

За слідством у власній справі, за судом над самим собою він тепер спостерігає, знову ж таки, з боку, як за цікавою виставою: “У певному сенсі мені навіть цікаво: подивлюся, як це буває. Ніколи ще не випадало потрапити до суду”. Розмови прокурора і адвоката Мерсо описує з явною іронією й абсолютно відсторонено:,,Послухати, що про тебе говорять, цікаво, навіть коли сидиш на лаві підсудних. У своїх розмовах прокурор і захисник багато міркували про мене – і, мабуть, більше про мене самого, ніж про мій злочин.

Різниця між їх розмовами була не так вже велика. Захисник здіймав руки до небес і запевняв, що я винен, але заслуговую поблажливості. Прокурор розмахував руками і гримів, що я не заслуговую поблажливості. Лише одне мене трохи бентежило. Який би не був я не поглинений своїми думками, іноді мені хотілося вставити слово, і тоді захисник говорив: “Мовчіть! – Для вас це буде краще”.

“Вийшло якось так, що мою справу розбирають усі, окрім мене. Усе відбувалося без моєї участі. Вирішувалася моя доля – і ніхто не запитував, що я про це думаю. Іноді мені хотілося перервати їх усіх і сказати:,,Та хто ж, врешті-решт, обвинувачений? Це не жарт – коли тебе звинувачують. Мені теж є що сказати”! Але якщо вдуматися, мені нічого було сказати. Хоча, мабуть, це цікаве відчуття, коли люди зайняті твоєю особою, – воно швидко приїдається. Скажімо, прокурора я дуже скоро втомився слухати”.

Прокурор звинувачує Мерсо не стільки в самому злочині, скільки (для прокурора це тепер найголовніше) – у бездушності: “І я знову постарався прислухатися, тому що прокурор став розмірковувати про мою душу. Він говорив, що пильно в неї вдивився – і рівно нічого не знайшов, панове присяжні засідателі! Воістину, говорив він, у мене взагалі немає душі, в мені немає нічого людського, і моральні принципи, що захищають людське серце від вад, мені недоступні.

– Без сумніву, – додав прокурор, – ми не повинні ставити йому це за провину. Не можна йому докоряти відсутністю того, чого він просто не міг мати. Але тут, у суді, доброчесність пасивна – терпимість і поблажливість – повинна поступитися місцем доброчесності іншій, – справедливості. Бо пустеля, яка відкривається нам у серці цієї людини, загрожує розгорнутися прірвою і поглинути усе, на чому ґрунтується наше суспільство”. І прокурор правий – в душі Мерсо дійсно пустеля, загрозлива для існування світу непорушних для більшості людей цінностей. І, виносячи Мерсо смертний вирок, судді немовби захищають самих себе від страшного прозріння і від утрати сенсу власного життя. Тут найбільш показовими є наступні, зовсім не випадкові в художньому світі повісті сюжетні деталі: діставши із столу розп’яття, слідчий розмахує ним перед спантеличеним Мерсо і тремтячим голосом закликає цього невіруючого знову увірувати в Бога.

“Невже ви хочете, – вигукнув він, – щоби моє життя втратило сенс”?

Позбавитися від червоточини вже не можна, але можна заглушити тужливі страхи, намагаючись схилити на свій бік усякого, хто про неї нагадує”.

Свій смертний вирок Мерсо зустрічає спокійно – він до нього готовий як до однієї з численних випадковостей абсурдного світу. І лише після виголошення вироку героя-оповідача бентежить невідворотність ситуації: світ абсурду, світ нескінченної черги випадковостей тепер змінився перед очима Мерсо світом залізної зумовленості: “За всього бажання я не міг примиритися з цією зухвалою очевидністю.

Тому що був якийсь безглуздий розрив між вироком, який її зумовив, і невідворотним її наближенням із тієї хвилини, коли вирок оголосили. І, проте, я не міг не визнати, що з тієї хвилини, як воно було прийняте, його дія стала такою ж відчутною і безперечною, як стіна, до якої я зараз притискався усім тілом”.

