Питання № 4. Загальні правила цитування та посилання на використані джерела. Різновиди оформлення бібліографічних посилань. Переліки, правила їх подання

Посилання на використані джерела

Посилання в тексті роботи на джерела зазначати порядковим номером за переліком літератури, виділеним квадратними дужками, наприклад, "... у джерелах [1-3]....; [1, с. 3]...; [3, с. 7-9]... " (див. зразок стор. 27).

При посиланнях на розділи, підрозділи, ілюстрації, таблиці, формули, рівняння, додатки зазначають їх номери.

Якщо посилання наводяться у тексті, варто писати:

’’... у розділі 2...’’, ’’... дивися підрозділ 2.4...’’, ’’... відповідно до підрозділу 2.3...’’, ’’... на рисунку 1.5...’’, ’’... у таблиці 3.2...’’, ’’... згідно таблиці 3.2...’’ або ’’... виходячи із таблиці 3.2...’’, ’’... (див табл. 3.2)...’’, ’’... за формулою (2.5)...’’, ’’... у рівняннях (1.9)-(1.12)...’’, ’’... у додатку Б...’’ або ’’... (додаток Б)’’.

  Виходячи з табл. 3.2, можна зробити висновок, що...  

  Коефіцієнт плинності кадрів на підприємстві можна визначити за формулою (3.5).  

  Статистичний аналіз можна провести за допомогою ПЕОМ (додаток Б).  

Примітки

Примітки вміщують у роботі за необхідності пояснення змісту тексту, таблиці або ілюстрації.

Примітки розташовують безпосередньо після тексту, таблиці, ілюстрації, яких вони стосуються. Одну примітку не нумерують.

Слово "Примітка" вказують з великої літери з абзацного відступу, не підкреслюють, в кінці ставлять крапку і з великої літери в тому ж рядку дають текст примітки.

Переліки

Переліки, за потреби, можуть бути наведені всередині тексту підрозділів. Перед переліком ставлять двокрапку.

Перед кожною позицією переліку ставити арабські цифри з дужкою (перший рівень деталізації).

При подальшій деталізації переліку використовувати малу літеру абетки з дужкою (другий рівень деталізації).

При переносі речення на другий рядок в переліках його запис слід розпочинати від лівого поля (як при першому так і при другому рівнях деталізації).

Елементи витрат включають: 1) матеріальні витрати; 2) витрати на оплату праці: а) витрати на оплату основної та додаткової заробітної плати; б) виплати за не відпрацьований на підприємстві час; в) витрати, пов’язані із підготовкою (навчанням) та перепідготовкою кадрів; 3) відрахування на соціальні заходи; 4) амортизація основних засобів та нематеріальних активів; 5) інші витрати.

Переліки першого рівня деталізації вказують арабськими цифрами з абзацного відступу, другого рівня – з абзацного відступу відносно місця розташування переліків першого рівня.

Мова та стиль

Мова і стиль дисертаційної роботи як частина писемної наукової мови склалися під впливом так званого академічного етикету, сутність якого є інтерпретація власної і запозичених точок зору з метою обґрунтування наукової істини. Вже встановилися певні традиції у спілкуванні учених між собою як в усній, так і в писемній мові.

Найхарактернішою ознакою писемної наукової мови є формально-логічний спосіб викладу матеріалу. Це знаходить своє відображення в усій системі мовних засобів. Науковий виклад складається головним чином з роздумів, метою яких є доведення істин, виявлених у результаті дослідження фактів дійсності.

Для наукового тексту характерними є смислова завершеність, цілісність і зв’язність. Найважливішим засобом вираження логічних зв’язків тут є спеціальні функціонально-синтаксичні засоби зв’язку, що вказують на послідовність розвитку думки (спочатку, насамперед, потім, по-перше, по-друге, отже та ін.), заперечення (проте, тимчасом як, але, у той час як. а втім, аж ніяк), причинно-наслідкові відношення (таким чином, тому, завдяки цьому, відповідно до цього, внаслідок цього, крім того. до того ж), перехід від однієї думки до іншої (раніше ніж перейти до... звернімося до... розглянемо, зупинимося на... розглянувши...перейдемо до... необхідно зупинитися на... необхідно розглянути...), результат, висновок (отже, значить, як висновок, на закінчення зазначимо, все сказане дає змогу зробити висновок, підсумовуючи, слід сказати...).

