Питання для дискусій. Питання для самодіагностики

Питання для самодіагностики

1. Які культурно-історичні обставини зумовили специфіку картини світу в культурі XVII ст.?

2. Яким був ідеал людини в Новій культурі та які суперечливі моральні уроки несе в собі культура Нового часу?

1. Порівняйте світомодель Нового часу і Середньовіччя.

2. Сформулюйте вашу особисту думку про роль українського козацтва у формуванні української національної ідентичності.

3. Що з «козацької ідеї» заслуговує, на вашу думку, на збереження, а що є застарілим та гальмує подальший розвиток сучасної української національної ідентичності?

Лекція № 6. «Українське бароко»

Основна ідея: лекція знайомить студентів з основними характеристиками й особливостями українського бароко, становленням культури Слобожанщини.

План лекції

6.1. Українське бароко.

6.2. Життя і творчість Сковороди Г. С. як явище української барокової культури.

6.3. Становлення культури Слобожанщини у ХVІІ – ХІХ ст.

Після вивчення теми студенти набудуть таких компетентностей:

- виявляти сутність Українського бароко як загальнокультурного стилю та його прояви у мистецтві;

- визначати і усвідомлювати роль творчості Г. Сковороди як явища світової та вітчизняної культури;

- характеризувати та усвідомлювати процес становлення культури Слобожанщини у XVII – XIX ст.

6.1. Українське бароко

Саме козацькі часи в історії України називають добою Бароко маючи на увазі не лише мистецький стиль, а значно ширше духовне поняття: світовідчуття. Культура Бароко в Україні охоплює другу половину XVII – XVIII ст. Порівняно із Західною Європою стиль бароко в Україні поширився із значним запізненням. Слід зазначити, що в цілому Бароко – стиль мистецтва кінця XVI – сер. XVIII ст., походження якого йдеться від італ. «Ваrоссо» – дивний, чудний, вичурний, або «перла неправильної форми». Центром формування цього стилю став Рим. Зачинателями вважаються італійські майстри Л. Берніні, Ф. Барромені.

Головними видами барокового мистецтва були архітектура, декоративний живопис, скульптура і святковий портрет, художнім завданням – прагнення до величчя і пишності. У цьому стилі можна виділити дві течії: офіційну та народну. Перша відображала церковно-історичний образ життя. Головне місце відводилося зображенню героїчних, ідеальних особистостей, на яких лежав відбиток муки і страждань. Друга течія – плебейсько-се-лянська, або народна – виводила людей простонародних (М. Караваджо, П. Рубенс, Д. Веласкес, Х. Рембрандт). Європейська католицька церква бачила в мистецтві бароко можливість повернення своєї влади. Культові споруди вражали своїм багатством, прославляли силу Бога і його місце на землі, що давало можливість впливати на внутрішній світ людини. У стилі бароко реалізувалися й інтереси монархів. Синонімом краси стали велич і багатство. Палац перестав бути замком і тонув у розкоші, викликаючи трепет благоговіння. Українське Бароко за своїми формами також можна поділити на так зване «високе», «середнє» та «низьке». Високе Бароко створювалося та розповсюджувалося представниками аристократії й духовенства, середнє і низьке – міщанством, козацтвом, селянством. Елітарні мотиви в українському Бароко були притаманні лише літературному процесу, всі ж інші види барокового мистецтва – досить демократичні сюжетно, з використанням традицій народної творчості. У кожному з них панувала чуттєва й інтелектуальна напруга, сполучення аскетичності і гедонізму, символіки та натуралістичності.