“Я був правий, я і зараз правий, завжди був правий, – вигукує Мерсо у відповідь на заклик до покаяття, – усе – байдуже. Ніщо не має значення, і я твердо знав, чому. Що мені смерть інших, любов матері, що мені Бог, життєві шляхи, які обирають, доля, якій віддають перевагу, якщо мені призначена одна єдина доля, мені і ще мільярдам інших обранців. Інші теж засуджені до смерті”. Якщо усі ми приречені на смерть, то і життя й усе інше позбавлене сенсу і нічого не означають – ось філософське кредо Мерсо. Сам Камю в передмові до американського видання“Стороннього” сказав: “У нашому суспільстві кожна людина, яка не плаче на похороні своєї матері, ризикує бути засудженою до смерті”. Камю мав рацію, зважаючи на те, що герой його книги “засуджений за те, що він не грає у гру оточення. У цьому відношенні він чужий суспільству, в якому він живе, він хитається на узбіччі, у закутках приватного, самотнього життя”. Важливо поставити питання про те, як саме Мерсо не грає у гру. Відповідь проста: він відмовляється брехати. Брехати – це не просто говорити неправду.

Це також і насамперед – говорити щось, окрім правди, що стосується людського серця, – висловлювати щось, окрім того, що ти відчуваєш. Він говорить те, що думає, відмовляється приховувати свої почуття, і суспільство негайно ж почуває себе в небезпеці. Його просять, наприклад, сказати, що він жалкує через свій злочин. Він відповідає, що відчуває швидше роздратування, ніж справжнє каяття. І це прирікає його на смерть.

Таким чином, не буде помилкою читати “Стороннього” як історію людини, яка без усякої героїки погоджується померти за правду: “У своєму героєві я спробував намалювати єдино можливого Христа, якого ми заслуговуємо”, – написав Камю в передмові до своєї праці.

Подібно до усіх філософів-екзистенціалістів, Камю вважає, що найважливіші істини відносно самої себе і світу людина відкриває не шляхом наукового пізнання або філософських спекуляцій, а за допомогою почуття, що висвітлює її існування, “буття-у-світі”. Камю посилається на “тривогу” Гайдеґґера і “нудоту” Сартра, він пише про нудьгу, що несподівано опановує людиною. К’єркегор був першим філософом, який надав таким почуттям, як “меланхолія”, страх, онтологічного характеру. Настрої й почуття не суб’єктивні, вони приходять і йдуть не з нашої волі, розкривають фундаментальні риси нашого існування. У Камю таким почуттям, що характеризує буття людини, виявляється почуття абсурдності – воно несподівано народжується з нудьги, перекреслює значущість усіх інших переживань.

Зазвичай в нашому житті ми наслідуємо звичну рутину: “Підйом, трамвай, чотири години в конторі або на заводі, обід, трамвай, чотири години роботи, вечеря, сон; понеділок, вівторок, середа, четвер, п’ятниця, субота, усе в одному ритмі – ось шлях, яким легко йти день за днем. Але одного разу постає питання “навіщо”? Усе розпочинається з цієї забарвленої подивом нудьги. Нудьга є результатом машинального життя, але вона ж приводить у рух свідомість.

Нудьга будить його і провокує подальше: або несвідоме повернення у звичну колію, або остаточне пробудження. А за пробудженням рано чи пізно йдуть наслідки: або самогубство, або відновлення ходу життя”.

Зазвичай, говорить Камю, ми живемо, орієнтуючись на майбутнє, і спокійно даємо часу нести нас: “завтра”, “пізніше”, “коли у тебе буде положення”, “з віком ти зрозумієш” – такі слова можна чути мало не щодня. Але настає день, коли людина усвідомлює, що вона пройшла певну точку на кривій і йде до свого кінця. Вона належить часу, і за жахом, що охоплює її, упізнає свого гіршого ворога. Завтра, ти завжди прагнув у завтра, хоча усе повинно було повставати проти цього. Цей бунт плоті є абсурд.

