Абсурдне життя (автобіографічний момент). Спрямованість філософських інтересів письменника

Завдання

План

ЕКЗИСТЕНЦІАЛІСТСЬКІ ІДЕЇ У ТВОРЧОСТІ А. КАМЮ

1. Абсурдне життя (автобіографічний момент).

2. Спрямованість філософських інтересів письменника.

3. “Сторонній” А. Камю як художній маніфест концепції абсурду.

4. Проблема вибору і її гуманістичне вирішення У романі “Чума”.

1. Проаналізувати одну із сюжетних ліній твору “Чума”, використовуючи цитати Із твору.

2. Висловлювання критиків про письменника.

Основна література

1. Андреев Л.Г. Зарубежная литература ХХ века / Л.Г. Андреев. – М., 1996.

2. Богословський В.Н. История зарубежной литературы ХХ века / В.Н. Богословський. – М., 1990.

3. Давиденко Г.Й. Історія зарубіжної літератури ХХ століття: [Навч. посібник] / Г.Й. Давиденко, Г.М. Стрельчук, Н.І. Гречаник. – К.: Центр учбової літератури, 2007. – С. 50–54.

4. Зарубіжна література ХХ ст. / [за ред. Ніколенко О.М., Хоменко Н.В., Конєвої Т.М.]. – К., 1998.

Додаткова література

1. Андреев Л.Г. Современная литература Франции. 60–е годы / Л.Г. Андреев. – М., 1977.

2. Венгеров Л.М. Зарубіжна література 1871–1973 / Л.М. Венгеров. – К., 1974.

3. “Вселенная писателя не должна ничего исключать”. (Камю о литературе и о себе как о писателе); [вступ. ст., пер. с фр. и примеч. Д. Бабича] // Вопросы литературы. – 1997. – №3. – С. 202–224.

4. Гребенникова Н.С. Зарубежная литература. ХХ век: [учеб. пособие] / Н.С. Гребенникова. – М., 1999.

5. Жупанський О. Записники А. Камю / О. Жупанський // Зарубіжна література. – 2005. – №3(403). – С. 1–2.

6. Зенкин С. Альбер Камю между частным и общим / С. Зенкин // Иностранная литература. – 1998. – №2. – С. 246–249.

7. Ковбасенко Ю. Чи слід інтерпретувати творчість Камю у безнадійно трагічному ключі? / Ю. Ковбасенко // Всесвітня література. – 2006. – №3. – С. 61.

8. Марченко Ж. “Абсурд життя – це зовсім не кінець, а лише початок” (за романом А. Камю “Чума”) / Ж. Марченко // Зарубіжна література. – 2005. – №3(403). – С. 17–20.

9. Матюшкіна Т. Чужий серед чужих. Повість Альбера Камю “Сторонній” / Т. Матюшкіна // Зарубіжна література. – 1998. – №4. – С. 17–20.

10. Мухомеджанова С. Вчитись сприймати художній твір не як віддзеркалення життя, а як реакцію митця на умови буття. Спроба цілісного аналізу роману А. Камю “Чума”. Система уроків / С. Мухомеджанова // Всесвітня література. – 2005. – №4. – С. 37–38.

11. Нагорна А. Осягаючи творчу манеру письменника крізь призму його філософських ідей. На матеріалі роману “Чума” А. Камю / А. Нагорна // Всесвітня література. – 2005. – №6. – С. 61–64.

12. Наливайко Д. Інтелектуальна проза Альбера Камю / Д. Наливайко. – Х., 1997. – С. 593–611. – (Камю А. Вибрані твори: у 3 т. / Д. Наливайко; т. 3).

13. Наливайко Д. Трагічний гуманізм А. Камю // Камю А. Вибрані твори / Д. Наливайко. – К., 1991.

14. Попович М. Альбер Камю – художник і мислитель / М. Попович // Вікно в світ. – 2000. – №1. – С.130–137.

15. Тодд О. Альбер Камю, жизнь: Фрагменты книги / О. Тодд; [пер. с фр. М. Аннинской] // Иностранная литература. – 2000. – №4. – С. 178–211.