Засобами логічного зв’язку можуть виступати займенники, прикметники та дієприкметники (даний, той, такий, названий, вказаний та ін.).

Не завжди ці та подібні їм слова прикрашають наукову працю, але вони є своєрідними дороговказами, які попереджають про хід думки автора, інформують про особливості його творчого шляху. Читач дисертації відразу розуміє, що слова „дійсно” або „насправді” вказують, що наступний текст повинен бути доведенням; „з другого боку”, „навпаки”, „але” готують читача до сприйняття протиставлення; „бо” – пояснення. Саме вони завжди використовуються в дисертаціях з хімії та математики для відображення логічних зв’язків, які іншим способом відтворити практично неможливо.

У деяких випадках словосполучення розглянуто вище типу не тільки допомагають окреслити переходи авторської думки, а й сприяють удосконаленню рубрикації тексту. Наприклад, слова „перейдемо до розгляду” можуть замінити заголовок рубрики. Вони, виконуючи роль невиділених рубрик, роз’ясніють внутрішню послідовність викладу, а тому в науковому тексті дуже потрібні.

На рівні цілого тексту для наукової мови, мабуть, основною прикметою є цілеспрямованість і прагматизм. Звідси стає зрозумілим, чому емоційні мовні елементи в дисертаціях не відіграють особливої ролі. Науковий текст характеризується тим, що цого складають лише точні, отримані в результаті тривалих спостережень і наукових експериментів відомості та факти. Це зумовлює і точність їхнього словесного вияву, і, тим чином, використання спеціальної термінології.

Завдяки спеціальним термінам стає можливим у короткій та економній формі давати розгорнуті визначення і характеристики наукових фактів, понять, процесів, явищ.

Треба пам’ятати, що науковий термін – це не просто слово, а втілення сутності даного явища. Отже, добирати наукові терміни й визначення необхідно дуже уважно. Не можна довільно змішувати в одному тексті різну термінологію, пам’ятаючи, що кожна галузь науки має свою, притаманну тільки їй термінологічну систему.

Не використовується також зміст прийнятих у даній науці термінів професійна лексика, тобто слова та вирази, поширені в певному науковому середовищі. Професіоналізми – це не позначення наукових понять, а умовні, у вищому ступені диференційовані найменування реалій, які використовуються в середовищі вузьких фахівців і зрозумілі тільки їм. Це їхній своєрідний жаргон. В основі такого жаргону лежить побутове уявлення про наукове поняття.

Фразеологія наукової прози також вельми специфічна. Вона покликана, з одного боку, визначати логічні зв’язки між частинами висловлювань (такі, наприклад, стійкі сполучення, як „навести результати”, „як показав аналіз”, „на підставі отриманих даних”, „підсумовуючи сказане”, „звідси випливає, що” та ін.), з другого – позначити певні поняття, будучи, по суті, термінами (такі, наприклад, як „струм високої напруги”, „державне право”, „вільна економічна зона” тощо ).

Деякі особливості наукової мови, що суттєво впливають на мовностилістичне оформлення дисертаційного дослідження. Насамперед слід відзначити наявність великої кількості іменників з абстрактним значенням, а також віддієслівних іменників (дослідження, розгляд, вивчення та ін.).

У науковій прозі широко представлені відносні прикметники, оскільки саме вони на відміну від якісних дають змогу з граничною точністю вказувати достатні та необхідні ознаки понять.

