Тема 4.2. Художні особливості традиційного костюма

4.2.1. Способи орнаментації тканини

4.2.2. Крій та пропорції у формоутворенні основних компонентів традиційного костюма

4.2.3. Нашивні прикраси у декоруванні народного одяг

4.2.4. Розташування декору у народному одязі

4.2.1. Способи орнаментації тканини

Колір і фактура саморобних матеріалів були виразним тлом для різних видів, технік і прийомів народного декорування. Однотонні тканини органічно сполучалися з орнаментованими. Матеріали, мотиви, колористика, техніка виконання, розташування орнаменту нерозривно пов'язані з елементами одягу, що прикрашався, його функціональним призначенням тощо.

Український одяг декорувався різноманітними способами: тканням, вибійкою, вишивкою, нашивками. Три перші способи пов'язані з нанесенням орнаменту на тканину.

Декоративне ткання. Важливе місце в декоруванні вбрання належало узорним тканинам. Особливою красою візерунку, багатством колориту визначалися плахти, які слугували святковим поясним одягом для жінок середньої Наддніпрянщини протягом кількох століть, їх ткали з тонкого саморобного вовняного прядива, яке йшло на основу й піткання. Для складніших узорів уживали покупний гарус, шовк і бавовняні фабричні нитки – біль.

Клітчастий узор плахти добувався внаслідок переплетення поздовжніх смуг основи і поперечних – утка. Клітини (карти) відділялися одна від одної кількома рядами вузьких смуг. Як правило, основу плахти робили на 8-10 поздовжніх смугах.

Плахти ткали двома основними способами: човниковою технікою (Чернігівщина) і перебором (Київщина та Полтавщина). Орнаментування клітин плахти виконувалося під дошку за допомогою додаткового різнокольорового перебору. Орнаментальні мотиви завжди були геометричні: ромб, восьмипелюсткова зірка, трикутники, геометризована восьмипелюсткова розетка і т.п. За формою орнаментального мотиву плахти називалися: мудра, коропова луска, в дамку, зіркова, хрещатка, крижева, рогатка, копитаха, регіяхівка, слив'янка, мотилівка, рожева, кривуляста, стовпата, тричі рябенька, картата, леліткова тощо. У плахтах із крилами орнаментальні мотиви станка і крил часто були різними, чим досягалася ще більша декоративність одягу.

В художньому вирішенні плахт важливе місце належало кольору. Характерною особливістю плахтових тканин було гармонійне поєднання кольорів червоного з білим, жовтим, синім; синього з білим, жовтим і т. д. У плахтах для дівчат та молодиць переважало яскраве тло, червоне, малинове, бордове, на якому в клітинах виділявся узор, виконаний білим, зеленим, жовтим, синім кольором. Такі плахти називалися червонятки. Жінки похилого віку віддавали перевагу плахтам із стриманими тонами. їхнє поле було синім або чорним, а орнаментальні мотиви – жовтими чи білими. Іноді основне тло плахти було із прядива синього і червоного кольорів, а орнаментальні мотиви виконувались яскравим гарусом. Такі плахти називалися напільними. Якщо колір орнаментального мотиву переходив в іншу клітину, то плахта називалася недогони. Нерідко орнаментовані карти чергувалися з однотонними. Іноді в переборних плахтах орнаментальний мотив повторювався в сусідній клітині, виступаючи тлом.

Найпоширенішою технікою узорного ткацтва в Україні була підніжкові-ремізкова. Нею виготовлялися тканини чинуватого переплетення на 3-4-6 ремізках. Внаслідок ритмічного чергування ниток основи і поробку утворювався дрібнорапортний малюнок із похилих або ламаних ліній, малих квадратів, ромбів, стовпчиків. Краса однотонних тканин чинуватого переплетення полягала в їхній фактурі, яка творила своєрідні світлотіньові ефекти.

Ще більшою привабливістю вирізнялися тканини з кольорового прядива, в яких декоративну функцію виконувало певне чергування різнокольорових смуг чи клітин. Зразки використання смугастих тканин – гуцульські запаски та обгортки, подністровські опинки, горботки, фоти, волинські спідниці – літники.

Крім поясного одягу, смугастий орнамент присутній на так званих старосвітських хустках, які виготовлялися на Волині та Покутті.

Орнаментом гуцульських запасок були вузькі горизонтальні смуги, виконані різнокольоровою вовною, які почережно повторювалися. Смуги основного кольору запаски, темно-вишневого, яскраво-червоного, чорного, облямовувалися вузенькими смужками зелених і жовтих тонів. Подекуди при тканні запасок додавали ще й металеву нитку – сухозлоть, яка створювала м'яку мерехтливість. На обгортках поздовжні смуги вкривали все поле або лише крайні його частини.

Красою та майстерністю виконання вирізнялися напіввовняні та вовняні спідниці, поширені на Волині та Львівщині, їхнє поле було всуціль вкрите вертикальними кольоровими смугами різної ширини, які рівномірно групувалися в певні комплекси. Виготовляли такі тканини складною ткацькою технікою – саржевого чи кожушкового переплетення. В деяких місцевостях побутували картаті літники, орнаментовані у вигляді сітки або прямокутників.

