Питання для дискусій 1 страница

Питання для самодіагностики

Терміни для закріплення матеріалу

РЕЗЮМЕ

Провідне місце в українській культурі к. ХІХ – поч. ХХ ст. займає стиль модерн, риси якого виявились насамперед в літературі. Яскравою особливістю українського літературного модерну було те, що на передній план виступила національна проблематика.

Особливість розвитку української культури другої половини XIX – поч. XX ст. був у тому, що у культуротворчих процесах вимальовуються певні закономірності, властиві багатьом народам Європи, що перебували під імперською владою й торували шлях до незалежності. Отже, можна констатувати, що в другій половині XIX ст. народилася нова генерація української інтелігенції, що вийшла з народу. У цьому середовищі формувалася національно-духовна еліта, яка висунула ідеологію нерозривного зв’язку зі своїм народом, консолідувалася в єдине національне ціле і засобами широкого просвітницького руху вела українців до соціально-політичного, національного та духовного визволення.

Декаденство, Натуралізм, Символізм, Імпресіонізм, Модерн, Модернізм, Експресіонізм, Футуризм, Дадаїзм.

1. Якою є концепція людини у модернізмі?
2. Охарактеризуйте основні художні цінності людини.

1. Що таке «криза гуманізму» на межі ХІХ – ХХ ст.? Чому вона могла стати причиною світових війн ХХ ст.?

2. Які зміни відбулися в світобаченні європейської людини в минулому столітті й за яких причин?

3. Зробіть змістовний аналіз основних художніх напрямів ХІХ – ХХ ст.

Лекція№ 9. «Українська культура ХХ ст.»

Основна ідея: лекція знайомить студентів з основними характеристиками й особливостями української культури у ХХ столітті, окреслює основні етапи її розвитку й розкриває механізми її функціонування, виявляє конкретну культурно-історичну специфіку.

План лекції:

9.1. Національно-культурний рух в Україні кінця ХIХ – початку ХХ ст. Особливості українського модерну.

9.2. Радянський період розвитку культури України. Соцреалізм як тип тоталітарної культури.

9.3. Культура України під час кризи радянської системи.

Після вивчення теми студенти набудуть таких компетентностей:

- розуміти особливості розвитку української культури на початку ХХ ст.;

- аналізувати тенденції розвитку української культури у радянський період;

- розуміння місії українського національно-культурного відродження 20-х років XX ст.;

- розкриття специфіки соцреалізму як типу тоталітарної культури.

9.1. Національно-культурний рух в Україні кінця XIX – початку XX ст.

Особливості українського модерну

Особливість розвитку української культури другої половини XIX ст. полягала в тому, що з середини XIX ст. у культуротворчих процесах вимальовуються певні закономірності, властиві багатьом народам Європи, що перебували під імперською владою й торгували шлях до незалежності. У той час українська культура перебувала в колоніальній залежності від російської та австро-угорської імперій, між якими були в той час поділені етнічні українські землі. Якщо в першій половині XIX ст. пошук шляхів еволюції національної культури спирався, насамперед, на національну минувшину, її ідеалізацію (особливо козацько-гетьманської доби), то в другій половині XIX ст. відбулася трансформація суто культурницького руху в рух національно-визвольний, завданням якого стало вирішення широкого спектру соціально-економічних і політичних проблем – від повалення самодержавства та скасування кріпацтва до створення інфраструктури української культури. Цьому процесу сприяє і той факт, що у другій половині XIX ст. більш зрілішою та згуртованішою стає інтелігенція, яка висуває новий принцип національного визволення – «повернення обличчям до народу», що передбачав духовне, а згодом і політичне самовизначення.

Важливим було й те, що впровадження саме цієї ідеології відкрило мовну та етнічну єдність усіх українських земель як передумови культурного, а згодом і політичного об’єднання українців. На цій основі формується і національний менталітет. Хоча у цілому формування національної еліти відбувалося в умовах жорсткого тиску цензури, заборон та утисків. Особливо це відчувалося на Лівобережжі, де асиміляторські заходи царського уряду протягом 60 – 90-х років XIX ст. регламентували національно-культурне життя (серед 11 наказів царського уряду, що забороняли користуватися українською мовою, найжорсткішими були Валуєвський циркуляр 1863 року та Емський акт 1876 pоку). Незважаючи на всі перепони, українська культура у другій половині XIX ст. продовжувала успішно розвиватися. Цьому сприяли: по-перше, реформи 1860 – 1870-х років (скасування кріпосного права, судова, земська, міська, освітня реформи); по-друге, бурхливий розвиток капіталістичних відносин.