Особливістю мови наукової прози є відсутність експресії. Звідси домінуюча форма оцінки – констатація ознак, притаманних слову, яке визначають. Тому більшість прикметників є тут частинами термінологічних виразів. Так, правильним буде прикметник „наступні” замінити займенником „такі”, що всюди підкреслює послідовність перерахування особливостей і прикмет.

Дієслово й дієслівні форми несуть у тексті особливе інформаційне навантаження. Автори дисертаційних праць зазвичай пишуть „проблема, яка розглядається”, а не „проблема, яка розглянута”. Ці дієслівні форми служать для окреслення постійної ознаки предмета (у наукових законах, закономірностях, установлених раніше або в процесі даного дослідження), вони використовуються також при описі ходу дослідження, доведення, в описі устрою приладів і машин.

Широко вживаються також дієслівні форми недоконаного виду минулого часу дійсного способу, бо вони не фіксують ставлення до дії, яка описується, на момент висловлювання. Раніше – дієслова умовного і майже ніколи – наказового способу. Часто використовуються зворотні дієслова, пасивні конструкції, що обумовлено необхідністю підкреслити об’єкт дії, предмет дослідження (наприклад, „ У даній статті розглядаються...”,”Передбачено виділити додаткові кредити...”).

У науковій мові дуже поширені вказівні займенники „ цей”, ”той”, ”такий”. Вони не тільки конкретизуютьпредмет, але й визначають логічні зв’язки між частинами висловлювання (наприклад, „Ці дані служать достатньою підставою для висновку...”). Займенники „ щось”, ”дещо”, ”що-небудь” через неконкретність їхнього значення в тексті дисертацій не використовуються.

Синтаксис нової мови. Оскільки вона характеризується логічною послідовністю, тут окремі речення і частини складного синтаксичного цілого, всі компоненти (прості та складні), як правило, дуже тісно пов’язані один з одним – кожен наступний випливає з попереднього або є наступною ланкою в розповіді або міркуваннях. Тому для тексту дисертації, який потребує складної аргументації і виявлення причинно-наслідкових відносин, властиві складні речення різних видів із чіткими синтаксичними зв’язками. Звідси розмаїття складених сполучників підрядності „ завдяки тому що”, „між тим як”, „тому що”, „замість того щоб”, „з огляду на те, що”, „зважаючи на те, що”, „унаслідок того, що”, „після того, що”, „в той час як” та ін. Особливо часто використовуються похідні прийменники „ протягом ”, „відповідно до...”, „у результаті”, „на відміну від...”, „поряд з...”, „у зв’язку з” тощо.

Безособові, неозначено-особові речення в тексті дисертаційних робіт вживаються при описі фактів, явищ і процесів. Називні речення використовуються в назвах розділів, підрозділів і пунктів, у підписах під рисунками, діаграмами, ілюстраціями.

Писемна наукова мова має й чисто стилістичні особливості. Об’єктивність викладу – основна її стилістична риса. Звідси наявність у тексті наукових праць вставних слів і словосполучень на позначення ступеня достовірності повідомлення. Завдяки таким словам той чи той факт можна подати як достовірний (дійсно, насправді, зрозуміло), припустимий (треба гадати, як видно), можливий (можливо, ймовірно).

Обов’язковою вимогою об’єктивності викладу матеріалу є також вказівка на джерело повідомлення, автора висловленої думки чи якогось виразу. У тексті цю умову можна реалізувати за допомогою спеціальних вставних слів і словосполучень („ за повідомленням”, „за відомостями”, „на думку”, „за даними”, „на нашу думку” тощо).

Діловий і конкретний характер опису явищ, які вивчаються, фактів і процесів майже повністю виключає емоційно забарвлені слова та вигуки. У науковій мові вже досить чітко сформувалися певні стандарти викладення матеріалу. Використання синтаксичних конструкцій дає змогу сконцентрувати увагу читача тільки на самій дії. Суб’єкт дії при цьому залишається невизначеним, оскільки вказівка на нього в такого роду наукових текстах необов’язкова.