Для ткання щорців застосовували нитки червоного, білого, зеленого, жовтого кольорів. Серед технік художнього ткання виділялися човникове ткання „під дошку” і ручний перебір. Виконаний цими техніками з товстого прядива орнаментальний мотив виступав над основним полем тканини. Подібним чином оздоблювали й краї вже названих старосвітських хусток, а також переміток і спідниць – андараків на Волині, Поліссі та Подністров'ї.

Вибійка. Серед узорних тканин особливе місце належало вибійці, яка була поширена в Україні у XVIII – першій чверті XX ст. Вибійчані тканини виготовляли вдома, на ярмарках чи в селах майстри-вибійники: малярі, мальовники, димкарі, друкарі, друкарі полотен. Вибійка виконувалася двома техніками: верхнього і резервного (кубового) вибивання. Іноді застосовували комбінації обох технік.

Найпоширенішою була монохромна вибійка, виконана чорною чи темно–синьою фарбою. При виготовленні поліхромної вибійки на полотно спочатку наносили орнамент темним кольором. Після висихання фарби вибивали інші деталі орнаменту, використовуючи для кожної фарби нову дошку. Майстри вміло поєднували кольори у поліхромній вибійці – коричневий з жовтим, оранжевим і зеленим, синій з білим, червоним і т. п.

Рідше виготовляли вибійку резервною технікою. При цьому використовували не фарбу, а спеціальну масу (вапно), яка була резервною. Нанесена на полотно за допомогою різьблених дощок, вона оберігала тканину від фарби. Місця, покриті вапном, залишалися білими. Друга назва цієї техніки виникла через те, що фарбування тканини відбувалося у великих бочках – кубах. Майстрів, які виготовляли тканини таким способом, називали синильниками, адже вони користувалися здебільшого привізним барвником – індиго синього кольору. Кубова техніка вимагала більшого виробничого оснащення, через що не застосовувалася мандрівними майстрами.

Орнамент вибійок був геометричний і рослинний, рідше – анімалістичний. Геометричний орнамент складався з поздовжніх смуг (рівних, ламаних, хвилястих), ромбів, овалів, зубців, коліщат, шестикутних зірок, квадратів і т. п. Ці мотиви мали назви: полосатка, полосатка у дві смужки, зернятка, горошок, баньки, вовчі зуби, клинці з кривулькою.

Рослинний орнамент складався з листя, стебел, квітів. Ці мотиви називалися: квіточки, чічки, галузаня, на пшеничку, на перець, сливки, квіти, кружальця, барвінканя. Нерідко рослинний орнамент поєднувався з геометричним.

Орнаментальні мотиви компонувалися в лінійному, шаховому чи вільному укладі. Лінійні композиції вибійки були побудовані на ритмічному чергуванні поздовжніх смуг і узорів, які заповнювали простір поміж ними, – зірочок, кривульок, коліщат, овалів або ж гірлянд із листя та квітів.

При шаховому укладі орнаментальні мотиви (дрібні фігури чи букети квітів) розташовувалися рядами у відповідному порядку. Здебільшого за такої композиційної побудови поле вибійки заповнювали крапками, штрихами тощо. При вільному розташуванні рослинних мотивів усе поле вибійки вкривали пласким малюнком, який рівномірно слався на полотні.

Вибійка мала широке застосування як одягова тканина в усій Україні (за винятком закарпатських бойків та гуцулів). Із смугастої та квітчастої вибійки шили штани і верхній полотняний одяг – кабати, полотнянки. Вибійку з рослинним орнаментом використовували у пошитті жіночих спідниць – димок, мальованок, друкованиць.

Із розвитком текстильного виробництва ремесло вибійників поступово занепадає. Дешеві фабричні тканини майже зовсім витіснили вибійку, але вона надовго зберігала кращі традиції цього своєрідного народного промислу.

Вишивка. Регіональні особливості були характерні і для численних технік вишивки, які здавна були поширені в Україні. Одяг оздоблювали головним чином лічильними техніками, які передбачали точний підрахунок ниток. Такими були занизування, настилування, низинка, набирування, мережка та ін.

Однією з найдавніших технік вишивки було занизування (інші назви – напротяганки, заволікання, заволоканє, підволікання), яке повністю імітувало узорне перебірне ткацтво. Особливість цієї техніки полягала в тому, що узор вишивався справа наліво відразу по всій ширині полотна і був двостороннім. Для занизування характерна графічна чіткість. Нитки використовували в основному червоного кольору, іноді його доповнювали чорний та синій. Узори, вишиті занизуванням, суворо геометричні: ромби, хрести, ламані лінії, восьмипелюсткові розетки та ін. Ареал поширення занизування – Волинь і Полісся, ним оздоблювали вставки, рукави, коміри і переди жіночих сорочок.

На значній території України було поширене настилування (інші назви – лиштва, стелення, гладь). Це делікатна і точна вишивка, краса якої полягає в бездоганному ритмі рисунка і чіткості виконання. Настилування робили паралельними стібками, розділеними однією ниткою. Оскільки вишивальна нитка була товщою від нитки полотна, виникав опуклий рельєфний узор. Настилування було найпоширенішим на Полтавщині, Чернігівщині, півдні України, побутувало воно також на Київщині, Поділлі, Волині, в Галичині та на Закарпатті. В різних районах України вишивка настилуванням виконувалася нитками різного кольору. Найпопулярнішим було вишивання білими лляними нитками (біллю). Нерідко для більшого контрасту брали сіру вишивальну нитку, невідбілену або ж підфарбовану в попелясто – синюватий колір. На Волині, Київщині, частково Поліссі брали червоні нитки, іноді червоні з білими, на Поділлі – жовті, а в Галичині поєднували чорні та білі нитки.