Тривожна спустошеність Мерсо, його відмова грати, прикрашати свої істинні переживання, приймати встановлені раз і назавжди правила “гри” суспільства роблять його небезпечною людиною, чужаком, якого слід негайно позбутися. Невдалий підсудний – “третій зайвий” у грі захисту і звинувачення, де ставкою служить його життя. Він не може зрозуміти правил цієї гри, і тому усе те, що відбувається, здається йому примарним. Він дивується, тому що щиро не розуміє.

Таким чином, у основі філософсько-естетичної концепції “Стороннього” провідне місце займає ідея абсурду. “Сторонній” є книгою про розрив, про відчуженість. Звідси її оригінальна побудова: з одного боку, потік дійсності, що переживається, з іншого – її реконструкція людським розумом. Читач спочатку опинився перед дійсністю як такою, а потім стикається з нею ж, невпізнанно переламаною крізь призму розуму. Проте “Сторонній” не лише відображав абсурд, а й заперечував його – головним чином, у соціальній сфері буття. Ця гостра антисоціальна спрямованість роману, що утілила в украй сатиричних образах служителів закону, теж була наслідком філософської концепції абсурду: висуваючи ідею “безгрішності” людини, Камю звільняв її від зла, злом виявлялося усе, супротивне людині.

4. Проблема вибору і її гуманістичне вирішення в романі “Чума”

Це роман-притча, тому його загальний зміст набагато глибший від поверхневого шару. Твір має загальнолюдський і “позачасовий” підтекст.

Роман “Чума” з його філософсько-інтелектуальним змістом можна розглядати як своєрідний авторський монолог, розбитий на окремі партії, вручені різним персонажам, котрі виступають носіями різних сторін авторського світогляду, різних його аспектів і тенденцій. У цьому розумінні роман – це розмова із самим собою, що, проте, не позбавляє персонажів індивідуальних рис, глибокої мотивації їх вчинків.

Особливості стилю роману “Чума” ще раз підкреслюють спадковість творчості Камю, слідування традиціям поширеного в новітній інтелектуальній прозі жанру, що характеризується універсальністю змісту. “Чума” алегорична, як стародавні міфи, як Біблія, але на відміну від стародавніх притч, які тяжіли до прямолінійних алегорій, вона відзначається смисловою багатозначністю. Читачі знаходять у романі відповіді на свої запитання. Роман-притча “Чума” у цьому розумінні наближається до міфу, стаючи надкультурним явищем (у тому розумінні, що належить не до однієї якоїсь культури), загальнолюдським.

В алжирському містечку Оран спалахує чума. Протягом дев’яти місяців триває пошесть, містечко повністю ізольоване від світу, дев’ять місяців для оповідача доктора Ріє і його команди не вщухає напружена боротьба за кожне людське життя. І, нарешті, чума відступає, епідемія згасає, до міста повертаються люди, тварини, проте “бацила чуми ніколи не щезає, десятиліттями вона може дрімати десь у закутку, і, можливо, настане день, коли на лихо і на науку людям чума розбудить пацюків і пошле їх конати на вулицях щасливого міста”.

Альбер Камю пише докладну хроніку чуми як страшної хвороби через розповідь лікаря Ріє, котрий є свідком і учасником, організатором подій, залучає нотатки і щоденники ще одного борця з чумою – Тарру. Він також включає до твору історичний екскурс, в якому повідомляється про всі відомі людству випадки епідемії. Проте багато деталей наводять на думку, що його оповідь не є лише хронікою конкретної пошесті, що і задум, і тлумачення події набирають певного філософського сенсу.