У цілому, українське бароко виявилося співзвучним історичному часові, що переживав народ, і тому так повно виразило і його філософію, і психологію, й естетику. Більш того, національний варіант Бароко в Україні прямо називають «козацьким». Причиною тому було те, що: по-перше, саме козацтво того часу було носієм нового художнього смаку. По-друге, воно виступало в ролі основного і багатого замовника. По-третє, козацтво мало власне творче середовище. По-четверте, воно виступало творцем художніх цінностей. Серед них маємо: козацькі думи, пісні, поеми, козацький танок, портрет, ікони, козацькі собори. Не дивно, що й істориками цієї доби стали її безпосередні творці. Слід зазначити, що українське Бароко утверджувало образи, які характеризували колективні, суспільні, національні риси народу в цілому.

До естетичних особливостей українського Бароко можна віднести:

- багатобарвність,

- контрастність,

- мальовничість,

- посилену декоративність,

- динамізм,

- небачену вигадливість форм.

Таким чином, зі стилем Бароко пов’язане широке коло явищ української культури XVII – XVIII ст. – як і літературне бароко (поетичні добутки різних жанрів українською, польською й латинською мовами), шкільна драма, що виникла з віршованих діалогів, і шкільний театр, що прийшов на Україну з Польщі і набув тут широкого поширення. Виникнення національного театру на Україні також відноситься до цієї епохи: 1619 році у Кам’янці Струмиловій під Львовом представлені були дві інтермедії Якова Гавватовича, написані народною мовою на фольклорні сюжети «Продав кота в мішку» і «Кращий сон»; у них уперше з’являється образ українця – селянина. У архітектурі видатним явищем національної культури стало «козацьке бароко», пов’язане з культурною діяльністю гетьманів, козацької старшини, а також заможного міщанства й вищого духовенства. Спокійні, врівноважені форми не відповідають світовідчуванню людини бурхливої епохи, якою було для України XVII ст. Архітектурні пристрасті сучасників окреслюють для нас емоційно-психологічний образ людини того часу як особистості активної, динамічної, що тягнеться до всього яскравого, святкового, перейнятої пафосом надприродного. Керуючись національними й релігійними почуттями, а також бажанням увічнити своє ім’я, замовники споруджують розкішні дерев’яні й кам’яні церкви, прикрашаючи їх багатоярусними різьбленими іконостасами, цими шедеврами національного мистецтва, настінними розписами й іконами, дарують церквам дорогоцінне начиння й літературу. Такі Вознесенський собор у Переяславі-Хмельницькому, Покровський собор у Харкові. Тільки на кошти гетьмана Івана Мазепи на Україні було зведено й відреставровано наприкінці XVII – на початку XVIII ст. 20 церков, у тому числі церква Всіх Пречистих у Києво-Печерській лаврі і Софійський собор у Києві.

В українському образотворчому мистецтві поряд із традиційним релігійним живописом поширюється портретне мистецтво. До наших днів збереглася безліч портретів видатних персонажів української історії й пересічних людей (міщан, купців, заможних ремісників і членів їхніх родин) роботи українських художників, що свідчать про розвиток портретного жанру, джерела якого ведуть до культури європейського Відродження. Характерною пам’яткою народного образотворчого мистецтва є сюжет «Козак Мамай» – зображення козака-запорожця, що сидить під деревом з бандурою в руках. Такі картини у величезній кількості виконувалися безіменними сільськими художниками, що органічно поєднали національне світобачення й барокову стилістику. У музиці стає популярним багатоголосний, так званий партесний спів, що прийшов з Європи. У великих типографіях Києво-Печерської лаври, Львова, Чернігова й інших міст розвивається графічне мистецтво: оздоблення книги, книжкова мініатюра, гравюра на дереві й на міді, техніка якої знову ж таки прийшла з Заходу і була засвоєна українськими майстрами. Отже, в ХVII – ХVIII ст. в Україні формується національна школа українського Бароко, що виділяється в самостійний напрям великого барокового стилю. Українське Бароко гармонійно поєднало естетику європейського бароко з притаманним йому антиномічним почуттям (боріння між аскетичною відчуженістю від життя і смаком до земних насолод) з давніми традиціями давньоруського кам’яного зодчества та народної дерев’яної архітектури. Антиномічна ідея вивищення через умалення й смирення пронизувала життя і творчість українського філософа Г. Сковороди.