Технікою настилування вишивали жіночі та чоловічі сорочки, дуже часто поєднуючи її з ажурними вишивками – вирізуванням, мережкою і виколюванням. Це своєрідні й оригінальні техніки, в яких яскраво виявився тонкий художній смак народу.

При вирізуванні обшивали білими або кольоровими нитками невеличкі квадратики, які після цього прорізували ножем. Узори при цьому були завжди геометричні. Вони називалися: вирізування косе, вирізування на чотири дірочки, вирізування книшикове, вирізування хрещове, вирізування з хмеликом, вирізування орлове та ін. Ажур вирізування підкреслював пластику білого настилування, водночас підсилюючи виразність орнаменту.

Ареал найбільшого поширення вирізування припадав на Полтавщину. Цією технікою оздоблювали сорочки також на Київщині, Поділлі, Чернігівщині, Волині, Покутті, подекуди в Закарпатті.

По всій Україні застосовувалася техніка мережки (миканиця, цирка, решітка), яка, крім декоративної, виконувала утилітарну функцію – зшивання швів. Для мережки у певній частині одягу висмикували горизонтальні нитки залежно від ширини узору. Найпростішою формою мережки був прутик, який одночасно підшивав рубець і утворював ряд дірочок. Мережки вишивали в основному нитками білого чи сірого кольорів, а на Буковині та Поділлі ще й жовтого.

Для зшивання окремих частин одягу в чоловічих та жіночих сорочках, у плахтах вживали техніку змережування. Деякі різновиди змережування, окрім практичного, мали й декоративне значення. Такими були розшивка і шабак, поширені на Поділлі та Чернігівщині. Розшивка – це широка смуга з ромбічним узором, виконана білими і червоними нитками. Шабак вишивали різнокольоровими нитками, які ритмічно чергувалися.

Близькою до вирізування за декоративним ефектом і способом виконання була техніка виколювання, поширена в основному на Чернігівщині, Покутті, а спорадично – по всій Україні. Внаслідок проколювання в полотні дірочок і обметування його по колу відповідним швом утворювалася легка ажурна вишивка. Часто виколювання поєднували з хрестиком, вирізуванням та настилуванням. Узори, виконані виколюванням, як і вирізуванням, – геометричні. Виколюванням оздоблювали чоловічі та жіночі сорочки, а на заході Закарпаття – спідниці-фартухи.

Однією з давніх і розповсюджених технік вишивання була низинка (низь, низя), яка побутувала на Поділлі, Галичині та на Закарпатті. Нею вишивали узор із виворітного боку, при ньому вишивальна нитка лягала паралельно основі полотна. Внаслідок виходив двосторонній узор, як і при занизуванні. За характером вишивання низь поділялася на декілька типів: кругла низь; лиса низь; страпата низь; низь, з лиця шита; сліпа низь та ін.

Вишивка низинкою вирізнялася чіткістю плаского узору і бездоганністю виконання. Нитки для неї брали бавовняні та вовняні. На Поділлі переважала низинка, виконана червоними і чорними нитками. В карпатських селах була поширена поліхромна низь: червоні, зелені, жовті тони на чорному тлі або чорні, сині, зелені, жовті – на червоному. Подекуди на Закарпатті побутувала монохромна (червона або чорна) низь. Цією технікою оздоблювали жіночі та чоловічі сорочки – вставки, рукави, коміри, манжети і пазушки.

До лічильних вишивок належало набирування, поширене на Київщині та Чернігівщині. Шилося набирування зліва направо дрібними стібками, які стелилися паралельно горизонтальним ниткам тканини. На голку набирали парну кількість ниток, кожен наступний стібок клали правіше на віддалі, яка дорівнювала половині довжини стібка.

На Чернігівщині набирування виконувалося біллю – лише білими лляними нитками, а на Київщині – чорними, червоними, жовтими й білими. Цією технікою оздоблювали чоловічі та жіночі сорочки. В жіночих сорочках набирування часто поєднувалося з настилуванням. Набирування повністю покривало певну частину одягу, не залишаючи чистого полотна. Узори завжди геометричні: різноманітні модифікації ромба, ламані лінії, трикутники тощо.

Наприкінці XIX ст. по всій Україні поширилася вишивка хрестиком, яка витіснила трудомісткі вишивальні техніки. Хрестиком оздоблювали жіночі й чоловічі сорочки, запаски та білі полотняні спідниці-фартухи, головні убори – хустки та чепці. Орнаментальні мотиви, виконані хрестиком, були геометричні та рослинні, натуралістичні й стилізовані.

У селах Західного Поділля траплялася вишивка півхрестом, якою прикрашали рукави і вставки жіночих сорочок. Нитки використовували вовняні, узори – завжди геометричні.

В Галичині була поширена техніка під назвою городоцький шов. Це поєднання техніки двобічного петельного шва, яким виконані орнаментальні мотиви (вужики), і гладі, котрою вишивали круглі чи напівкруглі місяці та півмісяці. Композиція узору, вишитого городоцьким швом, лінійна. Колорит вишивки – червоний та білий, іноді з незначним вкрапленням чорного кольору.