У самому містечку Орані, що знаходиться у Середземномор’ї, бракує зелені, зате вдосталь пилу й вітрів, напевно, воно таке непривабливе, бо люди в ньому живуть, кохають і працюють задля грошей. Чума несе з собою смерть, позбавляє майбутнього, поширює страх. Місто ізольоване від світу, замкнене, перетворене на концтабір, і кожна людина в ньому почувається гранично самотньою, безпорадною, відчуженою. Чума набирає сили, люди помирають масово, їх не встигають ховати, як годиться, а починають звалювати у рови, накидати трупи на платформи трамваїв, спалювати у крематоріях. І життя, і смерть позбавляються святості, таємниці, гідності. Особистість перетворюється на ніщо. Усі ці прикмети, так само, як і вказана дата – сорокові роки нашого століття – безпомилково вказують на аналогію чуми з фашизмом, від якого тільки-но звільнилася Європа (до того ж термін “коричнева чума” на його означення вживався дуже широко).

Але ж немає в Орані жодних конкретних особливих прикмет організації життя, воно ніби абстраговане, позачасове, сучасне, тобто, йдеться про існування людини у XX ст.

Кожна з головних діючих осіб цього твору намагається по-своєму відповісти питання позачасового сенсу чуми. Отець Панлю вважає, що це кара Божа, яка падає на грішників. Але смерть безневинної дитини спростовує таке припущення.

Батько Тарру колись виніс людині смертний вирок. Відтоді його син почувається “зачумленим”, причетним до зла, і власним подальшим життям намагається позбутися своєї провини: він добровільно веде найактивнішу боротьбу з чумою, стає найближчим другом і помічником Ріє і, врешті, – жертвою пошесті, чуми – Зла.

Журналіст Рамбер випадково опиняється в Орані, його найбільше бажання – вирватись, повернутись до Парижа, де на нього чекає щастя й любов. Він – людина молода, ділова, енергійна, йому врешті щастить вирватися від чуми, але на цей час Рамбер вже переконаний, що не можна бути щасливим, знаючи, що навкруги панує смерть, зло, хвороба, уособлені в чумі.

Авантюрист і комерсант Коттар, якому нудно жити у звичайному мирному світі, буквально розквітає під час чуми, коли в атмосфері загального страху, безнадії можна безкарно шахраювати й красти. Для нього чума – щастя, а коли вона згасає, він гине.

Гран – маленький непоказний службовець з великою непереможною мрією про всесильне Слово. Таку мрію не можна ані здолати, ані знищити. Гран самовіддано служить Ріє, разом із ним здобуває перемогу.

Доктор Ріє – водночас і оповідач, і головний герой цієї оповіді: він – лікар, він – організатор боротьби з чумою, він – носій головної авторської ідеї. Бацили чуми незнищенні, так само, як і зло на землі, і не можна перемогти цю страшну хворобу раз і назавжди. Але це обов’язок порядної людини. І це – не героїзм, а звичайний спосіб життя.

Роботу над романом А. Камю розпочав у 1941 p., коли вчителював у Орані. Після того, як 1943 р. було завершено перший варіант, автор продовжив роботу над текстом, додаючи новий матеріал. Друком роман вийшов 1947 р. і був певним продовженням і розвитком ідей та роздумів, що захоплювали Камю від початку його діяльності.

Роман “Чума” не варто читати як твір реалістичний. Це не просто історія про жахливу хворобу, яка охопила місто Оран і знищила юрби людські. Хроніка зачумленого міста може прочитуватися як у плані метафоричному, так і в плані символічному.

Якщо перед нами метафоричне відтворення подій Другої світової війни, тоді текст зберігає очевидний зв’язок із конкретними соціальними реаліями. За словами самого письменника,“явний зміст “Чуми” – це боротьба європейського руху Опору проти фашизму”. Війна, яка встановлює свої права в місті, впливає на свідомість, вчинки його мешканців. Вона визначає їх побут: доречно згадати про нестачу харчів, довжелезні черги, обмеження в постачанні електроенергії, запровадження комендантської години тощо. З цього погляду можна було б тлумачити образи героїв роману як такі, що підкоряються війні, утікають або борються з нею. Отже, персонажі стають прибічниками колабораціоналізму або представниками руху Опору.

Проте очевидно, що таке трактування роману не враховує і не вичерпує всього, про що в ньому йдеться. Існує відоме твердження А. Камю: якщо хочеш бути філософом, пиши роман. А перед нами роман філософа-екзистенціаліста. Проблеми, які в ньому порушуються, – філософські. Думки, ідеї, підходи – усе це пов’язано з філософією А. Камю, що унаочнювалося в його попередніх творах.