6.2. Життя і творчість Г. С. як явище української барокової культури

Феноменальним явищем в історії української культури була творчість Григорія Савича Сковороди (1722 – 1794). Він народився в с. Чорнухи Лубенського полку в сім’ї малоземельного козака. Навчався в Києво-Могилянській академії (1738 – 1741, 1744 – 1750), був співаком придворної капели в Санкт-Петербурзі (1742 – 1744), перебував у складі посольської місії за кордоном (1750 – 1753), а згодом викладав у Переяславському колегіумі поетику, працював домашнім учителем. У 1759 – 1764 рр., а також у 1768 р. був викладачем у Харківському колегіумі, після чого вже до самої смерті був мандрівним філософом, писав діалоги, читаючи та даруючи їх своїм друзям і знайомим. Сковорода називав Лівобережну Україну своєю матір’ю, а Слобідську Україну – своєю рідною тіткою, бо тут він довго жив і любив цей край. Г. Сковорода є найяскравішим і найхарактернішим представником української національної філософської думки. Його творчість багато в чому зумовлена попередніми надбаннями у цій галузі й водночас визначила подальші шляхи розвитку української філософії (П. Юркевич, В. Винниченко, Д. Чижевський тощо).

Учення Г. Сковороди викладено в його філософських трактатах, діалогах, збірках поезій, байок: «Начальная дверь ко христіанскому добронравію», «Симфонія, нареченія книга Асхань о познані самого себя», «Разговор, называемый амравиш, или букварь мира», «Сад божественных песней», «Басни харковскія» та ін. Він уважав християнську віру філософією, а філософію розумів як християнську віру. Згідно з його поглядами у світі існують дві основи – вічне і тлінне, три світи – великий (космос), малий (мікрокосм, чоловік), символічний (Біблія). Через три світи проходять дві основи: вічне (найважливіше) та тлінне. Значення має тільки вічність, хоча люди надають перевагу тлінному. В людині повинен царювати дух, а не тіло, вона повинна жити задля самосвідомості й Богосвідомості.

Г. Сковорода мріяв про християнське суспільство, ідеалом для котрого буде Ісус Христос. Відповідно до таких поглядів, вчений робив висновок: якщо найголовніше у світі є вічність, то щастя треба засновувати не на тлінному, а на вічному – не на багатстві, не на чинах, не на здоров’ї, а на тім що вічно існує, всередині нас самих. Спізнавши саму себе людина знайде спокій та радість. Для цього, стверджував Г. Сковорода, потрібно віддатися у волю Божу, тобто спізнати свої схильності й відповідно тому вибрати собі діло, працю. Саме таке діло буде корисне для громади, суспільства, а також улюблене для людини. Взагалі Бог ніколи не кривдить, він схожий на джерело, яке сповнює водою різну посудину. Цих посудин дуже багато, поміж них нема однакових, але кожна посудина сповнена ущерть. Кожна людина, на думку філософа, схожа на інших тим, що Бог дав їй величезні можливості, але відрізняється від інших тим, що ці можливості відмінні. Щасливою людина може бути тоді, коли вона пізнає свою натуру й схильність. Тому виховання дітей він бачив у пізнанні натури, схильності кожної дитини та їх розвитку: навчати і учитися необхідно тому, до чого прихильна людина. Інакше кажучи, філософські погляди Г. Сковороди базувалися на його ідеї «спорідненої праці» та «нерівної рівності».

Філософія для Г. Сковороди є квінтесенцією самого життя, тому головним у людині є не стільки її «теоретичні», пізнавальні здібності, скільки емоційно-вольове єство її духу, серце, з якого виростає й думка, й почуття. Ця риса споріднює філософа як з багатьма давніми й сучасними йому містиками, так і з більш пізніми мислителями, передусім представниками «філософії життя» та екзистенціалізму.