Проблема абсурдної людини є традиційною для французької літератури кінця XIX – першої половини XX ст. Вона простежується у творчості Ж.-П. Сартра, Мальро, Кафки й багатьох інших письменників. У розумінні А. Камю, абсурдна людина – це людина, яка знаходиться в конфлікті зі світом, з оточенням і з самою собою. Початок минулого століття був ознаменований появою великої кількості нових філософських вчень, які стали основою для різноманітних літературних явищ, шкіл, напрямів і течій. Яскравим прикладом тому може служити французькийекзистенціалізм. У тому, що цей філософський напрям став своєрідною релігією творчої інтелігенції першої половини XX ст., є чимала заслуга й Альбера Камю, уся творчість якого від новел, драм, романів до есе і розмов є філософськими трактатами і притчами екзистенціалізму.

Проте традиційний для екзистенціалізму ряд переживань коригувався життєвим досвідом Камю. Він народився в Алжирі в дуже бідній сім’ї: батько був сільськогосподарським робітником, помер від ран, отриманих на фронті, мати заробляла на існування прибиранням.

Абсурд світу проступав у ганебній бідності людини, що змушує жити на межі людяного і нелюдяного, у беззахисності людини перед судовою владою і суспільством у цілому (як у повісті “Сторонній”), у відсутності всякої свідомості життя і тієї справи, яку здійснює людина (як у есе “Міф про Сізіфа”), а так само в повному безглузді життя, підсумком якого у будь-якому випадку стане смерть (як у п’єсі “Калігула”).

Автор у своїх творах розглядає усі ці обличчя абсурдного існування людства, показує, як кожен із героїв сприймає своє положення у цьому світі, який знаходить вихід і чи знаходить взагалі.

У всіх творах Камю ми виявляємо муки тривожної думки, які близькі до нашого часу. Усією своєю творчістю Камю відповідав на питання: як людині жити у світі без вищого сенсу і без благодаті? Єдиною відповіддю на абсурдність людської долі Камю вважає бунт, “відмову від примирення”, спрямовані проти брехні і насильства.

Безпосереднім літературним попередником Камю у розробці теми абсурду був А. Мальро, який в 1926 році писав: “В душі європейської людини, пригнічуючи її великі життєві пориви, укорінений первинний абсурд”. За зауваженням Мальро, абсурд усе глибше й міцніше затверджується в бутті і свідомості сучасної людини, підпорядковувавши собі її думки і життєву поведінку. Для нього абсурд означав розлад між світом і людиною, безглуздість існуючого устрою.

Смерть, як одне з надвладних утілень абсурду, із найбільшою переконливістю доводить незалежність вічного світу по відношенню до тлінної людини і, на думку Мальро, окреслює межу людського життя, визначає її виключно земне значення. Людині не уникнути смерті, але вона може уникнути абсурду в житті – живучи наперекір смерті, ясно усвідомлюючи її невідворотність, прагнучи до подолання нікчемності людської долі, уникаючи всевластності абсурду.

У своєму розумінні абсурду Камю дуже близький до світоглядної позиції Мальро, хоча його філософська концепція складніша, у ній є окремі положення, що безпосередньо розвивають ідею про абсурд як розлад світу й людини, є й характерні уточнення, що вносять особливі відтінки в цю ідею, доповнюючі її, – головним чином, у плані послідовно раціонального осмислення фундаментальної ірраціональності буття.

Абсурдність світу в Камю відповідає абсурдній людині, що ясно усвідомлює абсурд – таким чином, абсурд виявляється зосередженим у людському пізнанні. Абсурд для Камю – це ясне, позбавлене всякої метафізичної надії бачення світу.

Абсурдна свідомість вимагає відповідних творчих форм – абсурдного художнього прийняття, абсурдного роману.

Для абсурдної свідомості, за Камю, всяке пояснення світу є марним – світ в силу своєї нелюдської самостійності вислизає від нас, відкидає нав’язувані йому зразки і схеми людського мислення. Абсурдна свідомість протистоїть світу – може лише випробовувати на собі і відбивати байдужість світу до людини. У творчості абсурдна свідомість обмежується тим, що намагається описати сторонній їй світ. Проблема відображення абсурду в художньому творі займає творчу свідомість Камю і знаходить головне місце в його текстах.

Літературний процес жодної епохи не був таким складним, напруженим і суперечливим, як у XX ст., добі складних і бурхливих подій, масштабних потрясінь, соціальних змін. У пошуках бажаної життєвої істини література нового часу звернулася до різноманітних філософських концепцій і теорій, які намагалися проникнути у глибинні таємниці життя, проаналізувати їх і визначити загальнолюдські цінності, які могли б урятувати людину в складних обставинах, стати їй моральною опорою.