Стиль писемної наукової мови – це безособовий монолог. Тому виклад зазвичай ведеться від третьої особи, бо увага зосереджена на змісті та логічній послідовності повідомлення, а не на суб’єкті. Порівняно рідко використовуються форми займенників першої і зовсім не використовуються другої особи однини. Авторське „я” ніби відступає на другий план. Стало неписаним правилом у дисертації замість „я” використовувати „ми” з огляду на те, що вираз суб’єкта авторства як формального колективу надає більшого об’єктивізму викладенню (на нашу думку... нами доведено... наше бачення... тощо). Проте нагромадження в тексті займенника „ми” справляє малоприємне враження. Тому автори дисертаційних праць намагаються використовувати звороти, що виключають наявність цього займенника. На допомогу приходять конструкції з невизначено-особовими реченнями („Спочатку проводять відбір зразків для аналізу, а потім встановлюють їхню відповідність за розмірами шаблонів...”). Використовується також форма викладу від третьої особи („Автор вважає...”). Аналогічну функцію виконує речення є пасивними дієприкметниками („Розроблений комплексний підхід до вивчення...”), в якому відпадає потреба у фіксації суб’єкта дії, що тим самим дає змогу уникати в тексті дисертації особових займенників.

Якостями, які визначають культуру наукової мови, є точність, ясність і стислість. Смислова точність – одна з головних умов забезпечення наукової та практичної значущості інформації, вміщеної в тексті дисертаційної праці. Недоречно вжите слово може суттєво викривити сенс написаного, призвести до подвійного тлумачення тієї чи іншої фрази, надати всьому тексту небажаної тональності. Поганою є звичка пересипати мову канцеляризмами, заплутаною книжковою лексикою, переобтяжувати її чужомовними словами. Трапляються випадки, коли звичайні українські слова вживаються неточно, всупереч їхній семантиці. Знижує точність інформації також проникнення в наукову мову просторічних жаргонних слів цехового вжитку, які використовуються замість відповідних термінів. Точність наукової мови забезпечується ще й дотриманням стилістичних норм і зв’язків слів у реченні. Порушення їх породжує неправильне тлумачення висловленої думки.

Ще одна необхідна якість наукової мови – її ясність. Ясність – це вміння писати доступно і дохідливо. Практика показує, що багато неясностей виникає там, де автори замість точних кількісних значень використовують слова і словосполучення з невизначеним або занадто узагальненим значенням.

Дуже часто автори дисертацій пишуть „і т. ін., тощо”, не знаючи, як продовжити перелік, або вводять до тексту словосполучення „цілком очевидно”, коли не можуть викласти інших аргументів. Звороти „відомим чином” або „спеціальним пристроєм” нерідко засвідчують, що автор у першому випадку не знає яким чином, а у другому – який саме пристрій.

Здебільшого порушення ясності викладу викликане намаганням окремих авторів надати своїй праці уявної науковості. Звідси й зовсім непотрібна наукоподібність, коли простим усім добре відомим предметам дають ускладнені назви.

Досить часто доступність і дохідливість називають простотою. Простота викладу сприяє тому, що текст дисертації читається легко, тобто коли думки автора сприймаються без ускладнень. Проте не можна ототожнювати простоту і примітивність. Не слід також плутати простоту із загальнодоступністю наукової мови. Популяризація тут виправдана лише в тих випадках, коли наукова праця призначена для масового читача. Головне в мовностилістичному оформленні тексту дисертації полягає в тому, щоб її зміст за формою свого викладу був доступний для того кола учених, на яких ця праця розрахована. Стислість – третя необхідна й обов’язкова якість наукової мови. Реалізація цієї якості означає вміння уникнути непотрібних повторів, надмірної деталізації та словесного мотлоху. Кожне слово і вираз служать тут тій меті, яку можна сформулювати таким чином: якомога не тільки точніше, але й стисліше донести сутність справи. Тому слова і словосполучення, які не несуть жодного смислового навантаження, повинні бути повністю виключені з тексту дисертації.