Характерним для філософської позиції Сковороди є широке використання мови образів, символів, а не чітких раціоналістичних понять, які не в змозі задовільно розкрити сутність філософської та життєвої істини. Філософські погляди та гуманістичні ідеали Сковороди відбилися й на його поетичній творчості. У рукописних збірках «Сад божественных пісень» та «Басні Харковскі» Сковорода пропагував високі моральні якості людини, закликав добувати знання, заохочував до добрих справ. Яскраву картину тогочасної реальності намалював Сковорода у знаменитому вірші «Всякому городу нрав і права», слова якого пізніше І. Котляревський вклав в уста Возному в п’єсі «Наталка Полтавка».

Літературні твори Сковороди відзначені щирим патріотизмом, любов’ю до Батьківщини та її історії. Засновник Харківського університету В. Каразін писав про Сковороду: «Ми під козацьким чубом, і в українській свитці мали свого Піфагора, Орігена, Лейбніца». Досягнення Г. Сковороди в науці, художній творчості висловлювали думки народу, сутність його ідеалів, спрямованість його поглядів і тому були йому зрозумілі й близькі.

6.3. Становлення культури Слобожанщини у XVII – XIX ст.

Слобожанщина – це край з неповторним геополітичним положенням на перехресті Сходу і Заходу, Півдня і Півночі. Політичні, економічні, культурні течії як з західних, так і з східних обріїв впливали на розвиток культури краю. Розкопки археологів свідчать, що на території Слобожанщини віддавна мешкали різні народи: східно-сарматські, черняхівські племена, половці та ін. Крім цих племен, які займалися тваринництвом, землеробством і ремеслом, жили також племена унікальної салтівської культури, стародавні сліди якої були знайдені в селі Верхній Салтів (Вовчанський район Харківського регіону).

На початку 1 тисячоліття н. е. територія нинішньої Слобожанщини складала південно-східну окраїну придніпровського масиву слов’янських хліборобських племен роменської культури. У «Слові о полку Ігоревім» згадується старослов’янське місто Донець. У X – XII століттях воно було розташоване на правому березі ріки Уди Археологічні розвідки доводять, що Донець був не лише фортецею, але і центр ремесла (ковальського, ювелірного, гончарного), був пунктом транзитної торгівлі. З кінця Х ст. значна частина сучасної Харківської області входила до складу Київської Русі, а з – XII ст. стає крайнім пунктом поселень слов’ян на південному Сході. У першій половині XII століття, під час татаро-монгольського набігу, територія краю зазнала безжалісного спустошення і невдовзі перетворилась на так зване «Дике поле», покрите лісами та степовими травами. Саме тут, між лісами й болотами, проходив сумно відомий Муравський шлях – шлях із Криму на Русь, по якому здійснювали набіги за здобиччю та невільниками кримські та ногайські татари.

Для захисту від них на початку XVII століття серед «Дикого поля» почали створюватися перші малочисельні укріплені пункти – невеликі фортеці та остроги – Царе-Борисів (1600 рік), Чугуїв (1638 рік), Валки (1646 рік). Активне освоєння цих земель розпочалось в 30-ті роки XVII століття, а масовий характер дістало під час визвольної війни українського народу в 1648 – 1654 роках.