В освіті зміни стали відчутними вже на межі 1860-х років. Молода інтелігенція, студенти, що об’єдналися в громади, активно займалися створенням недільних шкіл. У 1862 році в Україні їх діяло понад 110. Викладання у багатьох із них велося українською мовою, видані були букварі та підручники, в тому числі «Буквар» Т. Шевченка. Але того ж таки 1862 року царський уряд вирішив закрити недільні школи, а багато їх організаторів та викладачів було заарештовано. Політика реформ проводилась царизмом одночасно з політикою репресій проти української культури. Про це свідчив і відомий Валуєвський циркуляр 1863 року, який загальмував розвиток української культури. Лише з початку 1870-х років в Україні пожвавлюється культурно-освітня діяльність. У цей час значну підтримку шкільній освіті стали надавати земства. Вони збільшують асигнування на утримання і будівництво шкіл.

З 1871-го по 1895 рік асигнування зростають у 6 разів. Нового удару по розвиткові української культури завдав Емський указ Олександра II у 1876 р. Але й після цього не зникають прогресивні тенденції в культурі. У 1865 році з ініціативи М. Пирогова в Одесі засновано Новоросійський університет. Таким чином, на українських землях діяло вже п’ять університетів. Було відкрито також Ніжинський історико-філологічний інститут, Харківський технологічний, Київський політехнічний, Катеринославський гірничий інститути.

Певних здобутків у галузі освіти було досягнуто на Західній Україні: відкрито ряд вузів, у тому числі Чернівецький університет (1875), Львівський політехнічний інститут та Академію ветеринарної медицини, з 1869 року запроваджувалось обов’язкове навчання дітей віком від 6 до 14 років. Новим явищем було виникнення громадських наукових організацій. При Київському університеті створюються наукові товариства: філологічне, математичне, фізико-медичне, психіатричне, акушерсько-гінекологічне, товариство дослідників природи, історичне товариство Нестора-літописця.

На Західній Україні у 1873 році було створене Літературне товариство ім. Шевченка, яке у 1892 році перетворене у Наукове товариство ім. Т. Шевченка (НТШ). У товаристві існувало три провідні наукові секції – історико-філософська, філологічна й математично- природничо-лікарська, а також ряд комісій, в тому числі археографічна, бібліографічна, етнографічна, правова, статистична та ін. Визначний вклад у зміцнення наукового потенціалу товариства вніс М. Грушевський, який очолював його роботу з 1897 по 1913 рр. Наукові дослідження проводяться в основному в університетах. Визначний внесок у розвиток магнетизму електротехніки зробив М. Пильчиков, який тривалий час працював у Харківському університеті. М. Бекетов, завідувач кафедри хімії цього університету, вперше в світі став викладати курс фізичної хімії. Талановитий біолог І. Мечников, працюючи в Одеському університеті, створив вчення про фагоцитоз та захисні властивості організму. У 1886 році І. Мечников та М. Гамалія заснували в Одесі першу в Росії і другу в світі бактеріологічну станцію.

У другій половині XIX ст. помітне піднесення відбувалося в гуманітарних науках, особливо в історичній. Широким визнанням користувались праці М. Костомарова, який присвятив низку глибоких досліджень історії України періоду «Руїни» та Гетьманщини. Клопітку роботу над дослідженням історичних документів проводив В. Антонович, який саме тоді вивчав історію українського козацтва та гайдамацького руху. У 1880 – 1890 роках почалась активна дослідницька діяльність молодого покоління істориків – О. Єфименко, Д. Багалія, Д. Яворницького, М. Грушевського. У галузі дослідження історії української мови, літератури, фольклору плідно працював П. Житецький.

Ряд важливих праць з проблем мовознавства належить О. Потебні. У 1880-х роках відбувається розквіт українського театрального мистецтва. Це було зумовлене тим, що лише саме у театрі був можливим розвиток української мови. Кращі драматурги були також провідними режисерами і керівниками театральних труп. Професійний український театр виник на базі аматорських колективів, що діяли в 1860 – 1870 роках. У 1882 році під керівництвом М. Кропивницького в Єлисаветграді створено першу українську професійну трупу, до якої були запрошені М. Садовський, М. Заньковецька, О. Маркова, І. Бурлака та ін. У 1883 році трупу очолив М. Старицький, а режисером залишився М. Кропивницький. На Західній Україні український професійний театр був заснований у 1864 році О. Бачинським під назвою «Руська бесіда». У музичному мистецтві вирізнялася творчість С.Гулака-Артемовського. У 1862 році він створює першу українську оперу «Запорожець за Дунаєм».