Багатослів’я або мовна надмірність найчастіше виявляється у вживанні зайвих слів. Щоб уникнути цього, необхідно перш за все боротися із плеоназмами, коли до тексту попадають непотрібні слова. Вони свідчать не тільки про мовну недбалість її автора, а й часто вказують на нечіткість його уявлення про предмет дослідження або на те, що він просто не розуміє точного сенсу слів, узятих з чужої мови.

До мовної надмірності слід віднести й уживання без потреби чужомовних слів, які дублюють українські й тим самим невиправдано ускладнюють вислів. Неправильне або паралельне використання чужомовної лексики призводить, як правило, до зайвих повторень, наприклад: „промислова індустрія”, „форсувати будівництво прискореними темпами”.

Інший різновид багатослів’я – тавтологія, тобто повторення одного й того ж іншими словами. Чимало дисертацій переповнено повтореннями однакових або близьких за значенням слів.

Окрім лексичних форм багатослів’я, у дисертаціях трапляються і стилістичні огріхи, серед яких переважають канцеляризми, що засмічують мову, надаючи їй казенного відтінку. Особливо часто канцеляризми потрапляють у наукову мову через недоречне використання так званих прислівникових сполук, позбавляючи її емоційності та стислості

Питання № 5. Ілюстрації, таблиці, формули та рівняння. Правила їх оформлення.

Ілюстрації, таблиці, формули слід розміщувати у роботі безпосередньо після тексту, де вони згадуються вперше, або на наступній сторінці. На всі ілюстрації, таблиці та формули мають бути посилання в тексті. Ілюстрації та таблиці повинні мати назву.

Ілюстрації, таблиці, формули слід нумерувати арабськими цифрами порядковою нумерацією в межах розділу, за винятком тих, що наводяться у додатках. Номер ілюстрації, таблиці, формули складається з номера розділу і їх порядкового номера, відокремлених крапкою, наприклад: Таблиця 2.1 – перша таблиця другого розділу; Рисунок 2.1. – перший рисунок другого розділу; формула (2.1.) – перша формула другого розділу.

Якщо у роботі одна ілюстрація чи таблиця чи формула, їх нумерують також згідно із зазначеними вимогами.

Відстань від тексту роботи до ілюстрації, таблиці, формули таблиці і від них до тексту – 15 мм.

Ілюстрації (рисунки, графіки, схеми, діаграми)

Ілюстрації повинні мати назву, яку розміщують під ілюстрацією.

За необхідності під ілюстрацією розміщують пояснювальні дані (підрисуночний текст).

Ілюстрація позначається скороченням "Рис.", що разом з назвою ілюстрації розміщують після пояснювальних даних, наприклад, "Рис. 3.2. Динаміка доходів та витрат населення".

Слово "Рис." пишеться з абзацного відступу від лівого берега. Назва ілюстрації пишеться з великої літери. Усі інші – малі за машинного способу - звичайним 14 шрифтом (не жирним, не курсивом, не підкресленим), без лапок і без крапки в кінці.

При зображенні графіків, подана інформація має бути зрозумілою, вісі слід підписувати, кількісні вирази, ознаки та пояснення доцільно вказувати, необхідно застосовувати лише штрихові ілюстрації (чорно-білі).

Таблиці

Цифровий матеріал оформлюють у вигляді таблиць.

Таблиця повинна мати назву, яку вказують малими літерами (крім першої великої) і вміщують над таблицею (без лапок і крапки в кінці). Назва має бути стислою і відбивати зміст таблиці. Між назвою таблиці і самою таблицею роблять відступ 15 мм.

У правому верхньому куті над відповідним заголовком таблиці розміщують надпис “Таблиця” із зазначеним її номером. Номер таблиці складається з номера розділу і їх порядкового номера, відокремлених крапкою, наприклад: Таблиця 2.1 – перша таблиця другого розділу;

Для всіх даних в таблиці повинні вказуватися одиниці виміру. Вони вказуються після заголовку графи через кому, або справа над таблицею з маленької літери в дужках, якщо дані вимірюються одними одиницями. Якщо в таблиці наведені дані, які мають декілька різних одиниць виміру, то необхідно внести до таблиці окрему графу щодо одиниць виміру. Одиниці виміру скорочують згідно із загальноприйнятими нормами. Числовий матеріал в графах таблиці вказується без одиниць виміру. Дані в таблиці дозволяється друкувати 12 – 14 шрифтом.