Як відомо, за часів політичного й економічного занепаду України середини XVII ст. починається переселення на вільні землі «Дикого поля», які знаходилися під формальною владою Московської держави. Цей процес стає першим етапом формування Слобожанщини як культурно-історичної цілісності. Необхідно враховувати, що слобожанські землі заселялися в основному колоністами, які були вихідцями з Речі Посполитої, в яку з часів Унії 1596 року входили нинішня Литва, Білорусія, Прусські землі, первісно вся, а з 1653 року. Правобережна Україна. Землі України були осередком сарматизму (польська шляхта оголосила себе нащадком давніх сарматських племен, що населяли в перші століття нашої ери територію Північного Причорномор’я). Польща у XVII ст., як і цілий ряд країн слов’янського регіону, входила до «світу прикордонних фортець» – охороняла кордони європейського християнського світу від мусульманської Туреччини, кримських татар. Польська шляхта, народ демонстрували вірність католицизму. Католицька церква мала міцні позиції. Єзуїти займалися освітою в релігійному дусі. Тому польське суспільство нетерпимо ставилося до іновірців. Українці тікали від фанатизму католиків на «Дике поле». Г. Квітка описує, що «вільне поселення та свавільне захоплення землі (біженцями) українською мовою звучить – «поселитися слобідко», отже переселенці українці стали називатися слобожанами, а їхній край Слобідською Україною. Слободами поселення називалися через те, що одержували пільги, звільнялися від податків, мали хоч якусь автономію. Влада розділялась між 5 полковниками, які мали жалувані грамоти від Москви. На чолу полкового уряду стояли виборні полковник і полкова старшина. Полковник керував усіма військовими і адміністративними справами, розпоряджався землею (видавав універсали зі своїм підписом і печаткою). Полкова старшина складалася з 6 осіб: полковий обозний, суддя, осавул, хорунжий і два писаря. Для вирішення питань збиралася полкова Рада. Полк поділявся на сотні (сотню утворював певний наділ землі з усіма селами і хуторами, а тому кількість сотень була неоднаковою). Так, Д. Багалій в «Історії Слобідської України», наприклад описує Харківський полк, який спочатку складався з 5 сотень (Валківська, Ізюмська, Вовчанська, Куп’янська, Харківська).

Відповідно до зростання населення полку, збільшувалася й кількість сотень (на 1676 рік – вже 15 сотень). У сотнях був сотенний уряд (складався із сотника, отамана, осавула, писаря і хорунжого. Найбільшою пільгою усім переселенцям було право вільної займанщини землі. Одночасно з українцями на Слобожанщині з’являлися і російські поселенці. Таким чином, на Слобожанщині формується новий варіант української культури, що в подальшому буде зазнавати трансформування і модифікації. Слобожанщина створила свій тип людини, свій тип ментального сприйняття світу. Причинами такого явища були: відсутність стабільності; постійна загроза нападу кочовиків; постійна загроза смерті; випадковість подій. Усе це формувало авантюрно-козацький тип людини – мандрівного воїна та хлібороба одночасно, який не боїться зовнішніх загроз, вміє цінувати стабільність родового укладу життя. Отже, на Слобожанщині формується цілий прошарок вільних людей – слобожанських козаків, які ревно охороняють свої права, привілеї. Ці привілеї були різного характеру, але охоплювали всі суспільні стани – посполитих, міщан, козаків. У містах існували цехові організації, панувало магдебурзьке право, надавалося право на безмитну торгівлю (у тому числі на ярмарках). Слобожанські міста і села зберігали значну самостійність від Москви майже до кінця XVIII ст. Така незалежність слобожанських людей була результатом певної етнічної ізоляції, яка поступово формувала специфічний тип ментальності: відчуття незалежності; первинність інтересів свого роду; розуміння проблем роду, бажання освіти молоді, що зможуть гідно продовжувати рід.