Основоположником української класичної музики був М. Лисенко, який у цей період написав чудові такі опери, як «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Наталка Полтавка», «Тарас Бульба», оперету «Чорноморці», опери для дітей «Пан Коцький», «Коза-дереза» та ін. На Західній Україні слід зазначити творчість М. Вербицького. В українській архітектурі другої половини XIX ст. поширюється еклектизм різноманітних стилів. Найзначнішими здобутками в цей період відзначались архітектори О. Беретті (Володимирський собор, будинок Першої гімназії у Києві), В. Шредер (будинок оперного театру і театру Соловцова у Києві), П. Главка (будинок резиденції митрополита Буковини у Чернівцях).

Таким чином, незважаючи на труднощі, культура збагатилася визначними здобутками практично в усіх провідних галузях. На початку XX ст. у культурній сфері чітко вимальовуються дві тенденції – збереження національно-культурної ідентичності (народництво) та пересадження на український ґрунт новітніх європейських зразків художнього самовиразу (модернізм).

Своєрідною синтезною моделлю народництва і модернізму стала «нова школа» української прози (М. Коцюбинський, В. Стефаник, О. Кобилянська, М. Черемшина), яка в своїй творчості органічно поєднувала традиційні для вітчизняної літератури етнографізм, розповідь від першої особи з новітніми європейськими здобутками – символізмом та психоаналізмом.

В українській літературі першим модерністські гасла висунув у 1901 році поет М. Вороний, який на сторінках «Літературно-наукового вісника» у програмному відкритому листі закликав повернутись до ідеї «справжньої запашної поезії», тематично і жанрово розширити існуючі у тогочасній літературі рамки. Естафету у М. Вороного прийняла група галицьких письменників «Молода муза», до якої належали П. Карманський, В. Пачковський, О. Луцький та інші, яка у 1907 році оприлюднила свій маніфест, що містив критичні зауваження щодо реалізму в літературі та орієнтувався на загальноєвропейські зразки та тенденції.

Наприкінці ХІХ – на початку XX ст. стиль модерн набуває поширення і в українській архітектурі, що знайшло свій вияв у геометрично чітких лініях споруд і динамічності їх форми. У цьому стилі побудовано залізничні вокзали Львова, Києва, Жмеринки, Харкова, перший в Україні критий ринок (Бессарабський). Найяскравішими постатями архітектурного модернізму були В. Жуков, О. Вербицький, М. Верьовкін та ін. Пошуки та експерименти архітекторів – модерністів мали на меті забезпечити максимальну функціональність будівлі, зберігши при цьому чіткість у лініях фасаду. Українська скульптура початку XX ст. теж не уникла модерністських починань. Під впливом західних мистецьких шкіл формується ціла плеяда українських скульпторів-модерністів – М. Гаврилко, М. Паращук, В. Іщенко, П. Войтович та ін. Їхній творчості властиві контрастні світлотіньові ефекти та глибокий психологізм. О. Архипенко збагатив мову пластики XX ст. Він змусив порожній простір стати органічним і дуже виразним елементом композиції. Руці цього майстра належать «Ступаюча жінка», «Жінка, яка зачісується» та інші твори. У живописі прихильниками модерністських експериментаторів були М. Жук, О. Новаківський, В. та Ф. Кричевські та ін.

Варто підкреслити, що український варіант модернізму був досить своєрідним і мав свої особливості. Через те, що українські землі не мали власної державності, були роз’єднані і фактично перебували в статусі провінцій, суспільний розвиток у них був уповільненим порівняно з провідними європейськими країнами, а отже, і конфлікти між цивілізацією і культурою, художником і суспільством не були такими гострими. Ці фактори і визначили приглушений, слабо виражений, нерозвинутий характер українського модернізму. Окремі злети світового рівня тільки відтіняли загальну провінційність та глибоку традиційність української культури.

Український модернізм не сформувався як національна самобутня течія, а виявлявся лише у творчості окремих митців. Цей стиль, особливо в літературі, зазнав значного впливу романтизму, що пояснюється як традицією, так і ментальністю українського народу, для якого романтизм є органічним елементом світобачення в будь-яку добу.