У бойків була поширена вишивка по брижах, тобто на дрібних густих зборах. В основному вона використовувалася для оздоблення чоловічих та жіночих сорочок, а також спідниць-фартухів. У сорочках вишивка була на рукавах (біля вставок і чохлів), а іноді на грудях. Багатством вишивки по брижах вирізнялися чоловічі та жіночі сорочки Бойківщини. У спідницях такою вишивкою оздоблювали верхню частину – поясне коло.

Вишивка по брижах несла подвійну функцію: закріплювати дрібні збори і прикрашати одяг. Узори тут легкі, прозорі, завжди геометричні. Нитки бралися вовняні, натурального (коричневого або чорного) кольору, а також бавовняні – червоні та сині. В сорочках Закарпаття узор всуціль застилав поверхню брижів.

Вільна гладь (гаптування) застосовувалася по всій Україні переважно для декорування суконного, полотняного та хутряного одягу: сорочок, хусток, свит, кабатів, бунд, кожухів, дівочих стрічок. На відміну від лічильної гладі, гаптування не залежало від кількості ниток, а тому воно давало криволінійні форми рослинного орнаменту: квітів, пуп'янків, пагінців, листя, стебел. Поверхню узору густо зашивали паралельними стібками вовняними чи бавовняними нитками, через що він виходив дещо опуклим.

В арсеналі народної вишивки було багато додаткових технік, які виступали поруч з основними й слугували для об'єднання всієї композиції. Такими були стебнівка, позаголковий стіб, хащюжок, косичка, решітка та ін.

Деякі з додаткових технік у певних місцевостях несли головне декоративне навантаження. Позаголковий стіб на Покутті, виконаний одноколірними нитками, всуціль заповнював певну частину одягу. Стібки клали в різних напрямках, і внаслідок світлового заломлення на повністю зашитому фоні виступав ромбоподібний узор. Цією технікою вишивали також невеликі «коліщата», які наносилися вертикальними смугами на спині та грудях жіночих сорочок або в шаховому порядку густо вкривали рукави. Як правило, це робили товстою вовняною ниткою, завдяки чому візерунок рельєфно виступав над полотном.

Стебнівкою (штапівкою), яка давала легкий, майже прозорий контур, оздоблювали жіночі сорочки на Поділлі. Стебнівка побутувала і на півночі Львівщини, де нею прикрашали чоловічі сорочки та полотняний рукавний одяг – кабати. Виконувалася вона лляними біленими чи сірими воскованими нитками. В сорочках Буковини стебнівка полегшувала дещо важку суцільну вишивку, об'єднувала всю композицію декору. Стебнівка півдня Тернопільщини мала зовсім інший характер. Застосування товстих вовняних ниток давало рельєфний і густий узор, що покривав уставки і рукави жіночих сорочок. Хоч вишивка виконувалася одним кольором (чорним, коричневим, темно–синім), геометричний орнамент із мотивом ламаної кривої робив певний світлотіньовий ефект.

Характерною рисою української вишивки було поєднання кількох технік одночасно. Це свідчить про те, що народні майстрині добре знали і вміло використовували особливості тієї чи іншої техніки, а також властивості вовняних чи бавовняних ниток

4.2.2. Крій та пропорції у формоутворенні основних компонентів традиційного костюма

Структура тканин та їхнє забарвлення тісно пов'язані з формою народного вбрання. Формоутворення окремих елементів одягу поруч із виконанням суто практичних функцій було й важливим художнім засобом.

Нагадаємо, що в українському традиційному костюмі поєднувалися різні способи формоутворення вбрання – за допомогою незшитих, а також зшитих кроєних форм. Майже на всій території України збереглися давні види незшитого або частково зшитого поясного вбрання у вигляді прямокутних шматків саморобної тканини, що трималися на стані за допомогою зав'язок, поясів. Зшивання таких шматків та їх призбирування для утворення форми характерні для спідниць із домотканої, а часом фабричної тканини. Крій традиційних українських сорочок розвивався за рахунок різних способів з'єднання полотнищ тканини в плечах, через що виділяються чотири основні типи сорочок: тунікоподібна, з плечовою вставкою, з суцільним рукавом і на кокетці. Сорочка з плечовою вставкою мала ще підтипи: зі вставкою, пришитою по основі або по пітканню стану. Остання побутувала на Поліссі, перша – на півдні Чернігівщини та на Полтавщині. Сорочка з суцільним рукавом була поширеною на Черкащині, Поділлі та в Карпатах, тунікоподібна – на Буковині, сорочка на кокетці – на півдні України.

Загалом еволюція різних видів нагрудного і верхнього традиційного вбрання відбувалася паралельно з опануванням техніки крою з її подальшим розвитком.

Важливого значення в народному костюмі надавалося і визначенню пропорцій. Традиційні співвідношення загальної довжини, форми та пропорцій окремих елементів одягу пов'язані з особливостями природно-кліматичних умов, господарською діяльністю місцевого населення, з призначенням одягу. Водночас вони були виразною художньою ознакою історико-етнографічних комплексів народного вбрання.