Тоді на великих територіях сучасного Сходу України в основному мешкали виходці з Задніпров’я. Землі ці стали називатися Слобідською Україною, або Слобожанщиною, центром якої став Харків, заснований в 1654 році на злитті річок Харків і Лопань. Протягом 1656 – 1659 років, під керівництвом першого воєводи Воїна Селіфонтова, на місці сучасної центральної частини міста була збудована дерев’яна фортеця. Тому на першому гербі Харкова були зображені золотий натягнутий лук із стрілою на зеленому полі. Для захисту від татар у середині XVII століття створені Харківський, Ізюмський, Охтирський, Сумський та Острозький слобідські козачі полки. Харків швидко став воєнно-адміністративним, а пізніше – торговельно-ремісничим і економічним центром усієї Слобожанщини. У період формування та розквіту Східно-Слободських земель України (XVII століття) Харків одержав статус губернського міста, а в 1780 році став центром Харківського намісництва (потім – Слобідсько-Української, а пізніше – Харківської губернії). У 1781 році імператрицею Катериною II Харківській губернії був дарований новий герб: «...в зеленому полі покладені хрестоподібно ріг достатку з плодами, які знаходяться в ньому, та квітами і Кадуцея або Меркур’їв жезл, які символізують як достаток окружних країв того міста, так і торгівлю, що проводиться на знатній ярмарці яка там буває...» – так описував герб міста П. П. фон Вінклер в своїй праці «Герби Російської імперії» у 1899 р. Цей герб був офіційною емблемою Харківської губернії до 1917 року, таким є він для Слобожанщини і зараз.

Життя та подальший розвиток регіону повністю виправдали значення цієї символіки. Харківський регіон та Харків стали великим центром ремесел та торгівлі на півдні Російської імперії. Значною мірою цьому сприяло його географічне положення на перехресті шляхів з Москви, Петербургу, Києва в Крим та на Кавказ. У середині XIX століття товарообіг харківських ярмарків складав майже 50 % товарообігу всіх ярмарків України. Уже з кінця XVII – початку XIX століття в губернії виникають перші мануфактури, а пізніше – фабрики та заводи. Одночасно Харків стає культурним, науковим та просвітнім центром на Сході України. У 1726 році з Бєлгорода в наше місто переведено архієрейську школу, створену випускником Києво-Могилянської академії єпископом Спіфанієм Тихорським за допомогою князя Голіцина, яка одержала назву слов’яно-греко-латинської, а пізніше перетворена в Харківський колегіум, який став центром освіти та науки на півдні Росії. В його стінах вчилося багато юнаків, що стали згодом видатними діячами науки та культури. Тут отримали знання «перший з природних росіян» доктор медицини та хірургії Григорій Іванович Базелевич, талановитий майстер перекладу, поет, бібліотекар Імператорської публічної бібліотеки Микола Іванович Гнедич, відомий перекладом на російську мову знаменитої «Іліади» Гомера. Випускниками Харківського колегіуму були професор Московського університету, його ректор, видатний природодослідник Іван Олексійович Двигубський, «кумир московського студентства» відомий історик, журналіст і критик Михайло Трохимович Каченовський та інші. Першим професійним харківським архітектором, з ім’ям якого пов’язана планомірна забудова Харкова та ряду міст Слобожанщини, був слухач додаткових класів колегіуму Петро Антонович Ярославський.

У 70-х роках XVIII століття він удосконалював свою майстерність у відомого російського зодчого В. Баженова. Знаходячись в Москві, харків’янин брав участь в проектуванні та будівництві Великого Кремлівського палацу. Після повернення в рідне місто П. Ярославський майже 30 років займав посаду губернського архітектора. Випускники колегіуму стали першими студентами Харківського університету, який відкрився 17 січня 1805 року. Серед його вихованців – вчений-біолог І. Мечников, історик М. Костомаров, композитор М. Лисенко, письменники М. Старицький та П. Гулак-Артемовський, художник Г. Семирадський, математик М. Остроградський. Тут працювали засновник фізичної хімії М. Бекетов, математик В. Стеклов, філологи О. Потебня та І. Срезневський, історик Д. Багалій та багато інших. Слобожанське мистецтво поступово стає на вищий професійний і науковий рівень. З’являються університетські професори-художники та архітектори: німецький художник Я. Матес, випускники Санк-Петербурзької академії мистецтв Ф. Рєпнін-Фомін, С. Чирков, випускник Віденського університету, поляк Б. Клембовський та ін.