Своєрідність українського варіанта модернізму полягає у тому, що він із естетичного феномена перетворився на культурно-історичне явище, став спробою подолання провінційності, другорядності, вторинності української національної культури, формою залучення до надбань світової цивілізації. Він ніби символізував перехід українського суспільства від етнографічно-побутової самоідентифікації, тобто вирізнення себе з-поміж інших, до національного самоусвідомлення – визначення свого місця і ролі у сучасному світі.

Отже, можна констатувати, що в другій половині XIX – поч. ХХ ст. народилася нова генерація української інтелігенції, що вийшла з народу. У цьому середовищі формувалася національно-духовна еліта, яка висунула ідеологію нерозривного зв’язку зі своїм народом, консоліду- валася в єдине національне ціле і засобами широкого просвітницького руху вела українців до соціально-політичного, національного та духовного визволення.

9.2. Радянський період розвитку України.

Соцреалізм як тип тоталітарної культури ХХ ст., як, мабуть, ніяке інше, дуже насичене різноманітними історичними подіями, характеризується різкою зміною політичних режимів, соціально-економічної ситуації. Звідси різні історичні умови, в яких розвивалася українська культура. Цей новітній період розвитку української культури можна розділити не декілька етапів:

- коротка доба відновлення української державності (1917 – 1920 рр.), коли було створено принципово нові умови для розвитку української національної культури, але поступ культури відбувався в період гострого військово-політичного протистояння, громадянської війни та іноземної військової інтервенції;

- радянський етап (1921 – 1991 рр.), який включає добу злету 20-х рр. покоління «розстріляного відродження», яке вже в 30-ті рр. зазнало тотальних репресій не тільки проти митців, працівників культури, але й звичайних її носіїв, і добу «відлиги» з рухом так званих «шестидесятників», і період подальшої русифікації та утисків української культури;

- етап розбудови незалежної України і відродження національної культури, який триває досі й знаменує початок її нового поступу.

У роки революції вже чітко позначилася тріщина розлому української духовної еліти. Інтелігенція часів революції змушена була робити вибір між загальнолюдським і класовим, ліберальним і революційним, національним і соціальним. Трагічність цього вибору в той час усвідомлювалася по-різному. Частина старої демократичної інтелігенції опинилася в політичній еміграції за кордоном. Змушені були емігрувати О. Олесь, М. Вороний, М. Садовський, В. Щербаківський, М. Грушевський, В. Винниченко, Є. Чикаленко, Д. Антонович та багато інших діячів.

Чимало творчих діячів обрали позицію формальної лояльності до радянської влади, використовуючи найменшу можливість служити народові на ниві культури. Значна частина молодої революційно налаштованої інтелігенції сприймала революцію як величний акт оновлення світу і майже без вагань віддавала їй свій талант, вірячи у світле майбутнє. На початку 20-х років, коли розпочався останній найтрагічніший період українського відродження, в суспільстві та серед інтелігенції панували настрої оптимізму та надії, пов’язані з певною лібералізацією режиму. Цього оптимізму надавала і політика українізації (1923 – 1933), що почала проводитися з ініціативи партійно-радянського керівництва. Українізація, як показує досвід та історія, була пошуком шляхів взаємин тоталітарної влади, що відчувала в той час свою міжнародну ізоляцію та культурну посередність із суспільством та інтелігенцією.

Влада не могла не рахуватись із чинниками могутнього культурно-національного піднесення початку століття та періоду революції, прагнула завоювати довіру переважної більшості українського населення, яку становило селянство, ліквідувати протиріччя між російсько-мовними робітниками та русифікованим партапаратом, з одного боку, та українським селянином та інтелігентом – з іншого. В історії є численні факти позитивних зрушень на ниві розвитку української освіти, видавництва, літератури, преси, розвитку мови, переходу установ на українське діловодство тощо. Однак від початку і до кінця свого проведення (середина 30-х) ця політична кампанія слугувала для більшовиків переважно прагматичним цілям.