Проблема абсурдності в “Міфі про Сізіфа”

Філософська праця “Міф про Сізіфа” переконує, що у вуста “стороннього” Камю вклав багато зі своїх ключових думок передвоєнної пори. На сторінках цього “есе про абсурд” вони, так або інакше, повторені і докладно розтлумачені.

За легендою, мстиві боги прирекли Сізіфа на безстрокову страту. Він повинен був котити на гору уламок скелі, але, ледве досягнувши вершини, брила зривалася, й усе доводилося починати спочатку. Спускаючись до підніжжя гори, Сізіф, яким він уявляється Камю, усвідомлював усю несправедливість долі, що випала йому, і сама вже ясність розуму була його перемогою. Але людська трагедія для Камю полягає у відсутності всякої свідомості: “Я не знаю, чи є у світі сенс, що перевершує моє розуміння. Але я знаю, що я не знаю цього сенсу і що мені не дано його пізнати”.

У “Міфі про Сізіфа” автор виявляє серйозну цікавість до питань естетики абсурду, розмірковує про можливість створення абсурдного роману, при цьому Камю приходить до думки, що “щастя й абсурд – діти однієї і тієї ж матері – землі. Вони нерозлучні”. Сізіф стає тим самим абсурдним героєм. Презирство до богів, ненависть до смерті, жадання життя коштували йому невимовних мук.

Сізіф приходить у своїх роздумах до маловтішного висновку: щастя і правди немає ані на землі, ані вище, усе безглуздо, значить, “ніщо не заборонене” й “ієрархія цінностей безглузда”, їй нема на що спертися. Будь-який вибір, отже, виправданий, аби він був усвідомлений. Сам по собі світ не абсурдний, він просто безрозсудний, не має нічого спільного з нашими бажаннями і пошуками сенсу. Не абсурдна й людина. Абсурд – це відношення між ними, розкол, прірва між спрямуваннями людини і мовчанням світу. І філософські пошуки абсолюту, і релігійну віру Камю вважає затемненням ясності бачення, примиренням людини з безглуздям страждання і смерті.

Справжньою відповіддю на абсурд він уважає бунт індивіда проти усієї долі, ясність бачення своєї долі і повнота переживання – ось цінності абсурдної людини. Єдиною шкалою для оцінки існування є достовірність вибору, самовизначення.

“Сторонній” виявився не лише абсурдним романом, а й романом про абсурд. Усупереч теоретичним твердженням автора “Міфу про Сізіфа” роман не лише відбивав абсурд, а й заперечував його – головним чином, у соціальній сфері буття. Ця гостра антисоціальна спрямованість “Стороннього”, що втілилася в украй сатиричних образах служителів закону, так само була наслідком філософської концепції абсурду: висуваючи ідею “безгрішності” людини, Камю звільняв її від зла, злом виявилося усе супротивне людині.

У творчості раннього Камю панує язичницьке переживання краси світу, радість від зіткнення із природою, з морем і сонцем Алжиру, від “тілесного" буття. “Романтичний екзистенціалізм“ Альбера Камю походив саме від цього потужного стимулу алжирських вражень. “Романтиком-екзистенціалістом” був Мерсо – герой твору Камю “Сторонній” (1937–1940, опублікована у 1942 р.). Композиційно ця повість нагадує короткий варіант роману Ф.М. Достоєвського “Злочин і покарання”.

Вона складається із двох рівних частин, в яких викладена хроніка одного звичайного, якщо можна так назвати вбивство людини, злочину і покарання, що слідувало за ним. Частини ці перегукуються між собою. По суті, друга частина – це криве дзеркало першої.

У першій частині герой “Стороннього” Мерсо – дрібний службовець однієї з контор Алжиру – оповідає про своє життя і низку подій, що передували вчиненому ним злочину. Сірі будні холостяка з алжирського передмістя тягнулися довгою чергою, кожен наступний день нічим не відрізнявся від попереднього (зустрічі з Марі, якій він чесно зізнається, що не знає, любить він її чи ні; стосунки з Раймоном, за чутками, сутенером, обіцянка допомогти йому провчити невірну коханку; розмови із сусідами). Нічого примітного не відбувалося.