Прикладом багатства форм і пропорцій може бути безрукавний нагрудний одяг. Укорочені прямоспинні форми зберігалися навіть у XX ст. в хутряних безрукавках кептарях, камізолях, бундах. В коротких сукняних безрукавках – брусликах, лейбиках – поруч із прямоспинними побутували приталені, укорочені, до талії або відрізні в талії форми. На Наддніпрянщині значного поширення набула безрукавка з фабричної тканини – керсетка, яка в різних місцевостях мала свою довжину, пропорції, оздоблення. Керсетки центральної Київщини були довжиною до середини стегна. Вони щільно затягувалися по лінії грудей, від якої виразно розширювалися клинами – вусами. На Чернігівщині керсетка була коротшою і розширювалася від лінії талії, що зорово ділило її на дві рівні частини. На Полтавщині вона була максимальної довжини: до колін і нижче, розширення починалося трохи нижче лінії грудей. Різноманітність довжини і пропорцій була характерною і для верхнього зимового та осінньо-весняного традиційного одягу.

Неабияке художнє навантаження несли і такі конструктивні деталі, як кишені, чохли, коміри, клини, викінчення країв, котрі мали місцеві особливості щодо композиції та художньо-технологічного виконання. Те ж саме стосується швів, наприклад, з'єднання плечових вставок сорочок із рукавами, зшивання пілок плахти, а також способів закріплення найскладніших в обробці вузлів, верхніх кутів вусів, ласток у свитах чи кожухах.

4.2.3. Нанесення нашивних прикрас безпосередньо на одяг

Естетичне та магічне значення мали різні види оздоблення, що наносилися на окремі елементи вже зшитого одягу. Це орнаментальні нашивки, аплікація, обшивки, нашивні збори, ручні та машинні шви тощо. Характер оздоблення залежав від виду одягу, натільний, поясний, нагрудний, верхній, його призначення, повсякденний, святковий, обрядовий, віку, сімейного, майнового, соціального стану власника. Нашивні прикраси гармонійно пов'язувалися з фактурою, кольором і орнаментом тканини, яка створювала тло. Оздоблення підкреслювало форму і пропорції одягу, виділяло окремі деталі або компоненти вбрання. Нерідко оздоблення ставало центром композиції, зрівноважуючи та об'єднуючи компоненти комплексу.

Багатовіковий досвід, художній смак народних майстрів позначався на підборі матеріалу і техніки виконання оздоблення, на його розташуванні, композиційній побудові, колористичному вирішенні. Як матеріал для оздоблення використовувалися нитки, тасьма, оксамит, мереживо, шнурки, стрічки, шкіра, хутро. Лляними, конопляними, шовковими і вовняними нитками вишивали, а з часом обстрочували різні компоненти костюма. Із вовняних ниток робили китиці для оздоблення верхнього одягу, а також китиці, які пришивали до поясів. Маленькими китицями також декорували ластовиці під рукавами кожухів, „баєві юпки” на Київщині.

Різноманітна за якістю, шириною, формою, малюнком тасьма, обшивка, використовувалася для завершення країв нагрудного верхнього або зшитого поясного одягу. Вузенька тасьма, а згодом фабричний в'юнчик, кіска, косник, сімка, були яскравого кольору і створювали не тільки лінійну, а й складнішу орнаментальну композицію, оздоблюючи керсетки, юпки, кожухи середньої Наддніпрянщини та Поділля. Шовкові різнокольорові стрічки, як і тасьму, нашивали широкими смугами в основному на зшитий поясний, рідше – на нагрудний одяг.

Бавовняний оксамит, плис, сатин та інші фабричні тканини були поширеним матеріалом для оформлення. Нашивками з плису оздоблювали різні види нагрудного верхнього і зшитого поясного одягу. Ці нашивки часто створювали чудову композицію в керсетках Полтавщини, Черкащини. Дешевшим білим мереживом прикрашали сорочки та фартухи, сітка, сіточка, що з часом витіснило трудомістку ручну вишивку.

Шкірою, різнокольоровим сап'яном, сукном обшивали верхній зимовий, рідше осінньо-весняний одяг. Барвисті суконні нашивки розташовували у верхній частині клинів, у свитах, на юпках та кожухах. На кожухи широко використовувалося овече хутро, яке виступало виразним прийомом художнього завершення одягу. Із нього робили коміри, манжети, ним обшивали поли і поділ. Хутряна обшивка чорного, сірого і коричневого кольору утеплювала і водночас прикрашала одяг.

Нашивні прикраси підкреслювали крій, конструктивні лінії одягу, особливо в таких місцях, як горловина, пройми, пілки, кишені. У натільному одязі оздобленням слугувала стрічка, якою зав'язувалася горловина. Декор нагрудного і верхнього одягу розташовувався на талії уздовж підрізних бочків і верхньої поли, в нижній частині рукавів, на комірі. Місцеві уподобання проявлялися у розташуванні нашивних прикрас, техніці їх виконання і композиційній побудові.

Аплікація набула поширення в селах середньої Наддніпрянщини, південно-західного Поділля та в Карпатах. Виконувалася зі шкіри, різнокольорового сап'яну, плису, сукна, шовку та інших матеріалів. Клаптики або смужки нашивалися на одяг, створюючи певний малюнок. Здебільшого це був складний рослинний орнамент, який наносився на верхній одяг уздовж правої поли, у нижньому її куті, на грудях, подолі, манжетах. На Чернігівщині, подекуди на правобережній Черкащині аплікація переважно була однотонною або двокольоровою, на центральній Київщині, Полтавщині, лівобережній Черкащині – поліхромною.