Освіта й виховання переводились виключно на комуністичні рейки, література та преса пропагувала здебільшого інтернаціоналізм та комунізм, з класики відбиралися, насамперед, революційні демократи та народники. Та незважаючи на свою суперечливість, українізація стала фундаментом подальшого розвитку українського національного відродження, бо на її ниві самовіддано і щиро працювали видатні особистості української культури різних політичних поглядів. Уже стало нормою характеризувати 20-ті рр. як чергове національне відродження. Це справді яскравий феномен в історії українського народу. Його коріння – в нетривалому, але важливому періоді відновлення української державності 1917 – 1920 рр. Ця доба дала такий сильний імпульс національного розвитку, що його не змогли зупинити ані братовбивча громадянська війна, ані масова еміграція української інтелігенції, ані тиск тоталітарної держави. Це відродження охопило різні сфери життя, і передусім освіту, науку, літературу, мистецтво.

Українське відродження 20-х років знайшло найзначніший прояв у літературі. Велика кількість талановитої молоді, переважно вихідці з села, подалася в літературу, намагаючись виразити в мистецтві слова своє захоплення романтикою революції та будівництва соціалізму. Створена в 1922 році Спілка селянських письменників «Плуг», активістами якої були А. Головко, О. Копиленко, П. Панч, В. Минко, налічувала сотні людей. Спілка пролетарських письменників «Гарт» (1923), до якої входили В. Еллан-Блакитний, М. Йогансен, В. Сосюра, П. Тичина та інші літератори, як і об’єднання «Молодняк», куди входили письменники-комсомольці, мала на меті переважно політизацію творчості їхніх членів, хоч у надрах цих об’єднань формувався талант багатьох справжніх митців.

Одним з найвидатніших літературних об’єднань 20-х років є ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури). На думку ініціатора та ідеолога цього об’єднання М. Хвильового (1893 – 1933), воно повинне було стати справжньою лабораторією професійної майстерності та вільної творчості, поєднуючи ідеали комунізму з принципами гуманізму. Спілка формувалась мислилась як альтернатива масовим і надто підпорядкованим офіціозу організаціям. До її складу дійсно увійшла блискуча плеяда літераторів, серед яких були М. Куліш, М. Бажан, М. Йогансен, П. Тичина, П. Панч, Ю. Смолич, О. Досвітній, Г. Епік та ін. Течію авангардизму в українській літературі 20-х років найяскравіше репрезентували футуристи на чолі з М. Семенком. До її лав у різний час входили поети О. Слісаренко, М. Терещенко, Гео Шкурупій, М. Бажан, В. Поліщук, критик В. Коряк.

Пропагуючи урбанізацію культури, захоплюючись технікою і виробництвом, бажаючи втілити ритм сучасної епохи у відповідні нові поетичні форми, футуристи нерідко вдавались до штукарства і деструктивності, інколи войовничо нападали на прихильників традиційних художніх течій. Творче і політичне кредо футуристів було винесене на першу сторінку редагованого М. Семенком у 1927 – 1930 pp. журналу «лівої формації мистецтв» – «Нова генерація»: «Ми за: комунізм, інтернаціоналізм, індустріалізм, раціоналізацію, універсальну комуністичну установку побуту, культури, наукотехніки. Ми проти: національної обмеженості, буржуазних мод, аморфних мистецьких організацій, провінціалізму, трьохпільного хуторянства (неуцтва, еклектизму)». За свідченнями сучасників Семенко був «фігурою доби». Його епатуючі виступи і вчинки (у 1924 році він видав збірник своїх поезій під назвою «Кобзар», відповівши на закиди: «то був «Кобзар» однієї епохи, а це – іншої), публікації на сторінках «Нової генерації» творів європейського і українського літературно-мистецького авангарду були характерними ознаками творчої атмосфери того суперечливого часу. Особливе місце в українській літературі відродження належить об’єднанню неокласиків, які спочатку об’єднувались навколо журналу «Книгар» (1918 – 1920), а пізніше – навколо «Слова».