У романі чума є образом-символом на означення чогось, що для А. Камю є цілком реальним. Чума – це темрява, яка огорнула невеличкий острівець світла, в якому живе людина, озброєна розумом. Світло – це певні істини, уявлення, поняття, яких дотримується людина і які є для неї аксіоматичними. Коли ж світло гасне, людей огортає цілковита темрява. Весь світ виявляється незбагненним, несталим, безглуздим, ворожим, злим, чужим, абсурдним.

Отже, роман “Чума” містить думки автора про людське буття. Ірраціональність, жорстокість, незбагненність, зло – все це відкривається в певні періоди людській свідомості. Людина або позбувається абсурду у смерті, або підкоряється пошесті абсурду. Окремі особистості намагаються будь-яким чином упоратися з чумою (абсурдом) діяльністю, націленою на пошуки гармонії, впорядкованості; щастям спілкування з близькими людьми й із природою тощо. Це не допомагає людині знищити чуму, але дає змогу опиратися пошесті, противитися тотальному впливові хвороби, зберігати надію і власне “Я”.

Це роман-попередження, роман-пересторога, що робить його позачасовим і загальнолюдським.

Альбер Камю у романі “Чума” зробив спробу знайти відповідь на проблему людської свободи у світі, в якому звичні моральні імперативи пришли в непридатність або втрачені. “Межова ситуація”, що будить до справжнього життя героїв роману, не завжди є наслідком їх власної смертельної хвороби. Камю показав у романі, що існують речі й положення, що викликають в душі людини могутній стихійний протест, який виникає з відмови бути байдужим очевидцем чужого нещастя. З величезним ентузіазмом, ще більше підкресленим формальною безсторонністю хроніки, Камю сповістив у “Чумі” про те, що для людей існують надіндивідуальні цінності вже внаслідок того, що вони люди. Не можна не визнати, що “великим відкриттям “Чуми”, – писав провідний французький дослідник творчості Камю Р. Кійо,– є відкриття людської природи”. З почуттям радісного подиву герої, – а разом з ними і читачі роману, – пізнають закони людської сутності. Завдяки художній майстерності А. Камю, і читачі роману здатні скинути вантаж звичних уявлень і звичок, тверезо подивитися на свою життєву долю і, таким чином, залишивши світ буття, перейти до осмисленого існування. Декларуючи безглуздість і байдужість до людської долі світу, в якому людям доводиться прожити своє єдине життя, світу, в якому немає місця Богові й тому “усе дозволено”, (на чому, власне кажучи, сходилися усі філософи) письменник стверджує, що є все-таки щось, що примушує людину залишатися моральною. Джерелом моральної поведінки людини, згідно з Камю, є сама людина, з її волею, з її почуттям справедливості, з її примхами, врешті-решт. Через усі страждання і жахи епідемії Камю доніс до читача свою віру в духовні сили людини сучасної цивілізації. Можна сказати, що чума змусила оранців перевірити ще раз своє ставлення до звичних моральних норм і цінностей. Варіанти імморальної поведінки (мародерство, пияцтво і так далі) перед лицем смертельної небезпеки не заперечуються Камю, але роман побудований так, що читач розуміє: люди, що вибирають їх, не центр існування.

Ще один крок, і відчуття чужості закрадається в нас. Це відбувається, коли ми усвідомлюємо твердість, щільність світу навколо нас. Ми відчуваємо, до якої міри який-небудь камінь чужий нам, з якою силою природа або який-небудь ландшафт можуть заперечувати нас. У глибині усієї її краси є щось нелюдяне, і усі ці пагорби, м’якість неба, контури дерев в одну мить втрачають свою ілюзорну чарівність і стають більше далекими, ніж утрачений рай. Первинна ворожість світу через тисячоліття встає перед нами. Ця щільність і чужість світу є абсурд.

Дата добавления: 2014-01-11