Заголовки граф таблиці починають з великої літери, а підзаголовки - з малої, якщо вони складають одне речення із заголовком.

Підзаголовки, що мають самостійне значення, пишуть з великої літери. В кінці заголовків і підзаголовків таблиць крапки не ставлять. Заголовки і підзаголовки граф указують в однині.

Не допускається залишати в "головці" таблиці або в її даних незаповнені комірки. Якщо даних не існує, то ставлять "О" або "Х".

Графи та рядки таблиці нумеруються арабськими цифрами. Якщо рядки або графи таблиці виходять за межі формату, таблицю поділяють на частини, розміщуючи одну частину під однією, або поруч, або переносячи частину таблиці на наступну сторінку.

Перенос таблиці здійснюється із зазначенням номера таблиці без назви.

Допускається при поділі таблиці на частини її головку або боковик заміняти відповідними номерами граф чи рядків, нумеруючи їх арабськими цифрами у першій частині таблиці.

Якщо таблиця не переноситься на наступну сторінку, графи таблиці не нумеруються. Перенесення таблиці на наступну сторінку допускається при написанні не менш двох рядків після "головки" таблиці.

Формули та рівняння

Формули та рівняння розташовують посередині робочого рядка. Після формули чи рівняння ставиться кома.

Номер формули або рівняння зазначають на рівні формули або рівняння в дужках у крайньому правому положенні на рядку.

Пояснення значень символів і числових коефіцієнтів, що входять до формули чи рівняння, наводити безпосередньо під формулою у тій послідовності, в якій вони наведені у формулі чи рівнянні.

Пояснення значення кожного символу та числового коефіцієнта слід давати з нового рядка. Перший рядок пояснення починають словом "де" без двокрапки

Запитання для самоконтролю

1. Які структурні частини науково-дослідницької роботи?

2. Які основні правила оформлення роботи.

3. Які вимоги висуваються до оформлення структурних елементів роботи?

4. Назвати правила подання в тексті складних числівників, літерних абревіатур.

5. Які є особливості наукової мови?

6. Розкрити особливості синтаксису наукової мови.

7. Розкрити стилістичні особливості наукової мови.

8. Назвати способи утворення скорочених слів, види скорочень.

9. Як в наукових роботах позначаються порядкові номери століть, кварталів, томів видань.

Рекомендована література

1. Головій В.М., Кузькін Є.Ю. Основи наукових досліджень: методологія, організація, оформлення результатів. Навчальний посібник / В.М. Головій, Є.Ю. Кузькін. – Харків: ХІФ УДУФМТ, 2009. – С. 235- 286 (294 с.)

2. Головій В.М. та інш. Основи наукових досліджень: методологія, організація, оформлення результатів. Навчальний посібник / В.М. Головій та інші. – К.: «Хай-Тек Прес», 2010. – С. 269-328 (344 с.)

3. Лудченко А.А. Основы научных исследований. Учебное пособие / А.А. Лудченко, Я.А. Лудченко, Т.А. Примак; под ред. А.А. Лудченко. – К.:
О-во «Знання», КОО, 2000. – С. 94-108 (114 с.)/

4. Методичні рекомендації до оформлення курсових і дипломних робіт/

5. Шейко В.М., Кушнаренко Н.М. Організація та методика науково-дослідницької діяльності. Підручник / В.М. Шейко, Н.М. Кушнаренко. – 2-ге вид. перероб. і доп. – К.: Знання-Прес, 2002. – С. 127-146, 182-207, 209-229 (295 с.)

Дата добавления: 2014-11-06