Виготовленням орнаментованих кожухів славилися Богуслав і Бориспіль на Київщині, Зіньків на Полтавщині, Охтирка та Богодухів – на Слобожанщині. У київських тулуб'ястих кожухах аплікації та нашивки виконували вручну на правій полі з акцентом у нижньому куті – (квітка) поділ. У підрізних по талії кожухах Київщини та Полтавщини орнамент наносився, крім пілок та рукавів, та талії та уздовж вшитих по боках клинців. У бойківських кожухах аплікацією у вигляді вазон очка з квітами нашивали покутах обох піл. Такі кожухи називалися квітовані. Подібні орнаментальні мотиви характерні також для оздоблення бойківських хутряних безрукавок – бунд, друшляків.

У хутряних безрукавках і кожухах Гуцульщини та Наддніпрянщини, які вирізнялися багатством шкіряної аплікації, переважав орнамент геометричної форми: тут наносилися трикутники, зубці, заокруглені язички, кучері, чи своєрідні шестиконечні розетки, хлопці, рачки.

Аплікація сукном переважала на Бойківщині. Сукном червоного, жовтого, зеленого кольорів оздоблювали коричневі сіряки, вдало поєднуючи колір одягу з кольором прикрас. Розміщення аплікації традиційне – на зборах, крилах, полах, рукавах, кишенях. Орнаментальні мотиви геометричні – трикутники, коліщатка та ін. На Буковині аплікацією сукном прикрашали кожухи – на стані, рукавах, грудях.

Як відомо, вишивання було одним із широко побутуючих видів художнього оформлення одягу. Окрім традиційного декорування сорочок вишивкою, прикрашали деякі види нагрудного одягу, верхнього та зимового. Для Київщини типовими були керсетки, вишиті на спинці і по правій полі з акцентом у нижньому куті. По спині вишивалися свити з домашнього сукна, згодом з краму, а також кожухи. Іноді на окремому шматку шкіри виконували узор ручними або машинним вишиванням і пришивали його на кожух, обшиваючи сап’яном. По пілках, спинці та коміру вишивалися богодухівські та охтирські кожухи. Найчастіше для вишивки використовували гладь та контурний шов. Вишивка залежала від форми малюнка, композиційна побудова якого нерідко досягала рівня художнього взірця. Переважно це були багатокольорові рослинні мотиви.

Декоративний ручний шов, а згодом машинна строчка ще раз підтвердили раціональний і разом з тим творчий підхід народу до використання художніх прийомів. У нагрудному і верхньому одязі цей вид оздоблення часто – густо поєднувався з аплікацією чи вишиванням, вдало доповнюючи їх. Сорочка виконувала технологічну функцію і водночас створювала художній ефект. У центральних районах Київщини керсетки і “крамні юпки” на ватяній прокладці прошивали так, щоб на лицьовому боці утворився виразний малюнок. Таке оздоблення прикрашало горловину, поли, поділ, манжети, кишені нагрудного та верхнього одягу. Воно могло бути одного кольору з тканиною і створювати цікаву фактичну поверхню (Черкащина, Полтавщина, Чернігівщина). Іноді поліхромна строчка мала вигляд складної орнаментальної композиції переважно рослинного характеру (особливо в центральних районах Київщини). Машинна вишивка (тамбур, ажур) розвивала кращі традиції народного орнаменту.

Призбирування горловини й рукавів сорочок та інших елементів одягу також є декоративним прийомом. Інший прийом – застрочені збори – поширюється з появою одягу з фабричного матеріалу. Ними оформлювали спідниці, часто у поєднанні з нашивками або вишиванням.

Велику роль у художньому вирішенні народного одягу відігравало оздоблення свит, сердаків, петиків, суконних і шкіряних безрукавок шнуром шнурування, шемерування. Колір шнурів гармонійно поєднувався з кольором сукна чи шкіри: червоний, оранжевий – з білим, сірим чи коричневим; чорний – з білим і сірий; зелений, червоний – із білим. Рідше вживали шнури синього кольору. В гірських районах Львівщини білими шнурами на смужці червоного сукна оздоблювали одяг коричневого кольору – лейбики, сіряки, гуньки. Найпоширенішим шнурування було на Поділлі та Галичині, особливо в Карпатах.

Шнури найчастіше нашивали по лінії з’єднання швів, вздовж поли, на комірі та внизу на рукавах. На бойківських лейбиках шнури розташовували також на грудях неширокими горизонтальними смугами по лінії застібки ґудзиків. У гуцульських кептарях шнурами у вигляді зубчиків обшивали поли, пройми, бокові шви, а також горловину й кишені.

Інший вид нашивних прикрас – косичка, сплетена з кількох пасом різнокольорових вовняних ниток. Вона вживалася для обшивання запасок. В одязі гуцулів застосовувалася також косичка стрілкоподібної форми, сплетена з різнокольорової вовни, причому кольори в ній чергувалися між собою. Нею прикрашали кептарі, доповнюючи шнуркуванням та аплікацією.

Додатковим декоративним прийомом було вже зазначене розміщення китиць із різнокольорової вовни на талії, у відрізних кожухах, на лінії вшивання рукавів, на вставних клинах, кишенях. Великою кількістю китиць вирізнявся суконний та хутряний одяг гуцулів, що надавало йому особливої принадності.