При Харківському університеті у 1837 році був відкритий і перший міський художній музей – Музей витончених мистецтв та старожитностей, який поповнювали меценати-колекціонери. У першій половині ХIХ ст. все ще актуальна цензура на художнє слово, а тому переважно розвивається архітектура за зразками західноєвропейського класицизму і образотворче мистецтво. Найвизначнішою архітектурною спорудою першої половини XIX ст. є величезна дзвіниця Успенського собору, збудована в стилі класицизму на честь перемоги над Наполеоном у Вітчизняній війні 1812 року (завершена у 1841) архітектори – Євген Олександрович Васильєв, а після його смерті Андрій Андрійович Тон. Висота дзвіниці – 89,5 метрів, що на 4,5 метрів вище знаменитої і найвищої на той час споруди Москви – дзвіниці «Іван Великий».

Художнє мистецтво Слобожанщини подальший розвиток отримало через провінційні художні школи – бирисівську та чугуївську (молодий І. Рєпін). Популярною була харківська школа малювання та живопису Марії Раєвської-Іванової, засновниці першої художньої школи у Харкові, на основі якої потім утворилося художнє училище, а потім ХУДПРОМ. Це – перша в Росії жінка, яка отримала диплом художника. Вона органічно поєднувала школу майстерності з декоративною, ремісницькою основою народної творчості.

Культурне життя неможливо уявити без театру. У 1842 році на вул. Сумській під керівництвом архітектора Андрія Андрійовича Тона було збудовано кам’яну споруду драмтеатру (тепер Державний академічний український драматичний театр ім. Т. Шевченка). У 1874 році відкрився оперний театр, де відбувся прем’єрний показ опери М. Лисенка «Різдв’яна ніч». У 1883 році розчинило двері музичне училище, а на межу століть у Харкові зародився кінематограф. Для ХIХ століття характерно було створення розгалуженої системи початкової, середньої, вищої освіти. На 1902 році у Харкові було 4 чоловічі, 2 жіночі гімназії, 2 реальних училища, духовна семінарія, декілька приватних гімназій та пансіонів, Інститут шляхетних дівчат, комерційне училище, 5 вищих початкових училищ, 111 початкових шкіл.

У 1873 році відкрився Ветеринарний інститут, у 1885 році за ініціативою міського управління був відкритий Технологічний інститут, який надавав вищу технологічну освіту з механічних та хімічних спеціальностей. Після реорганізації університету у 1920 році як окремі вузи почали існувати Медична академія (з 1921 р. – Харківський медичний інститут, який, в свою чергу, дав життя Фармацевтичному інституту), Інститут народного господарства (з 1930 р. – Інститут радянського будівництва та права, з 1937 р. – Юридичний інститут, тепер – Національна юридична академія ім. Я. Мудрого). Від університету беруть всій початок Інженерно-економічний інститут (Економічний університет), Український бібліографічний інститут (Харківська державна академія культури). У результаті реорганізації перейменованого Технологічного інституту – Політехнічного інституту з’явилися Інженерно-будівельний інститут (Харківський державний технічний університет будівництва та архітектури), Інститут авіамоторобудування (Авіаційний). Таким чином, протягом останніх століть Харківський регіон та Харків стали не тільки традиційним центром Східноукраїнських земель, але й одним з найбільш розвинутих промислових регіонів України та півдня Східної Європи.

Історія розвитку цих земель свідчить про те, що процес загальноєвропейського культурного розвитку торкнувся й Слобідської України, хоча цей процес мав свої характерні риси. Серед основних рис культури Слобожанщини виділяють такі, як формування нового ментального сприйняття світу на основі соціально-політичного досвіду автономії; активний розвиток пластичних видів мистецтв, вироблення стильових шкіл, особливого народного стилю; стилістичне поєднання світських і сакральних форм, що пізніше трансформується на посилену увагу до проблем духовності й освіті.

Дата добавления: 2014-11-06