В усякому разі, нічого такого, що могло б викликати у Мерсо живий інтерес. “Я, можливо, не завжди впевнений у тому, що саме мене цікавить, але абсолютно упевнений у тому, що не становить для мене жодного інтересу”, – зізнається він.

Краще за все героя Камю характеризує фраза “це мені байдуже”, яку він постійно повторює у різних варіаціях. Він залишається байдужим навіть до смерті власної матері, втім, вони давно перестали спілкуватися, тому що їм не стало, про що говорити одне з одним. Мерсо поводиться інертно навіть на її похоронах, так, немовби ця подія не має до нього жодного відношення. Зате він помічає, як неприродно поводиться оточення.

Наприклад, його керівник, який не висловлює співчуттів до тих пір, поки немає зовнішніх атрибутів трауру, або службовці, які точно знають, що пристало і що не пристало робити під час траурної церемонії, або сусід, старий Саламано, що сумує через зникнення собаки більше, ніж за покійною дружиною.

Єдине, до чого Мерсо не втратив інтересу, – це тілесні й фізичні радощі: їжа, сон, стосунки з Марі. Причому в його стосунках із дівчиною абсолютно відсутня емоційна прихильність. Справжню радість Мерсо здатний отримати тільки від спілкування із природою – від пекучого сонця, від моря, від розжареного піску, від струмка з холодною водою (усього того, що приносило радість і самому авторові). У першій частині свого твору Камю, по суті, зображує людину абсурду. Мерсо веде майже “рослинне” існування.

Він розчинений у природі, підкоряючись її незрозумілій силі. У завершальному розділі першої частини відбувається щось незрозуміле: несподівано навіть для самого себе Мерсо вбиває араба. Він розповідає про досконале вбивство так, немов не він сам натискав на курок, а якась невідома природна сила примушувала його. “Увесь розжарений спекотливий берег немов підштовхував мене вперед... Сонце палило мені щоки, на брови краплями стікав піт. Ось так само сонце палило, коли я ховав маму, і як того дня, тяжче за все стукало у скронях. Я не міг більше витримати і подався вперед... Тоді, не піднімаючись, араб витягнув ніж... І тоді усе закачалося. Море випустило важке зітхання. Мені здалося – небо розкривалося в усю широчінь, і хлинув вогняний дощ. Усе в мені напружилося, пальці стиснули револьвер. Опуклість руків’я була гладкою, відполірованою, спусковий гачок подався – і ось тут, сухим, але оглушливим тріском, усе й почалося...

Я зрозумів, що зруйнував рівновагу дня, надзвичайну тишу піщаного берега, де мені зовсім нещодавно було так добре. Тоді я ще чотири рази вистрілив у розпростерте тіло”. Ці чотири постріли прозвучали так, немов Мерсо “стукав у двері нещастя”.

Герой потрапляє на лаву підсудних. Він нічого не приховує, навпаки, охоче допомагає слідству. Але всі факти, які він викладає суду, тлумачаться викривлено. Суд, по суті, перетворюється на виставу, де герой почуває себе “третім зайвим”, його “усувають від справи, зводять до нуля”, і йому залишається тільки спостерігати за тим, що відбувається. Мерсо не впізнає самого себе: його звичайне, нічим не примітне життя перетворюється на “житіє лиходія”.

Його поведінка на похороні матері тлумачиться як небувала черствість; вечір наступного після вбивства дня, проведений із Марі, – як святотатство, а знайомство із Раймоном – як приналежність до злочинного світу. Природно, після такої характеристики суспільство бачить у Мерсо “виродка без сорому й сумління”, який грубо зневажив усі закони людського співіснування.

У суді він чесний і відвертий, не підозрюючи, що своїми правдивими свідченнями лише затягує зашморг на власній шиї. Наприклад, коли адвокат запитує Мерсо, чи горював він у день похорону матері, він чесно зізнається, що знаходився в такому фізичному стані, коли погано розумів, що саме відбувається, але точно знає, що “волів би, щоб мама була жива”.

На питання адвоката, чи можна розуміти його слова так, що Мерсо “узяв себе в руки і стримав власну скорботу”, він, не бажаючи кривити душею, відповідає негативно. Герой щиро вважає, що судити його мають не за бездушність, а за вбивство, але як жорстоко він помиляється!