На чолі неокласиків стояв талановитий поет і неперевершений перекладач, знавець античності Микола Зеров (1890 – 1937 чи 1941). До цього літературного об’єднання входили також М. Драй-Хмара, М. Рильський, О. Бургардт. Неокласики були найменш заангажованими в радянській дійсності. У їхній творчості відсутні революційні і соціальні мотиви, тема пролетаріату, вони ігнорували й модерні засоби виразу, цілком віддаючи перевагу класичній поезії античної доби, а також французькому символізму і парнасу. Неокласики, на думку М. Рильського, проповідували любов до слова, до строгої форми, до великої літературної спадщини. Це був вияв боротьби проти українського папфутуризму та іншого «лівого мистецтва», що оспівувало «тифозну блідість тифозної воші» (Гео Шкурупій), «палило Кобзаря» (Семенко), зневажало М. Кропивницького тощо. Обізнаність М. Зерова в питаннях світової та української культури, могутній інтелект, феноменальна пам’ять, талант оратора буквально вражали сучасників. У 1924 році була надрукована збірка поезій «Камена», вишукана мова якої в поєднанні з філософічністю і класичною простотою нагадувала поезію давньоримських авторів. Полемізуючи у пресі, Зеров із властивим йому талантом переконливо доводив різним «пролетарським» критикам, що література не повинна бути суто класовою, ідеологізованою, примітивною, кон’юнктурною. У ній треба вільно виявляти особистість і талант. Така позиція на той час вже йшла у розріз із «лінією партії», тому письменники та критики, що стояли на тоталітарних позиціях, почали цькувати поета. Не дивно, що в 1934 році під час процесів проти української інтелігенції М. Зерова було звільнено з роботи, а в наступному році заарештовано і відправлено до ГУЛАГу, де він і загинув. Лише в роки незалежності ім’я і творчість видатного діяча українського відродження повернулися до нас.

Намагався піднести рівень українського слова до кращих світових зразків і Максим Рильський (1895 – 1964). Він увійшов до української літератури як тонкий лірик, прекрасний перекладач, фольклорист. У 20-х роках в Україні плідно працювало багато інших літературних об’єднань та гуртків, які торували дорогу в літературу талановитим письменникам В. Антоненку-Давидовичу, М. Івченку, Г. Косинці, В. Підмогильному, Є. Плужнику, Д. Фальківському та ін.

Новаторські пошуки в галузі театральної драматургії продовжив у 20-х роках Лесь Курбас (1887 – 1937). Створений у 1922 році театр «Березіль» був втіленням вимріяного Курбасом мистецького об’єднання, зорієнтованого на світову естетику, інтелектуалізм, активну участь в оновленні культури. Театр згуртував і підніс до вершин світового рівня майстерність блискучої плеяди українських акторів А. Бучми, І. Гірняка, Н. Ужвій, М. Крушельницького, О. Добровольської, І. Мар’яненко та ін. Велику увагу театр приділяв драматургії М. Куліша. П’єси «Народний Малахій» (1928), «Мина Мазайло» (1928 – 1930), «Патетична соната» (1929) були безпрецедентним явищем у культурі радянського часу, бо в них з особливою гостротою визначалось головне протиріччя епохи, конфлікт між одвічними законами людської моралі і практикою жорстокого тоталітаризму. Герої М. Куліша втрачали свою душу, спотворювалися і гинули під тиском революційного фанатизму. Модернізм був провідною течією в розвитку українського образотворчого мистецтва та архітектури 20-х років.

Художник М. Бойчук (1882 – 1937), поєднуючи в своїй творчості традиції давньоруського і візантійського іконопису, живопису Ренесансу та народного мистецтва, здійснив спробу створити національний художньо-монументальний стиль. Разом із своїми послідовниками братом Тимофієм, В. Седляром, О. Павленко, М. Рокицьким, М. Юнак та іншими, яких пізніше стали називати бойчукістами, майстер створив значні монументально-декоративні розписи ряду громадських споруд в Одесі та Харкові, очолив майстерню монументального мистецтва в Київському художньому інституті. Радикальніший напрям творчості, що перегукувався з пошуками західних експресіоністів, кубістів та конструктивістів обрали В. Пальмов, В. Меллер, В. Єрмилов, А. Петрицький. А. Петприцький (1895 – 1964) створив унікальну галерею із 150 портретів своїх сучасників – української еліти 20 – 30-х років. У роки репресій більшість із цих картин зникли, бо опинилися в таборах ГУЛАГу та були розстріляні портретовані на них особи. Тоді ж були знищені або потрапили до музейних підвалів і твори українського авангардного мистецтва. Частина цього унікального авангардного доробку, що вціліла, експонується в Національному художньому музеї в Києві. У 90-х роках вперше вийшли друком художні альбоми «Український авангард 1910 – 1930», «Портрети сучасників А. Петрицького».