Відомі деякі види декорування, що набули територіального поширення. До таких належить оздоблення гуцульських кептарів металевими капелями, розташованими по шкіряній аплікації на грудях, спині, біля коміра тощо. Для Покуття та Карпат притаманне оформлення полотняного одягу дрібними поперечними та поздовжніми зборами Прямування, рясування. В такий спосіб прикрашали рукави і переди жіночих сорочок, а також чоловічі штани.

Естетичні функції поряд з практичними виконувала фурнітура. Саморобні ґудзики, петлі, плетені з шнура, шкіри, дерев'яні гармонійно вписувалися в загальну композицію одягу, а іноді були основною його прикрасою. З кінця XIX ст. саморобна фурнітура поступово замінювалася фабричною.

4.2.4. Розташування декору у народному одязі

Традиційному костюму властива присутність всіх життєво важливих присутність всіх життєво важливих складників, об’єднаних у функціонально та художньо довершений ансамбль, який побутував саме в тій чи іншій місцевості. При цьому народні майстри використовували всі можливі матеріали залежно від призначення одягу. Крім того, важливим засобом, що узгоджував усі елементи композиції, була орнаментація. Орнамент органічно поєднувався з елементами убрання, які він прикрашав, а також розвивав певний художній образ на різних деталях костюма, вносив загальну композиційну рівновагу. Особливу роль у композиційній цілісності класичних форм українських комплексів одягу, їхніх місцевих варіантів відігравали головні убори, прикраси, пояси, взуття. Крім того, етнографічні комплекси будувалися на характерних для даної території художньо-композиційних принципах, певний естетичній системі. Це проявилося у виборі одягу, його матеріалу, крою, пропорцій, оздоблення, способів носіння тощо. Народні майстри “витворювали” свої вироби, урізноманітнювали їх, створюючи розлогу палітру костюма кожного регіону.

Базуючись на антропологічних особливостях місцевого населення, композиція костюма узгоджувалися не тільки з зовнішніми ознаками (формою обличчя, кольором очей, волосся, зачіскою, статурою), а й із поставою, манерою рухатись тощо. Органічне злиття найтиповіших антропологічних особливостей із костюмом підкреслювали образи етнографічних типів українців – подолян, наддніпрянців, гуцулів, слобожан та ін.

Впродовж усієї історії розвитку народного одягу успадковувалися й принципи розташування оздоблень. Прикраси, зйомні та нашивні, виконували в давнину не стільки естетичну, скільки магічну роль. Із цим певною мірою пов'язане і їх розташування. Орнамент, на думку деяких дослідників, розташовувався саме в низах рукавів, на горловині або комірі, подолі або полах одягу. Можна припустити, що функція стародавніх шийних прикрас поступово перейшла на вишивку горловини, комір, на груди сорочок; функція прикрас зап'ястя рук – на вишивку низу рукавів.

Наприкінці XIX – на початку XX ст. принцип розміщення декору в народному костюмі мав свої різновиди. На середній Наддніпрянщині та Слобожанщині рукави жіночих сорочок прикрашали орнаментальними мотивами, розташованими в шаховому порядку. На Правобережжі, Волині та Поліссі узор мав вигляд поздовжніх або поперечних смуг у нижній частині рукава.

Багатством оздоблення вирізнялися сорочки північної Буковини та південно-західного Поділля. Зазвичай в цих районах прикрашали увесь рукав: уставку, під уставкою, від неї навскіс чи вертикально тягнулися смуги до самої чохли.

Комір сорочок орнаментували скрізь, за винятком хіба що тих районів, де його не було.

У сорочках, які «виглядали» з-під поясного одягу, низ обов'язково оздоблювався горизонтальною смугою. Така орнаментація була поширена на середній Наддніпрянщині, півдні України, Поділлі та північній Буковині.

Чохли жіночих сорочок прикрашали і на Київщині, Поділлі, Волині та Галичині. Іноді рукави закладалися внизу в дрібні зборки, на яких, на віддалі кількох сантиметрів від закінчення рукава, наносився головним чином до вирішення суто практичних і художніх завдань, зберігаючи при цьому давні традиції. Прикрашалися найбільш відкриті місця одягу, розташування й конфігурація оздоблення пов'язувалися з кроєм, за допомогою декору досягалася композиційна рівновага компонентів костюма.

З-поміж усіх видів одягу найбільше прикрашали сорочки. Розташування оздоблення значною мірою було зумовлене кроєм та місцевими традиціями. Основне декоративне навантаження припадало на рукави – горизонтальні смуги узору на вставках. У сорочках південної Київщини, Поділля та Закарпаття, де побутували безуставкові варіанти, вишивка розташовувалася на плечах.

На більшості території України оздоблювали рукави нижче вставки. У різних місцевостях такий носився узор, переважно вишиваний. Внаслідок цього рукав викінчувався своєрідною оборочкою.

У подільських, покутських і буковинських селах жіночі сорочки були оздоблені на спині та грудях вертикальними смугами – так званими погрудками.