Одинадцять місяців триває слідство, і одинадцять місяців герой спостерігає за дією відлагодженого механізму правосуддя. Спостереження Мерсо – спостереження відстороненої, сторонньої людини, але тим вони точніші. Здійснюється ритуал, у якому давно відсутня правда. Він настільки абсурдний, що Мерсо важко повірити у реальність того, що відбувається.

Проте, героєві ухвалений смертний вирок, але на ешафот його відправляють, по суті, не за скоєне вбивство, а за його “несхожість” з усіма іншими, за його відмову приймати загальноприйняті правила гри. Якщо в першій частині Камю зображує людину абсурду, яка здійснює вбивство, то у другій частині йдеться про абсурдність караючого її суспільства і тієї моралі, згідно з якою суспільство вбиває людину.

Злочин Мерсо полягає в тому, що в якийсь прекрасний момент він відкрив для себе одну істину: “життя не варте того, щоб за нього чіплятися”; життя людини безглузде, тому що рано чи пізно кожен сам помре, зникнувши без сліду. Невідомо, навіщо з’являється людина, невідомо, куди потім зникає. Це знання зробило Мерсо відчуженим, відстороненим від життя, від інших людей, зробило сумнівними в його очах усі прийняті в суспільстві морально-поведінкові правила.

Великий вплив на творчість А. Камю мали і праці Ф. Ніцше. Камю був тонким поціновувачем і глибоким знавцем цього філософа. Йому імпонував ніцшеанський “оптимізм, заснований на сп’янінні стражданням”.

Разом із початком публіцистичної діяльності, що помітно вплинула на становлення художнього мислення Камю, велике значення для його естетичної свідомості й самопізнання мало звернення до літературно-критичної творчості. Особливий інтерес Камю проявляв до романів А. Мальро “Завойовники” і “Доля людська”, з яких він сприймає ідею абсурду. Розмірковуючи над творчістю Мальро, Камю відзначає, що він намагається на конкретному, дуже актуальному матеріалі осмислити метафізичні проблеми свободи, смерті, “покинутості Богом”.

Камю звертає увагу на схильність Сартра до “безсилля”; що змушує малювати своїх героїв на межі людяного й нелюдяного, за якими маячить брудне абсолютне “ніщо”. Камю помічає, що за схильністю автора до аналізу майже патологічної розірваної особистості лежить фундаментальна проблема людської свободи. “Герой Сартра самотній, він замкнений у своїй свободі. Доля такої людини абсурдна. Далі вона не піде”. Ці роздуми призводять до концепції “абсурдної свободи”. Вважаючи смерть і невинність людини щонайпершими очевидностями “абсурдної свідомості”, відкидаючи усі апеляції до позбавленого достовірності потойбічного світу вищих цінностей, Камю приходить до розуміння свободи “абсурдної людини”. Саме в силу невинності їй усе дозволено.

Через згубні роздоріжжя вседозволеності проходять герої ранніх творів Камю – від Калігули до Мерсо у “Сторонньому”. Лише у пізніший період письменник приходить до думки, що не “можна бути вільним від інших людей”. Особливе місце займає в роздумах Камю про Кафку і його твори “Замок” і “Процес”. У “Процесі”, як уважає Камю, Кафка зосереджується на зображенні абсурдності життя. Йозеф звинувачений, тільки його провина залишається невідомою, а вирок незрозумілим. Спроби героя протистояти невблаганним силам “процесу” виглядають безнадійно.

Відкидаючи світоглядну спрямованість на потойбічне, властиву уявленням Кафки, Камю розглядає її як силу, що заперечує людину. Кафка дає образ фундаментальної відчуженості людини від світу, коли ж найближчі люди не здатні щиро любити людину. Особливу заслугу Кафки Камю бачить у підпорядкуванні письменника кропіткому відтворенню трагічності людської долі через повсякденність.

Таким чином, аналізуючи ідеї, образи, художні манери письменників і філософів кінця 30-х років, Камю розробляє власний художній світогляд, власну позицію, визначає принципи і установки свого творчого методу. Свідомістю письменника цілком опановує тема абсурдності людського існування, яка знаходить відображення в таких творах Камю, як “Сторонній”, “Калігула”, “Міф про Сізіфа” та ін.

Дата добавления: 2014-01-11