Головним стильовим напрямом в архітектурі України 20 – середини 30-х років був конструктивізм, що максимально використовував принципи функціональності, раціоналізму та економності. Кращі споруди цього стилю – будівля Київського залізничного вокзалу (1927 – 1933, архітектор А. Вербицький), комплекс адміністративних та громадських споруд під назвою Держпром у Харкові (1925 – 1929, архітектори С. Серафімов, С. Кравець, М. Фельгер), Палац культури залізничників у Харкові (1928 – 1932, архітектор О. Дмитрієв), будівля Дніпрельстану (1927 – 1932, архітектор В. Веснін та ін.), Київська кінофабрика (1926 – 1929, архітектор В. Риков).

Із середини двадцятих років українська тематика почала визначати розвиток кінематографу, який у цей час переживав період розквіту. Найпотужнішими були центри кіновиробництва в Одесі, Києві, Харкові. Головні підвалини розвитку українського кіно визначили режисери О. Курбас, О. Довженко (1894 – 1956). «Звенигора» (1928), «Арсенал» (1929), «Земля» (1930), «Іван» (1932) – це фільми-шедеври світового кіно О. Довженка, їх новаторська мова поєднує поетику і гуманізм із яскравою експресією.

У 20-ті роки завершився процес формування української національної науки. Її центром стала Всеукраїнська академія наук (ВУАН, 1921), до керівного складу якої увійшла більшість учених Української академії доби визвольних змагань. Було створено місцеві філії академії, що пізніше перетворилися на наукові інститути. Після повернення з еміграції в 1924 році академіка М. Грушевського наукова робота гуманітарних підрозділів значно пожвавилася, стали постійно видаватись наукові збірники історичної секції, було створено науково-дослідну кафедру історії України. Вчений продовжив роботу над фундаментальними працями «Історія України-Русі» та «Історія української літератури». Завдяки невтомній праці науковців, українська наука отримала світове визнання, стала невід’ємною складовою всієї національної культури.

На межі 20 – 30-х років ситуація в українській культурі докорінно змінилася. Процеси в економіці, суспільному житті та культурі вже з другої половини 20-х років стали виходити з-під контролю парткерівництва. Тому влада прагнула до уніфікації культурного розмаїття, що вирувало в 20-х роках, відбираючи собі в союзники ті творчі об’єднання, спілки та групи, внутрішньо організаційне життя яких будувалося переважно на адміністративних принципах, а творче – на ідеологічних і вульгарно-соціологічних. Фактично влада робила вибір між неординарністю і талантом та сірістю вбік останньої. Показова в цьому відношенні літературна дискусія 1925 – 1928 pp., у ході якої порушувалися питання культурного будівництва в Україні, зокрема про місце інтелігенції в культурному процесі, шляхи розбудови національної культури при соціалізмі, взаємини української та російської культур тощо.

У центрі дискусії опинилася найнеординарніша постать у літературі – особистість М. Хвильового. Він був одним з небагатьох, хто не побоявся чесно відображати історичну правду, із в’їдливою іронією й сарказмом викривав вади нового суспільства. Турбота письменника про підвищення рівня художньої майстерності радянської літератури, виступ проти «червоної халтури» і особливо його полемічний заклик «Геть від Москви» з орієнтацією на «психологічну Європу», який по суті зачіпав лише проблему підвищення української культурності, позбавлення провінційності, були всіляко перекручені та інкриміновані Хвильовому як буржуазний націоналізм. Свої думки він відстоював у блискучих полемічних статтях «Думки проти течії», «Камо грядеші?» (Куди йдеш?), в опублікованому гострокритичному романі «Вальдшнепи» (1926). Тоталітарне суспільство, відчуваючи свою уразливість перед словом правди, конфіскувало другу частину «Вальдшнепів», надруковану в шостому номері журналу «ВАПЛІТЕ» за 1927 pік, заборонило і памфлет «Україна чи Малоросія?», який став відомим лише в 1990 році. Задушлива атмосфера, створена навколо М. Хвильового, врешті призвела до його зламу – він пробував іти на компроміси, думати і діяти, як усі, але сила таланту і особистості робили неможливим пристосуванство як спосіб існування. Постріл 13 травня 1933 року обірвав життя М. Хвильового, ставши трагічною крапкою в історії українського культурного відродження XX ст. Спрямовуючи гостроту удару насамперед проти визначних діячів інтелігенції, тоталітарна влада прекрасно усвідомлювала, що саме ця верства є найвпливовішою силою, здатною чинити духовний опір, підносити свій голос на захист народу, привертати увагу світової громадськості.

Дата добавления: 2014-11-06