Характер декорування чоловічих сорочок значною мірою залежав від крою, а також віку власника. Найдужче прикрашали, переважно вишивкою, парубоцькі сорочки. Стриманішими були вишивки на сорочках літніх чоловіків. В уставкових чоловічих сорочках, поширених на середній Наддніпрянщині, оздоблювали стоячий чи виложистий комір, уставки, а також чохли чи низи широких рукавів. Безуставкові сорочки вишивали на грудях, комірі, кінцях широких рукавів та на плечах, по лінії вшивання рукава. З другої половини XIX ст. широкі рукави чоловічих сорочок почали збирати в чохли. Такі сорочки побутували у степовій частині України, на Поділлі, північній Буковині, Покутті.

На початку XX ст. в центральних областях та на Поліссі почали з'являтися чоловічі сорочки з манішкою. В них оздоблювали стоячий комір, широку манішку та чохли.

Характерними особливостями прикрашання чоловічих сорочок вирізнялися Лемківщина та Бойківщина. Там сорочки декорували на комірі, грудях, плечах та манжетах.

Із чоловічого поясного одягу українцями оздоблювалися святкові штани. Вишиті й мережані в нижній частині холош полотняні штани були поширеними у бойків та буковинців. Суконні штани гуцулів прикрашалися мальовничою вишивкою на манжетах та уздовж бічних швів.

У жіночому поясному одязі переважало горизонтальне розташування декору. В спідницях середньої Наддніпрянщини, які прийшли на зміну плахтам, у бойківських спідницях-фартухах, поліських і волинських андараках та бурках, у закарпатських платах композиційний центр орнаменту розташовувався у нижній частині. Найрозкішніше декорували поліські андараки, які повністю вкривалися орнаментальними мотивами. В інших видах поясного одягу ширина Їм декору коливалася від 5 до 20 см – залежно від віку господині та традицій тієї чи іншої місцевості. Горизонтальне розташування прикрас було характерним і для запасок. У запасках із двох пілок оздоблювалася, окрім низу, вертикальна лінія з'єднання пілок. Народні майстри вміло розташовували орнамент, концентруючи основну увагу на подолі спідниць, запасок чи фартухів. Чимдалі вгору декор рідшає, поступово переходячи у тло тканини.

Оздоблення верхнього одягу (вишивка, аплікація, шнуркування) розташовувалося уздовж швів і перебувало у прямій залежності від крою. Найскромніше декорували верхній одяг на середній Наддніпрянщині, півдні України, на Волині й Поліссі.

Свити оздоблювалися в талії, уздовж підрізних бочків, у нижній частині рукавів, на комірі та вздовж верхньої поли. Свити з відрізною талією прикрашалися вздовж талії та по лінії з'єднання швів на спині. На Слобожанщині жіночі свити декорувалися на комірі, рукавах, грудях та спині. Особливість жіночих «юпок» полягала в тому, що в них орнаментували низ юпки, низ рукавів, талію, а також правий кут верхньої поли.

Свити з прямою спинкою і клинами по боках прикрашалися на місцях вшивання клинів та кишень. Багатством оздоблення визначалися сіряки з прохідкою: на талії, уздовж прохідки, на кишенях, у нижній частині рукава уздовж пілок, на комірі та бортах, у нижній частині одягу. Святково декорували весільні свити на Львівщині та гуцульські сердаки. На сердаках оздоблення наносилося на комірі, рукавах, у нижній частині та на лінії вшивання, вздовж пілок і внизу сердака, а іноді на грудях та бічних клинах.

На більшості території України кожухів не орнаментували, за винятком деяких регіонів. Охтирські та богодухівські кожухи містили вишивку на полах, спині та комірі. В тулуб'ястих кожухах Київщини оздоблювали рукави, низ та праву полу з акцентом у кутку. В підрізних кожухах орнамент наносився, окрім піл і рукавів, ще на талії та вздовж підрізних бочків. У гуцульських кожухах, опріч переда, спини та рукавів, оздоблювали плечі й лінії вшивання рукавів.

У безрукавках звичайно декорувалися перед, поли, спина. На середній Наддніпрянщині орнамент наносився вздовж поли на грудях, внизу та обрамляв вирізи для шиї та рук. На Київщині розкішно прикрашали нижній кут правої поли, а також спинку вздовж талії.

Оздоблювали очіпки, чепці, полотняні накривки, так звані старосвітські хустки. Іноді вишивали дівочі стрічки. Намітки, перемітки та убруси прикраша­ли на кінцях суцільним узором, а в буковинських нафрамах декорували все полотнище. В очіпках орнамент покривав усю поверхню, а в бойківських чепцях, дівочих стрічках середньої Наддніпрянщини він мав вигляд горизонтальної смуги.

В усій Україні самостійним головним убором або доповненням до якогось іншого була хустка. Саморобні хустки оздоблювали вишивкою чи тканням. Орнамент наносився смугами на двох кінцях хустки під прямим кутом. На Волині, крім цього, пишно оздоблювався край хустки, який звисав по спині. Старосвітські хустки всуціль покривалися тканим орнаментом зі смуг, котрі рівномірно чергувалися.

Питання для самоконтролю

1. Способами декорувався український одягу.

2. Орнаментування одягу вишивкою.

3. Орнаментування одягу ткацтвом, вибійкою.

4. Способи формоутворення традиційного костюма.

5. Особливості використання нашивних прикрас у декоруванні народного одяг.

6. Види та способи розташування декору у народному одязі.

Дата добавления: 2014-10-15